Історія України(правдиві сторінки нашої історії...) [Архів] - Форум

argonavt79

13.03.2011, 11:09

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Ще в V столітті до н. е. славнозвісний давньогрецький історик Геродот описав народи,
які населяли в ті далекі часи територію нашої країни. Так світ уперше довідався про унікальну своєрідність Стародавньої України. Пізніше «заговорили» доти безмовні і таємничі археологічні пам’ятники, виявлені в скіфських курганах, городищах і сарматських могилах-катакомбах. Багатовікова присутність греків і римлян на
землях скіфів і сарматів не минула без сліду. Греки створили на всьому узбережжі Чорного моря великі міста-держави — такі як Пантікапей і Херсонес,— котрі проіснували майже ціле тисячоліття. Про античне минуле Причорномор’я нагадують величні руїни Пантікапея, що дійшли до наших днів, Херсонеса та Ольвії, залишки укріплених фортечних споруд, тріумфальні і надгробні стели, а також знахідки із затонулих
біля чорноморського узбережжя кораблів, виявлених археологами. Через причорноморські міста-держави культура древніх греків поширювалася вглиб
території сучасної України. Вражені блиском і високим рівнем розвитку греко-римської цивілізації, войовничі кочівники охоче переймали мови, релігію, звичаї і форми державного життя античних народів, їх багатющу культурну спадщину. Горді громадяни причорноморських вільних міст-полісів і волелюбні степові кочівники однаковою мірою можуть вважатися нашими далекими предками. Звертаючись до нашої
Вітчизни, український поет, історик і філософ Євген Маланюк в одному із своїх творів
напівжартома назвав її «Елладо Скітськая, Елладо степова, сарматських Афродіт, кирпатих Аполонів» Хто знає, можливо, нашій країні судилося здійснити прекрасне пророцтво видатного німецького філософа XVIII століття Йогана Гердера, який пророкував Україні блискуче майбутнє в тому випадку, якщо вона візьме на свої плечі благородну місію духовного відновлення європейської цивілізації, ставши «Новою
Елладою».

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Київська Русь увійшла в світову історію як найбільша держава Середньовічної Європи.
Учені й досі сперечаються, чи були засновники Давньої Русі скандинавськими вікінгами,
а чи слов’янами, однак їм удалося об’єднати навколо Києва всі східнослов’янські
народи, а також більше двохсот різноманітних неслов’янських етносів. Українські землі складали ядро Давньоруської імперії. Саме землі, розташовані на Східно-Європейській рівнині, за стародавніх часів називалися Руссю. Недарма видатний український історик
Пантелеймон Куліш із гордістю іменував українців «старорусами». Поворотною подією в історії українського й інших східнослов’янських народів стало прийняття і поширення християнства на Русі. Наші далекі пращури поклонялися силам природи і духам предків. На землях Київської Русі панувало язичництво. Вибір християнства, відповідно до легенди,пов’язаний з апостолом Андрієм Первозваним, який, перебуваючи в Києві, поставив на горі, де зараз знаходиться Андріївська церква, хрест і пророчив велике майбутнє християнству на цих землях. 988 рік вважається роком запровадження
християнства в Київській Русі. Багато в чому завдяки прийняттю однієї з найбільших світових релігій Русь змогла створити високу і довговічну культуру і залишила помітний слід у світовій історії. Давньоруські князівства, що проіснували більше трьох століть, досягли високого рівня економічного і культурного розвитку і перепинили шлях на Захід незліченним ордам кочівників. «О світла і прекрасно прикрашена земля Руська!» — писав сучасник про свою Вітчизну, віддаючи данину її величі. Русь підтримувала різноманітні торговельні, династичні та культурні зв’язки із Західною Європою і була найважливішим посередником у торгівлі між Заходом і Сходом завдяки своєму розташуванню на перехресті шляхів. Багата культурна і духовна спадщина Давньої
Русі складає невід’ємну частину української національної традиції.

argonavt79

13.03.2011, 11:17

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] FU3LFC5Eequ3ol9DOjB&t=1

У XVI—XVIII століттях в українській культурі панував стиль бароко, який помітно потіснив візантійські традиції, що переважали в Україні.Але будучи пропущеним через «фільтр» цих традицій, бароко набуває в Україні яскраво виражених оригінальних рис справді національного стилю.Звертає на себе увагу надзвичайно розповсюджена
в епоху бароко символіка сонця. Її втілення знаходимо й у прикрасах барокових
«маківок» українських соборів «рипідами» (золотими дисками), і в ідеї «фаворського
світла», що його випромінюють праведники у творчості Ф. Прокоповича і Г. Сковороди.
Популярний в епоху бароко образ світу як «вертограду Божого», буйно квітучого саду
життя також тісно був пов’язаний із символікою сонця. Свого роду кульмінацією української барочної культури є епоха правління гетьмана Івана Мазепи. Цей період української культури увійшов в історію під назвою «Мазепинське бароко» і був ознаменований створенням численних мистецьких шедеврів, які здебільшого
збереглися й донині. Воістину невичерпно різноманітні образи бароко в українській архітектурі,живописі, літературі, поезії та історіописанні (козацькі літописи), театрі та багатоголосному,«партесному» співі.На кошти гетьмана було почато масштабне
будівництво нових церков у Києві та Чернігові,а також реставрація церков давньоруського періоду. Так, були реконструйовані й істотно оновлені Софія Київська, Михайлівський монастир, ансамбль Києво-Печерської лаври. Завдяки синтезові передових західноєвропейських ідей і давньоруських традицій Києво-Могилянська академія стає визнаним в усьому православному світі центром духовної та академічної освіти, науки, філософії. XVI—XVIII століття не тільки залишили глибокий слід в архітектурі, мистецтві, філософії та літературі нашої країни, але й наклали незгладимий
відбиток на характер українського народу. У ньому він головним чином проявився
в перевазі почуттів, емоцій, інакше кажучи — «серця», над холодним розумом

argonavt79

14.03.2011, 12:31

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Протягом багатьох століть жителям України доводилося повсякчас відстоювати свою свободуі незалежність. Але українцям тривалий час не вдавалося об’єднатися і створити сильнуі єдину державу.У результаті народ, який більше за все любив
і шанував волю, опинився в рабстві, а українські землі були розділені між могутніми імперіями.Свободи й традиційні вільності українців були загарбані чужоземцями, і навіть українська мова та самобутня культура не раз виявлялися під забороною на десятиліття. Через відсутність власної державності українському народові довелося пережити найтяжчі випробування — незліченні війни, періоди голоду та розрухи, під час яких було знищено традиційне українське село, масове винищення національної інтелігенції, релігійні й політичні гоніння та репресії. На долю України випали
й екологічні катастрофи, найбільшою з яких стала аварія на Чорнобильській АЕС. Однак незважаючи на це народ зберіг щедре українське серце і прагнення до свободи та незалежності.
Неймовірно багато сил знадобилося українцям,щоб закріпитися на своїй землі, ще більше зусиль було докладено, щоб зберегтися як народу, не втратити свого національного обличчя в круговерті зовнішніх і внутрішніх воєн,навал, зрадництв і переслідувань. Працю багатьох поколінь вкладено у відродження української державності, мови та культури. Нев’янучою славою вкрили себе давньоруські витязі, запорізькі козаки-лицарі,січові стрільці, воїни Великої Вітчизняної, бійці
повстанської армії, безліч борців за волю і справедливість, політиків, учених, мислителів,діячів культури і мільйони інших чесних і порядних людей, трудівників і ратників. Неодноразово демонстрували вони всьому світові зразки непохитної мужності, приклади самовідданого служіння своєму рідному народові.Україна всією своєю багатостраждальною і трагічною історією довела свою виняткову силу і життєздатність. Її неодноразово намагалися знищити, а її дух угасити, але незважаючи на це вона подібно до казкового Фенікса щоразу поставала з руїн і попелу пожеж.

argonavt79

14.03.2011, 12:47

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Вони примушували мову забувати,

щоб від своєї віри відреклися ми.

За кожну думку нас тягли заграти,

За кожне слово кидали в ями.

На тих могилах і хрестів не було,

Щоб і не знали і защо, й кого.

Щоб рідну неньку діточки забули,

І син щоб батька не знайшов свого.

Але ми встали , нас вже не зламати,

Із пут кривавих вирвали серця.

Тепер самим дорогу вибирати,

Із Україною нам бути до кінця.

argonavt79

15.03.2011, 13:22

Мапа соборність України

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Мапа Київсь Русь

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Мапа памятники Тарасу Шевченку в Україні і в цілому світі

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Мапа голодомор 1932 -1933 років

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

argonavt79

16.03.2011, 10:21

Ми, українці, тут були вічно

Тобто нізвідки не приходили і нікуди не щезали, „акі обри” (чи яко половці, хозари, печеніги), від яких і сліду не лишилося. Ми стоїмо на сій землі мільйон років. Тут наша пуповина. Вона - у селі Королеве на Закарпатті. Тут українські археологи відкопали першу в Україні (і Східній Європі) палеолітичну стоянку, якій ...мільйон років. Грунт тут не такий, як у долині Неандерталь (Німеччина), тому черепи наших пращурів-неандертальців кам’яної доби не збереглися, однак збереглися їх кам’яні знаряддя праці.

Як далекі пращури наші опановували територію майбутньої України?

Від Королевого з-над Тиси тодішні неандертальці перейшли Яблуницький перевал і вийшли в тепле підсоння Прикарпаття, а далі - за півмільйона років - розповсюдилися до Дніпра та Десни, де й стали розвинутішими кроманьйонцями. Тут 600 тисяч років тому їх накрив перший льодовик.

„Льодовики загартували українців”, - стверджує Лев Силенко у своїй відомій праці „Мага Віра”. До кордонів теперішньої України перший льодовик не дійшов, але холоду нагнав. І почалося воно - загартування майбутньої української, а через неї і всіх європейських націй: 50 тисяч років холоду - 80 тисяч років тепла, 40 тисяч років холоду (другий льодовик) і 200 тисяч років субтропічного клімату, великий пе ріод, який дозволив кроманьйонцям стати гомо сапієнс - ро -
зумними, витривалими праукра їнцями, бо вживали, як підказують палеонтологи, у великій кількості рибу, що нею кишіли незліченні річки Стародавньої України. А риба - се фосфор, се живлення мозку.

Однак ознаки цивілізованого етносу, власне національної культури з’являються у надрах четвертого льодовика (110-12 тисяч років до н.е.), зокрема в період XXV - XV тисячоліть до Христа.

Зародження української нації

Народилася українська нація давно - не пізніше XV-XIV тисячоліть до н.е., за доби Мізинської культури.

Та передусім слід, мабуть, ви значитися в термінології. Що таке нація? Нація - людська спільнота, що пройшла тривалий історичний шлях розвитку і як наслідок еволюції має свою мову, свою віру, неповторну вдачу (психологію) та самобутні етнічні й фольклористичні ознаки (пісні, звичаї, народно-прикладне мистецтво, свою міфологію й символіку, одяг, ар хітектуру, усний та писемний епос тощо).

Нація виростає з народу, мов квітка з рослини. Отже, нація - це індивідуальність народу, найвищий етап його еволюції... Всі нації - то є квітник планети Земля. Якщо квітка зів’яне чи її розтопчуть, то вона гниє і стає добривом для інших квітів. Коли нація втрачає мову, етнічні ознаки - вона стає добривом для нації-поглинача.

Що потрібно для того, щоб нація не загинула, не була асимі льована? Потрібна національна свідомість, національна гордість умираючої нації. І вона оживе! Оскільки прихильників нації, її лицарів зазвичай називають націоналістами, а шовіністи зробили це слово лайливим, то з’ясуємо, що таке націоналізм.

Се - закономірний і природний рух народу на захист та утвер дження своїх самобутності та незалежності. Націоналізм був і є державною ідеологією та рушійною силою усіх країн світу.

Антиподи націоналізму - шовінізм, сіонізм, фашизм, що намагаються підпорядкувати собі інші нації, асимілювати їх або знищити фізично. І ще шовіністи іноді зумисне плутають поняття націоналізму і нацизму. Уточнимо: нацизм - це фашизм, націоналізм - це патріотизм.

А тепер про перші ознаки укра їнської нації. Йдеться про XXV-XV тисячоліття до н.е. Про ті реліквії, що їх відкопав на початку XX століття (1908-1909) видатний український етнограф, археолог і антрополог Федір Вовк у селищі Мізин над рікою Десною (Чернігівщина) на 6-метровій глибині: орнаментовані браслети із слонової кістки, стилізовані й реалістичні статуетки жінок - символи Матері-Землі та родона чаль ниці людства, декілька фігурок собак (перша приручена людиною тварина - тотем деяких давньоукраїнських племен), вироблені із слонової кістки ножі та голки (які, на думку видатного дослідника старовини Івана Кузича-Березовського, свідчили, що давні українці тих часів виробляли полотно) і багато іншого.

Одне слово, віднайдені старожитності вказували на те, що Мізинська культура XXV-XV тисячоліть до н.е. - давньоукраїнська. З неї бере свій початок укра їнська нація й водночас - людська цивілізація. Докази: меандр, суто національний, український орнамент, що містить глибоку опти містичну ідею безкінечності буття. Сей мотив стане домінантним і в трипільській культурі, й у всьому українському народно-прикладному мистецтві аж до XXI століття ( меандровий орнамент із часом запозичить Єгипет, Греція, Рим).

Друге: мізинські культові браслети з „сонячною” та „місячною” символікою - надалі провідний мотив українського народно-прикладного мистецтва на всі майбутні тисячоліття і століття.

Третє: стилізовані та реалістичні жіночі статуетки. За Три пільської культури вони переростуть у символічні зображення святих жіночих персонажів дав ньоукраїнського пантеону (Коляда, Слава, Лада, Берегиня, Жива, Мокоша та інші).

І четверте ( се вже знахідка радянських археологів): у шарах Мізинської культури знайдено... кістяні флейти та жіночі статуетки у позі танцю. А також мамутові кістки, розписані червоною фарбою, а ще молотоподібні інструменти. Сим учені довели, що в ті часи, за доби мисливців на мамутів, - побутували палеолітичні ансамблі ударних інструментів із кісток мамута.

Одне слово, українці започатковувалися як нація співоча. І про це свідчать зафіксовані фольклористами 200 тисяч українських народних пісень - рекордна у світі кількість, що її можна занести до книги рекордів Гіннеса.

Та найвеличніше, що спородила Мізинська культура, тобто доба XXV-XV тисячоліття до н.е., - се усний народний епос: міфи і легенди. Се поетичне уявлення давніх українців про походження світу, Сонця, зірок, неба, річок, океанів, людей, тварин, пташок і всієї тієї краси, що наповнює довколишній світ. Давньоукраїнська міфологія - духовна скарбниця українського народу. Се пам’ять тисячоліть.

СІМ ТИСЯЧ РОКІВ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
Нині ми, українці, маємо повне право святкувати СІМ ТИСЯЧ РОКІВ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ, та кий вік має й УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ.

Глава Української школи біогеографів, доктор біологічних наук, професор Віталій Поліщук стверджував, що власне УКРАЇНСЬКА ПРИРОДА сформувалася остаточно 8 тисяч років тому. А
етнічний і антропологічний тип українця творився лише під впливом навколишнього середовища. Це - вагомий аргумент.

Отже, VI тисячоліття до н.е. є добою становлення укра їнського етносу. А з кінця VI - початку V тисячоліття до н.е. з’являється й перше державне утворення, яке представник нової молодої генерації укра їнських археологів, доктор історичних наук Юрій Шилов називає Араттою (Ораттою). Знаменною була його наукова розвідка «Аратта - держава трипільців» (Русь Київська». - 1994. - № 1-2. - С. 13).

«Вважається, - пише вчений, що цивілізація (державність) виникла на Сході на рубежі IV-III тисячоліть до н.е. у рабовласницькому Шумері та Єгипті. ПРОТЕ САМІ ШУМЕРИ ВВАЖАЛИ СЕБЕ ВИХІДЦЯМИ З ЯКОЇСЬ АРАТТИ ( виокремлення тут і далі мої - Авт.). І ці уявлення під тверджуються археологічними та лінгвістичними відкриттями 40-90-х років XX століття». За ці роки, нагадує Ю. Шилов, у країнах Подунав’я знайдено близько сотні протошумерських табличок, а ще - ПРОТОШУМЕРСЬКІ НАПИСИ Й ЗОБРАЖЕННЯ, виявлені на терені України (археологічні дані В. Даниленка, А. Кифішина, Ю. Шилова).

«Такі свідчення, - підкреслює дослідник, - добре узгоджуються з новітнім розумінням формування індоєвропейської спільності в Циркумпонтійській зоні, тобто навколо Чорного й Азовського морів».

argonavt79

16.03.2011, 10:48

Жовтий клин ( місця переселення насильно українців в 1947 році)

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Мапа Українських націоналістів

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Мапа Західно - Українська Народна Республіка

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Мапа Українська Повстанська Армія

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

argonavt79

18.03.2011, 11:01

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] Gn0zslO8Nee-9Wm0cEfgw

Дмитро Іванович Вишневецький (1516 (1517) — 1563) — шляхтич волинський, магнат, князь роду Корибутовичів з династії Гедиміновичів. Власник маєтків у містечку Вишнівець Кременецького повіту. Збудований ним замок на острові Мала Хортиця вважається прототипом Запорозької Січі.

Біографія
Дмитро Вишневецький народився в 1516 році і був старшим з чотирьох синів Івана Михайловича Вишневецького від його першої дружини Анастасії Семенівни з родини Олізарів. Один дід Дмитра — Михайло, був відомий своєю боротьбою проти татар, другий був сербським деспотом.

Перші походи
У 1548 — 1549 роках під головуванням Бернарда Претвича, Дмитро взяв участь у походах на Очаків — форпост Османської імперії. Бернард Претвич у 1550 році в листі до великого князя литовського (який був одночасно польським королем) Сигизмунда II Августа характеризує князя Дмитра як рішучого та відважного борця з татарами, який має виняткові здібності у воєнній справі. Сигізмунд II Август, віддаючи данину поваги сміливості та видатним талантам Дмитра, призначає його старостою міст-фортець Черкас та Канева.

З цього часу оборона від татарських набігів стала його офіційним обов'язком. Проте Вишневецький сприймає цю задачу як справу свого власного життя. Ідея створення суцільної оборони Україні проти Криму, із залученням до цеї справи всіх сил Великого князівства Литовького спільно з Москвою, захоплює його цілком і керує всіми його вчинками до кінця. Вишневецький рішуче береться до цеЇ справи, віддаючи їй весь свій неабиякий талант та всю свою безпрецедентну енергію. Центром його плана було закладення фортеці на Низу Дніпра і широке використання козацтва, яке вже тоді перетворилося на значну військову силу, хоча відомостей про існування козацької организації на той час нема. Шукаючи підтримки від держави, він виклав цей план у листі до Сигизмунда II. Сигизмунд II стримував дії Дмитра, оскільки формально Крим вважався союзником Великого князівства Литовського у боротьбі проти Москви.

Фортеця на Низу Дніпра - прообраз майбутньої Січі
Незважаючи на попередження Сигизмунда II, Дмитро Вишневецький у 1552 році на власні кошти розпочав будівництво фортеці на острові Мала Хортиця, куди до нього стікалися козаки. Ця фортеця мала стати форпостом у боротьбі з татарською агресією. Козаки оточили фортецю земляними валами, на яких із дубових кряжів зводили стіни та башти для гармат. Мала Хортиця не ототожнюється з Хортицею, знаною з інших джерел та відомою нині; місцезнаходження цього острова досі не з'ясовано, залишки фортеці не знайдені.

Улітку 1553 році, серед цих заходів, Вишневецький несподівано залишив Малу Хортицю і з усім своїм військом відправився до Стамбула, де служив султанові Сулейману I півроку. Мотиви цього вчинку неясні. Або Вишневецький, не маючи достатньої підтримки від уряду, намагався справити на нього відповідне враження, або він прагнув налагодити добрі стосунки з султаном, щоб таким чином мати вплив на Кримського хана[1]. Вплив на уряд Великого князівства він таки справив - двірскі кола були страшенно стривожені, боялися, що Вишневецький наведе турків на Україну. Тому, після повернення з Туреччини, Вишневецький без особливих нарікань та довгих пояснень одержує вже формальне доручення тримати оборону проти татар у заложеній ним фортеці. Проте він і надалі міг розраховувати лише на власні сили. Будівництво Хортицької фортеці він довершує, мобілізувавши козаків і селян Канівського та Черкаського староств.

Боротьба з татарами і турками
Прагнучи об'єднання всіх антитатарських сил, Вишневецький зав'язав стосунки з московським царем Іваном IV Грозним. Він прохав дати грошей на будівництво кам'яної фортеці, яка б захищала кордони від татарських набігів. Крім цього була необхідна допомога бойовими засобами — гарматами, ядрами, рушницями, порохом тощо. Іван IV охоче пішов назустріч планам Вишневецького, і навесні 1556 р. московський уряд організував похід проти Криму. Очолював похід дяк Ржевський; московське військо йшло човнами вид горішнього Псла. До нього приєдналися близько 300 козаків; відомостей про особисту участь Вишневецького немає, бо він у той час не мав наміру афішувати свої справжні плани перед татарами та турками. Московсько-козацьке військо пішло під Аслам-город (або Іслам-Кермен, тобто твердиня ісламу, поблизу теперішньої Каховки), та Очаків. Похід тривав до початку літа і був успішним, ці міста були здобуті. Козаки захопили табуни коней, стада худоби, а також багато полонених і рушили назад. Відбивши вогнем з рушниць погоню, очолювану калгою, вони безпечно дісталися Черкас. Сигизмунд II виправдовувався перед ханом Девлет-Гіреєм за той похід тим, що це була нібито справа московських козаків, а Вишневецький тут ні до чого. Він навіть намагався запевнити хана, що Хортицька фортеця буде корисною для Криму проти московської експансії, і що Вишневецькому доручена ця тримати сторожу на Дніпрі саме через те, що Вишневецький мав добрі особисті стосунки з султаном і ханом. Але восени того ж 1556 р. козаки Вишневецького знову напали на Аслам-город, уже власними силами. Замок був здобутий, гармати з нього були перевезені до Хортицької фортеці. Девлет-Гірей спочатку спробував домовитись з Дмитром, запрошуючи його до себе на службу. Згоди він не дочекався і, як тільки став Дніпро (у січні 1557 р.), зібрав всю орду і зробив спробу захопити Дмитрову фортецю. Облога тривала 24 дні, після чого татари з великими втратами відступили. Вишневецький сповістив Сигизмунда II про свою перемогу і запенив його, що татари не зможуть нападати на Україну, доки стоїть його фортеця. При цьому він просив "посилити замок людьми й стрільбою", але одержав від великого князя тільки похвалу, обіцянку жалування та рекомендацію не загострювати відношення з татарами. Упевнившись в неспроможності правлячих кіл Великого князівства до рішучих дій, Дмитро знову звернувся до Москви; йому прислали тільки гроші, і при цьому запрошували на царську службу до Москви. Дмитро вважав за краще для себе бути на передньому краї боротьби з татарами і залишився на Дніпрі. Тим часом, улітку 1557 р, Девлет-Гірей зібрався з новими силами у похід на дніпровський замок. Цього разу з ним ішли турецьке військо на човнах і молдавська поміч. Фортецю на острові було взято у повну блокаду, і після тривалої облоги Вишневецький змушений був її залишити через нестачу провіанту. Козаки невеликими групами прокрались крізь турецько-татарські заслони і подалися вгору Дніпром до Черкас. Покинута фортеця була зруйнована.

argonavt79

21.03.2011, 10:02

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Хмельни́цький Ю́рій Богда́нович (*~1641 — † 1685) — гетьман України в 1657, 1659—1663 роках і Правобережжя (1677-81, 1685), молодший син Богдана Хмельницького. Перебував під впливом старшинських угруповань. Скинутий з гетьманства, постригся в ченці. У 1677 і 1685 роках був проголошений гетьманом України? як підданий турецького султана, але незабаром страчений турками.

Волею свого батька намічений на гетьмана й обраний Козацькою радою у Чигирині 27 серпня 1657, але через молодість тимчасово передав владу у руки козацтва, яке обрало на гетьмана Івана Виговського (1657—1659). Після відходу Виговського на Козацькій раді в Германівці на Київщині (11 вересня 1659) гетьманом України обрано Хмельницького. Його кандидатуру підтримувала промосковська група. Скориставшись скрутним становищем України, московський уряд і його уповноважений князь О. Трубецький примусили Юрія Хмельницького укласти 17 жовтня 1659 Переяславські статті, які обмежували суверенні права України, давали право Москві призначати своїх воєвод і мати свої залоги, крім Києва, ще у п'яти містах України.

Цей договір викликав загальне обурення, і коли в 1660 московське військо, на боці якого вимушені воювати й козаки, у війні з Польщею зазнало поразки, Хмельницький перейшов на польський бік, і московське військо було змушене до капітуляції під Чудновом. Юрій уклав 27 жовтня 1660 року з Польщею так званий Слободищенський трактат, який розривав союз з Москвою, скасовував Переяславські статті, відновлював союз з Польщею й ґарантував автономію України, яка зобов'язувалася воювати спільно з польським військом проти Москви. Проти цього трактату (апробованого Козацькою радою в Корсуні) за намовою Москви виступили деякі лівобережні полки, а Хмельницький, відчуваючи неспроможність опанувати ситуацію, на початку 1663 склав булаву й постригся в ченці під ім'ям Гедеона.

Орієнтація то на Польщу, то на Москву підштовхнула 1663 до поділу Козацької Держави на Правобережну і Лівобережну Україну. 1664 польський уряд звинуватив Хмельницького в зраді й ув'язнив його у Марієнбурзькій фортеці. Після звільнення (1667) він жив в Уманському монастирі, де його 1670 (за іншими джерелами 1673) захопили кримські татари і відправили до Константинополя. Після ув'язнення в Едичкульській в'язниці Хмельницький був архимандритом в одному з грецьких монастирів. За посередництвом французького посла (маркіза де Ноантель), турецький уряд намагався використати Хмельницього для закріплення свого володіння на Правобережній Україні.

1677 він прибув в Україну й у зверненні до народу титулував себе «Князем Малої Росії-України і вождем Війська Запорозького»; її столицею був Немирів. 1678—1679 він хотів за допомогою турецького і татарського війська приєднати Лівобережжя. Однак йому не вдалося створити міцної влади, а деякими заходами він відштовхував від себе навіть близьких співробітників. Південне Правобережжя щораз більше знелюднювалося, і люди втікали за Дніпро. Після цих невдач і примирення між Москвою, Туреччиною і Кримом (Бахчисарайський мир) 1681 Хмельницького позбавлено гетьманства. 1685 Туреччина призначила його Гетьманом України, але через півроку за непослух турецькому урядові його страчено в Кам'янці-Подільському.

Юрій Хмельницький був слабою, незрівноваженою людиною, яка своєю діяльністю немало спричинилася до того, що цю добу в історії України названо «Руїною».

argonavt79

21.03.2011, 10:14

Богдан (Зеновій) Михайлович Хмельницький

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

(бл. 1595 – 6 серпня 1657, Чигирин) - український державний діяч, полководець, дипломат. Гетьман України з 1648 р. Очолив повстання, яке поклало початок визвольній війні українського народу. Засновник української козацької держави, організатор її адміністративного управління.
Богдан Хмельницький Походив з українців дрібно-шляхетського роду (гербу «Масальський», а потім «Абданк»). Спроби деяких дослідників (І.Каманін, М.Возняк) приписати Xмельницькому міщанське походження (з Києва, де був тоді міщанський рід Хмелів) не були прийняті наукою, бо суперечили всім документальним даним, свідченням сучасників (українських, польських і чужоземних та й самого Xмельницького), які одностайно вважали Xмельницького за шляхтича. Батько Xмельницького — Михайло Хмельницький був на службі у коронного гетьмана Станислава Жолкєвського, а потім у його зятя Яна Даниловича. 1620 р. він брав участь у поході Жолкєвського на Молдавію й загинув у битві з татарами під Цецорою. Його дружина, мати Богдана, за деякими відомостями козачка, згодом одружилася зі шляхтичем і «королівським жовніром» В.Ставицьким, який пережив її й під час Хмельниччини служив у польському війську на Білорусі; син його Григорій, брат (по матері) Xмельницький, був козацький полковник на Лівобережжі й писався Хмельницьким.
Місце народження Хмельницького докладно невідоме. Є сучасна звістка (П. Оленського), що він народився в Черкасах, але вона непевна. В науковій літературі висловлювано різні думки про місце народження Хмельницького; називали м. Жовкву (С. Тароня, Н. Полонська-Василенко та ін.), Суботів або Чигирин (І. Крип'якевич), Переяслав (М. Петровський), з яким життя Xмельницького особливо тісно пов'язане, тощо. Навчався в одній з Братських шкіл, а також у єзуїтському колегіумі у Львові, де був учнем Ґонцеля Мокрського, доктора теології, відомого письменника і проповідника. Xмельницький був добре обізнаний з всесвітньою історією, в колеґії він дістав добре знання латинської мови, досконало володів польскою мовою, а згодом навчився ще турецької, кримськотатарської і французкої мови. Шкільна наука Хмельницького закінчилася перед 1620 р. Того ж року він дістав перше «бойове хрищення»: у битві під Цецорою 1620, де загинув його батько, Хмельницький попав у турецький полон і був два роки в Царгороді. Викуплений з неволі своєю маткою (Пасторій), повернувся на Україну.
Від 1622 до 1637 немає певних відомостей про життя і діяльність Xмельницького. Всі пізніші оповіді про його великі подвиги у війнах з татарами, турками, Москвою (під час Смоленської війни 1632–1634) не мають документального підтвердження. Безперечне лише те, що вже в 1620-их pp. Xмельницький зв'язався з Козаччиною, де він служив, мабуть, у Чигиринському полку й брав участь у військових походах козаків проти татар і поляків. Десь біля 1625–1627 pp. Xмельницький одружився з Ганною Сомківною (козачкою з Переяслава) й заклав свою родину. Тоді ж він оселився на успадкованому по батькові хуторі Суботові, біля Чигирина. 1637 бачимо Xмельницького серед вищої козацької старшини. Він брав участь у повстанні проти Польщі і як військовий писар — підписав капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637. Восени 1638 Xмельницький був членом козацького посольства до короля Володислава IV. Є підстави вважати, що він належав тоді до тієї старшини, яка вважала за можливе порозуміння Війська Запорізького з Польщею. Однак, дальший хід подій довів йому повну неможливість згоди. Польська ординація 1638 скасувала автономію Війська Запорізького, й поставила Козаччину в безпосередню залежність від польської військової влади на Україні. Xмельницький втратив військове писарство (цей уряд був скасований) і став одним з сотників Чигиринського полку.
Наступні роки Xмельницький присвятив головно своєму господарству на Чигиринщині (Суботів, слобода Новоселище й суміжні землі). Але самого господарства було замало для нього. 1645 він, разом з козацьким загоном на 2 чи більш як 20 тис. був на службі французького уряду й, мабуть, брав участь в облозі Дюнкерка. Вже тоді був таким відомим козацьким ватажком, що Володислав IV, готуючи військову коаліцію проти Туреччини (в складі Польщі, Венеції та інших держав), вдався до нього по допомогу Війська Запорізького. Xмельницький був одним з козацьких делеґатів, з якими Володислав обговорював у Варшаві, в квітні 1646, плани майбутньої війни. Усе це піднесло його авторитет на Україні та в Польщі і за кордоном і створило йому широкі військові й політичні знайомства та зв'язки. Можна думати, що десь у другій половині 1640-их pp. він нав'язав ближчий контакт з автономістичними колами української шляхти й вищого православного духовенства. Вже віддавна польські можновладці на Україні, політичні противники короля Володислава, дивилися на Xмельницького кривим оком. Особливо вороже ставилися до нього нові (з 1633) власники Чигиринщини — Конєцпольські, коронний гетьман Станислав і його син, коронний хорунжий Олександер. За допомогою свого чигиринського підстарости Чаплинського, який мав особисті рахунки з Xмельницьким, вони вирішили позбавити його маєтку в Суботові. Чаплинський вчинив ґвалтовий «заїзд» на Суботів (хоч Xмельницький мав на нього королівський привілей з 1646), зруйнував економію й пограбував майно Xмельницького, а слуги Чаплинського одночасно на Чигиринському ринку важко побили малого сина Xмельницького. Серед цих турбот і тривог 1647 померла дружина Xмельницького, а в кінці того ж року О. Конєцпольський наказав ув'язнити й стратити Xмельницького, якого врятувала лише допомога й порука його друзів, серед чигиринської старшини, зокрема полковника С. М. Кричевського, кума й однодумця Xмельницького. В кінці грудня 1647 Xмельницький з невеличким (300 чи 500) загоном козаків подався на Запоріжжя, там його було обрано за гетьмана, звідти на низ Дніпра. Це був початок нового козацького повстання, яке незабаром перетворилося на велику національно-визвольну революцію, очолену Xмельницьким.
Конфлікт з Конецпольським і напади його аґентури на майно і родину Xмельницького були тільки приводом для повстання його проти Польщі. Новіші досліди доводять, що причини розриву з Польщею були значно глибші, й що виступ і боротьба проти неї готувалися віддавна й не були несподіванкою ані для українських кіл, ані для польського уряду та його адміністрації на Україні. Дуже важливе, що, починаючи війну з Польщею, Xмельницький заручився союзом з Туреччиною й Кримом, які дали йому політичну і військову допомогу. Саме тому перемоги Xмельницького 1648 у битві під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями запалили всенародне повстання українського народу проти польської адміністрації й польської шляхти та її аґентури на Україні. Саме тоді було здійснено облогу Львова й Замостя, визволяє з-під влади Польщі велику територію України. Учасник подій — Самовидець (Р. Ракушка) так описує цю хвилю революції, яка почалася в 1648 й дійшла до свого вершка наступного року: «Так усе, що живо, поднялося в козацтво, аж заледво знайшол в яком селі такого человіка, жеби не міг албо сам, албо син до войска йти; а єжели сам нездужал, то слугу паробка посилал, а иніе килко их было, всі йшли з двора, тилко одного зоставали, же трудно было о наймыта ..., навет где в городах были й права майдебурскіе — и присягліе бурмистрове й райцы свої уряды покидали, и бороди голили, до того войска ишли».
Тріюмфальний в'їзд Xмельницького в Київ і зустріч його на Різдво 1648 як «пресвітлого володаря й князя Руси» свідчили, що початок нової козацько-гетьманської держави, власне держави Xмельницького був зроблений. Але цю державу треба було боронити, розбудовувати й забезпечити їй визнання й належне місце в системі європейських держав. Усе дальше життя Xмельницького було присвячене досягненню цієї мети. Як фундатор і будівничий, оборонець і господар нової української держави, Xмельницький виявив себе великим полководцем, талановитим дипломатом і першорядним державним діячем.
Богдан Хмельницький був людиною міцного здоров'я, але останні роки часто хворів. Він упокоївся 27 липня (6 серпня за новим стилем) 1657 в Чигирині і 25 серпня похований в Суботові, в Іллінській церкві, яку сам збудував. Але костей Хмельницького там зараз нема. У 1664 році польський воєвода Степан Чернецький спалив Суботів і велів викопати прах Хмельницького і викинути його з могили.

argonavt79

23.03.2011, 14:32

Павло Полуботок

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Павло Полуботок народився близько 1660 року в заможній козацькій родині. Прадід Ярема Полуботок був мешканцем Чернігова і 1637 року виконував обов'язки райця чернігівського магістрату[2]. Батько Леонтій Полуботок послідовно служив писарем та сотником Чернігівського полку, а згодом — бунчужним,генеральним осавулом і переяславським полковником.
В 1670-х роках Павло Полуботок навчався у Києво-Могилянській академії]. 1680року він одружився із Єфимією Самойлович, племінницею Івана Самойловича. Після закінчення академії Полуботок служив у Війську Запорозькому як військовий товариш Чернігівського полку, а згодом отримав ранг значкового товариша.
1692 року, в ході слідства у справі ченця Соломона, гетьман Іван Мазепа звинуватив батька і сина Полуботків у державній зраді. Леонтія визнали винним, позбавили полковницької посади та конфіскували частину маєтків на користь гетьманської скарбниці. Проте на початку 18 століття Павло Полуботок повернув собі ласку гетьмана. 1703 року Мазепа затвердив за ним землеволодіння у Чернігівському полку, а 1705 року дав згоду на його обрання чернігівським полковником.
1708 року, в ході Північної війни, Павло Полуботок не підтримав виступ Івана Мазепи проти московського царя Петра І. 6 грудня того ж року на Глухівській раді, організованій промосковською козацькою старшиною, він був одним із претендентів на гетьманство. Проте булава дісталася Івану Скоропадському, а кандидатуру Полуботка відхилили через побоювання Петра І
24 листопада 1708 року замість гетьманського уряду Петро І надав Полуботку села небожа Мазепи, Івана Обидовського. Через місяць він отримав від царя Любеч з околицями і частину володінь самого Мазепи та Пилипа Орлика.
На підвладних землях Павло Полуботок розгорнув активну господарчу діяльність. Він розвивав промисловість, будуючи млини,ґуральні, гути і рудні, і наповнював власну скарбницю, торгуючи зерном і тютюном. На виручені кошти Полуботок скуповував нові маєтки у Гадяцькому, Лубенському, Ніжинському, Охтирському, Сумському і Чернігівському полках. На початок 1720-х років він був одним із найбільших землевласників в тогочасній Гетьманській і Слобідській Україні. Полуботку належало близько 2 тисяч селянських дворів, садиби у Чернігові, Гадячі, Любечі, Лебедині, Михайлівні, Коровинцях, Оболоні, Боровичах. Він мав невелику бібліотеку, колекцію картин, ікон та зброї. За свідченням Якова Марковича, Полуботок цікавився історією і упорядкував котротку «Кроніку», що охоплювала події в Україні протягом 1452—1715 років. Він також був покровителем чернігівського Вознесенського собору.
1721 року Павло Полуботок був призначений наказним гетьманом 10-тисячного козацького загону, який за указом Петра І, працював на будівництві Ладозького каналу. Будівництво були непопулярними серед козаків через зневажливе ставлення влади, несприятливий клімат, погане забезпечення продовольством, хвороби та високу смертність.
В першій половині 1722 року, Полуботок виконував обов'язки наказного гетьмана Війська Запорозького за відсутності Івана Скоропадського. Після смерті останнього, 4 липня 1722 року, козацька старшина обрала Полуботка наказним гетьманом ще до оголошення нових виборів].
 22 травня 1723 року — Полуботка із старшиною виклали до Петербурга «для ответу» за організацію антиросійської діяльності і підбурювання народу проти царя
 23 червня 1723 року — Петро І заборонив указом проводити нові вибори гетьмана
 вересень 1723 року — розпочалися допити Полуботка і старшини в Таємній канцелярії. Полуботок пропонує замінити Малоросійську колегію Генеральним судом в семи персонах.
 Данило Апостол і старшина привозять до Петербурга від імені всього Війська Запорозького Коломацькі чолобитні, в яких просять дати дозвіл на проведення гетьманських виборів та ліквідувати податки, впроваджені Малоросійською колегією.
 10 листопада 1723 року — розгніваний Петро І наказав ув'язнити Полуботка, старшину і всіх, хто допомогав їм, доПетропавлівської фортеці.
 середина 1724 року — справу Полуботка віддано на розгляд Вищого суду.
 18 грудня 1724 року, близько 15:00 — Полуботок помер від хвороби в камері. Похований на цвинтарі церкви Святого Сампсонія Прочанолюбця за Малою Невою в Петербурзію
 17 лютого 1725 року — вістка про смерть Полуботка досягла Гетьманщини після повернення прислуги покійного гетьмана.
 17 лютого 1725 року — в глухівській церкві відправлено панихиду по Полуботку. За народними переказами[

argonavt79

23.03.2011, 14:42

Іван Дмитрович Сірко

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Життя цієї людини оповите легендами. Іван Дмитрович Сірко (близько 1610 – 1680), славетний кошовий отаман Запорозької Січі уособлював, мабуть, як ніхто з когорти визначних українських полководців XVII століття, лицарську вдачу. Військовий і політичний український діяч, до самої смерті, обирався січовиками кошовим отаманом, тому й цілком справедливо вважався найуспішнішим оборонцем українського народу. Найбільших лаврів він здобув у боротьбі з турками і кримськими татарами. Прискіпливо підрахував кількість перемог Сірка (за жодної поразки їх набралося 55!) визначний дослідник Запорозької Січі Дмитро Яворницький.

Дванадцять разів Запорозька Січ обирала Івана Дмитровича Сірка кошовим отаманом. За кількасотрічне існування Січі жоден кошовий отаман не зажив такої любові й шани серед січового товариства. Україна – Лівобережна, Правобережна, Слобожанщина – в 60-70-ті роки XVII ст. не знала людини, яка б могла зрівнятися популярністю з Іваном Сірком. Загальне визнання й безмежну вдячність сучасників набула тоді очолена Іваном Сірком героїчна боротьба козацтва проти турецько-татарських орд, що загрожували геноцидом українському народові. Запорозький витязь ставив найпершою й найголовнішою метою кожного походу врятування бранців із полону, визволення невільників, що конали в тяжкому рабстві у султанській Туреччині та Кримському ханстві. Великий талант полководця, особиста хоробрість, мужність і відвага поєднувалися в ньому з безмежною відданістю народній справі.

Відзначаючи ці якості, треба б наголосити й на суто людських рисах характеру Івана Дмитровича: розважливий і мудрий, демократичний, він був до аскетизму скромним у побуті й глибоко віруючим. На Січі жив у курені, їв разом із козаками з одного казана, носив, як і всі, простий одяг. Історики вважали, що за своїми спартанськими звичками нагадував кошовий київського князя Святослава.

Ще за життя Івана Сірка про нього ходили легенди, про його подвиги складалися думи й пісні. Знаменитий лист-пародію запорозьких козаків султанові Оттоманської Порти, невідомо коли і ким створений (маємо його варіанти ще з початку XVII ст.), народна пам’ять пов’язала саме з цим легендарним кошовим. На всесвітньовідомій картині Іллі Рєпіна „Запорожці пишуть листа турецькому султану” відтворено образ Сірка, хоча про портретну подібність говорити важко – адже до нас не дійшла іконографія героя.

Але й у сьогодення, віддалене трьома століттями від тих бурхливих часів, коли діяв Іван Сірко, він приходить героєм історичних романів, повістей, п’єс, оповідань, поем і віршів.

Літопис життя Івана Сірка – це суціль карколомна одіссея, в хитросплетіннях якої можна і заплутатися. Навіть рік і місце його народження достеменно невідомі. Отець Юрій Мицик, доктор історичних наук із Києво-Могилянської академії, вважає, що майбутній кошовий народився на Поділлі. Більшість дослідників називає його батьківщиною селище Мерефа на Слобожанщині. Практично немає свідчень про перші 35-40 років життя Сірка.

Дмитро Яворницький дав такий портрет славного кошового: „І за характером, і за всіма своїми діями Сірко представляв собою тип справжнього запорожця. Він був хоробрий, відважний, завзятий, не завжди стійкий, не завжди вірний своїм союзникам; він любив іноді погуляти і добре підвипити і в хмелю показати свій козацький запал; він був схильний хвилинно захопитися новою думкою, новою справою, щоб потім відмовитися від власного наміру й прийти до цілком протилежного рішення... „Нужда закон змінює”, – часто говорив Сірко, і, очевидно, діяв відповідно до свого улюбленого прислів’я”.

Перше зі свідчень про діяльність Сірка – цікава, але й дотепер практично не задокументована історія участі полку запорожців у Тридцятилітній війні (1618 - 1648) на боці французів. У 1644 році Богдан Хмельницький як військовий писар Війська Запорозького у Варшаві зустрічався з послом Франції графом де Брежі. За рік був підписаний-таки договір-контракт і 2500 козаків через Гданськ морем дісталися французького порту Калє.

Очолювали цих кондотьєрів полковники Сірко та Солтенко. Попереду їх чекали прецікаві події - облога і штурм неприступної іспанської фортеці Дюнкерк (яку називали „ключом від Ла-Маншу”). Останню неодноразово під час багатьох конфліктів намагалися взяти французи, але все безрезультатно... Козаки „розібралися” з супротивником за декілька днів.

Історики та письменники другої половини ХVII століття відзначали військові доблесті Сірка, причому це робили й ті, які вороже ставилися до визвольної боротьби українського народу. Це стосується насамперед польського хроніста Веспіяна Коховського, який писав: „Страшний він був в орді, бо був досвідчений у військових справах і відважний кавалер... гожий чоловік, вояцької натури і не боявся ані сльоти, ані морозу, ані сонячної спеки. Він був чуйний, обережний, терпляче зносив голод, був рішучий у воєнних небезпеках. Влітку він перебував на порогах, а взимку - на українському пограниччі. Він не любив марнувати час або упадати коло жіноцтва, бо раз у раз бився з татарами...”

На довгі роки Сірка поглинула боротьба проти Османської імперії та її васалів – Кримського ханства та ногайських орд. Сірко виходив переможцем з десятків антиосманських походів. Досить сказати, що у боротьбі проти агресії Османської імперії Сірко провів понад 55 успішних походів і жодного не програв!

Його запорожці наводили страх на все північне побережжя Чорного моря та Крим, неодноразово брали Очаків, Білгород-Дністровський, Ізмаїл, Кілію, Тягиню (Бендери), Арабат, Перекоп, навіть Ясси; татарські матері лякали дітей іменем Сірка.

1675 року Сірко здійснив блискучий похід, заблокувавши вторгнення Туреччини на Чигирин, розбив кримську орду і яничарів Ібрагім-паші, які вдерлися на Україну.
1679 року султан Туреччини планував похід на Україну і Росію, окремо на Січ готувалось вторгнення 25000 турків. Остання бойова акція Івана Сірка була здійснена за кілька місяців до його кончини. 1680 року спільно з донцями Сірко востаннє опустив свою переможну булаву в битві з ординцями. Повертаючись з походу, занедужав і поїхав з Січі за 10 верств на свою пасіку в село Грушівка (нині село Ленінське Дніпропетровської області). У „Літописі” Самійла Величка читаємо: „...того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко... поховано його знаменито... з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього Низового війська. Бо це був справний і щасливий вождь, який з молодих літ аж до своєї старості ...не тільки значно воював за Крим і попалив в ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях... численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир”.

Поховали Івана Дмитровича у селі Копулівка. 1967 року його перепоховали на іншому краю села, через те, що води Каховського водосховища наблизилися до могили. Прикро, але Сірко лежить у землі без голови: череп деякий час „мандрував” – до Москви в антропологічну лабораторію, до Нікополя, й нарешті опинився у Дніпропетровському історичному музеї. На хресті, що стояв на могилі Сірка, деякий час, був напис: „Хто буде сім років перед Великоднем виносити по три заполи на мою могилу, то буде мати таку силу, як я, і знатиме стільки, скільки я”. Саме тут варто звернутися до феномена „характерництва”. Майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани і знамениті полковники були „характерниками” (серед них – Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Дмитро Нечай і найбільший характерник із них – Іван Сірко). Це козаки, які володіли магією, – могли бачити майбутнє, події, що відбувалися за сотні кілометрів в інших краях, впливали на свідомість людей, лікували смертельні рани (навіть ставили на ноги мертвих!), знаходили скарби, виходили сухими з води („на Дніпрі войлок прокладуть і йдуть”). Офіційна церква звинувачувала „характерників” у чаклунстві.

argonavt79

24.03.2011, 10:02

Самійло Кішка

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи](1).jpg

Народився близько 1530 року у шляхетській сім'ї в Каневі, здобув добру освіту.
З 1550 року Кішка брав участь у походах Дмитра Вишневецького де набув великого бойового хисту, завзяття та великого авторитету серед козацтва. Тому не випадково, що після загибелі Вишневецького його у 1564 році обирають гетьманом.
Ставши гетьманом, Кішка взявся продовжувати справу Вишневецького, впершу чергу відкрити запорожцям шлях до моря. Ударами з моря можна було успішно атакувати не тільки вороже узбережжя, а і потрапити в центр Османської імперії.
Вперше вийшов у Чорне море у 1567 році і протягом двох років штурмував міста Козлов, Ізмаїл, Кілю, Білгород та Очаків, нещадно громив турецькі галери в морі. Розлючений морськими походами турецький султан у 1568 році підтягує до Очакова регулярний флот, погрожуючи польському королю великою війною, якщо той не приборкає «шаленних» козаків та їхнього ватажка. Переляканий Сигізмунд II Август видав наказ, де вимагав, щоб козаки «зійшли з Низу» (тобто із Запоріжжя), оселилися біля прикордонних замків, записалися до реєстру на королівську службу і воювали лише там, де їм накажуть воєводи чи старости. За це польський уряд обіцяв запорожцям високу платню. Понад усе польський король призначив над козаками коронного гетьмана — шляхтича Яна Бодовського. Частина козаків погодилася на пропозицію короля. Їх стали називати реєстровими.
У 1573 році в одному з морських походів ескадра Самійла Кішки зазнала поразки від турецького флоту, а сам гетьман потрапив у полон і був прикутий ланцюгом до весла на галері, де перебував близько 25 років. У 1599 організував на турецькій галеріповстання українських невільників, які, перебивши команду, повернулися в Україну. Повстання невільників на чолі з Самійлом Кішкою оспівано в українській народній думі «Самійло Кішка».
Будучи обраний гетьманом, добився від польського короля Сигізмунда ІІІ Вази скасування баніції (закону про визнання козаків поза законом), що привело до визнання козацтва як суспільного стану. В 1600 році очолював запорожців у спільному українсько-польському поході до Криму. В 1601—1602 роках Кішка на чолі 4-тисячного козацького загону брав участь у польсько-шведській війні у Лівонії.
Про дальшу діяльність Кішки і обставини смерті достовірних даних немає. Одні дослідники вважають, що Кішка загинув 28 лютого 1602 року під час Інфляндської війни. Гетьман загинув у бою під Фелліном (біля міста Полтсамаау, Лівонії) і був перевезений та похований у Каневі. Новим гетьманом, замість Самійла Кішки, козаки обрали Гаврила Крутневича. За іншою версією гетьман Кішка ще брав участь у Цецорській битві 1620, помер у 1620 і похований у Каневі. Та, слід зважати, що тоді б Кішці мало було бути близько 90 років.

argonavt79

24.03.2011, 10:15

Северин Наливайко
(Павло-Семерій (Северин) Кравченко-Наливайко)
бл.1560—1597

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Козацький отаман, керівник антифеодального селянсько-козацького повстання 1594—1596 років в Речі Посполитій.
Наливайко Северин народився близько 1560 року у місті Гусятині в родині кушніра, яка за твердженням М.Грушевського славилася як «завзяті українці». Після смерті батька, замордованого слугами польського магната О.Калиновського, родина переїхала до Острога. Северин Наливайко навчався в Острозькій академії, а юнацькі роки провів на Запоріжжі. Пізніше служив сотником надвірної корогви князя К.Острозького.

У 1594-1595 роках на чолі козацького загону разом із гетьманом Г.Лободою здійснив кілька успішних походів до Молдавії та проти турків, які набули гучного резонансу в Європі. Саме після них з українським козацтвом почали рахуватися як з поважною військовою силою, здатною протистояти мусульманській загрозі.

Повернувшись восени 1595 року з походу в Угорщину, Северин Наливайко почав організовувати визвольне повстання проти Речі Посполитої. Він звернувся з листом до польського короля, обґрунтовуючи доцільність створення в межиріччі Дністра та Бугу козацької території на чолі з виборним гетьманом, яка мала б служити плацдармом для боротьби з татаро-турецькою агресією.

Спочатку козацьким військом було захоплено Волинь, а потім бойові дії перейшли на терени Білорусі, де повстанці здобули Слуцьк, Бобруйск і Могилів. На початку 1596 року С.Наливайко об'єднав свої сили із загонами Г. Лободи й М. Шаули.

24 березня 1596 року під Білою Церквою козаки завдали поразки ворожому авангарду, а в бою біля урочища Гострий Камінь обидві сторони зазнали серйозних втрат. Тут замість важко пораненого Шаули Северин Наливайко був обраний гетьманом. Протягом року він утримував під козацьким контролем значну частину України та Білорусі, не дозволяючи шляхті спокійно користуватися своїми колишніми правами.

Завершенню козацького повстання передувала жорстока кровопролитна битва. Довідавшись про наближення головних сил ворога, 12 000 козаків і членів їх сімей почали відступ на схід. В урочищі Солониця біля Лубен вони були оточені армією С.Жолкєвського й через 2 тижні капітулювали. Разом із кількома значними старшинами С. Наливайко був виданий полякам і після жорстоких тортур страчений 11 березня 1597 року у Варшаві.

Повстання 1595-1596 років в Україні й Білорусі під керівництвом С.Наливайка було першим організованим рухом, що започаткував епоху національно-визвольної боротьби українського народу проти польського поневолення. Поряд із соціальними мотивами певну роль у ньому відігравав також релігійний фактор, про що свідчить розгром маєтків уніатського духовенства на Волині. Події 1595-1596 років справили таке сильне враження на польську громадськість, що шляхта почала називати українсько-білоруську православну опозицію «Наливайками». М. Грушевський зазначає, що «скоро по смерти — а може ще й за життя Наливайко виріс до розмірів бунтівника-претендента на корону, кандидата на українського короля».

Героїчні подвиги С.Наливайка та його мученицька смерть майстерно зображені в романтичних поезіях М. Маркевича, Є. Гребінки, К. Рилєєва, стилізованих історичних піснях І. Срезневського, «Історії русів» тощо. У них гетьман виступає не лише як хоробрий провідник повстання, а й як виразник визвольних прагнень усього українського народу. С. Наливайка як національного героя згадує в поемах «Тарасова ніч», «Гайдамаки», у драмі «Назар Стодолля» і трагедії «Микита Гайдай» Тарас Шевченко.

argonavt79

25.03.2011, 12:53

Іва́н Богу́н

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Іва́н Богу́н (* бл.1618 — †17 (27) лютого 1664) — український військовий і державний діяч, козацький полководець, полковник подільський, згодом — кальницький (вінницький) і паволоцький.
Іван Богун походив з української шляхти. Учасник визвольних повстань у 1637-38 років. Брав участь у Азовському сидінні, зокрема, керував тоді одним із козацьких загонів, який прикривав Борівський перевіз через річку Сіверський Донець. Протягом 40-х років XVII століття Богун вів звичайне для реєстрового козака життя, брав участь у військових походах проти кримських татар, і обороняв українські землі від набігів останніх.
Іван Богун виводить козаків з оточення під Берестечком у 1651 році.
З початком у 1648 році Визвольної війни українського народу Богун став одним із сподвижників гетьмана Богдана Хмельницького, і згідно «Реєстру Війська Запорізького 1649 року» він значився серед козаків Чигиринського полку. Згодом, вірогідно у 1650 році, за добрі організаторські здібності та військовий талант Богуна було призначено кальницьким полковником.
В 1651 році Богун вів бої на Брацлавщині проти загонів Калиновського та Лянцкоронського. У боях під Вінницею в березні 1651 року Богун вперше найбільш масштабно проявив свої здібності воєводи, заманивши в ході бою польську кінноту на Південний Буг, де драгуни потрапили до зарання підготованої пастки. Тут же Богун проявив значну особисту хоробрість, очолюючи сміливі нічні вилазки з козацького табору. В кінцевому підсумку Богун втримав свої оборонні позиції під Вінницею і після підходу основних сил української армії змусив коронне військо відступити. В подальшому, переслідуючи польські загони, полк Богуна брав участь у штурмі Кам'янця-Подільського (29 квітня — 1 травня 1651 року), а в середині травня його козаки оволоділи Корцем.

Важливою сторінкою кальницького полковника стала Берестецька битва, в якій Іван Богун проявив себе розсудливим полководцем в найтрагічніший момент бою. Саме його було обрано наказним гетьманом в оточеному поляками козацькому таборі 30 червня 1651 року. Богун виправдав покладені на нього сподівання, вивів із оточення основні сили українського війська.

Бій Богуна з Чернецьким під Монастирищем у 1653 (Микола Самокиш).

В березні 1653 року загони Богуна виступили проти армії Стефана Чарнецького, який, захопивши Липовець, Погребище та інші міста, рухався вглиб України. Зайнявши оборону в Монастирищі, Богун тривалий час відбивав атаки значно переважаючих сил коронної армії та робив дошкульні вилазки з міста. Так і не досягши успіху, війська Чарнецького, який під Монастирищем сам зазнав поранення, змушені були відступити.

Цього ж 1653 року Богун разом із Тимошем Хмельницьким водив козацькі полки в похід на Молдавію, де було розгромлено армію Георгіци та його союзників. Після загибелі в Сучаві Тимоша (5 листопада 1653 року), Богун повернувся з військом в Україну.

В кінці 1653 року та протягом 1654—1655 років кальницький полковник практично безперервно вів бойові дії проти коронної армії та татарських загонів на Брацлавщині та Уманщині.
В грудні 1656 року Богун в якості одного із керівників козацького корпусу під командою наказного гетьмана Антона Ждановича вирушив у похід проти військ Речі Посполитої. Українські війська разом із союзними арміями Семиграддя та Швеції протягом першої половини 1657 року пройшли Західною Україною та Польщею, здобувши при цьому Краків, Брест та Варшаву, хоча в кінцевому рахунку й змушені були відступити в Україну влітку 1657 року.

argonavt79

25.03.2011, 13:05

Сагайдачний Петро Кононович

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

(бл.1560-1622)
Гетьман українських реєстрових козаків народився приблизно 1560 року в селі Кульчицях поблизу Самбора в Галичині, у сім’ї дрібного українського шляхтича. Батька майбутнього гетьмана звали Конон, або Конаш, звідки й друге прізвище — Конашевич. Навчався Сагайдачний в Острозькій школі, першому українському навчальному закладі, заснованому князем Костянтином-Василем Острозьким. Ректором школи був письменник Герасим Смотрицький, учителями — відомі письменники Йов Княгинецький, Клірик Острозький, Василь Суразький, ієромонах Кипріян, Дем’ян Наливайко (брат Северина Наливайка). Разом із Сагайдачним навчався Мелетій Смотрицький, автор "Грамматики словенския...", за якою навчалося декілька поколінь українців, білорусів, росіян і яку М.Ломоносов називав «вратами своєї ученості». В Острозькій школі, яку вже тоді називали академією, учні вивчали сім вільних наук: граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, музику та астрономію. До курсу граматики входило вивчення старослов’янської та грецької мов. Після Острозької школи Сагайдачний навчався у школі Львівського братства, де зблизився з Йовом Борецьким (пізніше ректор Львівської братської школи та перший ректор Київської братської школи, а з 1620 року — київський православний митрополит). Після приїзду до Києва Сагайдачний був домашнім учителем у київського судді Аксака. 1596 року після Брестської унії, що фактично ставила православну церкву поза законом, Сагайдачний був серед тих православних, які виступили проти рішень унії. Він написав полемічний твір «Пояснення про унію», де висловився проти покатоличення і полонізації українського православ’я.
У відповідь на Брестську унію в Україні почалося активне покозачення населення, втечі селян і міщан на Січ від переслідування поляків. Наприкінці XVI — на початку XVII століття Сагайдачний опинився на Січі, де невдовзі став помітною особою серед старшин та козацтва. Спершу був обозним, завідував артилерією Січі, згодом його обирають кошовим отаманом. Він стає учасником і організатором багатьох успішних походів козацького війська. На початку XVII століття брав участь у поході на Молдавію та Лівонію. Під керівництвом Сагайдачного козаки здійснили успішні походи проти султанської Туреччини та Кримського ханства. 1605 року вони взяли Варну, 1608 року захопили Перекопську фортецю і спалили її. Восени 1609 року на 16 чайках увійшли в гирло Дунаю і атакували турецькі міста Ізмаїл, Кілію, Білгород. 1616 року 2000 козаків на 40 чайках перепливли Чорне море і напали на Синоп, захопили фортецю, знищили турецький гарнізон та ескадру. 1615 року 80 козацьких чайок підійшло до Константинополя, і на очах турецького султана козаки спалили гавані Мізевні та Архіокі. Турецький флот наздогнав козацьку флотилію, але вона вступила в бій і завдала поразки туркам, захопивши в полон турецького адмірала. 1616 року під безпосереднім керівництвом Сагайдачного запорожці захопили найбільший невільничий ринок у Криму — Кафу (нині Феодосія) і визволили тисячі полонених. 1618 року Сагайдачний у складі польського війська королевича Владислава, який претендував на царський престол, взяв участь у поході на Москву. У 1619 році він з військом приєднується до антитурецької ліги європейських держав. 40-тисячне козацьке військо під керівництвом Сагайдачного відіграло вирішальну роль у розгромі турецької армії 1621 року під Хотином. Під час Хотинської битви Сагайдачного було поранено отруєною стрілою. За активної участі Сагайдачного, який 1620 року разом з усім Військом Запорозьким вступив до Київського братства, було відновлено скасовану після Брестської унії Київську митрополію. 1622 року Сагайдачний помер. Похований у Богоявленській церкві київського Братського монастиря. У своєму заповіті відписав усе своє майно на освітні, благодійні та релігійні потреби.
Петро Сагайдачний сформувався як полководець наприкінці XVII — на початку XVIII століття, коли почався інтенсивний розвиток і зміцнення запорозького козацтва, викликані польсько-католицькою експансією і турецько-татарською агресією. Оттоманська Порта, що була найбільшою державою у ті часи, запанувала на Чорному морі і Балканах, оволоділа гирлами Дунаю, Дніпра, Дону й готувалася загарбати землі України, Московії, Польщі, Білорусі, а далі й усієї Європи. Султанська Туреччина інспірувала й напади на Україну Кримського ханату, свого васала. Вторгнення татарських орд в українські землі супроводжувалося нещадним розоренням міст і сіл, масовим полоненням українців. Тому проти такої супердержави та її васала потрібна була велика й організована сила, якою й стала Запорозька Січ, коли її очолив Петро Конашевич Сагайдачний. Він розробив стратегію збройного спротиву ханським ордам і турецьким військам. Запорожці влаштовували морські й сухопутні походи на Крим та узбережжя Чорного моря — береги Анатолії та Малої Азії, намагаючись послабити військову силу ворога, знищити його флот, зруйнувати найважливіші порти. Під час великих походів козаки нападали на кілька фортець одночасно, при цьому завдаючи головного удару якійсь найбільшій твердині, серед яких були Стамбул, Трапезунд, Синоп. Згідно з розробленою Сагайдачним тактикою ведення бою, козаки відпливали в походи вночі, перед настанням нового місяця, проминали турецькі фортеці Кизи-Кермень, Тавань, Аслам-Кермень і за 36-40 годин досягали турецьких берегів. Під час плавання вони користувалися особливим компасом і добре орієнтувалися по зорях. На швидких і проворних човнах — чайках вони проти сонця непомітно підпливали до турецької ескадри й з настанням ночі зненацька брали галери на абордаж, блискавично захоплювали їх, знищували турецький екіпаж, визволяли невільників. Запорозький флот у часи Сагайдачного панував на Чорному морі, контролюючи навігацію між Босфором та чорноморським лиманом.
Сагайдачний особисто керував майже всіма значними походами, як суходолом, так і морем. Його морська ескадра часом налічувала понад 300 чайок з екіпажем до 20 тисяч запорожців. Уряд Османської імперії змушений був мобілізовувати всі свої військові ресурси проти українських козаків, чисельність яких під час битв іноді була у кілька десятків разів менша від турецьких сил. Особливо відзначилися запорожці 1605 року під час здобуття Варни та 1616 року, коли здобули Кафу, найбільший невільницький ринок у Криму і наймогутнішу турецьку твердиню. Вони блискавичним штурмом захопили з моря кафську фортецю з її потужними укріпленнями та численною артилерією, знищили 14-тисячний турецький гарнізон і велику ескадру. Сміливі походи запорожців сіяли паніку і жах у турецьких володіннях, а правителі Анатолії та Балкан звернулися до султана з петицією, в якій вимагали, щоб він захистив їх від козаків, інакше вони змушені будуть визнати їхню владу. Султан змушений був скликати екстрену нараду для обговорення заходів оборони від козаків, у якій брали участь представники союзних з Портою держав — Венеції, Нідерландів, Франції. Зі свого боку Сагайдачний з військом приєднується до антитурецької «Ліги християнської міліції» — коаліції Персії, Франції, Польщі, Ватикану, Абхазії, Мінгрелії та Грузії. Водночас він веде тонку дипломатичну політику з Польщею, яка, бачачи зростання могутності Війська Запорозького, прагнула обмежити козацький реєстр і дедалі зростаючу суверенність свого васала.
Одначе Річ Посполита вела в той час війну з Московською державою, тому змушена була вдаватися по допомогу запорожців, тож на вимогу Сагайдачного і його старшини зберегла реєстровому війську елементи автономії, офіційно визнала й легалізувала козацьку військову та політичну організацію, а самому Сагайдачному надала гетьманську булаву. Рятуючи від неминучої загибелі війська королевича Владислава у боротьбі за московський престол, Сагайдачний з 20-тисячним військом козаків здійснив блискучий похід на Московію через Сіверщину, здобув міста Ливни, Єлець, Михайлов, розбив ополчення князів Пожарського та Волконського, перейшов Оку і майже захопив московську фортецю. Вінцем полководського таланту Сагайдачного стала Хотинська битва, у якій було завдано нищівної поразки Османові II і його 300-тисячній армії. Вирішальну роль у перемозі об’єднаного польсько-українського війська відіграв 40-тисячний загін козаків, керований гетьманом. Протягом Хотинської війни козацьке військо прийняло на себе основний тягар турецьких атак, витримало дев’ять штурмів свого табору, який став для турків неприступною фортецею. Водночас Сагайдачний, використовуючи тактику наступальності, раптовості в нічному бою й превентивності атак, випробувану в багатьох успішних морських походах, завдавав туркам відчутних втрат. Вроджений стратег, Сагайдачний запровадив у війську багато нововведень, зокрема так званий фламандський стрій, легку й маневрену артилерію та добре озброєну і навчену піхоту. Динамічна й гнучка тактика бою козацького війська, на противагу позиційній, неповороткій тактиці польського війська, була вирішальним фактором у цій блискучій перемозі, яка принесла козакам європейську славу. Однією з важливих граней непересічної особистості Сагайдачного є його боротьба проти полонізації та покатоличення православної України. Він став на бік опозиційної частини українського міщанства та православного духівництва у боротьбі з уніатською експансією і з усім 20-тисячним Військом Запорозьким вступив до Київського Богоявленського братства, що виступало проти політики шляхетської Польщі.
Вступ запорожців зі своїм зверхником до братства сприяв популяризації його серед народних мас. Тепер ні польський король, ні київський воєвода, польний коронний гетьман Станіслав Жолкевський, ні католицьке й уніатське духівництво не змогли відчутно протидіяти розвиткові національної свідомості, освіти та православ’я в Україні. Сагайдачний стає ктитором братської школи, допомагає їй коштами й сприяє тому, що вона стала відомим у слов’янському світі науковим та просвітницьким осередком. Таким чином, Сагайдачний, слідом за Костянтином Острозьким, засновником Острозької школи-академії, виявив державну мудрість, поставивши збройну силу на захист рідної віри та національної освіти, чим завоював загальну любов і повагу серед народу. Сагайдачний прагнув відновити значення Києва як православного та культурного центру, він підтримував діяльність лаврського митрополита Єлисея Плетенецького і створений ним навколо друкарні Києво-Печерської лаври гурток учених, друкарів, письменників. 1620 року завдяки своєму авторитету він домігся, що Єрусалимський патріарх Феофан висвятив на єпископів кількох священиків, зокрема й Мелетія Смотрицького, і відновив зліквідовану унією 1596 року Київську митрополію, висвятивши на митрополита Київського і Галицького Йова Борецького. За п’ять днів до смерті, що настала 20 квітня 1620 року, Сагайдачний у присутності Йова Борецького та нового гетьмана Олефіра Голуба склав тестамент, у якому заповів своє майно, зокрема 15000 золотих, Київській і Львівській братським школам. Гетьман запорозького козацтва Петро Сагайдачний за свої ратні подвиги, мудрість і розважливість у державних справах був уславлений як у творах красного письменства, так і в народних піснях, зокрема в славнозвісній пісні «Ой на горі та й женці жнуть». Відомий також вірш першої половини XVII століття «Ой Хотине, граде давній», який прославляє Сагайдачного і козаків. А ректор Київської братської школи Касіян Сакович написав з нагоди сумної для всієї України події — смерті Сагайдачного «Вірш на жалосний погреб зацного рицаря Петра Конашевича Сагайдачного», у якому словами двадцяти учнів братської школи навіки увічнив заслуги Сагайдачного перед народом. Поховано його у Богоявленській церкві братського Богоявленського монастиря «з великим плачем Запорозького Війська і всіх людей православних».

argonavt79

26.03.2011, 09:20

Санскрит — мова праукраїнська

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

На жаль, усі ми виросли з однієї радянської школи, де нас учили, що України не існувало до XVI століття, а історія української мови починається від Шевченка і Котляревського. Тим часом, у 1989 році світ дізнався про найдавнішу пам’ятку Європи. На Закарпатті в селі Королеве археологи знайшли крем’яні знаряддя, виготовлені людиною мільйон(!) років тому...

Україна — колиска культури людства?

Подальші розкопки виявили інші неоціненні знахідки світового значення, яким учені дають 500 тисяч років. Унікальні предмети, підняті з шістнадцятиметрової глибини, досліджувала нью-йоркська група археологів на чолі з Марією Гімбутас, литовкою за походженням. Вона ж у 1991 році повідомила англомовній пресі: "Найдавніша культура світу формувалася на території Західної України, Середнього Дунаю, Південної Адріатики і на терені між східною та середньою частинами Балканського півострова. Розквіт цієї цивілізації припадає на п’яте тисячоліття до нашої ери, тобто вона майже на дві тисячі років випереджає початок шумерської, яка першоджерельно і територіально також має українське походження”.

У селі Молодовій Чернівецької області на глибині 11 метрів виявили чимало предметів із кісток мамонта, у тому числі скам’янілу сопілку з повною гамою музичних звуків. Цьому найдавнішому музичному інструментові 150 тисяч літ.

Трохи оддалік цього села ще у розкопках 1955—60 років археологи відкрили другий період кам’яної доби — культуру ранньої людини на території України. Ця новина описана Рен-Бойковичем у книзі "Колиска культури людства”, виданій 1983 року у США. Тут було виявлено чіткий овал стародавнього будинку. Це житло строго яйцевидної форми побудовано з кісток мамонта за геометричними правилами, що відповідають відомій нині теоремі Піфагора. Але найбільше вражає вік знахідки — 40 тисячоліть. Отже, неандертальці вже користувалися законами геометрії!

Наш славетний мовознавець Олександр Потебня, вивчаючи найдавнішу усну народну творчість, дійшов висновку, що початки нинішньої української мови сягають 40 тисяч років.

А тепер про санскрит. Дослівно це слово означає: культурна упорядкована мова. Вона відкрилася вченим Європи у 1762 році після захоплення Індії англійськими військами. До того часу ніхто з науковців не мав жодного уявлення про якусь мову, спільну для всіх інших мов.

Знаменитий французький дослідник Шампольон вивчав єгипетські ієрогліфи. Ключ до їх прочитання він знайшов, лише ознайомившись із праукраїнською мовою. Її тоді називали давньоскіфською, сколотською чи давньорусинською. З часу цього відкриття минуло вже 177 років.

У "Британській Енциклопедії” у статті "Англійська мова” знаменитий вчений філолог Річард Білсон пише: "Англійська мова та більшість індоєвропейських мов походять із прамови, що нею розмовляли десь 5000 років тому на сучасній території України”. Самі індуси не заперечують, що їхній санскрит і знамениті Веди були принесені на територію Індії зі сходу.

Словам "булава”, "отаман” вісім тисяч років

Вагомим підтвердженням зв’язку санскриту з Україною є те, що навіть у сучасній українській мові та її діалектах залишилося чимало санскритських слів: куля, уста, ураз, вії, віяти, вішати, війна, річ, ніс, ніч, брат, кат, мла, мана, рута, таїна, напад, пан, пані, панна, рай, біда, честь, пошана, санітар, асистент і багато, багато інших.

Ще у шостому тисячолітті до нашої ери були у вжитку нашого народу слова булава, отаман, гетьман, шабля, кіш, чета, четовий, козак. Санскрит може легко пояснити їхнє походження. Булава складається із двох прадавніх основ — bola (сила, влада, військо) і van (володіти, осягати щось, бути власником). Слова гетьман, отаман також складаються із двох частин atha — той, що попереду, man — знати, думати, вважати, hetu — діяльний, впливовий, зброя, поштовх, постріл, удар.

Дехто із мовознавців усі слова з суфіксом -ман- вважає іншомовними. Але інші мови з’явилися на світ пізніше, ніж праукраїнські туман, лиман, обман, роман, дурман, брахман, кіцмань, драгоман, гаман, шаман. У гуцулів є волосман (волосний писар). Прадавні українські прізвища Керман, Курман, Кіцман, Сахман. Є в Україні й село Курмани.

Вже потім порівняно недавно до нас прийшли слова: меломан, наркоман, штурман, ротман, мічман, пульман, кульман, лоцман, ватман, хоча утворені вони за праукраїнськими правилами словотвору. А ось західноукраїнські прізвища Кельман, Келіман, Келеман, Кульман, Жельман, Зельман мають корені ще з часів Трипільської культури. Слово, що у санскриті вимовляється як келі, має кілька значень: сонце, пташка, гра, жарти, веселощі. Знаючи значення суфікса -ман-, "к(г)елеман” сучасною українською можемо перекласти як "людина сонячної вдачі” — весела, жартівлива, життєрадісна. За правилами, придихове (кг) перетворюється в (к), (х), (ш), (ж), (з). Отже, Зельмани, Жельмани, Хельмани — не іноземні прізвища.

Шабля у санскриті первісно читалася як сабгрі, потім сабрі-сабря-сабля і дослівно означає "котра володіє захистом”, тобто захисниця.

Несподіване значення у санскриті має слово січ. Воно означає "учитися, навчатися, створювати щось, бути послушним у доброчинності, знання, навчання майстерності. Січовий — учений, освічений, зразковий в усьому.Ciksu — початковий учень, котрий бажає навчитися чомусь. Інші значення — щедрий, готовий допомогти. Це слово живцем запозичили семіти після підкорення Шумерії Сарагоном Першим у 2350 році до н. е. Нині це слово є у івриті у значенні учень, учениця і звучить як шікса.

Ім’я Ксенія прийшло не від греків...

Санскритське ciksenya (читається шіксенія) можна перекласти як "повчальний”. Після спрощення звуків першого складу одержали жіноче ім’я Ксенія, Ксеня (повчальна, освічена, у всьому зразкова). Отже, не від греків прийшло воно в Україну.

Щодо слова "козак”, то воно теж має складну будову: khun — князь, sakhua— захисник, друг, родич. Дослівно — захисник, друг князя. Це повністю збігається із назвою "захисник держави”.

Цікава історія нашої знаменитої бандури. У селі Мізин Чернігівської області археологи виявили шість музичних інструментів. Серед того секстету два струнних, пристосованих із нижньої щелепи мамонта. Між двома гілками порожнистої кістки натягували струни із плівки кишок. Звук виходив слабенький, але мелодійний. То був прообраз сучасної бандури, якому вчені нарахували 20 тисяч років. Таку саму назву цей музичний інструмент мав і у санскриті — bandura в перекладі означає прекрасний, чарівний, захоплювальний, прикрашений чимось. Цікаво, що колись бандура була справді прикрашена і перев’язана бантиком. Її як велику цінність зберігали у спеціальній торбі — калиті.

Чимало солідних авторів — відомих археологів, істориків, філологів Європи, Азії, Америки — присвятили свої фундаментальні праці захистові пріоритету праукраїнців у розбудові найдавніших наукових галузей медицини, математики, історії, філософії, релігії, астрономії, ремісництва, металургії та рільництва.

У той час, коли наша преса писала про те, що трипільці не знали ні колеса, ні коня, газета "Нью-Йорк таймс” 19 січня 1973 року писала: "Історики встановили, що на території України вперше на планеті Земля люди освоїли коней, корів та інших свійських тварин. Археологи на Вкраїні розкопали первісні городища біля сіл Дереївка, Лука-Врублівська, Усатове, Маяки, Євміївка, де знайдено кістки людей, вози, що були зроблені 5500 років тому”.

У книзі "Воля у стародавньому світі”, котра вийшла у Нью-Йорку 1961 року, автор Герберт Мюллер каже: "Вчені тепер вважають Україну найбільш правдоподібною батьківщиною індоєвропейців”. Професор Сорбонського університету пан Гіршмен був головою археологічних експедицій, які робили успішні розкопки в 1941—49 роках. У книзі "Іран”, виданій у США 1965 року, він писав: "Материнською землею індоєвропейських народів є простори на північ від Чорного моря”.

Французький історик пан Бовле у книзі "Людина у віках” повідомляє: "Арії вийшли з території України”. Пізніше інший дослідник Мішель Буль аргументував тезу, що "арії принесли всю стародавню арійську культуру в Європу з території України”.

Один із найвизнаніших дослідників стародавнього світу віце-президент Дакка-університету пан Маюмдар у своїй книзі "Історія та культура індійського народу” пише: "Україна більше, як усі інші держави Європи та Азії, може претендувати бути землею аріїв. Германська домашня теорія дуже популярна в багатьох європейських школах для расового виправдовування”. Усіх цих учених не звинуватиш в українському націоналізмові.

Оскільки від санскриту беруть початок усі індоєвропейські мови, то зрозумілий інтерес, з яким дослідники усього світу приступають вивчати давньоіндійську. Звісно, кожний читає її через призму своєї рідної мови. Є санскритсько-англійський, санскритсько-французький, санскритсько-російський словники. Останнім послуговуються й наші філологи, адже санскритсько-українського немає. Першим, і досі, мабуть єдиним лінгвістом, який узявся прочитати санскрит через українську мову, і є пан Кобилюх. За ці дослідження свого часу його репресували і позбавили права закінчити гуманітарну освіту. Мовознавець змушений був поступити в медичний інститут і працювати лікарем. Довгі роки санскрит залишався його захопленням. Тепер Василь Олексійович пише санскритсько-український словник і принагідно намагається передати свої знання якомога ширшому загалу, а також виправити можливі помилки, закладені ще радянською історіографією.
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] [Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

argonavt79

26.03.2011, 09:45

Максим Кривоніс

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] pg

Макси́м Кривоні́с (? — 1648) — козацький ватажок, лисянський полковник, один з керівників козацько-селянських повстань в Україні під час Хмельниччини. Був учасником Корсунської битви, літньої подільської кампанії та осінньої волинсько-галицької кампанії 1648 року. Відомий під прізвиськом Перебийніс.
Біографічні дані про Кривоноса дуже бідні. Про його життя до початку повстання звісток немає. Справжнє його прізвище невідоме. Згідно з однією з версій, він з селянської (інша версія, що з попівської) родини з села Вільшанка (підписувався "Максим Вільшанський"), або Острога.. Автор анонімного німецького памфлету називає його вихідцем з Шотландії. У цьому разі прізвище Кривоноса може бути перекладом шотландського прізвища «Камерон», що означає «кривий ніс», а не прізвиськом, що посилається на зовнішність Кривоноса. Інші звістки непрямо свідчать про його місцеве походження..
Мав брата, який загинув у Пилявецькій битві, дорослого сина (Кривоносенко), який був козацьким полковником у 1649-1651 рр.
Вся відома діяльність Кривоноса тривала кілька місяців 1648 р. У Корсунський битві Кривоніс командував передовим полком козацької армії. Iз сформуванням Лисянського полка став його першим полковником. З червня 1648 р. на Поділлі очолив повсталі козацькі та селянські загони, з яких сформував цілу армію. За свідченнями тогочасних джерел, «якийсь поганець Кривоніс, збунтувавши всю чернь», здобув міста Ладижин, Бершадь, Тульчин, Вінницю та ін. В цей час він титулував себе «полковник його королівської милості Війська Запорізького», без зазначення свого територіального полкового округу, бо сам мав під своєю владою полковників.
Наприкінці червня, у розпалі повстанського руху, на Поділлі з'явився з власним полком князь Єремія Вишневецький, який відступав від задніпровських повстанців із своїх Лубенських володінь до родових волинських маєтків. Вишневецький розпочав карательні дії проти повсталого населення Поділля та козаків. Проте, після деяких успіхів Вишневецького під Немировом та Махнівкою (Махновичами), повстанці здобули ці міста. Після відступу Вишневецького до Волині козацько-селянське військо під керівництвом Кривоноса штурмом взяло Полонне (12 липня) — один з найбільш укріпленних замків тогочасної України. В Полонській фортеці козаки захопили 80 гармат. 16-18 липня під Константиновом тривали бої між повстанцями (яких рахували на 50 тисяч), на чолі з Кривоносом, та польськими військами — полками Осінського, Корицького, Суходольського, Тишкевича та Вишневецького, під головним командуванням останнього. Поляків було близько 10 тисяч, але то було регулярне, відборне військо. Повстанці зазнали великих втрат, але поле битви лишилося за ними. Поляки відступили до Збаража, а Кривоніс з військом рушив від Константинова на південь і, проминувши Межибож, 25 липня взяв приступом Бар - місто, яке було укріплене не гірше за Полонне, і до того ж займало важливе стратегічне положення. У Барі повстанці також захопили велику кількість зброї та інших військових припасів.
Падіння Полонного і Бара зробило у польському суспільстві сенсацію не меншу, ніж жовтоводська та корсунська поразки коронних військ. Значна частина Волині і все Поділля перейшло під контроль Кривоноса.
Бойові дії супроводжувалися чисельними жертвами серед мирного населення. Кривоносівці винищували католиків та євреїв. Вишневецький намагався придушити повстання жорстоким терором проти селян та міщан краю.
Війна на Поділлі перешкоджала встановленню перемир'я між Б.Хмельницьким i Польщею. У зриві мирноі угоди були звинувачені i Кривоніс, і Вишневецький. Вони складали всю вину один на одного.
Свою програму Кривоніс висловив у листі до князя Заславського, закликаючи того до мирних переговорів: «…те що було зачалося, заспокоїлося, і вже ми не хотіли пустошити землі польської, тїльки уївся нам князь Єремія: людей мордував, стинав, на палю садив — скрізь, в кожнім місті серед міста шибениця, а тепер виявляється, що на палі були невинні люди… Коли ваша милість пришлеш на певний час до нас послів — я можу затриматись, а коли не буде — мушу боротися». (Тут йшлося про козацьких послів, затриманих поляками; Кривоніс не мав звісток про їхню долю).
Вишневецький відписував А.Киселю, який посередничав у мирних переговорах: «не хочеться й жити у такій вітчизні, і краще вмерти, ніж дозволити поганству й гультяйству панувати над нами».
Б. Хмельницький у той час офіційно відмежувався від дій Кривоноса. Він писав польським комісарам, призначеним для укладення перемир'я, що не дозволяв Кривоносові ані зав'язувати бої, ані займати міста. Дослідники ставлять під сумнів щирість таких заяв гетьмана. У серпні армія Кривоноса з'єдналася з головними силами Хмельницького, який іще у липні виступив із Чигирина. Кривоніс взяв активну участь у поході Хмельницького під Львів та Замостя у серпні — листопаді 1648 р. У деяких документах зустрічаються звістки про суперечки та навіть гострі конфлікти між Б. Хмельницьким і М. Кривоносом. Одна з таких суперечок привела навіть до арешту Кривоноса; його було прикуто «ланцюгом за шию до гармати», але через день звільнено.
У Пилявецькій битві М. Кривоніс командував лівим крилом козацької армії; причому його військо отаборилося окремо від війська Хмельницького. При облозі Львова козаки Кривоноса захопили Високий Замок — позицію, яка домінувала над усією місцевістю. Звідти, як свідчив сучасник, «можна було стріляти курей на ринку». Сама чутка про появу Кривоноса під Замостям викликала у місті паніку.
Кривоніс помер під час облоги Замостя. Причина смерті достеменно невідома. Найбільш поширеною є версія, що він помер від чуми. Польський історик Тадеуш Кшонстек висовує іншу версію: ніби Кривоніс був убитий за таємним наказом Б. Хмельницького, який прагнув позбутися небезпечного конкурента. Припускають також, що Кривоніс умер від рани, яку одержав у бою.

argonavt79

27.03.2011, 11:35

Дани́ло Неча́й

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

(*1612 (?) — †1651) — український військовий діяч, полковник брацлавський (1648 — 1651). Герой багатьох народних пісень.
Данило Нечай походив з української православної шляхти, власного герба Побуг вiдмiнний (див. твори В. Липинського i Н. Яковенко). Народився, очевидно, у м. Барі. Мав трьох братів. Матвій Нечай був сотником, а згодом наказним полковником Уманського полку, Іван Нечай був могилівським полковником, Юрко був в Могилiвськом полку сотником. Рано почав козакувати (джерело?). Брав участь у козацьких повстаннях П. Павлюк-Бута і Я. Острянина (джерело?). Був побратимом Івана Богуна, але 1638 р. не потрапив до реєстру (навідмінно від Богуна) . Нечай разом із Б. Хмельницьким брав участь у підготовці повстання у 1646—1647, втік разом з ним на Микитинську Січ наприкінці 1647 року. До 1648 р. сидів на Запорожжі.
Нечай був гордою, незалежною людиною. З новим гетьманом, Богданом Хмельницьким, мав часті суперечки. З початком національно-визвольної війни брав участь у здобутті козаками Кодака, у битві під Жовтими Водами, у битві під Корсунем, здобув замок у Бродах. Організував Брацлавський полк. Потім став одним з соратників Максима Кривоноса, відзначився в боях на Вінниччині, під Меджибожем. Як брацлавський полковник брав участь у битві під Старокостянтиновом, битві під Пилявцями, в облозі Львова та Замостя. Після повернення до Києва з волі Б. Хмельницького Нечай командував київським гарнізоном, вів переговори з дипломатами Речі Посполитої у Києві та Переяславі (поч. 1649 р.). Його полк облягав Збараж, відіграв значну роль в Зборівській битві. 1650 р. разом з Матвієм Гладким здобув Сороки і тодішню столицю Молдавії Ясси, цим примусивши молдавського господаря Василя Лупула до укладення союзу з Хмельницьким.
В лютому 1651 р. 40-тисячне польське військо на чолі з Марціном Калиновським пішло на Поділля. Нечай зі своїм полком (майже 3 тис. чоловік) кинувся йому назустріч. Під Красним на Вінничині він вирішив зупинитися. Дізнавшись, що головний бунтівник перебуває зовсім недалеко і вислав передову сторожу під орудою сотника Шпаченка в містечко Ворошилівка, М. Калиновський не встояв перед спокусою одним махом розправитися з ненависним брацлавським полковником. 9 лютого під покровом ночі 4-тисячний загін драгунів підкрався до Ворошилівки, оточив її і вирубав до ноги сторожу й усе населення містечка, щоб хтось, чого доброго, не попередив Нечая. Основні сили в цей час у цілковитій тиші рухались до Красного, куди добрались посеред ночі. Козаки біля брами не очікували нападу, бо вважали, що то повертається сотня Шпаченка, тож драгуни майже безперешкодно увірвались на сонні вулиці — напередодні козаки святкували масницю і тепер спали безпробудним сном. Сам Нечай був впевнений, що ворог далеко, і що Шпаченко в разі небезпеки повідомить його. Тому він безпечно гуляв, поки вороги обступили місто і почали штурм. Нечай героїчно бився, отримав безліч поранень і нарешті ворожа куля полегшила його муки і відправила на той світ. Учасник тих подій, польський жовнір Станіслав Освєнцім так писав в своєму щоденнику: «Нечай, полковник брацлавський, один з найголовніших серед повстанців бунтівник, якому самі козаки надавали перше місце після Хмельницького, скочив на коня і робив сам те, що належало робити доброму юнакові, і козаків спонукав пірначем до оборони. Але, не маючи можливості організувати належний опір, мужньо обороняючись поліг.»
За переказами, Нечая було поховано у братській могилі у с. Черемошному; згідно з нещодавно виявленими даними, його тіло привезли до Києва і там поховали (очевидно, в одному з київських монастирів).

Майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани і знамениті полковники були „характерниками“ (серед них – Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Дмитро Нечай і найбільший характерник із них – Іван Сірко). Це козаки, які володіли магією, – могли бачити майбутнє, події, що відбувалися за сотні кілометрів в інших краях, впливали на свідомість людей, лікували смертельні рани (навіть ставили на ноги мертвих!), знаходили скарби, виходили сухими з води („ на Дніпрі войлок прокладуть і йдуть). Офіційна церква звинувачувала „характерників“ у чаклунстві.

argonavt79

30.03.2011, 10:26

ПОЧАТКИ КОЗАЦТВА

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Слово «козак», не нашого, а турського походження. В мові половців означало воно стільки, що — сторож, вартовий. В турецькій мові слово «козак» вживалося на означення вільної, незалежної нівідкого людини. Старі літописи й документи, вже в половині XV ст. знають татарських «козаків», що, як легко озброєна кіннота, сторожили Кафи та інших осередків італійської торгівлі на Криму. З кінця XV ст. (1492 р.) маємо, чи не першу взагалі, відомість про українських «козаків». В жалобі кримського хана литовському великому князеві, названо так людей з Києва й Черкас, що при усті Дніпра, під Тягинею, розбили турецький корабель... Рік пізніше татарський хан титулує «козаками» військову дружину черкаського старости Богдана Глинського, що погромив турецьку твердиню— Очаків. З того часу українські «козаки» не сходять уже зі сторінок документів та літописів. Росте їхня слава, кріпшає внутрішня організація й могутніє їх суспільно-політичне значіння.
Почалося з «уходів». Мешканцям пограничних замків і їхніх околиць, що то по словам люстратора з XVI ст. «рушниці мали й стріляти добре вміли», не сиділося поза окопами й частоколами городів. Призвичаївшися до безупинної татарської небезпеки, загартувавшись в оборонній боротьбі з татарами, вони перейшли з оборони до наступу. Більшими й меншими, але заєдно озброєними й готовими на все гуртами, вони запускаються в степи. Ідуть туди по рибу, ловлять звіря, вибирають мід, виправляються по сіль, коли треба відбороняються від татар, а коли можна, то нападають на них. Тількиж вертаючи з «уходів», мусять оплачуватися старостам, що хоч не зважувалися йти в степ, але вважали себе його «управителями».
Де далі й самі старости, помітивши дохідність «уходницького промислу», організують ватаги «уходників» і пробують з ними щастя в степу.
Хмельницький староста Предслав Лянцкоронський, вже в 1528 р. зібрав більш тисячі очайдухів, наскочив з ними на татарських чабанів і відібрав їм 500 коней та яких 30.000 овець. Успіхи «козацького промислу» почали заманювати в степи не самих тільки пограничних городян та селян, але й тогочасну аристократію. На чолі перших козацьких загонів бачимо таких вельмож, як Ілля та Константин Острожські, Сангушки, Потоцькі, Замойські, Збаражські, Заславські, Корецькі, магнатів, що їх тягла у степи не жадоба наживи, але туга лицарського серця за небезпеками воєнних пригод, за славою. Не саме добичництво, не сама охорона майна й життя пограничного населення зродили козаччину. Уже в її первопочинах приходять до слова ідеальні побуди, що то пізніше винесли козацтво на чоло української історії.

argonavt79

30.03.2011, 10:28

ОСТАП ДАШКЕВИЧ

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

(1515—1535)
Славу першого з організаторів козаччини здобув собі черкаський староста (1515—1535) Остап Дашкевич. Сповняючи свій уряд на самому, українсько-татарському пограниччю, він доволі гарно познайомився з технікою татарського воювання й, відплачуючи татарам за їхні наскоки, дуже часто заганявся з своїми «козаками» на Крим. Та бувало, що злякавши татар й примусивши до мирних взаємин, дружив з їхніми ватажками й, разом з ними, трівожив московське пограниччя.
Великою славою вкрилося імя Дашкевича в 1532 р., коли кримський хан, з великим військом і гарматами, даремне штурмував Черкаси, що в них засів Дашкевич з козаками.
Він то, на соймі в Пйотркові (1533), перший звернув увагу польсько-литовських панів на козаків, чиб не використали їх для постійної охорони південнього пограниччя України перед татарами. Він радив зорганізувати до 2 000 козаків і уставити їх на татарських перевозах, але його думку й ініціативу знехтували. Вже тоді козаччина мусіла мати свою силу й вагу, так щодо скількости як і щодо якости. Свідчать про те безупинні скарги татар литовському великому князеві на козаків.
У 1541 р. починаються спроби з боку польсько-литовської влади опанувати козацьку стихію. В пограничні землі посилаються переписчики, пограничним старостам видаються накази приборкати козаків. Але в непевних умовах степового пограниччя не можна було й мріяти ані про реєстрацію козаків, ані про їх приборкання. Покищо, «козакування» було ще тільки принагідним, сезоновим «промислом» пограничного населення, а козацька, суспільна верства ще не оформилася. Таксамо не можна було ввести того козакування в певні служебні норми. Козаччина творилася стихійно й оформлювалася й консолідувала сама, не бажаючи собі втручувань з боку. На теж вона й вийшла в степ, на те важила своїм життям і здоровлям, щоби збутися посторонньої опіки. В половині XVI ст. козаччина вже опановує Дніпровий Низ. З існуванням козацької формації на Низу, починають уже рахуватися не тільки татари, а й польсько-литовський уряд.

argonavt79

31.03.2011, 10:53

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

argonavt79

31.03.2011, 12:48

Кирило Григорович Розумовський

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

(18 березня 1728 — 9 січня 1803, Батурин,Чернігівська губернія) — граф, політичний і державний діяч Гетьманської України, останній гетьман України (1750—1764).
Народився в селі Лемеші Козелецької сотні Чернігівського полку в сім’ї козака Григорія Розума. Молодший брат його, Олексій Розумовський, 1731 року завдяки чудовому голосу потрапив до придворної капели в Петербурзі й став невдовзі фаворитом Єлизавети Петрівни, а після її вступу на престол 1741 року дістав від неї високі чини камергера та генерал-поручика і 1742 року таємно обвінчався з нею. Олексій Розумовський мав великий вплив при царському дворі й домігся багатьох пільг для української старшини, сприяв відновленню гетьманства на Лівобережній Україні. Саме Олексій Розумовський 1742 року забрав свого брата Кирила в Петербург, де він виховувався під опікою О.Сумарокова та І.Єлагіна. У 1743—1745 роках Кирило Розумовський навчався в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга під керівництвом відомих вчених Ейлера та Штрубе. У червні 1744 року разом із старшим братом був удостоєний графського титулу. Після повернення з-за кордону 1745 року одержав чин дійсного камергера. Маючи гарну зовнішність, чудову освіту та приємні манери, швидко завойовує високий авторитет у царському дворі. 1746 року одружується з родичкою цариці Катериною Наришкіною. У 1746 році 18-річного Розумовського призначено президентом Петербурзької Академії наук. Йдучи назустріч проханням Олексія Розумовського та української старшини, Єлизавета Петрівна відновила гетьманство, скасоване після смерті гетьмана Данила Апостола 1734 року, і на Глухівській раді в лютому 1750 року за вказівкою цариці гетьманом Лівобережної України було обрано Кирила Розумовського.

Початок кар'єри
Кирило Розумовський народився 18 березня 1728 року в Гетьманщині, в селі ЛемешіКозелецької сотні Київського полку.
За допомогою брата Олексія був викликаний з рідного села Лемеші до Санкт-Петербургу, звідки посланий був, під опікою адьюнкта Академії Наук Г. Теплова, на навчання за кордон (Німеччина, Франція, Італія), де перебував у 1743—1745 рр. Повернувшися до Петербургу, 1745 р. був призначений президентом Російської Академії Наук (1746).[1] 1746 року одружився з родичкою цариці Єлизавети, Катериною Наришкіною.
1744 року Імператриця Єлизавета Петрівна під час відвідувань Києва вибрала місце, де згодом буде збудовано Маріїнський палац за проектом Б.Растреллі саме для графа Розумовського.
5(16).V.1747, на домагання української старшини, підтриманої Олексієм Розумовським, Імператриця Єлизавета Петрівна іменним указом «Про Буття в Малоросії гетьманові за колишніми норовами і звичаями» відновила гетьманат. Кирила Розумовського обрали гетьманом на раді в Глухові (лютий 1750 р.). Однак самого Кирила на церемонії не було, він не захотів їхати із столиці в провінцію. Лише в 1751 р., за суворим наказом імператриці Єлизавети, гетьман поїхав у Глухів.
Було відновлено автономію Гетьманщини, права гетьмана поширено на Київ і Запоріжжя. Відання українськими справами в Петербурзі повернули з Сенату до Колегії закордонних справ (як це було за попередніх гетьманів).

Реформа Гетьманщини
К.Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на самостійну українську державу європейського типу. У процесі цієї перебудови виявилися дві головні політичні течії серед вищої козацької старшини. Одна з них, консервативна (речниками її булигенеральний писар Андрій Безбородько й генеральний підскарбій Михайло Скоропадський), намагалася, зберігаючи традиційний козацький устрій Гетьманщини, наблизити його до шляхетського ладу Речі Посполитої. За гетьманування К.Розумовського Гетьманщину було поділено на повіти, запроваджено систему шляхетських судів — земських, ґродських іпідкоморських (1760—1763), війтівські посади у великих містах передано до козацької старшини. Поширилися політичні права старшини, яка частіше брала участь у старшинських з'їздах, «зібраннях», а згодом (1763—1764) у «Генеральному зібранні» в Глухові для обговорення важливіших справ і проектів державних реформ. Термін «шляхетство» став офіційною назвою козацької старшини. Поруч з тим ішов процес обмеження прав посполитих, але одночасно було відкрито ширший доступ до старшини представникам некозацьких верств (духовенство, міський патриціат тощо).
Друга політична течія, до якої належали здебільшого представники молодої старшинської інтелігенції, що здобували часто високу освіту в Західній Європі (речником їх були брати Туманські, зокрема Василь, майбутній генеральний писар), шукала зразків для державної перебудови своєї країни на Заході й воліла встановити в Україні (в дусі освіченого абсолютизму) гетьманську монархію, спадкову в роді Розумовських, але з наданням їй певних конституційних форм парламентарного типу («Генеральні зібрання»). Ця течія набрала більшого впливу на початку 1760-х pp., коли вона 1764 року (мабуть, за згодою К.Розумовського) зробила спробу висунути свої домагання не лише в Україні, але й перед російським урядом.
Це пожвавлення українського політичного життя й думки було пов'язане з діяльністю самого К.Розумовського. Він намагався — але без успіху — дістати право дипломатичних зносин, дбав про розвиток української торгівлі й промисловості, розпочав широку програму «національних строєній» (у зв'язку з проектом перенесення столиці до Батурина — цими заходами керував Г. Теплов), реформував козацьке військо («воїнська екзерциція», за проектом полковника лубенського Івана Кулябки та інші заходи), планував відкриття університету в Батурині, сприяв розвиткові української науки (зокрема історії), літератури й мистецтва.

Останній гетьман
Широка програма модернізації Гетьманщини й участь у ній К.Розумовського, а ще більше політична активізація українського шляхетства цілком розбіглася з цілями російського уряду, який ще з 1750-х pp. почав щораз більше обмежувати економічні й політичні права України (указ1754 року про контроль над фінансами Гетьманщини; скасування індукти й евекти у 1754 р.; ліквідація митного кордону між Росією й Україною 1755 року; вилучення Києва з під влади гетьмана; передача українських справ знову у відомство Сенату і контроль над наданням урядів і маєтків гетьманом тощо).

Новий уряд Катерини II посилив централістичну політику щодо України. З другого боку, соціальна політика К.Розумовського й перетворення Гетьманщини на державу шляхетського типу поглибили соціальні суперечності, а династичні плани К.Розумовського викликали опозицію й опір з боку шляхетської аристократії. До того додалися ще великі втрати України внаслідок її участі у Семилітній війні. У цих умовах Катерина II скористалася з петиції про спадкове гетьманство в роді Розумовських, і 1764 року примусила К.Розумовського зрезиґнувати з гетьманства, за що йому зберегли становище високого достойника Російської Імперії, забезпечили велику пенсію й надали було у власність колишні гетьманські маєтки, зокрема,Батурин.
Понад 11 років (1755—1767) проводив то за кордоном, то в обох російських столицях. Наостанок таки повернувся до Батурина — прожив там останні 9 років. Тут він будує для себе розкішний палац, де збирає одну з найбагатших у Європі бібліотек.
Заповів поховати себе в склепі-мавзолеї збудованої ним на території Воскресенської церкви. Її звели на місці зруйнованого мазепинського Троїцького собору. 1927 року радянські чиновники від культури відкрили його саркофаг, забрали коштовні речі, а склеп засипали землею.

Родина
родився в селі Лемеші Козелецької сотні Чернігівського полку в сім’ї козака Григорія Розума. Молодший брат його, Олексій Розумовський, 1731 року завдяки чудовому голосу потрапив до придворної капели в Петербурзі й став невдовзі фаворитом Єлизавети Петрівни, а після її вступу на престол 1741 року дістав від неї високі чини камергера та генерал-поручика і 1742 року таємно обвінчався з нею. Олексій Розумовський мав великий вплив при царському дворі й домігся багатьох пільг для української старшини, сприяв відновленню гетьманства на Лівобережній Україні. Саме Олексій Розумовський 1742 року забрав свого брата Кирила в Петербург, де він виховувався під опікою О.Сумарокова та І.Єлагіна. У 1743—1745 роках Кирило Розумовський навчався в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга під керівництвом відомих вчених Ейлера та Штрубе.

argonavt79

02.04.2011, 13:44

УПА - слід з історії

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

argonavt79

16.04.2011, 12:35

Лазар Каганович - кат Української нації.

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

argonavt79

24.04.2011, 11:46

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Тернопіль - місто у Західній частіні України, політико-Адміністративний, економіко-діловий та культурний центр Тернопільської області. Розташованих на річці Серет. У Тернополі перетинаються важливі автомобільні та залізнічні шляхи. Єдине місто обласного значення Тернопільської області.
До 1944 року місто мало назву Тарнополь або Тарнопіль.
Засноване у 1540 році Яном Тарновськім. До 1569 року належала до ТЕРЕБОВЛЯНСЬКИЙ староства (пізніше повіту) Руського воєводства. У 1569-1772 роках у складі ТЕРЕБОВЛЯНСЬКИЙ повіту Подільського воєводства; у 1772-1810, 1815-1867 - центр Тернопільського округу у складі Королівства Галичини та Лодомерії, 1810-1815 - Тернопільського краю російської імперії, з 1867 до 1939 - Адміністративний центр Тернопільського повіту у складі різніх держав: Австро-Угорщини, ЗУНР, ГСРС, Другої Речі Посполитої. З 1920 - Адміністративний центр воєводства, від 1939 - області. Напрікінці 1918-го до 2 січня 1919 року Тернопіль був столицею ЗУНР, а з 8 липня по 21 вересня 1920 року маріонеткового більшовіцького державного утворення - Галицької СРР. У період націстської окупації (1 серпня 1941 - липень 1944) місто підпорядковувалося дистрикту «Галичина».
Покровитель міста вважають святу Теклю. До Другої світової війни вівтар з Її зображення знаходівся у Домініканському костелі - ніні церкви Непорочного зачаття Матері Божої.
Населення - 217 706 осіб (2008). Тернопіль займає площу 5852 га, 231 вулицю, 5 майданів, понад 1020 будинків.
Походження назви
Існують різноманітні версії походження назви міста.
Згідно з першими, місцевість, де було засноване місто, називався Тарнополлям. Ця назва походити від польського слова taru «тер (е) н». У українській транскріпції з'являється варіант Тернополля - «Тернове поле», з якого і віводять сучасна назву міста. Тернополлям місцевість називали за ті, що вона довгий час була поросла терном.
Існує інше тлумачення, за яким назву міста віводять від прізвища магнатів Тарнавського і грецького скорочений Закінчення-піль від поліс «місто». До 1944 року місто називався Тарнопіль.

argonavt79

24.04.2011, 11:47

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Львів — місто обласного підпорядкування в Україні, адміністративний центр Львівської області, національно-культурний та освітньо-науковий осередок країни, великий промисловий центр і транспортний вузол, вважається столицею Галичини та Західної України. За кількістю населення — сьоме місто країни (станом на 1 березня 2010 року у Львові проживало 760 757 осіб).
Львів заснований королем Данилом Романовичем в середині 13 століття. 1272 року місто стало столицею Галицько-Волинського князівства. В добу Середньовіччя Львів був важливим торгівельним центром. За австрійського панування місто стає осередком польського та українського національно-визвольних рухів. Після розпаду Австро-Угорщини був столицею Західноукраїнської народної республіки. До Другої світової війни належав Польщі, за Пактом Молотова — Ріббентропа анексований Радянським Союзом.
Історичний центр Львова занесено до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. У місті знаходиться найбільша кількість пам'яток архітектури в Україні. У 2009 році Львів першим здобув титул Культурної столиці України. Місто періодично посідає чільні місця в рейтингах туристичної та інвестиційної привабливості

Назва «Львів» дана місту на честь князя Лева Даниловича, сина засновника Львова Данила Галицького. Протягом своєї історії Львів жодного разу не змінював назви. Назва міста різними мовами звучить так: польською мовою — Lwów (Львув), англійською — Lviv (Львів), російською — Львов (Львов), німецькою — Lemberg (Лемберґ), їдиш — לעמבערג, латинською — Leopolis (Леополіс), вірменською — Լվով (Лвов), кримсько-татарською — İlbav (Ільбав).
Щодо Львова традиційними є багато епітетів. Розповсюдженою є назва «Місто Лева». Час від часу вживаються такі порівняння, назви та словосполучення, як «місто левів», «місто сплячих левів», «Королівське місто», «Перлина корони Європи», «Місто-музей», «столиця Галичини», «маленький Париж», «маленький Відень», «український П'ємонт», «Бандерштадт», «культурна столиця України» та інші.

argonavt79

24.04.2011, 12:08

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

17 рік поспіль Історичний клуб “Холодний Яр” проводить меморіальні заходи в Холодному Яру, але такого вибуху ще не було. В минулі роки кількість учасників урочистостей уже не раз сягала тисячі й більше осіб, і все ж урочистості нагадували більше родинні вшанування, а 17 квітня 2011 р. людські потоки просто розтрощили дамбу недоброзичливості керівників Черкаської обласної та Чигиринської районної колоніальних адміністрацій, і могутньо прорвалися на святу землю Холодноярщини. “Щось пороблено людям, – сказав напередодні Романові Ковалю художній керівник хору “Заграва” Володимир Голубничий, – всі хочуть до Холодного Яру – хоч плач”. Непереливки було працівникові СБУ, який отримав завдання переписувати номери автомобілів! Понад тисячу номерів автобусів і автівок мусив занотувати цей добросовісний хлопець, щоб поставити їхніх власників на облік спецслужб.

Організатором вшанувань, як і завжди, виступив Історичний клуб “Холодний Яр”, а співорганізаторами – “Вільне козацтво Холодного Яру”, партія “Наша Україна”, “Холодноярська ініціатива”, Народний рух України, Всеукраїнське об’єднання “Свобода” та Конгрес українських націоналістів.
Урочистості розпочалися 16 квітня о 12.00 в селі Розумівка Олександрівського району Кіровоградської області біля братської могили отамана Чорного Ворона (Миколи Скляра) та його козацтва.
“Сьогодні ми прийшли привітатися з Миколою Скляром – легендарним отаманом Чорним Вороном та його хлопцями, – відкрив вшанування президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль. – Нехай привітає їх піснею наш Тарас Силенко – людина, яка зробила безмежно багато для увічнення пам’яті наших національних героїв”.
І Тарас заспівав полеглим пісню, яку вони знали, яку співали 90 років тому, – “За байраком байрак” на слова Тараса Шевченка.

Нас тут триста як скло товариства лягло
А земля не приймає…

У цей день уперше за 90 літ було проведено панахиду за всіма отаманами, яких козаки нарекли цим грізним іменем, адже Чорний Ворон – не ворона, як дехто думає, а крук – великий хижий птах.
Протоієрей Української православної церкви Київського патріархату Петро Бойко пом’янув не лише Миколу Скляра із Жовтих Вод, який тут спочиває, а й Платона Черненка із Криворіжжя, Віктора Чекірду з Поділля, Петренка з Радомишльського повіту, Івана Чорногузька з Піщаного Броду та Івана Яковича Чорноусова зі Шполянщини, героя роману Василя Шкляра “Чорний Ворон”. І козака Білоуса з Новоукраїнки, якого товариство також нагородило цим іменем.
На могилі промовляли письменник Василь Шкляр, отаман Вільного козацтва Холодного Яру Олег Островський, народний депутат України Іван Заєць, юрист зі Львова Ігор Коліушко. Співав пісню “Україно, ти моя молитво” (сл. Василя Симоненка) Володимир Гонський, а Володимир Стецюк із Дніпропетровська прочитав вірш “Чорний Ворон”, який написав 2000 року, побувавши на цій, тоді забутій, могилі.

Чорний Ворон! Чорний Ворон –
Степовий отаман –
Із забутої могили
Розмовля з вітрами.

Як добре, що ця могила ожила, воскресла! Недаремно одна з учасниць вшанувань, Тетяна Наумчук, занотувала в подорожньому щоденнику такі слова: “Кожен небайдужий крок записаний землею. І наші погляди залишали теплі сліди”.
Провівши панахиду, панотець Петро Бойко благословив діяльність Романа Коваля, який “перший почув голос цієї могили”. Панотець висловив впевненість, що невдовзі тисячі людей побожно ступатимуть стежками Чорного Ворона та його зухвалого козацтва.
Потім був поминальний обід, на який запросив гостей сільський голова Розумівки Микола Христенко.
О 15.00 в сільському клубі Розумівки почалась демонстрація документального фільму “Юрій Горліс-Горський”. Зал вміщував 480 осіб, і майже кожне місце знайшло свого господаря. Перед початком кіносеансу кобзар Тарас Силенко виконав “Гімн українського січового війська” (сл. Петра Карманського, муз. Святослава Силенка). За ним лауреат премії ім. Андрія Малишка Владлен Ковтун прочитав вірш.

Холодний Яр Вам був за брата,
А темна нічка за сестру…
Вам доля випала – й орати,
І з ворогом іти на прю!...

Ярій віки, Холодний Яре!
Будь славен, Мотрин монастир!
Хай пшениці – озимі й ярі –
Належать тим, хто їх зростив!

argonavt79

25.04.2011, 12:48

Пропоную прочитати книгу про історичні факти бою на горі Маківка.

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Перегляньте фільм " Бій на горі Маківка"

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

для скачування фільму:

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

argonavt79

27.04.2011, 14:12

Українські костюми 19- 20 століття.

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

argonavt79

28.04.2011, 10:26

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Павло Петрович Скоропадський (15 травня 1873 — 26 квітня 1945) — український громадський, політичний діяч, військовик. Походив з козацько-старшинського роду Скоропадських. Офіцер армії Російської імперії. Учасник російсько-японської (1904 — 1905) та Першої світової воєн (1914 — 1918). Гетьман Української Держави (29 квітня — 14 грудня 1918). Один із лідерів та ідеологів монархічного гетьманського руху.
Генеалогія козацького роду Скоропадських веде свій початок від першої половини17 століття. Рід був пов'язаний шлюбними зв'язками з такими українськими родинами як Апостоли, Закревські, Кочубеї, Лизогуби, Лисенки, Милорадовичі,Полуботки, Розумовські, Тарнавські, Маркевичі. Сам Павло Скоропадський був нащадком Василя Скоропадського, брата гетьмана Івана Скоропадського, син Петра Скоропадського і Марії Андріївни Миклашевської.
Павло Скоропадський народився 15 травня 1873 року у Вісбадені, в Німеччині. Дитячі роки він провів у родовому маєтку Тростянець на Полтавщині. У садибі Скоропадських була велика колекція предметів української старовини, портретів визначних діячів. У сімейному житті родина зберігала і трималася старих українських звичаїв.
Освіту Павло розпочав з Стародубської гімназії. Сімейні традиції, як і традиції всієї тодішньої аристократії Російської імперії, вимагали, щоб юний Скоропадський пішов шляхом військовика. Військова кар'єра приваблювала і його самого. 1886 року Павло вступив до Петербурзького Пажеського корпусу і успішно закінчив його у1893 році. Молодого офіцера призначили на службу до Кавалерґардського полку, де він тимчасово виконував обов'язки командира ескадрону. За два роки Павло отримав призначення на посаду полковогоад'ютанта цього полку, а у грудні 1897 року став поручником.
З початком російсько-японської війни Скоропадський подав рапорт з проханням перевести його на фронт у діючу армію. Наприкінці лютого 1904 року він виїхав з Петербургу в Маньчжурію.
З 16 березня 1904 року Скоропадський служив в Мукдені, в складі 1-ї Маньчжурської армії. Він був осавулом 3-го Верхньоудинського полкуЗабайкальського козачого війська. 1 травня молодого офіцера перевели в штаб, на посаду ад'ютанта генерал-лейтенанта Федора Келлера, командувача Східного загону Маньчжурської армії. Проте 1 жовтня Скоропадський покинув штабну роботу за власним бажанням і став командиром 5-ї сотні 2-го Читинського полкузабайкальских козаків. Його загони брали участь в розвідувальних операціях та блискавичних нападах на тили противника.
29 жовтня 1904 року, за заслуги у боях проти японців з 20 квітня по 4 липня, царМикола ІІ нагородив українського офіцера орденом Святої Ганни 3-го ступеню з мечами і бантом[1]. Його також було нагороджено Георгіївською зброєю «За хоробрість».
В травні 1905 року Скоропадського призначили на посаду ад'ютанта генералаМиколи Ліневича, командувача російськими військами на Далекому Сході[2]. На цій посаді він пробув до 7 листопада.
У грудні 1905 року імператор Микола ІІ призначив Скоропадського своїм фліґель-ад'ютантом, з наданням звання полковника.
4 вересня 1910 року полковник Скоропадський став командиром 20-го драгунського Фінляндського полку, лишаючись фліґель-ад'ютантом. У 1912 році йому було присвоєно звання генерал-майора імператорського полку.
З початку Першої світової війни Павло Скоропадський відправляється на фронт, і вже 6 серпня 1914 року Кінний полк генерала Скоропадського відзначився у бою під Краупішкеном. Подальша військова служба проходила вдало і незабаром він вже командував ґвардійською кавалерійською дивізією. Відзначився у боях з німцями під Каушеном і Трисвятами. Після отримання влітку 1916 року чину генерал-лейтенанта, Павло Скоропадський 22 січня 1917 року приймає командування 34-м армійським корпусом, який розташовувався на теренах України. Перебуваючи на посаді командувача цього корпусу, Павло Петрович вперше познайомився з масовим українським революційним рухом.
29 квітня 1918 року Павло Скоропадський взяв владу в Україні. Більшість партій та верств населення відмовили Центральній Раді та її Раді Міністрів у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові, лише в сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів.
Того ж дня делегати Всеукраїнського з'їзду хліборобів проголосили Україну Гетьманською державою. Згодом багато писали й говорили про те, що цей з'їзд було інсценовано, але сучасники бачили серед його делегатів лише незначну кількість людей у піджаках, основну масу становив натовп «дядьків у свитках», та й представляли вони вісім різних губерній. В Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав Гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебен. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де Гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документу, Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та їх товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».
До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані того ж самого дня. У них були визначені головні напрями діяльності Гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української Держави замість Української Народної Республіки. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно з «Законами...», вся влада, зокрема й законодавча, зосереджувалася у руках Гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради Міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головкомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю – авторитарний режим консервативної частини населення без чітко оформленої моделі побудови нової держави.
15-18 травня 1918 року відбувся з’їзд заводчиків, фабрикантів, фінансистів, великих землевласників, який схвалив гетьманський переворот. Близько 1 тисячі його делегатів заявили про готовність усіма силами сприяти утворенню нового державного, громадського й економічного ладу Української держави. Для консолідації сил заможних верств суспільства вони утворили «Союз промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства» (Протофіс). Цей з’їзд показав, що режим П. Скоропадського підтримують не тільки хлібороби-землевласники, середня інтелігенція, кадети, а й великі промисловці.
Гетьман намагався силою влади й помірними реформами загасити революційне полум’я, відновити стабільність у суспільстві, але з перших днів йому протидіяли соціалісти-федералісти, соціал-демократи, українські есери та інші партії, які раніше підтримували Центральну Раду. Якихось серйозних протестів населення не було, крім деякого невдоволення з боку патріотично налаштованої національної преси й інтелігенції. Зміна влади прямо не загрожувала українській державності, бо Гетьман неодноразово наголошував на необхідності її зміцнення, консолідації суспільства. Водночас, мирний перехід повноважень до Гетьмана свідчив, що населення України очікувало на подолання анархії, наведення порядку, забезпечення стабільності в економіці й суспільному житті.
В умовах конспірації гетьманці не могли підшукати кандидата на посаду голови кабінету міністрів. Ним було призначено М. Устимовича — близьку до гетьмана, але мало відому в українських колах людину, який і скріпив документи від 29 квітня 1918 року. Він не зумів підібрати собі міністрів, бо деякі діячі, насамперед з партії соціалістів-федералістів, відмовилися прийняти його пропозицію. Не вдалося зробити цього й наступному голові уряду — професорові історії та права М. Василенку. Як із прикрістю писала пізніше Л. Старицька-Черняхівська, соціалісти-федералісти «побоялися забруднити свою соціалістичну чистоту», їм не вистачило патріотизму піднятися над своїми партійними амбіціями й об'єднатися в ім'я української державності. Від соціалістів-федералістів погодився увійти до кабінету М. Василенка лише Дмитро Дорошенко - представник давнього старшинського роду, нащадок брата гетьмана Петра Дорошенка. Він став міністром закордонних справ. Показовим є те, що і наступний голова гетьманського уряду Федір Лизогуб також походив із старовинного українського роду.

Гетьман П.Скоропадський та кайзер Вільгельм II під час візиту до Берліну у вересні 1918
Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши дипломатичні зв'язки з Німеччиною (яку гетьман навіть встиг відвідати з офіційним візитом у вересні 1918: після подорожі Скоропадського до Німеччини й успішних переговорів з кайзером Вільгельмом II та його урядом, Україна здобула більшу свободу дій у своїй зовнішній політиці, зокрема згоду німців на розбудову регулярної української армії), Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією, Персією, Грецією, Грузією, Норвегією, Швецією, Іспанією, Голландією, Італією, Швейцарією, Ватиканом, а загалом де-факто із 30-ма державами. Також було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню (велися навіть переговори про входження цих держав до складу України на федеративних засадах), здобуто визнання й підписано перемир'я з Радянською Росією (12 червня 1918 року). На жаль, Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську державу.
На той час Україна досягла значних успіхів у галузі науки, освіти та культури, хоч гетьман П. Скоропадський був професійним військовим. Його універсалом створюється Українська Академія Наук (що існує й досі; першим її президентом став В. Вернадський); засновуються два державні українські університети - в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 українських гімназій. Також, вийшло друком кілька мільйонів примірників українських підручників; засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ (Національний архів, Національну галерею мистецтв, Національний історичний музей, Національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, Держаний симфонічний оркестр тощо).
Важливим зрушенням у духовній сфері стало утворення влітку 1918 року Української автокефальної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським. Гетьманський уряд завдяки своїй непохитній волі фактично поклав початок незалежності української церкви.
Чимало труднощів виникло при спробі створити збройні сили Гетьманщини замість демобілізованих військових підрозділів Центральної Ради. З попереднього періоду не розформованою залишалася тільки Запорізька дивізія, яка обороняла північно-східні кордони України. У липні 1918 року було створено Сердюцьку дивізію під командуванням полковника Клименка у кількості 5 тисяч вояків, у листопаді того ж року почали формувати Галицько-буковинський курінь Січових стрільців. Універсалом Гетьмана було відновлено стан українського козацтва. Крім того, було створено Генеральний штаб, штабні структури у восьми територіальних корпусах. До збройних сил намагалися залучати лише тих громадян, які продемонстрували «безумовну відданість ідеї незалежної України». Влітку 1918 року в армії України було введено погони та військові звання, затверджено текст урочистої присяги на вірність Гетьману, заборонено політичну діяльність у військах, забезпечено перехід до схеми підготовки офіцерів: кадетський корпус – загальна козацька військова школа – Академія Генерального штабу. Загалом же ж, уряду так і не вдалося створити дієвої армії – з одного боку урядовці побоювалися, що загальна мобілізація може привести до армії збільшовичені елементи, а з другого справу створення збройних сил гальмували німецька воєнна адміністрація.
Усе ще потребувало вирішення земельне питання. 29 квітня 1918 року Гетьман скасував закони Центральної Ради про конфіскацію великих маєтків, але план їхнього викупу та розподілу між селянами було ухвалено лише в листопаді (його так і не вдалося виконати). З перших днів діяльності гетьманський уряд вживав заходів щодо нормалізації становища на селі, яке потрясали невдоволення, суперечності, ексцеси. Для підготовки нового аграрного закону й полагодження конфліктів між землевласниками й селянами було створено губернські й повітові комісії. Тимчасові правила про земельні комісії зобов’язували селян повернути поміщицьке майно й відшкодувати збитки, яких вони завдали великим землевласникам. На початку листопада підготували проект аграрної реформи, що передбачав примусовий викуп державою великих земельних володінь і розподіл їх між селянами – не більше 25 десятин на двір.
Невизначеність становища селян та поміщиків викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх маєтків поверталися російські поміщики, відбираючи у селян землю з допомогою збройних загонів гетьмана. Водночас через залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини туди вивозилася величезна кількість українського зерна, м'яса та цукру. Врешті, невирішеність аграрного питання разом з поразкою держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату.

Гетьман оглядає Сірожупанників
Сім з половиною місяців Української Держави переважна більшість спостерігачів оцінює як період соціального і громадського спокою. Сучасники Павла Скоропадського та історики констатують факт певного економічного піднесення України цього періоду. Цьому сприяли відновлення приватної власності, підтримка Гетьманом вільного підприємництва, можливість промислових та торговельних кіл суттєво впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Німеччини та Австро-Угорщини. У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії. Поступово було відроджено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот. Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення в Україну російських військ. Але це можна пояснити також і внутрішньою політикою Гетьмана.
Поряд із рядом конкретних досягнень, незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, гетьманський режим допустив фатальні прорахунки, а Павлу Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Як вже згадувалося, гарантом стабільності у державі фактично виступала зовнішня сила – окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. З одного боку це гарантувало Українській Державі безпеку і стійкість, а з іншого – справжніми господарями в Україні були не Гетьман і його уряд, а німецька військова адміністрація, очолювана генералом В. Ґренером. У цій ситуації кожна із сторін намагалася використати іншу у своїх власних цілях. Гетьманат, спираючись на багнети окупантів, хотів накопичити і сконцентрувати сили, щоб вибороти справжню незалежність. Павло Скоропадський у приватній бесіді заявляв, що «сподівається обійти німців і змусити їх працювати на користь Україні». Німеччина ж прагнула перетворити Україну на маріонеткову державу. Згодом, німецька сторона змусила Скоропадського дати їй письмове зобов’язання не допустити скликання Українських Установчих зборів. Цей крок Гетьмана заблокував конституційний процес і позбавив український народ реальної змоги законного і демократичного формування власної держави.
Реставрація старих порядків (законодавство гетьманату майже дослівно повторювало Основні закони Російської імперії, гетьманський уряд Ф.А.Лизогуба не тільки не скасував робочого законодавства Російського тимчасового уряду та Української Центральної Ради, а, навпаки, підтвердив його) не додавала Українській Державі авторитету й сили. Захищеність від можливості вторгнення більшовиків перетворювала Україну на своєрідну резервацію для консервативних та реакційних сил колишньої Російської імперії. Вплив організовано міцного, фінансово могутнього російського чинника ставав дедалі відчутнішим і робив державну лінію Гетьмана непослідовною. Основною опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія та старе чиновництво, значною мірою зрусифіковані, яких насамперед цікавили стабільність та звичні норми життя. До національної ідеї вони ставилися байдуже.
Спроби повернути поміщикам землю, обов’язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків сприяли формуванню опозиції, яка дуже швидко перейшла до активних дій. У липні-серпні 1918 року піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботу майже 200 тисяч залізничників). У цей же час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тисяч осіб. Також мали місце саботажі (вибухи й пожежі в Києві, Одесі тощо), атентати (вбивство фельдмаршала Г. Айхгорна) тощо, що спричинило репресії з боку гетьманського уряду й німецько-австрійської військової влади.
Листопадові революції 1918 року в Австро-Угорщині та Німеччині ліквідували зовнішню запоруку стабільності гетьманської влади. З іншого боку, представники Англії, Франції, США та Італії обіцяли допомогу тільки за умови проголошення курсу на федерацію з білою Росією, який врешті-решт, так як і новий (з листопада 1918 року) проросійський кабінет міністрів С.М.Гербеля, виявився самовбивчим для Гетьмана[Джерело?].
Через політичні розбіжності розколовся кабінет міністрів Гетьмана. Опозиційний Український національний союз вимагав надати йому вісім міністерських посад, широкої амністії, скасування смертної кари, ліквідації цензури, тощо. Намагаючись розрядити атмосферу, Павло Скоропадський 22 жовтня 1918 року видав Маніфест до українського народу, який підтверджував непорушність принципу незалежності України, гарантував прискорення аграрної реформи, скликання парламенту. Політична криза дещо вщухла після оновлення кабінету міністрів, але орієнтація у зовнішній політиці на проантантівський і проденікінський напрям не могла не викликати чергової кризи.
Курс на повалення влади Скоропадського взяли представники КП(б) України, проросійські шовіністичні кола. Водночас ідеологи антигетьманського спротиву М. Шаповал та В. Винниченко готували повстання, налагоджуючи стосунки з українськими військовими колами. 13 листопада 1918 року у Києві, в будинку Міністерства шляхів зібралися представники соціалістичних партій та обрали Директорію, до якої увійшли В. Винниченко (Голова Директорії), С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко, П. Андріївський. У відозві Директорії до населення йшлося про те, що гетьманська влада має бути «дощенту» знищена, а Гетьман є «поза законом». С. Петлюра у Білій Церкві видав Універсал до народу із закликом до повстання.
За кілька тижнів боїв війська Директорії, 14 грудня 1918 року, оволоділи столицею Української Держави. Майже всі національні сили, що зконсолідувалися, примусили Павла Скоропадського зректися гетьманства, що сталося того ж дня.

argonavt79

29.04.2011, 12:48

28 квітня виповнюється річниця з дня створення дивізії "Галичина"

У пам`ять про загиблих у «Бродівському котлі»

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] g

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

ДИВІЗІЯ “ГАЛИЧИНА”

Гей там з-за гори, з-за крем'яної
Фана малинова в'ється.
Гей, при долині в чеснім двобою
Військо стрілецькеє б'ється.

Гей, попереду курінний,
Гей, як той орел степовий.
Твердий, мов той кремінь,
Козаків своїх не зрадить,
Кроком він рушає
Раз, два, три.

Приспів:
Прощайте гори, гори,
І долина, долина
У бій іде дивізія “Галичина”.

Годі нам, браття, в неволі томиться
І за Москву свою кров проливать,
Час вже настав Богу помолиться
І Україну - неньку визволять.

Від Сяну до Дону
Рушаймо додому,
У батьківськ-край
На зелені лани
Слава! Слава! Слава!
Слава не поляже,
Поки на Вкраїні
Є вірні сини.

Чуєш, козаче, чуєш, юначе,
Кличе вже сурма до бою.
За Україну, за неньку єдину
Гей же, до бою, до бою!

argonavt79

01.05.2011, 12:16

Створення української державності книга.

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

argonavt79

19.05.2011, 20:38

Жнива скорботи (1993) PDF ( книга про голодомор 1932-1933 років)

для перегляду: [Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

argonavt79

25.05.2011, 19:47

Максим Залізняк (близько 1740 — після 1768) — керівник гайдамацького повстання (1768-1769 рр.), відомого під назвою Коліївщина, козацький отаман, гетьман України.
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Походження прізвища

Виявляється, у давнину, а подекуди й тепер, в Україні залізняком називали занадто перепалену, що аж плавився верхній шар глини, звичайну цеглу темно-жовтого чи темно-червоного відтінку і взагалі всі міцні, потріскані, жорсткі цеглини. Залізняком називається в нас і певний сорт граніту — червонуватого й іскристого та власне саме слово залізо. Видно, міцність, а може, колір цих матеріалів і дали поштовх людській антропонічній фантазії для утворення прізвища Залізняк.
Рання біографія

Народився у с. Івківці (нині Чигиринського району Черкаської області) в козацькій родині. В літературі також зустрічаються згадки про місце його народження в Івківцях, Мельниках, Медведівці, Олексіївці Бобринецького району Кіровоградської області, Піківцях Уманського району.
Після смерті батька Максим жив близько року у своєї старшої сестри, котра була заміжня за мешканцем містечка Медведівки. У віці 13-ти років, Залізняк пішов на Запорозьку Січ, де був приписаний до Тимошівського куреня. З 1762 року працював на рибних промислах на Дніпрі. Наймитував в Очакові. В 1767 році став послушником Мотронинського монастиря, що на Черкащині. [Див. рапорт отамана Тимошівського куреня Василя Коржа від 2 липня 1768 р.]
Відомий краєзнавець П.Соса, у статті «Народний гнів з Холодного Яру» говорить (не говорить, а цитує спогади Вероніки Кребс - Н.П., якщо редагуєте, то фахово вказуйте джерело) : «Це був середній на зріст, широкоплечий, сіроокий чоловік з темно-русявим оселедцем чуба, закинутим за праве вухо.
Боротьба

Пам'ятник Максиму Залізняку у селі Івківці
На початку 1768 року перейшов до Мотронинського монастиря, поблизу Чигирина. В 20-х числах березня до Залізняка прибув козацький отаман Йосип Шелест, що нібито показав лист від запорізького кошового отамана, в якому той закликав до повстання проти Польщі. Незабаром Шелеста було вбито, а лист зник. До кінця квітня Залізняк зібрав в Холодному Яру, поблизу Мотронинського монастиря, загін запорожців, козаків надвірної міліції та селян чисельністю до тисячі чоловік. Повстанці проголосили Залізняка отаманом, хоча сам він називав себе полковником Низового Війська Запорозького. Основною причиною повстання був жорсткий релігійний та соціально-економічний гніт українського селянства Речі Посполитої, що особливо посилився в середині XVIII століття, ворожі дії щодо православних українців з боку шляхетської барської конфедерації тощо. Значну роль зіграли також провокаційні дії російського уряду, що поширювали серед українців чутки про так звану «золоту грамоту», якою російська імператриця нібито давала право Залізняку та його прибічникам винищувати поляків та євреїв. В своїх проповідях до повстання проти релігійного гноблення закликав також отець Мельхиседек Значко-Яворський, ігумен Мотронинського монастиря в якому Залізняк був послушником.
В другій половні травня загін Максима Залізняка, чисельність якого постійно зростала, вирушив з Холодного Яру. Протягом трьох тижнів повсталі, користуючись повною підтримкою православних українських селян, захопили Жаботин, Смілу, Богуслав, Канів, Черкаси, Корсунь, Лебедин, Лисянку, Звенигородку. Гайдамаки жорстоко розправлялися з місцевим польським та єврейським населенням, що було санкціоновано відповідним універсалом Залізняка, виданим на початку червня 1768 року.
20-21 червня (за новим стилем) повсталі оточили Умань і протягом кількох годин зайняли добре укріплене місто, чому значно сприяв перехід на бік гайдамаків Івана Гонти, сотника надвірної міліції Потоцьких, що мав відповідати за оборону міста. В Умані гайдамаками було винищено за різними даними від 2 до 20 тисяч поляків, євреїв та українців-уніатів.
Повстанська Рада проголосила Максима Залізняка гетьманом і князем смілянським, а сам він заявив про відновлення Гетьманщини. Чисельність гайдамацьких військ весь час збільшувалася, повстання поширилося на Київщину, Брацлавщину, Волинь, Полісся, Галичину. На початку липня діяло близько 30 гайдамацьких загонів. На землях охоплених повстанням почали запроваджуватися елементи козацького адміністративного устрою.
Арешт. Заслання

На той час барська конфедерація вже була розгромлена і розмах повстання почав турбувати російський уряд, якому гайдамаки, як військова сила, вже стали непотрібні. Російські війська надали допомогу польській армії у придушенні повстання. Для арешту Залізняка та Івана Гонти генералом М. Кречетніковим до Умані був посланий полковник Гур’єв з військом. 27 червня росіяни оточили табір гайдамаків, в якому перебувало на той час близько тисячі вояків. Останні, вважаючи російське військо своїм союзником, не чинили опору при арешті. Більшість гайдамаків разом із І. Гонтою, як піддані Речі Посполитої, були передані полякам і страчені. 8 липня 1768 року Залізняк разом з 73 гайдамаками, що вважалися царськими підданими, було ув’язнено в Києво-Печерській фортеці. Наприкінці липня їх було засуджено на побиття батогами, таврування, виривання ніздрів і довічне заслання до копалин Нерчинську. 1 листопада 1768 року дорогою до Білгороду, в слободі Котельні (нині Котелевського району Полтавської області) Залізняк разом з близько півсотнею ув’язнених роззброїли конвой і втекли, однак невдовзі були спіймані і відправлені на каторгу, де ймовірно помер видатний ватажок. За деякими даними Залізняк втік з каторги і взяв участь в селянській війні під приводом О. Пугачова.

argonavt79

28.05.2011, 11:31

Петро́ Дорофі́йович Дороше́нко (14 травня 1627, Чигирин — 19 листопада 1698, Ярополче) — український державний, політичний та військовий діяч, гетьман України (1665—1676).
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Козацький полковник, активний учасник Російсько-української війни (1658—1659). Ставши у 1665 р. гетьманом Правобережної України, поставив собі за мету кінцеве звільнення її від поляків. У 1667 р. завдяки турецьким військам добився від польського короля визнання суверенітету гетьманату на Правобережній Україні. У 1668 р. був проголошений гетьманом України по обидва боки Дніпра. Боровся за незалежну Україну в її етнографічних межах.
Упродовж свого гетьманування провів або брав участь у ряді воєн, як з Польщею, так і з Московією: Російсько-польській війні (1654—1667 рр.) Українсько-польській війні (1666—1671 рр.) , Українсько-московській війні (1665—1676 рр.), Польсько-турецькій війні (1672—1676 рр.).
Був тричі одружений, мав двох дочок і трьох синів. Його правнучкою, по лінії останнього шлюбу з Агафією Єропкиною, була дружина Олександра Пушкіна — Наталя Гончарова.
Біографія

Народився в Чигирині. Походив із давнього козацького роду і був онуком гетьмана Михайла Дорошенка. Михайло Дорошенко потрапив у пастку в 1628 році під час одного з своїх походів на Крим і Чорне море і був важко поранений у бою з татарськими загонами кримського хана Ґірея. За легендою, татари настромили голову гетьмана на списа і виставили на кілька місяців на воротах міста Кафи (Феодосії). Батько — наказний гетьман, козацький полковник Дорофій Дорошенко.
Петро Дорошенко здобув широку освіту, добре знав латинську і польську мови. Героїчна смерть діда була для нього блискучим прикладом беззастережної відданості своєму народові. У неповних 30 років він став полковником Прилуцького полку, потім Черкаського і Чигиринського полків у війську Богдана Хмельницького. Брав участь у Національно-визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648—1657. Виконував важливі доручення Богдана Хмельницького, вів переговори з польським і шведським урядами
У 1658 році — прилуцький полковник, активний учасник Російсько-української війни (1658—1659). Деякий час він співпрацював із гетьманом Іваном Виговським, запеклим ворогом Москви, а потім і з Юрієм Хмельницьким, сином Богдана. У 1665 році Петро Дорошенко був обраний гетьманом Правобережної України, замінивши на цій посаді Павла Тетерю, який у своїй політиці орієнтувався на Польщу і тим втратив довір'я в значної частини козаків.

argonavt79

31.05.2011, 18:42

Іван Мазепа
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Іван Мазепа (пол. Jan Mazepa Kołodyński, рос. Иван Степанович Мазепа; 20 березня 1639 — 21 вересня 1709) — український державний і політичний діяч, гетьман Лівобережної України[1] (1687—1704), гетьман Війська Запорозького обох берегів Дніпра (1704—1709)[2], князь Священної Римської Імперії (1707—1709).
Народився в шляхетній родині Мазеп-Колединських з Київщини. В молодості служив при дворі короля Яна ІІ Казимира. Після обрання гетьманом намагався відновити авторитет інституту гетьманства в Україні. Зробив великий внесок у економічно-культурний розвиток Лівобережжя. Під патронатом московського царя Петра І проводив курс на відновлення козацької держави Війська Запорозького в кордонах часів Хмельниччини. Тривалий час підтримував Московське царство у Північній війні зі Швецією, але 1708 року перейшов на бік шведів. Після поразки під Полтавою врятувався у Молдавії. Помер у місті Бендери.

Молоді роки
Іван Мазепа народився 20 березня 1639 року, в українському хуторі Мазепинці Київського воєводства Речі Посполитої. Хутір знаходився неподалік Білої Церкви. 1592 року король Сигізмунд II Август пожалував його шляхтичеві Михайлові Мазепі-Колединському з роду Курчів.
Батько Івана, Стефан-Адам Мазепа, був шляхтичем, але покозачився в часи Хмельниччини і став 1654 року Білоцерківським отаманом. Його дружина, Марина Мокієвська, була представницею старого шляхетського роду з Білої Церкви. Вона присвятила свої молоді роки сім'ї й вихованню сина Івана та доньки Олександри.
Дитинство Івана припало на час Хмельниччини і Руїни. Ще змалку мусив він навчатися військовій справі, їзді верхи, фехтуванню.
Мати відправила Івана на навчання до Києво-Могилянської академії. В ній він три роки вивчав риторику та латину. Мазепа добре володів пером, у хвилини дозвілля писав вірші й цікавився всіма видами літературної творчості. Протягом свого життя він опанував 8 іноземних мов.
Закінчивши навчання, Іван повернувся додому. Батько мріяв про велику кар'єру для свого сина і вислав його до двору польського короля, великого князя литовського і руського Яна-Казимира. Іван став королівським пажем і зумів швидко завоювати прихильність короля. Мазепа вже тоді вмів чарувати людей.

argonavt79

11.06.2011, 12:39

Ана́ній Гаври́лович Волине́ць (*1894—†1941) — один з керівників протибільшовицького збройного опору на Гайсинщині, командир 61-го і 13-го полків Армії УНР, командир Гайсинсько-Брацлавської бригади.

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] 4R9qn1BuaWeB2z6UXsE

До революції.

Народився він 1 жовтня 1894 р. в багатодітній селянській родині в селі Карбівка нинішнього Гайсинського району Вінницької області. Окрім Ананія, в Гаврила Волинця, селянина середніх статків, було ще 3 синів та 4 дочок. Найстарший син помер ще до 1917 р. Інший син, Ілько (1887 року народження), був незаконно репресований у жовтні 1930 р. Ще один син Гаврила, Олексій, за участь у повстанському русі був розстріляний ЧК в 1921 р. Одна із сестер Ананія Волинця, Ганна (1897 р. н.), була дружиною повстанського командира Гиви-Плахотнюка. 8 вересня 1937 р. вона була заарештована і засуджена на 8 років таборів.
Про життя Ананія Волинця за період до 1917 р. відомо, що навчався він у місцевій церковно-парафіяльній школі, однокласній міністерській народній школі в Кисляку, а також у двокласній у Гайсині (закінчив її навесні 1908 р.). Після цього майже 3 роки заробляв на життя важкою працею в домашньому господарстві, деякий час був також помічником діловода Гайсинського лісництва. Восени 1913 р. вступає до Верхньодніпровського середнього сільськогосподарського училища, де зарекомендував себе здібним учнем (одним із перших за успішністю) та свідомим українцем (був співредактором нелегального шкільного журналу «Наше життя»).

Есер
Після падіння царського самодержавства Ананій Волинець повертається додому і одразу ж з головою поринає в тогочасне бурхливе суспільно-політичне життя: вступає до партії українських есерів, а також входить до складу гайсинського революційного комітету (виконує обов'язки секретаря). В серпні 1917 р. влада у Гайсинському повіті фактично переходить до рук есерів і Волинець стає заступником повітового комісара Тимчасового уряду, а також очолює повітову міліцію. Усі свої сили на згаданих посадах Волинець віддавав забезпеченню законності та порядку на території краю. Так, коли у жовтні 1917 р. в Гайсині збунтувалися хворі солдати-венерики і почали чинити єврейські погроми, то лише енергійне втручання Волинця допомогло зупинити грабежі та насильства.

Отаман
Волинець відгукується на заклик Центральної Ради про організацію загонів Вільного козацтва. Завдяки його зусиллям, до лав повітового козацтва записується майже 5 тисяч чоловік, які надійно стояли на шляху численних грабіжників та мародерів.
В березні 1918 р. Волинець опиняється у Києві, куди він прибув для лікування гострого запалення легень. Після одужання, за мандатом Центральної Ради, здійснює інспекцію органів місцевої влади у Київській та Подільській губерніях. На Черкащині його застає гетьманський переворот, через який він був змушений повернутися додому. В листопаді 1918 р., Волинець, отримавши наказ із Києва, виступає проти місцевої гетьманської адміністрації. В селі Рахнівка із місцевих селян він формує загін у 250 чоловік, при 4-х ккулеметах, з якими без бою захоплює Гайсин. Солдати 10 Липовецького піхотного полку, що знаходились у місті, майже повним складом перейшли на бік повстанців. Таким чином, у розпорядженні Волинця опинились значні військові сили у складі 3-х куренів, загону кінноти у 200 шабель, з важкого озброєння — 30 станкових кулемети та 1 гармата. Дізнавшись від помічника Гайсинського повітового комісара Л.Грановського про успіх Волинця, Головний Отаман Симон Петлюра своєю телеграмою призначує його командиром місцевих повстанців.

Офіцер УНР
Невдовзі Гайсинський курінь Національної гвардії (з 3 січня 1919 р. — Окремий Гайсинський курінь ім. отамана Симона Петлюри) підпорядковується 2-му Подільському корпусу генерала П. Ярошевича . Із загону Волинця у Вінниці 25 січня 1919 р. було сформовано 61-й Гайсинський полк (саме в цьому підрозділі служив Гальчевський), а молодому отаману присвоєно звання підполковника.
Перше бойове хрещення полк Ананія Волинця дістав, придушуючи більшовицькі виступи в Літинсько-Летичівсько-Меджибізькому районі, після чого був перекинутий під Рівне у розпорядження отамана Оскілка (лютий 1919 р.). В районі Костополя та Сарнів 19 дивізія Добрянського, до складу якої входив і полк Волинця, вела запеклі бої із червоними, які, зрештою, були відкинуті за Прип’ять (березень 1919 р.). Однак у квітні червоні прорвали фронт, і Волинець із своїм загоном відступає на південь, знищуючи по дорозі червоноармійські загони, склади та комунікації.
Невдовзі в районі містечка Ситківці загін Волинця об'єднується із загонами галичанина Голуба та підполковника Лисогора. На базі цих загонів було створено Гайсинсько-Брацлавську бригаду, яка звільнює від червоних Брацлав та Немирів (через деякий час вона розпадається).
11 травня 1919 р. бійці Волинця повели наступ на Гайсин, який із великим завзяттям обороняли більшовики. В ході бою загинули більшовицькі керівники — секретар партосередку та голова місцевого ЧК Вдовиченко, а також військовий комісар Міхейкін. Далі в ході боїв було звільнено Ладижин, Теплик, Гранів, Дашів, Китайгород, Хмільник та інші міста.
У відповідь червоне командування знімає з фронту і кидає проти повстанців 7-й піхотний полк. Відступивши з міста, Волинець заманює противника в ліси на північний захід від Гайсина і майже повністю винищує. На короткий час у Гайсині та повіті знову встановлюється українська влада. Однак червоні невдовзі відновлюють сили і відбивають Гайсин (всього лише з початку травня до середини липня 1919 р. місто 8 разів переходило до рук повстанців). На допомогу 7-му піхотному полку червоних приходить Таращанська бригада (2000 шабель та 800 багнетів). Розуміючи, що з такою силою йому не впоратися, Волинець розпускає хлопців по домівках, а сам із невеликим загоном приймає нерівний бій у селі Кисляк, оточеному звідусіль червоними. З 60 бійців на чолі з отаманом, які кинулись у прорив ворожого кільця, в живих залишилося лише троє козаків. З двома із них отаман заховався у лісі. Вибратися ж з нього вдалося лише завдяки коневі, попустивши повід.
Не спіймавши отамана, червоні вимістили лють на мирних мешканцях, зібравши з них величезну продовольчу контрибуцію. Та до червоного Пітера вантаж не дійшов: вночі на станцію Гайворон, коли замінювали паровоз, зненацька налетів Волинець і захопив увесь ешелон. Після цього він знову захоплює Гайсин і встановлює в ньому українську владу (на цей час таращанці вже пішли на схід). 16 червня 1919 р. у Гайсині скликається повітовий селянський з'їзд, який обирає владні органи — повітову раду (70 чоловік). Виконком ради очолює двоюрідний брат Волинця есер Іван Миколайчук.

Еміграція

Після поразки у визвольних змаганнях Ананій Волинець разом із вагітною дружиною Ольгою (Оляною) (1897 р.н.,) поселяється в селі Щаснівка, що біля Тарнова, заробляючи на прожиття важкою працею в заможних господарів, а також лікуючи місцевих селян. Згодом, після багатомісячного перебування у Рівненській в'язниці (1922 рік), куди потрапив за підозрою у антидержавній діяльності, багато процює, щоб утримати сім'ю. Активно займається суспільно-політичним життям (вступає до лав Української народної партії (1923—1928), працює в редакції щотижневика «Дзвін», підтримує зв'язки з багатьма визначними діячами української еміграції (зокрема, з поетом Володимиром Cамійленком), входить до складу правління Волинського українського об'єднання (1931—1939) та культурно-просвітнього товариства «Українська школа» (1938—1939)).
В 1933 р. у Рівному Волинець познайомився із Тарасом Бульбою-Боровцем. Останній дуже високо цінив свого нового знайомого:Волинець був нашим симпатиком та дуже добрим моїм дорадником у багатьох справах. Він знав про всі плани та дії нашої організації і був дуже поважним співавтором тих чи інших її намірів. Це була високоінтелігентна та далекозора людина, гнучкий тактик. Я дуже багато від нього навчився у галузі воєнно-політичної тактики ( бачити те, чого не видно)”.

Ув'язнення і страта

Після приходу Рад на Західну Україну вже 2 жовтня 1939 р. А. Волинець був заарештований енкаведистами, однак, не знайшовши нічого підозрілого, вони були змушені його відпустити. Проте завдяки доносу громадянина С. В. Пекаря, А.Волинця було заарештовано вдруге 20 січня 1940 р. На суді Ананій Волинець тримається мужньо й безстрашно. Помилування не просив і виступив з грунтовними звинуваченнями більшовизму. Закінчив словами про віру в звільнення України від сталіністів [1].
Полковника армії УНР Ананія Волинця розстріляли 14 травня 1941 року.

argonavt79

13.06.2011, 11:11

Євге́н Мих́айлович Конова́лець (* 14 червня 1891, Зашків, Жовківський район, Львівська область — † 23 травня 1938, Роттердам, Нідерланди) — полковник Армії УНР, командант УВО, голова Проводу Українських Націоналістів (з 1927).
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Народився у вчительській родині.
У 1901—1909 рр. навчався в Академічній гімназії у Львові.
З 1909 р. вивчав право на юридичному факультеті Львівського університету.
[ред.]Початок громадської діяльності
З студентських років вів активну громадсько-політичну діяльність. У 1910 р. Коновалець брав участь у боротьбі студентства за український університет у Львові, під час якої від рук польського шовініста загинув А.Коцко.
У 1912 р. став секретарем львівської філії «Просвіти», тісно співпрацював з друкованим органом організації — місячником «Письмо з Просвіти», був членом «Академічної громади».
Із 1913 р. як один з лідерів українського студентського руху був обраний до складу головної управи Українського Студентського Союзу, де належав до національно-демократичної секції. Незабаром став членом Української Національно-Демократичної Партії. У 1913 р. як представник від студентства входив до «Тіснішого народного комітету» УНДП (голова Кость Левицький), на засіданнях якого провідні галицькі політики обговорювали і приймали рішення з найактуальніших питань українського політичного життя в Австро-Угорщині.
Найбільший вплив на молодого Коновальця мали Іван Боберський (відомий західноукраїнськи педагог та пропагандист спорту), акт Мирослава Січинського та знайомство з надніпрянською еміграцією (особливо з Дм. Донцовом).

Війна і полон
На початку Першої світової війни 2 серпня 1914 р. Коновалець був мобілізований до австрійської армії (19 полк Крайової оборони Львова). В червні 1915 р. під час боїв на Маківці Коновалець потрапив у російський полон. У 1915 — початку 1916 рр. перебував у таборі для військовополонених у Чорному Яру (між Царицином і Астраханню), а з кінця 1916 — у таборі в Царицині (тепер Волгоград).
Після Лютневої революції 1917 р. в Росії Коновалець разом з галицькими старшинами з табору в Дубовці (неподалік Царицина) А.Мельником, І.Чмолою, Р.Сушком, В. Кучабським, М.Матчаком, Ф. Черником розгорнув широку організаційну і пропагандистську роботу серед полонених-українців.
[ред.]Розбудова української армії

У вересні 1917 Коновалець втік з табору і незабаром добрався до Києва. У жовтні-листопаді 1917 рр. Коновалець спільно з Р.Дашкевичем та іншими членами Галицько-Буковинського Комітету сформував Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, який незабаром перетворився в одну з найбоєздатніших частин Армії Української На*родної Республіки.
В січні 1918 р. Коновальця після проведення реорганізації Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців було обрано командиром Куреня Січових Стрільців. У кінці січня — початку лютого 1918 рр. частини Січових Стрільців відзначились у ході придушення антидержавного заколоту в Києві та в боях проти більшовицьких військ на підступах до міста. В період діяльності Української Центральної Ради Січові Стрільці на чолі з Коновальцем фактично виконували функції національної гвардії, забезпечуючи роботу уряду в найскладніші часи української державності. 1-2 березня 1918 стрілецькі частини під командуванням Коновальця спільно з Запорізьким Корпусом та Гайдамацьким Кошем Слобідської України визволили від більшовиків Київ.
З приходом до влади гетьмана Скоропадського полк Січових Стрільців 1 травня 1918 р. на вимогу німецького командування роззброїли та розформували. Є. Коновалець, залишившись у Києві, разом з кількома старшинами здійснював організаційні заходи щодо створення нової стрілецької частини.
В кінці серпня 1918 р. Коновалець отримав від гетьмана П. Скоропадського дозвіл на формування Окремого Загону Січових Стрільців з осідком у Білій Церкві. На початку листопада 1918 р. Коновалець через Дмитра Дорошенка, а згодом і особисто, вів переговори з гетьманом про умови надання національно-демократичними силами (у тому числі Січовими Стрільцями) підтримки гетьманському уряду та наголошував на недопустимості укладення федеративного союзу з Росією. В листопаді 1918 р. Січові Стрільці під командуванням Коновальця підтримали Директорію УНР у повстанні проти влади П. Скоропадського і в Мотовилівському бою 1918 р. розбили гетьманські частини.
Коновалець брав активну участь у зміцненні боєздатності республіканських армії. В 1918—1919 рр. Коновалець командував дивізією, корпусом і групою Січових Стрільців під час бойових операцій проти більшовицьких і денікінських військ.

Після поразки визвольних змагань
Після прийняття 6 грудня 1919 р. на нараді Головного Отамана з представниками уряду та військовими керівниками УНР рішення про розформування українських регулярних частин Коновалець видав наказ про самодемобілізацію підрозділів Січових Стрільців.
У листопаді 1919 р. Коновалець потрапив у польський табір для полонених у Луцьку. Навесні 1920 р., звільнившись з ув'язнення, перебрався в Чехо-Словаччину. Намагався у порозумінні з Симоном Петлюрою організувати з інтернованих бійців УГА, що знаходились в Чехословаччині, (дані військове формування визнавало владу Євгена Петрушевича) і українських полонених з таборів у Італії військове формування (ця ідея було малоздісненна, тому що більшість галичан хотіли повернутись додому) та робив спроби організувати збройне підпілля на окупованих українських землях.
Поразка національно-визвольних змагань 1917—1921 рр. та чотиристороння окупація України спонукали Коновальця до пошуку нових методів боротьби за незалежність України. В цих обставинах в липні 1920 р. Коновалець здійснює заходи щодо створення принципово нової організації, яка б в умовах підпілля могла ефективно боротися проти окупаційних режимів. У серпні 1920 р. за безпосередньою участю Коновальця було створено таку собі прото-Українську Військову Організацію (хоча сама організація як єдине утворилось лише восени 1921 року. До того часу діяли розрізнені групи в Галичині (колишні старшини УГА та інші військовики) та Коновалець, що був тоді закордоном.
20 липня 1921 р. Коновалець повернувся до Львова і очолив Начальну Команду УВО. Був активним противником Другого Зимового походу Армії УНР розуміючи його безперспективність.

Еміграція

Перша шпальта газети «СВОБОДА» про вбивство Євгена Коновальця
Могила Євгена Коновальця на цвинтарі «Кросвейк»
Із грудня 1922 року Коновалець був змушений жити в еміграції у Чехо-Словаччині, Німеччині, Швейцарії та Італії.
У листопаді 1927 за ініціативою Коновальця на одній з нарад УВО було вирішено створити єдину революційно-політичну організацію, діяльність якої ґрунтувалася б на націоналістичній ідеології та поширювалась на всі українські землі. 28 січня — 3 лютого 1929 на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів, головою проводу якої було обрано Коновальця.
Наприкінці 1920-x — на початку 30-х рр. Коновалець, організаційно зміцнивши УВО і ОУН, установив контакти з політичними колами Німеччини, Великобританії, Литви, Іспанії, Італії та організував українські політично-інформаційні служби в багатьох політичних центрах Європи, залучив до співпраці з ОУН широкі кола української еміграції. Здійснив ряд заходів, внаслідок яких були створені осередки ОУН або споріднених організацій у Франції, Бельгії, Канаді, Маньчжурії. За його безпосередньою участю в Америці були засновані Громади Українських Стрільців, що поклали початок Організації Державного Відродження України в США і Українському Національному Об'єднанню в Канаді. З метою підготовки до майбутньої збройної боротьби за незалежність України за дорученням Коновальця було сформовано військовий штаб та укомплектовано школи з підготовки старшинських кадрів для української армії в Польщі, Чехо-Словаччині, Австрії.
Діяльність Коновальця з розбудови ОУН, яка користувалась всезростаючою підтримкою української молоді, намагання поставити українське питання у Лізі Націй та постійні заходи з налагодження націоналістичного підпілля в УРСР, викликали занепокоєння у більшовицького керівництва в Москві. 23 травня 1938 р.
Коновалець загинув у Роттердамі (Голландія) в результаті спецоперації проведеної органами НКВД СРСР. Вбивство Коновальця виконав співробітник НКВС Павло Судоплатов. (Пізніше — керівник розвідувально-диверсійного управління НКВС СРСР, генерал КДБ) Він зумів увійти в довіру до Коновальця, котрий вірив в існування в СРСР міцного підпілля. Це «нелегальне угрупування» й «представляв», за придуманою НКВД легендою Судоплатов під псевдонімом «Павлусь Валюх». Про це інформували особисто Сталіна. У листопаді 1937 Судоплатова прийняв особито Сталін й поставив задачу розробити план «нейтралізації» керівництва ОУН. Через тиждень у Кремлі Судоплатов доповів план Сталіну, керівнику НКВД Єжову та голові ЦИК УРСР Петровскому. Останній заявив, що Коновальцю заочно винесений смертний вирок.
23 травня 1938 Павло Судоплатов передав у Роттердамі в кафе готелю «Атланта» вибухівку, закамуфльовану підривниками НКВС під коробку цукерок з українським орнаментом як подарунок «від друзів». Після того як коробка була перевернута у горизонтальне положення, вона вибухнула.
Похований на цвинтарі Кросвейк у Роттердамі.

U4EL

13.06.2011, 12:30

Михайло Грушевський
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
«Народність і територія стрілися саме на порозі історичного життя нашого народу і утворили першу підставу його розвою»
М. Грушевський

Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) – історик, науковець, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, громадський та політичний діяч.

Народився Михайло Грушевський в м. Холм (нині м. Хелм, Польща). З часом його родина переїхала на Кавказ, де Михайло навчався у 1-й Тифліській класичній гімназії. У 1890 р. він закінчив історичне відділення історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира. В університеті М. Грушевський працював під керівництвом Володимира Антоновича. За успіхи в науковій роботі його залишили на кафедрі для подальшої наукової та педагогічної роботи як професорського стипендіата. У травні 1894 р. він захистив магістерську дисертацію і отримав ступінь магістра. Того ж року за рекомендацією

В. Антоновича М. Грушевського призначили на посаду ординарного професора кафедри всесвітньої історії Львівського університету.

Саме у Львові М. Грушевський розпочав активну науково-організаторську діяльність. Своєю діяльністю М. Грушевський сприяв переходові української науки в Східній Галичині від поодиноких індивідуальних історичних пошуків до організованого, колективного й систематичного вивчення історії України. Крім того, М. Грушевський був першим, хто звернув увагу на проблему підготовки наукових кадрів. Він створив власну наукову школу, до складу якої входили історики І. Крип’якевич, В. Герасимчук, С. Томашівський, І. Джиджора,
М. Кордуба, І. Кревецький, О. Терлецький.

Працюючи у Львові, М. Грушевський написав численні наукові праці та видав томи документів з історії України. Це дало йому підстави опублікувати у 1904 р. в Санкт-Петербурзі статтю «Звичайна схема руської історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», де він виклав концепцію самостійного історичного розвитку українського народу, окремішного від своїх сусідів як походженням, так і політичним, економічним та культурним життям. Реалізовані ці ідеї були в багатотомному виданні «Історія України-Руси» - найбільшій науковій праці вченого.

Окрім наукової діяльності М. Грушевський активно займався громадсько-політичними справами. Він був одним із засновників Української національно-демократичної партії (1899). Підтримував ідею автономії українських земель у складі Австро-Угорщини.

Після революції 1905-1907 рр. М. Грушевський переніс свою діяльність до Києва. Тут ним було створено Українське наукове товариство (УНТ) і розпочалася праця над «Записками Українського наукового товариства в Києві». У вересні

1907 р. М. Грушевський увійшов до складу позапартійного українського громадського об’єднання – Товариства українських поступовців, яке стало єдиною до 1917 р. українською організацією ліберального спрямування.

В ніч з 3 на 4 березня 1917 р. під тиском революційних подій в Росії в Києві утворилася Українська Центральна Рада (УЦР). Період існування та діяльності Центральної Ради став періодом найвищого злету політичної, громадської та державної діяльності М. Грушевського. Він став головним ідеологом української революції, творцем її концепції й разом з УЦР пройшов шлях від вимог обмеженої національно-територіальної автономії до становлення самостійної України.

Центральна Рада діяла протягом 14 місяців. Першим Універсалом було проголошено автономію України в складі Російської федеративної республіки. Згідно з Другим Універсалом Центральна Рада почала розробку закону про автономний устрій України. Третім Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, а 22 січня 1918 р. Четвертим Універсалом — повну політичну незалежність та суверенітет української держави. Під керівництвом М. Грушевського урядом УНР приймалися важливі рішення про державні атрибути, а також здійснювався конституційний процес. Він особисто брав участь в розробці Конституції УНР, яка була прийнята 29 квітня 1918 року. Однак цьому документу не судилося бути втіленим, бо того ж самого дня в Києві стався державний переворот на чолі з П. Скоропадським і М. Грушевському довелося перейти на нелегальне становище. Ліквідація УЦР поклала край державній діяльності М. Грушевського. У підпіллі він здебільшого займався науковою працею, брав участь в обговоренні питання про заснування Української академії наук, однак від пропозиції П. Скоропадського очолити новостворену академію відмовився.

У лютому 1919 р. М. Грушевський переїхав до м. Кам’янець-Подільського, а потім до м. Станіслава (нині м. Івано-Франківськ). У березні того ж року емігрував до Праги, потім до Відню. В еміграції М. Грушевський продовжував свою публіцистичну та наукову діяльність. Крім того, він долучився до створення міжнародної організації – Комітету незалежної України, яка інформувала світову громадськість про політичні цілі українського народу, а також заснував у Празі Український соціологічний інститут.

У грудні 1923 р. М. Грушевського заочно було обрано академіком кафедри історії українського народу Всеукраїнської Академії наук України (ВУАН), а на початку березня 1924 р. за дозволом ЦК КП(б)У вчений повернувся в Україну, де розгорнув активну діяльність в напрямку розбудови радянської історичної науки. Зокрема, він розробив проект Українського історичного інституту та Інституту для досліду пережитків примітивної культури і народної творчості України (1928); прагнув перевести з Праги до Києва Український соціологічний інститут. В цей час історик продовжував працювати над своїми фундаментальними працями – «Історія України-Руси» та «Історія української літератури».

На жаль, з осені 1929 р. почався погром історичних установ, створених М. Грушевським. Одночасно почалася огульна критика історичних та політичних поглядів вченого. 7 березня 1931 р. М. Грушевський переїхав до Москви, а 23 березня його заарештували та звинуватили у керівництві неіснуючою контрреволюційною організацією «Український національний центр». Він визнав себе винним і невдовзі його звільнили з-під арешту. Однак здоров’я М. Грушевського та його моральні сили були підірвані.

У жовтні 1934 р. він поїхав лікуватися до одного з кісловодських санаторіїв. Несподівано вчений захворів і невдовзі після операції помер. Його тіло було перевезене до Києва та поховане на Байковому цвинтарі.

Михайло Грушевський — це вчений світового рівня, творча спадщина якого близько двох тисяч праць з історії, історіографії, соціології, літератури, етнографії, археології, фольклору. Він показав, що еволюція людства, попри всі складнощі, має тенденцію до встановлення справедливого демократичного ладу. Влада у державі має належати особам, обраним народом на демократичних засадах, працювати для народу, спиратися на волю його більшості. Очоливши Центральну Раду, він був глибоко переконаний, що нова українська державність має базуватися на принципах демократії і закону. Своєю працею М. Грушевський закладав міцні підвалини української державності.

karpinets2710

15.06.2011, 09:14

Іван Богун

Іван Богун походив з української шляхти. Учасник визвольних повстань у 1637-38 років. Брав участь у Азовському сидінні, зокрема, керував тоді одним із козацьких загонів, який прикривав Борівський перевіз через річку Сіверський Донець. Протягом 40-х років XVII століття Богун вів звичайне для реєстрового козака життя, брав участь у військових походах проти кримських татар і обороняв українські землі від набігів останніх. записаний до реєстру 1649 р. серед товариства Війська Запорозького, включеному до складу гетьманського Чигиринського полку.
[ред.]
Хмельниччина

Іван Богун виводить козаків з оточення під Берестечком у 1651 році.

З початком у 1648 році Визвольної війни українського народу Богун став одним із сподвижників гетьмана Богдана Хмельницького, і згідно «Реєстру Війська Запорізького 1649 року» він значився серед козаків Чигиринського полку, в його сотні був записаний «кадровий резерв» Хмельницького як прості козаки (зокрема серед них М.Криса який був серед заручників у поляків в битві під Жовтими водами). Треба додати що народна дума згадує про нього як одного із чотирьох керівників повстання з самого початку (серед них ще Максим Кривоніс, Мартин Пушкар та Михайло Борохович). Згодом,1650 році, за добрі організаторські здібності та військовий талант Богуна було призначено кальницьким полковником.

В 1651 році Богун вів бої на Брацлавщині проти загонів Калиновського та Лянцкоронського. У боях під Вінницею в березні 1651 року Богун вперше найбільш масштабно проявив свої здібності воєводи, заманивши в ході бою польську кінноту на Південний Буг, де крилаті гусари потрапили до завчасно підготованої пастки. Тут же Богун проявив значну особисту хоробрість, очолюючи сміливі нічні вилазки з козацького табору. В кінцевому підсумку Богун втримав свої оборонні позиції під Вінницею і після підходу основних сил української армії змусив коронне військо відступити. В подальшому, переслідуючи польські загони, полк Богуна брав участь у штурмі Кам'янця-Подільського (29 квітня — 1 травня 1651 року), а в середині травня його козаки оволоділи Корцем.

Важливою сторінкою кальницького полковника стала Берестецька битва, в якій Іван Богун проявив себе розсудливим полководцем в найтрагічніший момент бою. Саме його було обрано наказним гетьманом в оточеному поляками козацькому таборі 30 червня 1651 року. Богун виправдав покладені на нього сподівання, вивів із оточення основні сили українського війська.

Бій Богуна з Чернецьким під Монастирищем у 1653 (Микола Самокиш).

В березні 1653 року загони Богуна виступили проти армії Стефана Чарнецького, який, захопивши Липовець, Погребище та інші міста, рухався вглиб України. Зайнявши оборону в Монастирищі, Богун тривалий час відбивав атаки значно переважаючих сил коронної армії та робив дошкульні вилазки з міста. Так і не досягши успіху, війська Чарнецького, який під Монастирищем сам зазнав поранення, змушені були відступити.

Цього ж 1653 року Богун разом із Тимошем Хмельницьким водив козацькі полки в похід на Молдавію, де було розгромлено армію Георгіци та його союзників. Після загибелі в Сучаві Тимоша (5 листопада 1653 року), Богун повернувся з військом в Україну.

В кінці 1653 року та протягом 1654—1655 років кальницький полковник практично безперервно вів бойові дії проти коронної армії та татарських загонів на Брацлавщині та Уманщині.

В грудні 1656 року Богун в якості одного із керівників козацького корпусу під командою наказного гетьмана Антона Ждановича вирушив у похід проти військ Речі Посполитої. Українські війська разом із союзними арміями Семиграддя та Швеції протягом першої половини 1657 року пройшли Західною Україною та Польщею, здобувши при цьому Краків, Брест та Варшаву, хоча в кінцевому рахунку й змушені були відступити в Україну влітку 1657 року.
[ред.]
Руїна

В політичному спектрі Української козацької держави Іван Богун займав місце постійного опозиціонера. Зокрема, він досить рішуче виступив проти укладення Богданом Хмельницьким Білоцерківського договору (28 жовтня 1651), засуджуючи при цьому політику поступок Польщі і зменшення козацького реєстру. У 1654 році Богун був у числі противників курсу Хмельницького на союз із Москвою. Він, разом з Іваном Сірком, Петром Дорошенком та інш., виступав проти підписання Переяславської угоди, й, не склавши присяги російському цареві, згодом очолив антимосковську старшинську опозицію.

Після смерті Б. Хмельницького (27 липня 1657 року) Іван Богун підтримував курс Івана Виговського та Юрія Хмельницького на унезалежнення від Москви української зовнішньої та внутрішньої політики, але й крен в інший бік вказаних гетьманів — на зближення із Польщею чи Туреччиною теж викликав спротив кальницького полковника. Зокрема, Богун відмовився підписувати укладений Виговським Гадяцький договір (6 вересня 1658 року). А в 1660 році Богун виступив проти Слободищинського трактату, підписаного Юрієм Хмельницьким.

У 1662 році кальницький полковник Богун був ув'язнений поляками і відправлений до Мальборка. Він був звільнений Яном Казимиром в обмін на участь у поході на Лівобережну Україну. Але згодом Богун був звинувачений у зносинах з москалями та урядом Івана Брюховецького і вбитий поблизу Новгород-Сіверського 17 лютого 1664 року. Похований під Новгород-Сіверським.

Мав сина Григорія і внука Леонтія.
[ред.]
Оцінки

Пам'ятна монета номіналом 10 гривень випущена в обіг 6 вересня 2007 року. Реверс.
Олена Теліга «Сила через Радість»

(Відчит, виголошений в Українській Студентській Громаді в Варшаві, 15червня 1937 р. (фрагмент))
« Кожний хто читав трилогію Синкевича був на довгий час полонений Богуном. „Бути таким, як він!” Про це мріяли сотні юнаків , з захопленням вдивляючись в пориваючу постать, яку навіть перо чужинця не хотіло викривати. „ Хай будуть такими, як він!” — проносилося в думках не однієї дівчини. Богун є непереможно захоплюючий своєю яскравою фантазією, нестримною сміливістю і безоглядністю в бою, і таким лицарським відношенням до жінки, якого мусів вчитися у нього не один з висококультурних українців нашого віку, що вважає чемність до жінки за прикмету слабості, негідну мужчини.

Богун був тим героєм, якого неспокійний дух живе і досі і пекучим вогнем вривається в душу молоді. Він був найяскравішим представником типу тогочасних українців, що зі сміхом зустрічали небезпеку, не розв'язували вузли, а розрубували їх, не жебрали, а здобували, що вважали потрібним здобути. Безперечно той тип міг мати тисячі вад, що їх не має пересічна людина, може, бракувало багато чеснот, але він — і йому подібні — дали нам ту гостру емоцію, яку відчуваємо, читаючи вищезгаданого автора, як ціла будова світу з яким вони боролися, в крові й болоті лежала біля їхніх ніг…

karpinets2710

15.06.2011, 10:54

Іван Брюховецький

Iван Брюховецький народився біля Диканьки на Полтавщині. Дмитро Дорошенко називає його «не натуральним русином». Яким Сомко взагалі називав Брюховецького поляком.

Вперше він згадується в реєстрі Чигиринської сотні. Був старшим слугою (конюшим) у резиденції Богдана Хмельницького та виконував деякі дипломатичні доручення гетьмана. У 1659 р. Брюховецький під час гетьманських виборів їздив на Запоріжжя, щоб схилити запорожців підтримати кандидатуру Юрія Хмельницького. Незабаром Юрій став гетьманом, але Брюховецький покинув його. Він розумів, що молодий і бездарний новий гетьман не допоможе йому досягти високого чину. Залишившись на Запорізькій Січі, Брюховецький був обраний кошовим отаманом, а згодом і «кошовим гетьманом» (1659—1663 рр.).

Тим часом Юрій Хмельницький виявився недбалим гетьманом. У складних обставинах він розгубився, не дотримав присяги цареві, відновив Гадяцьку угоду 1659 року, за якою Україна шукала захисту Польщі. Цей вчинок викликав невдоволення лівобережних полків, і вони відмовилися слухати Юрія, заявивши, що хочуть мати нового гетьмана, вірного цареві. 1663 р. цар видав указ про вибори нового гетьмана.
[ред.]
Обрання гетьманом

Іван Брюховецький, будучи вмілим оратором, висунувши соціальні лозунги (зменшити податки, обмежити старшинське землеволодіння), став кандидатом на гетьманство. У червні 1663 р. у Ніжині на Чорній раді, тобто участь у якій брали не тільки козаки, але й усі інші стани держави, під тиском московського війська на чолі з Д. Великоганіним Івана Брюховецького було обрано гетьманом Лівобережної України. Інших претендентів на гетьманську булаву (Яким Сомко, ВасильЗолотаренко) та їхніх прихильників було на місці заарештовано московітами й після страчено.
[ред.]
Вірна служба Москві
[ред.]
Боротьба з Польщею

Три роки Іван Брюховецький провів у війнах з поляками та правобережним гетьманом Павлом Тетерею, проводячи відверто промосковську політику. У 1663—1664 рр. козаки відбили останню спробу поляків захопити Лівобережжя. Король Ян Казимир із великими силами оточив Глухів, але зазнав поразки від козаків і російських військ. Спроби Брюховецького скорити собі Правобережжя зазнали невдачі, хоча він на якийсь час захопив Канів, Черкаси й Білу Церкву. Іван Брюховецький спустошував й інші міста, але взяти Чигирин йому не вдалося, і під натиском козаків Тетері та поляків він відступив за Дніпро.
[ред.]
Зречення Переяславських статей

Тим часом Іван Брюховецький не виправдав сподівань українського народу в проведенні внутрішньої політики, розв'язанні соціальних питань. Відразу після обрання гетьманом Брюховецький уклав з Московською державою Батуринські статті 1663 р., які надавали Москві більше влади, ніж це було встановлено Переяславськими статтями.

Нова старшина в жадобі збагачення й утисках народу перевершувала своїх попередників. Отже, у боротьбі за булаву Іван Брюховецький тільки прикривався народними інтересами й прагненнями. Ставши гетьманом, він одразу ж забув про все. Тепер свою булаву він намагався тримати за допомогою страху та жорстокостей. Найменший протест закінчувався конфіскаціями, ув'язненнями, стратами. Він жорстоко покарав і ті міста, що мусили здатися королеві Яну Казимиру. В зв'язку з цим популярність гетьмана швидко падала й він бачив свій кінець з боку собі подібної старшини. Щоб захиститись од народного гніву, Брюховецький задумав зміцнити свою владу за допомогою царя. 1665 р. разом із багатьма іншими полковниками він прибув до Москви (вперше для українських гетьманів), де їх шанобливо зустріли.

У грудні 1665 р. Іван Брюховецький підписав Московські статті 1665, які значно обмеживши державні права Гетьманщини, посилили її адміністративну і фінансову залежність від Московського царства.

Там же гетьман одружився з дочкою московського боярина, сам одержав боярське звання, як і полковники, що його супроводжували. Тепер він підписувався так: «Вашего царского пресвитлого величества благодетеля мого милостивого боярин й гетман верного войска вашего царского вирньїй холоп й найнижший подножок пресвитлого престола, пресвитлого величества запорозкого Ивашка Брюховецкий». У володіння Брюховецькому було передано Шептаківську волость на Чернігівщині.

На початку 1666 р. Брюховецький повернувся в Україну, де за допомогою генерального підскарбія Романа Ракушки-Романовського реформував фінансові справи держави.

Iван Брюховецький на українській марці
[ред.]
Посилення московської влади

Дуже скоро промосковська політика Івана Брюховецького принесла важкі наслідки для України. Майже у всіх великих українських містах розмістилися російські гарнізони, значно розширилися права царських воєвод, які зосередили в своїх руках ряд військових і фінансових функцій (наприклад збирання податків в царську казну, заготівля хліба для утримання московських військ, грошові збори з українських купців тощо).

У 1666 р. було проведено майновий перепис населення Лівобережної України для визначення розмірів оподаткування. Все це викликало величезне незадоволення українського населення московською адміністрацією і особливо гетьманом, який призвів до її появи в Україні. Навіть та частина православного духовенства, яка підтримувала раніше промосковську орієнтацію гетьманів, відкрито запротестувала проти зростання московського впливу. Становище Брюховецького та його прибічників ставало небезпечним
[ред.]
Спроба очолити повстання проти Москви
[ред.]
Антимосковський рух після Андрусівського договору.

Під впливом всенародного обурення Андрусівським договором 1667 р., який означав зраду Москви у визвольної війні з Польщею та поділ України у містах Лівобережжя відбулися великі виступи проти московських залог, спричинених загальним обуренням діяльністю московської адміністрації в Україні.

Іван Брюховецький просив у Москви війська, щоб покарати всіх незгодних: всі збунтовані міста й села він передбачав вирізати, спалити і знищити. Але тут Москва не наважилась прислухатися до його порад.

Тоді він вирішив за допомогою Петра Дорошенка самому стати на чолі повстання проти Москви, щоб таким чином зняти з себе народну нелюбов. У січні 1668 р. на старшинській раді в Гадячі Брюховецький висловився за ліквідацію московської влади в Гетьманщині та перехід України під турецький протекторат. Рада прийняла цю пропозицію. Одночасно Брюховецький вступив у переговори з П. Дорошенком та вислав посольство у складі полковника лубенського Григорія Гамалії, генерального обозного Івана Безпалого і канцеляриста Кашперовича до Стамбулу.

Московські гарнізони, перелякані цим повстанням, справді у багатьох місцях добровільно йшли з України. Тільки в Києві і Чернігові утримались московські загони. На весну Брюховецький готувався до війни з московським військом на чолі з боярином Григорієм Ромодановським, яке вирушило через кордон для об'єднання військ посланців.
[ред.]
Вбивство власними військами та оголошення Дорошенка гетьманом

Татари уклали союз з Іваном Брюховецьким, а з-за Дніпра ішов Дорошенко, як думав Брюховецький, йому на допомогу. Але з дороги Дорошенко прислав до Брюховецького своїх посланців з вимогою відмовитися від гетьманства і віддати клейноди, обіцяючи за те дати йому Гадяч в довічне володіння. Це як громом уразило Брюховецького. Він хотів чинити опір, заарештував посланців Дорошенка, але невдовзі підійшов сам Дорошенко і став біля Опішні (тепер Полтавська область). Тут проявилася народна неприхильність до Брюховецького; не врятувало його і повстання проти Москви.

Першими покинули його татари, потім козаки заявили, що не будуть битися з Дорошенком, і кинулись грабувати обоз Брюховецького. Схопили його самого і привели до Дорошенка, який був 8(18).6.1668 р. у селі Будищі поблизу Опішні — той велів прикувати його до гармати. При цьому жест Дорошенка козаки сприйняли за наказ покінчити з Брюховецьким — кинулись на нього зі страшенною люттю, били рушницями, списами, «як скаженого собаку», зірвали з нього одяг і кинули голого.

Дорошенко велів відвезти його в Гадяч і поховати в церкві, збудованій Брюховецьким. Потім вирушив проти боярина Ромодановського, який обложив прикордонне місто Котельву, але той не наважився виступати проти козаків і відійшов за кордон. Вслід за цим Петра Дорошенка було оголошено гетьманом всієї України.

argonavt79

16.06.2011, 21:16

Степа́н Андрі́йович Банде́ра (* 1 січня 1909, Старий Угринів — † 15 жовтня 1959, Мюнхен) — український політичний діяч, ідеолог українського націоналiстичного руху ХХ століття, голова Проводу ОУН-Б. Герой України (звання присвоєно 20 січня 2010 року. Указ про присвоєння звання скасований Донецьким окружним адмiнiстративним судом 2 квітня 2010 року).
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Батько, Андрій Бандера, греко-католицький священик, був у той час парохом в Угринові Старому. Походив із Стрия.
Мати, Мирослава Бандера (* 1890, Старий Угринів — † 1922), походила зі старої священицької родини (була донькою греко-католицького священика з Угринова Старого).
Збереглася детальна автобіографія Степана Бандери.

Дитинство

Будинок родини Бандери в Старому Угринові.

Степан Бандера в Пласті (1923 рік)
Дитинство Степан провів в Старому Угринові, в домі своїх батьків і дідів, виростаючи в атмосфері українського патріотизму та живих національно-культурних, політичних і суспільних зацікавлень. Фронти першої світової війни чотири рази в 1914—1915 і 1917 роках пересувалися через його рідне село. Літом 1917 року жителі Галичини стали свідками проявів національно-революційних зрушень та революції в армії царської Росії. В своїй автобіографії Степан Бандера згадує також про «велику різницю між українськими та московськими військовими частинами»
З самого дитинства С. Бандера був свідком відродження і будови української держави. З листопада 1918 р. його батько був послом до парламенту Західньо-Української Народньої Республіки — Української Національної Ради в Станіславі і брав активну участь у формуванні державного життя в Калущині.
У вересні, або жовтні 1919 року Степан Бандера вступив до української гімназії в Стрию, де вчився до 1927 року. В третьому класі (від 1922 р.) він стає учасником Пласту; у Стрию був у 5-му пластовому курені імені князя Ярослава Осмомисла, а після закінчення гімназії — в 2-му курені старших пластунів «Загін Червона Калина».
Весною 1922 р. від туберкульозу горла помирає його мати.

Молоді роки
У 1927—1928 роках Степан Бандера займався культурно-освітньою та господарською діяльністю в рідному селі (працював у читальні «Просвіти», провадив театрально-аматорський гурток і хор, заснував руханкове товариство «Луг» і належав до основників кооперативи). При цьому керував організаційно-вишкільною роботою по лінії підпільної УВО в довколишніх селах.
У вересні 1928 року він переїхав до Львова і тут записався на агрономічний відділ Високої Політехнічної Школи, де вчився до 1933 року. Перед дипломним іспитом через політичну діяльність його було арештовано і ув'язнено.
У студентські роки брав активну участь в організованому українському національному житті. Був членом українського товариства студентів політехніки «Основа» та членом управи Кружка студентів-рільників. Деякий час працював в бюро товариства Сільський Господар, що займався розвитком агрокультури на західних українських землях. З товариством «Просвіта» їздив по неділях та святах в поїздки в довколишні села Львівщини з доповідями та на допомогу в організації інших подій. У ділянці молодіжних і спортивно-руханкових організацій був активним передусім у Пласті, як член 2-го куреня старших пластунів «Загін Червона Калина», в Українському Студентському Спортовому Клубі (УССК), а деякий час теж у товариствах «Сокіл-Батько» і «Луг» у Львові. Займався бігом, плаванням, лещатарством, мандрівництвом. У вільний час залюбки грав у шахи, крім того співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні. Не палив і не вживав алкоголю.

Діяльність в ОУН 1932-33
У 1932—1933 рр. виконував функцію заступника крайового провідника, а в середині 1933 р. був призначений крайовим провідником ОУН і крайового коменданта УВО на ЗУЗ. В липні 1932 р. Бандера з кількома іншими делегатами від КЕ ОУН на ЗУЗ брав участь у Конференції ОУН у Празі (так звана Віденська Конференція, яка була найважливішим збором ОУН після установчого конгресу). У 1933 р. брав участь в конференціях в Берліні і в Гданську.
Під керівництвом Бандери ОУН відходить від експропріаційних акцій і починає серію каральних акцій проти представників польської окупаційної влади. У цей період ОУНівцями було здійснено три політичних вбивства, що отримали значний розголос — шкільного куратора Гадомського, звинувачуваного у нищенні поляками українського шкільництва та полонізації, працівника ГПУ Олексія Майлова як протест проти Голодомору в Україні та вбивство міністра внутрішніх справ Пєрацького, за якого польська влада провела криваві акції «пацифікації» (умиротворення) українців. Степан Бандера здійснював загальне керівництво замахами на Майлова і Пєрацького

Ув'язнення
У червні 1934 року був ув'язнений польською поліцією і був під слідством у в'язницях Львова, Кракова й Варшави до кінця 1935 року. В кінці 1935 на початку 1936 р. відбувся процес перед окружним судом у Варшаві, в якому Бандера, разом з 11 іншими обвинуваченими, був суджений за приналежність до ОУН та за організацію вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Бандеру засудили до смертної кари, яку замінено на довічне ув'язнення. Після того він сидів у в'язницях «Święty Krzyż» («Святий Хрест») коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до вересня 1939 року. 13 вересня, коли положення польських військ на тому відтинку стало критичним, в'язнична адміністрація і сторожа поспішно евакуювалися і в'язні вийшли на волю.
У першій половині січня 1940 року Бандера прибув до Італії. Був у Римі, де станицею ОУН керував проф. Є. Онацький. Там він зустрівся з своїм братом Олександром, який жив у Римі від 1933—1934, студіював там і зробив докторат з політично-економічних наук, одружився і працював у нашій місцевій станиці.

Трагічна доля рідних Степана Бандери

Храм у Кракові, де Бандера одружився
Церква Cвятого Норберта у Кракові, де Бандера одружився
З початком окупації України нацистськими військами один із загонів опору очолив молодший брат Степана — Богдан. Він загинув у 1942 чи 1943 році.
5 липня 1941 у Кракові Степан Бандера був заарештований. За ним до Берліна поїхала дружина Ярослава з тримісячною донькою Наталкою, щоб перебувати близько до чоловіка. Бандеру утримували спочатку у в'язниці, потім — у концтаборі Заксенгаузен, де він перебував до 1944 року. Братів Олександра (доктора політекономії) та Василя (випускника факультету філософії Львівського університету) у 1942 році вбили польські наглядачі-капо у концтаборі Аушвіц[4][5].
Андрія Михайловича Бандеру — батька Степана, було вбито радянською владою. Сестер Оксану та Марту-Марію у 1941 р. було заарештовано і заслано до Сибіру (Красноярський край). Керівництво СРСР десятиліттями не дозволяло їм повернутися до України — Марта-Марія Бандера померла на чужині у 1982 році, а літня Оксана Бандера повернулася на Батьківщину лише у 1989 році після майже 50 років життя у Сибіру. Вона померла 24 грудня 2008 року.
Ще одна сестра — Володимира — перебувала у радянських виправно-трудових таборах від 1946 до 1956 року.

ОУН Бандери

Після смерті Євгена Коновальця, згідно з заповітом, Провід ОУН очолив полковник Андрій Мельник, соратник Коновальця з часів боротьби УНР та спільної праці в лавах УВО. У серпні 1939 року в Римі відбувся другий Великий Збір Українських Націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді голови ПУН. Проте група молодих націоналістів на чолі з Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем і була відірвана від діяльності Організації, в ультимативній формі почала домагатися від ПУН та його голови полковника Андрія Мельника зміни тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох його членів. Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. Від ОУН відійшов осередок Бандери, який у лютому 1940 року утворив «Революційний Провід ОУН» й перебрало собі назву ОУН-Р (пізніше — ОУН-Б; ОУН-СД).
Через рік Революційний Провід скликав II Великий Збір ОУН, на якому одностайно обрано головою Проводу Степана Бандеру. Під його проводом ОУН-Б стає кипучою революційною організацією. Вона розбудовує організаційну мережу на Рідних Землях, творить похідні групи ОУН-Б з того членства, що було за кордоном, і в порозумінні з прихильними українській справі німецькими військовими колами творить український легіон та організує визвольну боротьбу, спільно з іншими поневоленими Москвою народами.
Перед вибухом німецько-радянської війни Бандера ініціює створення Українського Національного Комітету для консолідації українських політичних сил до боротьби за державність.
Рішенням Проводу Організації 30 червня 1941 р. проголошено відновлення Української Держави у Львові. Проте Гітлер доручив своїй поліції негайно зліквідувати цю «змову українських самостійників», німці заарештували Бандеру вже через кілька днів після акту проголошення віднови Української Держави — 5 липня 1941. Німецьким в'язнем був Степан Бандера до грудня 1944 р. Тоді звільнено його і кількох інших провідних членів ОУН з ув'язнення, пробуючи приєднати до своїх сил ОУН-Б і УПА, як союзника проти Москви. Тепер німецьку пропозицію Степан Бандера відкинув[6].
На Крайовій ширшій нараді Проводу ОУН-Б на Українських Землях у лютому 1945 р., що була трактована, як частина Великого Збору ОУН-Б, обрано нове Бюро Проводу в такому складі: Бандера, Шухевич, Стецько. Цей вибір підтвердила Конференція ЗЧ ОУН-Б 1947 р. і тоді Степан Бандера став знову Головою Проводу всієї ОУН-Б. Як Провідник ОУН-Б, Бандера у післявоєнний час вирішує далі продовжувати збройну боротьбу проти Москви. Він інтенсивно організує крайовий зв'язок і бойові групи ОУН-Б, які втримують контакт з Краєм постійно аж до його смерті.
У 1948 році в Закордонних Частинах ОУН-Б утворюється опозиція, якій Степан Бандера протиставився в площині ідейній, організаційній і політичній.
В грудні 1950 р. Бандера пішов з посту Голови Проводу ЗЧ ОУН-Б. 22 серпня 1952 р. він пішов також з посту Голови Проводу всієї ОУН-Б. Але це його рішення не було, одначе, прийняте ніякою компетентною установою ОУН-Б і Бандера залишився надалі Провідником ОУН-Б до своєї смерті в 1959 році.
1955 р., відбулася 5-та Конференція ЗЧ ОУН-Б, яка наново вибрала Головою Проводу ЗЧ ОУН-Б Степана Бандеру і з того часу знову інтенсивно проведено роботу Організації.

Повоєнні роки
Напруженими для сім'ї були повоєнні роки, адже радянські спецслужби полювали не лише за провідником національного руху, а й за його дітьми. Наприклад, до 1948 року сім'я шість разів змінюватиме місця проживання: Берлін, Інсбрук, Зеєфельд, Мюнхен, Гільдесгайм, Штарнберг. Зрештою, через необхідність дати доньці хорошу освіту, сім'я у 1954 році остаточно переїжджає до німецького міста Мюнхен (Баварія). Батьки намагались приховати від Наталки важливість персони її батька, щоб не наражати дівчинку на небезпеку. Спогади Наталки, доньки Степана Бандери, про той час.
« Маючи тринадцять років, я почала читати українські газети і читала багато про Степана Бандеру. З бігом часу, на підставі різних спостережень, постійної зміни прізвища, як і через факт, що навколо мого батька завжди було багато людей, в мене виникли певні здогади. Коли раз один знайомий проговорився, то я вже була певна, що Бандера — це мій батько. »
Саме в Мюнхені Степан Бандера провів останні роки життя, проживаючи під паспортом на ім'я Штефан Попель. За однією з версій, паспорт залишився йому від львівського шахіста Стефана Попеля, який у 1944 р. покинув Україну, на поч. 1950-х років жив у Парижі, а в 1956 переїхав до США.

Вбивство

Могила Степана Бандери у Мюнхені
15 жовтня 1959 року в під'їзді будинку на вулиці Крайтмайр, 7 (Kreittmayrstraße), в Мюнхені о 13:05 знайшли ще живого залитого кров'ю Степана Бандеру. Медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута. Богдан Сташинський зі спеціального пістолета вистрілив в обличчя Степану Бандері струменем розчину ціанистого калію. Два роки пізніше, 17 листопада 1961 р., німецькі судові органи проголосили, що вбивцею Степана Бандери є Богдан Сташинський з наказу Шелепіна і Хрущова.
Після докладного слідства проти вбивці відбувся т. зв. «процес Сташинського» від 8 до 15 жовтня 1962 р. Присуд проголошено 19 жовтня — вбивцю засуджено на 8 років важкої в'язниці.
Німецький Верховний Суд у Карлсруе затвердив, що головним обвинуваченим у вбивстві Бандери є радянський уряд у Москві. В інтерв'ю російській газеті «Комсомольская правда», опублікованому у номері за 6 грудня 2005 року, колишній голова КДБ СРСР Володимир Крючков визнав що «убийство Степана Бандеры было одним из последних устранений КГБ насильственными методами нежелательных элементов»[9].
20 жовтня 1959 року Степана Бандеру поховали на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф

karpinets2710

16.06.2011, 21:26

5347
Іван Мазепа народився 20 березня 1639 року, в українському хуторі Мазепинці Київського воєводства Речі Посполитої. Хутір знаходився неподалік Білої Церкви. 1592 року король Сигізмунд II Август пожалував його шляхтичеві Михайлові Мазепі-Колединському з роду Курчів.

Батько Івана, Стефан-Адам Мазепа, був шляхтичем, але покозачився в часи Хмельниччини і став 1654 року Білоцерківським отаманом. Його дружина, Марина Мокієвська, була представницею старого шляхетського роду з Білої Церкви. Вона присвятила свої молоді роки сім'ї й вихованню сина Івана та доньки Олександри.

Дитинство Івана припало на час Хмельниччини і Руїни. Ще змалку мусив він навчатися військовій справі, їзді верхи, фехтуванню.

Мати відправила Івана на навчання до Києво-Могилянської академії. В ній він три роки вивчав риторику та латину. Мазепа добре володів пером, у хвилини дозвілля писав вірші й цікавився всіма видами літературної творчості. Протягом свого життя він опанував 8 іноземних мов.

Закінчивши навчання, Іван повернувся додому. Батько мріяв про велику кар'єру для свого сина і вислав його до двору польського короля, великого князя литовського і руського Яна-Казимира. Іван став королівським пажем і зумів швидко завоювати прихильність короля. Мазепа вже тоді вмів чарувати людей.
[ред.]
На королівській службі

Ян-Казимир, син Сигізмунда III та Констанції Австрійської, був у близьких взаєминах із західними монаршими дворами. Щороку він висилав за кордон трьох талановитих молодців шляхетського походження, щоб вони покращували свою освіту. Мазепа потрапив до цієї трійки стажерів і відвідав Німеччину, Францію та Італію. 1659 року він повернувся до Речі Посполитої. Після цього Ян-Казимир доручав Мазепі кілька разів дипломатичні місії в Україні.
[ред.]
Легенда про вигнання

Рекламний плакат до кантати М.Балфе

Оскільки Мазепа був українцем, польські магнати не могли йому вибачити ні його походження, ні його успіхів. Під час однієї із своїх подорожей Мазепа мав нагоду підтвердити королеві зрадницьку поведінку одного із шляхтичів, Пасека.

Ян Казимир, якому Мазепа розкрив очі, наказав арештувати Пасека, але цей великий крутій зумів викрутитися і присягнувся помститися смертю Мазепі. Вони зустрілися за рік в королівських передпокоях. Пасек, п'яний, а може, тільки удавши із себе нетверезого, виганьбив Мазепу. Цей замахнувся шаблюкою, а такий жест у королівській палаті вважали злочином. Мазепі занадто сильно заздрили придворні, що могли би бути справедливими свідками інциденту; крім цього, він був козак, і Ян Казимир, людина слабкої волі, не завагався, коли треба було жертвувати Мазепою, щоб задовольнити апетити своєї шляхти. Мазепа втратив становище.

Та й ця невдача Мазепи не наситила помсти Пасека, який мав добре перо. Він залишив після себе «Спомини», які належать до найживіших творів польської літератури, написані з темпераментом, багатою, різкою й живою мовою, стилем блискучого полеміста та майстра шпаги.

Ян-Хризист Пасек вигадав у своїх «Споминах» славну легенду про розгнузданого коня, що на перший погляд осліплювала своєю пластикою, а в дійсності, як більшість поетичних образів, надто далека від правди своєю бурхливою романтичною уявою. Легенда ця каже, що Мазепа мав коханкою дружину визначного польського магната; коли ошуканий чоловік дізнався про це, наказав своїй службі зловити винуватця, прив'язати його нагого до дикого коня і пустити степом, що аж із Польщі помчав із ним в Україну. Пасек у ролі оборонця чесності так захопився власною уявою, що вигукнув: «Бачиш, Мазепо, до чого доводить підлота та чужоложство! Тьфу! Чи шляхтич може бути брехуном і злодієм?»

Не було доведено, що в дійсності така подія була. Але Пасек використав реальність того факту, що Мазепа користувався успіхом серед жіноцтва. Ця історія була в усіх подробицях занадто гарна й мала свою привабу: маса схопила її і перетворила в епопею, а поети, маляри та музики — Байрон, Гюго, Верне, Булянже, Ліст — покористувалися нею і звеличили її героя, що зріс до величини символу. Едгар Кіне порівняв раз нещасливу Францію до замученого Мазепи, перед яким простягалося славне майбутнє.
[ред.]
Повернення в Україну та служба Дорошенкові

З 1663 р. Іван Мазепа жив у родовому маєтку в с. Мазепинці, потім успадкував після смерті батька посаду чернігівського підчашого.

Наприкінці 1669 р. Мазепа вступає на службу до гетьмана Петра Дорошенка. Це був справді «переломний момент» (Д. Дорошенко) у житті й діяльності майбутнього гетьмана, який відтоді цілковито віддає себе українській державній справі.

Та передусім поява Мазепи при чигиринському гетьманському дворі була пов'язана з великою зміною в його особистому житті. Десь 1668—1669 р. він одружився в Корсуні з удовою (трохи старшого від нього віку) Ганною Фридрикевич. Ми дуже мало знаємо про гетьманову Ганну. Невідомо також, чи мала вона дітей від Мазепи; якщо вони й були, то померли в ранньому дитинстві. Здається, мала доньку, яка померла в дитинстві («Historische Remargues», 22.I. 1704, Humburg sub dato 27.Xl.1703, Москва, Мацьків, 116).

У Дорошенка Мазепа був спочатку ротмістром надвірної корогви, себто командиром гетьманської гвардії, а згодом (десь коло 1674 р.) він, виконує обов'язки генерального осавула. Він брав участь у війні Дорошенка як союзника Туреччини проти Польщі (похід у Галичину 1672 р.). Він не був генеральним писарем: сучасну вістку про це, дуже популярну й досі в історичній літературі, спростував був ще сам Дорошенко (справді, генеральним писарем у 1669—1676 рр. був Михайло Вуяхевич-Височинський). Але Дорошенко не міг не оцінити великих здібностей («росторопності й цікавості», як каже Величко) Мазепи і не раз доручав йому важливі дипломатичні місії.
[ред.]
Перехід до Самойловича

Іван Мазепа

У червні 1674 р, Дорошенко послав Мазепу до Криму й Туреччини, давши йому татарський ескорт і кілька полонених козаків з Лівобережжя, призначених у подарунок ханові й султанським достойникам. Під час цієї подорожі, біля р. Інгулу, Мазепа попав у руки запорожців, які могли б його вбити, якби не кошовий отаман Іван Сірко, що впізнав Мазепу й врятував його. Коли гетьман Лівобережної України Іван Самойлович довідався про це, він зажадав у Сірка видати йому Мазепу. Сірко спочатку відмовив, але під тиском московського уряду змушений був відіслати Мазепу до Батурина (у липні 1674 р.) Та своєю досвідченістю в міжнародних справах і бездоганними манерами він переконує Самойловича зробити його довіреною особою. Він був обраний військовим осавулом.

Булава гетьмана Лівобережної України до рук Івана Мазепи потрапила в 1687 р., коли в результаті чергової антигетьманської змови генеральної старшини, інспірованої фаворитом тодішньої російської правительниці Софії князем Василем Голіциним, гетьмана Івана Самойловича не лише було позбавлено влади, а й заслано до Сибіру. Невдовзі й сам фаворит потрапив в опалу і попрямував слідами Самойловича. Втратила владу і Софія. Здавалося, за такого розкладу сил гетьманувати Мазепі залишилося також лічені дні. Однак у та*ких непевних умовах Івану Степановичу не лише вдалося втриматися при владі, а й істотно зміцнити власні позиції.

Він мав тоді вже 50 років і був людиною з величезним життєвим та політичним досвідом. Обрання Мазепи пов'язане було з підписанням нових, «Коломацьких статей». В основу яких покладено «Глухівські статті» Многогрішного 1669 року, але з деякими додатками на користь Москви.

Так, було застережено, що Україна не сміє порушувати вічний мир з Польщею і повинна підтримувати добросусідські стосунки з Кримом. Знову заборонено Україні мати дипломатичні стосунки з іншими державами. Крім залог та воєводів, що були в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі та Острі, московська залога мала стати в гетьманській резиденції — Батурині — для постійного контролю над гетьманським урядом. Заборонялось «голосов испущать», що «Малороссийский край гетманского регименту», а тільки казати, що він належить до єдиної держави з Великоросійським краєм. Тому мусить бути вільний перехід з Москви в Україну. Гетьман і старшина повинні дбати про зміцнення зв'язків між двома народами.
[ред.]
Гетьманство

Пам'ятний камінь на місці, де імовірно Іван Мазепа був обраний гетьманом України. Тут планується встановити пам'ятник гетьману Мазепі, Коломак

Сторінка з Апостола 1695 року, з титулом Івана Мазепи.

Метою Мазепи як гетьмана Війська Запорозького було об'єднання козацьких земель Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом, та встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.[Джерело?]

Ревний покровитель православ'я, він будує в усій Гетьманщині цілу низку церков, споруджених у стилі українського бароко. Заходами Мазепи Києво-Могилянський колегіум набув статусу академії (у цей час відомої як «Могило-Мазепивіанська») (завдяки матеріальній підтримці гетьмана вона спромоглася спорудити нові корпуси і збільшити кількість спудеїв до 2 тис.).

Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха.Цікаво, що в Апостолі 1695 року зазначено, що видання книги "За Щасливого Владіння ЇХ Царського Присвітлого Величества обох сторон Дніпра Войск Запорожских Гетьмана, Благородного ІВАННА СТЕФАНОВИЧА МАЗЕПИ друком новим відбулося".

У народі побутувала й до сьогодні знана приказка: «від Богдана до Івана не було Гетьмана». Свою владу він ототожнював з могутністю держави. Мазепа якнайрішучіше захищався від будь-яких посягань з боку запорожців, що боролися за свою автономність, і від деяких старшин, які посилали донос за доносом цареві. У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Боротьба з Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Його відкрита й послідовна підтримка старшини збуджувала повсюдне невдоволення серед народних мас та настроєних проти старшини запорожців. Потенційно вибухова ситуація виникла у 1692 р., коли Петро Іваненко (Петрик), військовий канцелярист втік на Січ і став піднімати там заколот проти гетьмана. Оголосивши, що настав час повстати проти старшини, яка «смокче народну кров» і «визволити нашу батьківщину Україну з-під влади Москви», Петрик заручається підтримкою кримських татар. Проте коли замість допомоги татари стали грабувати населення, популярність Петрика серед народу похитнулася й повстання згасло.
[ред.]
Внутрішня політика

Завдяки дипломатичному хисту Мазепа зумів налагодити стосунки як з царівною Софією та фактичним керівником московського уряду кн. В. Голіциним, так і з їх наступником — царем Петром І, що врятувало Україну від можливих руйнацій після державного перевороту у Московській державі 1689 р. Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних зносин, зафіксовану у «Коломацьких статтях» — угоді між Україною та Московською державою, підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, він мав численні зв’язки з монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Польщі, Гіраїв в Криму та ін. З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України, зокрема, Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на р. Самара. Прагнучи знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України, Мазепа дбав про забезпечення її представників маєтностями, про що свідчать гетьманські універсали Василю Борковському, Прокопу Левенцю, Михайлу Миклашевському, Івану Скоропадському та ін. В той же час І. Мазепа захищав інтереси простих козаків та посполитих, що було зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 років та інших, в яких регулювалися питання оподаткування та відробіток («панщина»). Вихований у принципах меркантилізму, Мазепа в різні способи сприяв розвиткові економіки держави, насамперед промисловому виробництву та торгівлі.

genych

17.06.2011, 21:57

Доісторична України

Представники роду Homo вперше з'явилися на території Україні близько 1 млн років тому . Свідченням цього є знайдена стоянка поблизу смт Королево на Закарпатті. Кроманьйонці з'явилися на території Україні близько тридцяти тисяч років тому . Період енеоліту (мідний вік) і неоліту представлений трипільською культурою. Залізний вік на території сучасного Києва та Київської області представлений черняхівської археологічної культурою, яку також називають «київської культурою» і яка існувала на рубежі II-III - рубежі IV-V століть . Для періоду бронзового століття територіям південно-західній частині характерна білогрудівської культура . Зарубинецька культура характерна для північного заходу Київщини другої половини I тис. до н. е.. - Першої половини I тис. н. е..

Близько 1500 до н. е.. на території України з'явилися кочові племена . Одним з них були кіммерійці (IX-VII століття до нашої ери), про яких є згадки в письмових джерелах . Скіфи, іраномовний народ з Центральної Азії, у VII ст. до н. е.. витіснили кіммерійців з українських степів. Приблизно в той же самий період греки почали засновувати перші колонії в Північному Причорномор'ї. Скіфи створили першу централізовану державу на території Україні . Близько 200 до н. е.. скіфів витісняють сармати .

У III столітті н. е.. на територію Україну переселяються готи, які тут створюють своє королівство - друге державне утворення на території Україні . У 375 готи терплять поразку від гунів і переселяються на Захід. Держава гунів, зазнавши декілька поразок від римлян і союзників, швидко втрачає силу і розпадається .

Після навали гунів гегемонія над територією [коли?] Україна переходить до слов'янських племен антів і склавинів, представлених відповідно пеньківської (також частково колочинської) і Празькому-корчацького археологічними культурами . Незабаром велика частина території України потрапляє в залежність від Хазарського каганату (салтово-Маякська археологічна культура). До слов'янським племенам на території Україні ставилися в другій половині першого тисячоліття поляни, древляни, сіверяни, бужани, тиверці, уличі, волиняни та інші.

karpinets2710

17.06.2011, 22:07

Сомко́ Я́ким Семе́нович (? — † 1663) — наказний гетьман Лівобережної України (1660—1663) з переяславського міщанського роду, шваґер (шурин) Богдана Хмельницького (сестра Сомка — Ганна була першою дружиною Xмельницького).
[ред.]
Біографія

З початком Національно-визвольної війни середини XVII ст. входив до найближчого оточення Б. Хмельницького, виконував його дипломатичні та військові доручення. Сотник переяславського полку (1654), посланець Богдана Хмельницького до Москви (1654), наказний полковник переяславський (1658). На козацькій раді у 1659 р. в с.Германівка, поблизу Києва, висунув свою кандидатуру на посаду гетьмана, але обрали не його, а Ю. Хмельницького. Після Слободищенської угоди Юрія Хмельницького з Польщею (1660), до якої Сомко поставився негативно, був обраний полковником переяславським і наказним гетьманом Лівобережжя яке перебувало під контролем московітів (Переяславська рада).

Проте Сомко був невдоволений також московською політикою в Україні, він прагнув зберегти під своєю булавою цілісність і самостійність козацької держави. Це викликало недовір'я й ворожість Москви до Сомка, й опозицію до нього з боку частини лівобережної старшини на чолі із Василем Золотаренком, а також із боку Запоріжжя (на чолі з кошовим «гетьманом» Іваном Брюховецьким), як проти представника інтересів заможної старшини. Противники Сомка звинувачували його в таємних зносинах із Юрієм Хмельницьким, згодом із гетьманом Правобережної України Павлом Тетерею, а також із Польщею й Кримом. З цього скористалася Москва, яка не затвердила ухвали Козелецької старшинської ради 1662 про обрання Якима Сомка на гетьмана України й на Чорній раді в Ніжині (червень 1663) підтримала кандидатуру Брюховецького, який і був обраний гетьманом. Яким Сомко був ув'язнений і через 3 місяці страчений у Борзні

U4EL

17.06.2011, 23:26

Постать М. Міхновського в історії України.
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Значення постаті М. Міхновського важко переоцінити. Сумніви, втрата сил, терпіння повертають деяких назад, але є ті, хто йдуть до вершини, а коли сили вичерпуються, чекають на зміну, у руки якої можна передати естафету. Такою верхівкою була для нашого народу самостійність. Слова “Самостійна Україна” стали молитвою, схожою на “Отче наш”, яка дала сили вже на останніх етапах шляху нашим національним провісникам.ukrprofukrprofukrprof

Упродовж багатьох років у радянській історіографії Миколу Міхновського зображували як запеклого націоналіста, ворога українського народу. Його ідеї, погляди тлумачили як консервативно-мракобісницькі, подібні до ідей Ніцше та інших реакційних західних теоретиків. Тим часом Міхновський мріяв про єдину, неподільну, вільну Україну - державу робочих людей від „гір Карпатських аж до Кавказьких”.

Нащадок старого козацького роду Микола Міхновський народився у 1873 році у селі Турівці Прилуцького повіту на Полтавщині. Батько Миколи - Іван, свято беріг національні традиції і, як парох цього села, сміливо правив богослужіння українською мовою.

Після закінчення Прилуцької гімназії Микола вступив на правничий факультет Київського університету імені Святого Володимира.

Влітку 1891 року на могилі Т.Шевченка в Каневі українські студенти Іван Липа, Микола Байздренко, Володимир Боровик та Михайло Базькевич створили підпільне “Братство Тарасівців”. Його програма була складена в містечку Глинськ (тепер село в Роменському районі Сумської області). У Києві до них приєднався Микола Міхновський, який розробив основні засади Братства і організував найчисельнішу групу тарасівців. До Братства належали Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Микола Вороний, Володимир Самійленко та ряд інших визначних письменників та науковців. У 1893 році російській поліції вдалось розгромити організацію.

В січні 1898 року Міхновський переїздить до Харкова, де відкриває власну адвокатську канцелярію. Як талановитий адвокат Міхновський здобув неабияку популярність. У 1906 році на т.зв. “Лубенському процесі” двох українських діячів - братів Шеметів спочатку засудили до страти, але завдяки двомісячній адвокатській роботі М.Міхновського - звільнили.

У роки Першої світової війни М. Міхновського мобілізували у російську армію, де він служив правником у Київському воєнно-окружному суді. В цей період він стає членом таємної організації „Братство самостійників”, ініціює створення українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка, від якого увійшов до Української Центральної Ради, дав почин до скликання І Всеукраїнського військового з’їзду.

Тоді ж був сформований у Києві перший український полк імені Богдана Хмельницького. М. Міхновський відігравав значну роль у формуванні подібних військових відділів і по інших українських містах. В цей період діяльності Центральної Ради поряд з Симоном Петлюрою М. Міхновський був найбільше причетним до створення українського війська. Він став ініціатором формування в Києві другого українського імені гетьмана Полуботка козачого полку. Тимчасовий уряд заборонив організацію цієї військової частини. Заборону підтримав Генеральний секретаріат Центральної Ради на чолі з В. Винниченком. Останній наказав розформувати полк, а полуботківцям - їхати в свої частини на фронт. Проте солдати відмовилися виконати цей наказ. У відповідь Центральна Рада розпорядилася не постачати полк зброєю, амуніцією та продовольством. Потім формувалися полки імені І. Гонти в Умані, П. Сагайдачного в Житомирі та інших містах.

1904 року М. Міхновський створив при УНП окрему бойову структуру під назвою “Оборона України”. За своїм ідейним переконанням вона стояла на позиціях партії, але мала власне керівництво очолюване В. Чеховським.

До виборів у Думу (1906) року М. Міхновський видав у Харкові перший наддніпрянський український часопис – “Слобожанщина”, у якому закликав голосувати за українських кандидатів. У редакторській статті М. Міхновський пише: “Хто хоче йти до Думи, назвавшись ім”ям народного представника, тільки на те, щоб збільшити панське панування, хай спиниться, бо він зробить найбільший злочин проти свого народу...”

“Слобожанщина” проіснувала не довго. Все більш жорсткими ставали утиски існуючої влади на Міхновського, але не дивлячись на це, він ніколи не переставав перейматись проблемою самостійності України.

23 березня 1917 року у Києві за його ініціативою було скликано Військовий з’їзд, на якому головуючим повинен був стати Микола Міхновський, але стараннями соціал-демократів, безпосередньо Володимира Винниченка, було створено збірну президію, котра закликала до “...знищення всяких постійних армій”. У відповідь Микола Міхновський закликав: “Горе тій поневоленій нації, що дочекається панування демократизованої нації, бо тоді українець буде жити в барлозі зі свинями, у голоді і хворобах... Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони загиджують саму душу нації”.

29 березня того ж року на нараді вояків Київської залоги було ухвалене рішення про заснування Українського військового клубу ім. гетьмана Полуботка і початку організації українського війська. Радою клубу було опубліковано відозву до українських вояків складену М. Міхновським.

“ В українському громадянстві позначилися два напрямки: національний, з М. Міхновським на чолі, що стояв за створення власної армії, та соціалістичний з В. Винниченком – табір української революційної демократії, який вважав за...шкідливе, творення власної армії”,- свідчить Н. Василенко-Полонська.

Боротьба між цими таборами продовжувалася і на першому Українському Військовому з’їзді. Задуми М. Міхновського про організацію сильного військового центру, що міг би підтримати Центральну Раду, зазнали поразки. Певний час Центральна Рада шукала компромісу із Тимчасовим Урядом, але наштовхнувшись на невизнання прийняла 1 Універсал, де проголосила автономію України. У липні Центральна Рада йде на значні поступки Тимчасовому Уряду. Українські патріоти не могли більше терпіти такого приниження і в ніч 18 на 19 липня полуботківці роззброїли усі російські загони у Києві. Заклик до Центральної Ради проголосити цілковиту незалежність від Москви закінчився зрадою. Полк ім Полуботка був роззброєний і під охороною російських загонів відправлений на румунський фронт.

На зміну гетьманству прийшла Директорія УНР. Міхновський знаючи, що Директорія не встоїть перед більшовицькою навалою спробував утворити із Є. Коновальцем та Балбачаном диктатуру, яка б змогла врятувати Україну, але через хворобу він не зміг зустрітися із ними. Україна захлиналася у крові і зрадах.

З подальшої долі Миколи Міхновського відомо мало. Він певний час жив на Кубані, де викладав у Педагогічному інституті. У 1923 році він повернувся до Києва, спробував налагодити контакти із СУМ та СВУ, але за ним постійно стежила ЧК.

3 травня 1924 року Миколи Міхновського не стало. Ще й досі фахівці сперечаються з приводу того, чи то було самогубство, а чи підступне вбивство силами ЧК. У будь-якому випадку - це був злочин, оскільки українська нація у той день втратила Героя, що до останнього свого подиху вірив в Самостійну Україну і все своє життя присвятив служінню її ідеалам. Його твори, його ідеї і думки актуальні сьогодні. Пророчі слова Миколи Міхновського через роки закликають нас до єднання навколо національної ідеї, ідеї нашої самостійної України: “Ми не пропустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб”ємо їх до схід сонця свободи”.

karpinets2710

18.06.2011, 08:51

Іван Сірко
5369
Іван Сірко народився приблизно між 1605—1610 роками.[1] Це засвідчують результати досліджень останків Сірка, згідно з якими кошовому отаманові на момент його смерті було 70-75 років. Від першого дослідника біографії Сірка, Дмитра Яворницького, пішла думка про те, що майбутній кошовий отаман народився в Слобідській Україні в слободі Мерефі.[2] Однак Мерефа була заснована лише 1658 року, тобто після народження Сірка[3]. Сучасні дослідники вважають, що Іван Сірко походив зі Східного Поділля[4], а місцем його народження було сотенне місто Брацлавського полку Мурафа[5] за кілька кілометрів від Кальника.

За переказами, що були складені по смерті Сірка, майбутній отаман походив з козацького роду. Проте це твердження спростовують листи королів Речі Посполитої, в яких вони називали Сірка «уродзоним», тобто шляхтичем. Крім цього, в тогочасних джерелах під 1592 роком згадується ім'я подільського шляхтича Войтеха Сірка, одруженого з якоюсь Оленою Козинською, що можливо був родичем ватажка запорожців.[1]
Тридцятирічна війна
Детальніше: Козаки у Тридцятирічній війні

В українській історіографії 20 століття вважалося, що Сірко брав участь у Тридцятирічній війні (1618—1648) на стороні французів. Зокрема стверджувалося, що 1644 року Богдан Хмельницький, військовий писар Війська Запорозького у Варшаві зустрічався з послом Франції графом де Брежі і наступного року підписав контракт, за яким 2500 козаків дісталися морем через Ґданськ до французького порту Кале. Командиром цих козаків був Іван Сірко, який у жовтні 1645 року брав участь у боях проти Іспанії у Фландрії під командуванням Людовіка де Бурбона, а 1646 року, спільно з армією принца Конде, взяв «ключ від Ла-Манша» — неприступну фортецю Дюнкерк.[6] [1]

Проте дослідження сучасних істориків доводять, що в джерелах, які присвячені Тридцятирічній війні, ім'я Івана Сірка не згадується. Так само відсутні прямі згадки про участь українських козацьких підрозділів у конфлікті. Робиться припущення, що «легенда про Сірка» виникла через перекручування попередніми істориками імені французького генерала, барона де Cipo.[6] Попри це на честь «легендарної» перемоги Івана Сірка на березі Ла-Маншу встановлено пам'ятник козацькому отаману.
Кошовий отаман

Брав участь у війнах Б. Хмельницького з Польщею, але найбільше й успішно воював проти татар і турків.

В історичних документах зафіксована участь Івана Сірка у визвольній війні українського народу проти Речі Посполитої, зокрема в битві під Жванцем 1653 р.

1654 року Іван Сірко, разом з полковниками Іваном Богуном, Петром Дорошенком, та іншими, виступає проти підписання Переяславської угоди, і, як більшість запорожців, відмовляється від присяги московському царю Олексію Михайловичу.

У другій половині 50-х років — Вінницький полковник. Після перемоги гетьмана Івана Виговського над московським військом під Конотопом 1659 року, Сірко на чолі запорожців завдає поразки союзникам гетьманців — кримським татарам під Аккерманом і плюндрує степовий Крим. А вже за кілька місяців він несподівано відмовляється ставити свій підпис, навіть за присутності гетьмана Юрія Хмельницького, під Переяславськими статтями 1659 року.

Наприкінці 1660 року Сірко остаточно пориває з Ю. Хмельницьким і відправляється на Чартомлицьку Січ.

У 1660—1680 pp. дванадцять разів його обирали Кошовим отаманом.

1664 — Поселився з родиною під Харковом, за дві версти від Мерефи. Обрано на посаду полковника Харківського полку (1664—1665, 1667)

Як політик часто міняв орієнтацію.

Виступав проти Івана Виговського, Юрія Хмельницького (якого колись підтримував проти Виговського) й Павла Тетері, яким закидав їх пропольську політику; однак, у цей же період був противником Москви.

Після Андрусівського договору 1667 зайняв виразно антимосковську (й разом з тим антипольську) позицію.

Не зважаючи на свою ворожість до турецько-татарського світу, довгий час підтримував гетьмана Петра Дорошенка, з яким потім розійшовся.

Мав великі зв'язки і впливи на Лівобережній і Слобідській Україні, на якій посідав маєток; якийсь час був полковником (титулярним) ніжинським (від Дорошенка) і харківським.

1672 претендував на гетьманську булаву, що посварило його з новим гетьманом Іваном Самойловичем і московським урядом, який заслав його до Тобольську (мабуть, головно за підтримку Дорошенка й зв'язки з Степаном Разіном).

По поверненні з московської неволі (1673) до кінця життя лишився противником Москви і Самойловича, обстоюючи насамперед автономні інтереси Запоріжжя й в ім'я їх встановлюючи зв'язки то з Польщею, то навіть з Туреччиною і Кримом.

1675 року здійснив блискучий похід, заблокувавши вторгнення Туреччини на Чигирин, розбив кримську орду і яничарів Ібрагім-паші, які вдерлися на Україну.
Чигиринські походи
Детальніше: Чигиринські походи

Козаки пишуть відповідь турецкому султану, I.I.Рєпін, 1880-91 рр.

Запорозькі козаки взяли участь у відсічі другого так званого Чигиринського походу стотисячного турецько-татарського війська, яке взяло в облогу Чигирин, плануючи після завоювання цього міста зробити його плацдармом для загарбання Правобережної, а потім й усієї України. Чигирин захищали 40-тисячна царська армія під командуванням Ромодановського й 20-тисячне козацьке військо на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем. У 1677 р. після безуспішної тритижневої облоги турки й татари змушені були ретируватися з України.

У 1678 р. до Чигирина прийшло 200 тисяч турецьких і татарських військ, їм протистояли 70-тисячна царська армія й 50 тисяч українських козаків. І цей похід виявився безплідним для турецько-татарських військ, хоч вони й зайняли і зруйнували місто. Під час другого Чигиринського походу запорозьке військо мало завдати ударів по тилах турецько-татарських військ.

Основні сили запорожців, які очолював Іван Сірко, діяли над Лиманом. На військовій раді вирішили знищити великий морський транспорт із продовольством, котрий був відправлений із Константинополя. В Очакові хлібні запаси через мілководдя Дніпра були перевантажені з 15 каторг і 7 кораблів на 130 дрібних суден. Звідти паша рушив до Кизи-Керменя, котрий турецьке командування намагалося використати як продовольчу базу для постачання своїх військ.

Запорожці пропустили турецькі кораблі в Дніпро, а потім із тилу вдарили по них. Бій був короткий. Козаки знищили турків, а гребців каторг — полонених — визволили. У листі до Самойловича Іван Сірко писав: «…липня 12 числа проти Краснякова на гирлі Карабельном, ударив на ті всі судна, оволоділи єсми ними одне тільки судно вітрилами й многими гребці ушло». Було взято 500 полонених, а також захоплено 7 гармат, 20 прапорів і все продовольство. Для турецького війська, яке й до того терпіло від нестачі продовольства і фуражу, це була велика втрата.

Турецький султан Мехмед IV

Залишивши частину військ з ясиром та запасами продовольства в Кардишині та відправивши полонених до українського гетьмана, а турецького начальника — в Москву, низове запорозьке військо на чолі з Іваном Сірком пішло «на Буг к турскому мосту и заставе». Запорозькі козаки спалили турецькі мости, знищили варту й захопили багато підвод із різними запасами, що направлялись у Чигирин. Візир змушений був відправити молдавського та волоського господарів з військом для відбудови мостів.

У зв'язку з підготовкою до нового наступу султанський уряд ще навесні 1679 р. приступив до спорудження в пониззях Дніпра двох фортець-«городків». Турецький уряд уже давно мав намір збудувати на Дніпрі фортеці, які були б опорними пунктами під час походів на Лівобережну Україну. 25-тисячне військо мало виступити проти Запорозької Січі. Саме з цим турецьким походом історична традиція пов'язує знамениту відповідь запорожців та їхнього кошового отамана Івана Сірка турецькому султану.

Відомий лист Запорізьких козаків до султана Туреччини Мехмета IV 1676 р. підписано Іваном Сірком, що показано у відомої картині Іллі Рєпіна.
Останні роки життя

Могила Івана Сірка

Сірко виходив переможцем з десятків антиосманських походів. Досить сказати, що у боротьбі проти агресії Османської імперії Сірко провів понад 55 успішних походів і жодного не програв!

Його запорожці наводили страх на все північне побережжя Чорного моря та Крим, не раз брали Очаків, Білгород-Дністровський, Ізмаїл, Кілію, Тягиню (Бендери), Арабат, Перекоп, навіть Ясси; татарські матері лякали дітей іменем Сірка.

За боротьбу проти турків і татар — герой народних переказів і дум.

Уже на схилі віку він згадує в листі, до російського царя Олексія Михайловича, що наприкінці двадцятих років йому разом із Богданом Хмельницьким випало бути в морському поході запорозьких козаків проти турецької фортеці Трапезунд.

1680 року спільно з донцями Сірко востаннє опустив свою переможну булаву в битві з ординцями. Повертаючись з походу, він дізнається про вбивство синів і дружини після чого занедужав і поїхав з Січі за 10 верств на свою пасіку в село Грушівка (нині село Ленінське, Апостолівського району, Дніпропетровської області). У «Літописі» Самійла Величка читаємо: «…того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко… поховано його знаменито… з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього Низового війська. Бо це був справний і щасливий вождь, який з молодих літ аж до своєї старості …не тільки значно воював за Крим і попалив в ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях… численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир».

Козак (отаман Сірко). Картина І. Рєпіна. 1889

Похований І.Сірко біля Чортомлицької Січі (тепер село Капулівка, Нікопольського району Дніпропетровської області). 1967 року його перепоховали на іншому краю села, через те, що води Каховського водосховища наблизилися до могили. Точно сказати, що то є тіло Сірка, не можливо. Відомо, що йому відрубали праву руку, так він заповів у своєму заповіті. При розкопках могили було віднайдено обидві цілі руки, тому де його в дійсності поховано нікому не відомо [7].

Напис на надгробній стелі отамана говорив: «Р. Б. (Року божего) 1680 мая 4 Преставися рабь Бож. Іоань Серко Дмитровичъ атамань кошовий воска Запорозкого за его Ц. П. В. (Царского Пресветлого Величества) Федора Алексевича. Памят Праведнаго со похвалами»[8]

Щороку, 1-2 серпня, на могилі І. Д. Сірко (що за 2 кілометри від с. Капулівка) проводиться вшанування пам'яті Славного Кошового Отамана, яке збирає тисячі українців з усієї країни та закордону.
Сірко Характерник

Вважалося, що Сірко лежить у землі без голови: череп деякий час «мандрував» — до Москви в антропологічну лабораторію, до Нікополя, й нарешті опинився у Дніпропетровському історичному музеї. На хресті, що стояв на могилі Сірка, деякий час, був напис: «Хто буде сім років перед Великоднем виносити по три заполи на мою могилу, то буде мати таку силу, як я, і знатиме стільки, скільки я». Саме тут варто звернутися до феномена «характерництва». Майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани і знамениті полковники були «характерниками» (серед них — Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай і найбільший характерник із них — Іван Сірко). Це козаки, які володіли магією, — могли бачити майбутнє, події, що відбувалися за сотні кілометрів в інших краях, впливали на свідомість людей, неживу природу, лікували смертельні рани (навіть ставили на ноги мертвих!), знаходили скарби, виходили сухими з води («на Дніпрі войлок прокладуть і йдуть»). Відомо, що під час одного з походів Івана Сірка в Крим вітер видув силу-силенну води з Сиваської затоки, завдяки чому козацьке військо перейшло її вбрід і увірвалося на півострів у неочікуваному для татар місці — а потім так само повернулося на материк. Офіційна церква звинувачувала «характерників» у чаклунстві.

Турки і татари прозвали Сірка Урус-Шайтан.

argonavt79

18.06.2011, 13:03

Григо́рій Шашке́вич (* 1809 — † 18 серпня 1888) — галицький громадсько-політичний і церковний діяч, греко-католицький священик.
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] QbBoUxbBf4iDlrhudGQ
Вивчав теологію у Львівському університеті, закінчив греко-католицьку духовну семінарію.
До 1848 року був священиком у селі Угринів неподалік від Станіслава (нині Івано-Франківськ).
1848 року став співзасновником і заступником голови Станіславської окружної руської ради — філії Головної Руської Ради у Львові, послом до австрійського парламенту (райхстагу).
У 1845—1865 роках був радником міністерства освіти у Відні, керував департаментом галицького шкільництва, був цензором шкільних підручників.
Від 1852 року — канонік, згодом архієпресвітер капітули в Перемишлі. Від 1858 року — ректор греко-католицької духовної семінарії у Відні.
По поверненні до Галичини став послом до Галицького сейму (1867 рік).
ригорій Шашкевич відомий як активний поборник національної незалежності українців, поділу Галичини на дві адміністративні провінції (українську і польську) за етнічною ознакою, пристрасний оборонець народної мови та противник москвофільської тенденції в письменстві, автор меморандуму, спрямованого проти проекту латинізації української писемності (1859).
Зібрав цінні документи до історії «Азбучної війни» в Галичині, які опублікував Іван Франко («Українсько-руський архів», том 8, 1912).
Був автором однієї з перших граматик української мови для народних шкіл (1862) і «Німецько-руської правничої термінології» (1851), виданої у Відні у співавторстві з Яковом Головацьким і Юрієм Вислобоцьким.

argonavt79

24.06.2011, 14:20

Митрополи́т Андре́й Шепти́цький (у світі Рома́н Марі́я Алекса́ндр Шепти́цький;
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
29 липня 1865, Прилбичі — † 1 листопада 1944, Львів) — єпископ Української Греко-Католицької Церкви; з 17 січня 1901 року Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський — предстоятель Української Греко-Католицької Церкви.

Дитинство та юність

Андрей Шептицький народився у с. Прилбичі (тепер Яворівського району Львівської області). Майбутній Галицький Митрополит походив зі стародавнього русинського (українського) роду графів, який у XIX столітті зазнав полонізації, а члени родини стали франкомовними римо-католиками. При хрещенні отримав імена Роман, Олександр, Марія. Шляхетний рід отримав прізвище "Шептицький" від родового маєтку села Шептиці (Шептич). Його тато — граф Іван Шептицький, мати — графиня Софія Фредро.[1]

Подружжя Шептицьких мало семеро синів. Перший син Стефан помер у віці 2-х років. Другий — Юрій помер у віці 17-ти років. Третім сином Шептицьких став Роман, котрий якраз відомий як Андрей Шептицький. Четвертий — Казимир — успішний німецький адвокат, який у віці 43 років полишив світську карєру і став монахом студитом і відомий як Климентій Шептицький. П’ятий — Олександр. Шостий — Станіслав — полковник Генерального штабу і військовий аташе Австро-Угорщини в Римі перед Першою світовою війною, потім став генералом польської армії. Сьомий — Лев у 1939, під час першого російського вторгнення, був замордований більшовиками в Замості разом із дружиною.[1]

Про ранні роки життя Митрополита відомо з книги-спогадів його матері Софії Шептицької. Зокрема вона зазначає, що в дитинстві Роман вирізнявся сумирною вдачею, любов’ю до молитви, до якої вмів пробудити любов серед оточення.
« Вервиця – це було його перше апостолування в родині; чи він намовляв своїх братів, чи навчав, чи може вони самі йшли за його прикладом, не знаю, але без будь-якого впливу з мого боку за деякий час я побачила, що кожний з них має завжди вервицю в кишені, що молиться на ній і що засипляє з нею, обмотаною довкола ручки. Пишу про це, що я бачила і як я цю річ зрозуміла. »

— Софія Шептицька, Молодість і покликання о. Романа Шептицького[2]

Софія Шептицька зазначає, що близько 8 років Роман принципово відмовився від брехні, зробивши це, на її погляд, цілком свідомо, а не інстинктивно. До того ж він на той час, за словами матері, добре відчув, що таке страждання та жертва любові для ближнього.
« Хлопці мали фльоберт, з якого під час проходів наперезміну стріляли. Було постановлене, що кожний з них діставав щоденно по п'ять набоїв. Ці стріли були кульмінаційною точкою розваги, а скільки розмов поплило кожної днини, при чому щастя бувало захмарене лише кожушками, які я казала брати зі собою на довші прогулянки; коли один мав стріляти, заки натрапили на «звірину», тоді другий мав нести його кожушок. Отож у день св. Юрія – "Ама" босоніж підбіг до Ізя, кажучи до нього (по-французьки): "Слухай Юрку, я не міг Тобі нічого купити на Твої їм'янини, але ось маєш усі мої сьогоднішні набої, Ти зможеш стріляти під час цілісінької довгої прогулянки, бо знаєш, нині не буде лекції, а я нестиму Твій кожушок"! »

— Софія Шептицька, Молодість і покликання о. Романа Шептицького[2]

Першу освіту Роман здобув удома. Восени 1879 разом зі своїми двома братами Юрієм та Олександром розпочав навчання в гімназії Св. Анни у місті Краків (Польща). Невдовзі тут помирає його брат Юрій. Роман та уся сім'я Шептицьких глибоко переживають цю втрату. 1 жовтня 1883 розпочав військову службу у Кракові. 8 січня 1884 його приводять із казарми додому та діагностують скарлатину, яка супроводжується зараженням крові й гострим запаленням суглобів. У часі хвороби був близький смерті. Наприкінці лютого одужує, однак лікарі наполягають на звільненні його з військової служби. Врешті батькові вдається звільнити Романа з війська й у травні родина повертається з Кракова до Прилбич.[1]

Восени 1884 Роман і Олександр разом поїхали до Німеччини, у Вроцлав, на правничі студії в університеті. У 1886 вперше відвідав Рим. Влітку 1887 завершив університетські студії. 11 серпня цього ж року на пропозицію батька вирушає до Хирова в колегію єзуїтів. Через тиждень прибуває в Добромильський монастир, щоб ознайомитись з життям отців василіян. У жовтні 1887 батько відправляє Романа у подорож до Росії, під час якої познайомився з філософом Володимиром Соловйовим та істориком Володимиром Антоновичем. Упродовж цієї подорожі відвідав Поділля, Київ, Москву.[1]

8 лютого 1888 у Римі взяв участь у загальній аудієнції у папи Лева ХІІІ. Завдяки старанням матері Софії 24 березня папа приймає їх сім'ю на приватній аудієнції, під час якої Роман просить благословення на те, щоб стати василіянином. Лев ХІІІ не забув про цей візит і пригадав собі його через одинадцять років. 27 квітня 1888 Роман повернувся до Кракова і через три тижні здобув науковий ступінь доктора права.
Монаше та священиче служіння
Андрей Шептицький - монах Добромильського монастиря Чину св.Василія Великого, 1888-1892

29 червня 1888 граф Іван та графиня Софія супроводять свого сина до Добромильського монастиря отців Василіян. 13 вересня 1888 Роман склав перші чернечі обіти і прийняв ім'я Андрей. З жовтня 1888 по червень 1891 брат Андрей, проживаючи у Краківській Єзуїтській обителі на площі св. Варвари, відвідує університетські курси з богослов’я та філософії. Упродовж Великого посту 1891 року, як пише у своїх спогадах Софія Шептицька, брат Андрей харчується лише раз на день:
« В половині великого посту отець Карло Кочоровський Ч. І. перестеріг мене, що брат Андрей їсть лише один раз на день, а ранком і у вечорі випиває тільки склянку чаю, що уважає нечуваним умертвленням в його віці, рості й при теперішній виснажливій праці. При чому ректор колегії, який знав оцю гарячу аскетичну душу, дозволяв йому на всі можливі пости. »

— Софія Шептицька, Молодість і покликання о. Романа Шептицького[3]

У червні 1891 супроводжує на Буковину французького прелата, де знайомиться з життям буковинських старовірів.[1]

З 3 серпня по 4 жовтня 1891 важко занедужав на тиф, через що батьки були змушені забрати сина до Прилбич та викликати лікарів з Кракова та Львова. За порадою лікарів 17 жовтня 1891 вирушає на реабілітаційний курорт у Закопане. Лише 17 травня 1892 брат Андрей повертається у Добромильський монастир.[1]

11 серпня 1892 брат Андрей складає вічні обіти у Кристинопольському монастирі. А 3 вересня 1892 єпископ Юліан Пелеш у Перемишлі висвячує його на священика. 11 вересня 1892 ієромонах Андрей відслужив першу Божественну Літургію у родинну селі в Прилбичах.[1]

Упродовж 1892—1894 Андрей Шептицький завершує богословські студії у Кракові, які були перервані його важкою недугою. У той же період (1892-1896) отець Андрей виконує служіння магістра новиків у Добромильському монастирі. 20 липня 1896 його призначають ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові. 19 травня 1897 разом з отцем Платонідом Філясом починає видавати часопис "Місіонар" — місячник-бюлетень "Апостольства молитви". У 1898—1899 викладає богослов’я у Кристинопольському монастирі.[1]
[ред.] Єпископ та Митрополит

2 лютого 1899 імператор Франц Йосиф I номінув Андрея Шептицького на Станіславівського єпископа. 17 вересня 1899 відбулась єпископська хіротонія, а 20 вересня 1899 - інтронізація на Станіславівську катедру.[1] За час єпископства у Станіславівській єпархії Андрей Шептицький написав до вірних шість послань: Перше слово Пастиря (до вірних)[4], Наша програма (до духовенства)[5], Правдива віра (до вірних на Буковині)[6], Християнська родина (до духовенства та вірних)[7], До моїх любих гуцулів (гуцульським говором)[8], На грані двох віків (до духовенства та вірних)[9].

Період єпископства у Станіславові тривав недовго - всього чотирнадцять місяців. Тим не менше владика Андрей за цей короткий інтервал встиг відвідати багато парохій та ознайомитись з їх життям. Митрополит Шептицький першим із вищих ієрархів Греко-Католицької Церкви почав використовувати народну мову в спілкуванні із вірними. Ніхто з єпископів раніше не писав до гуцулів послання їхнім діалектом («До моїх любих гуцулів»): «Періш усего Ви, дєді і нені христєнецкі, сокотіт свої ґіти вид згіршення».

На запрошення західноукраїнський художник Юліан Маркевич оздобив Станіславівську катедру фресками візантійського стилю. Владика подбав також, щоб австрійський уряд виділив земельну ділянку та 300 тис. корон для побудови єпархіальної семінарії у Станіславові.[1]

Після смерті митрополита Юліана Сас-Куїловського Шептицький 17 грудня 1900 був номінований Галицьким митрополитом. Інтронізація відбулася 17 січня 1901 у соборі св. Юра у Львові.
[ред.] Екуменічна та унійна діяльність Митрополита Шептицького

Як митрополит двічі відвідав Росію (1907, 1912) та Білорусь. Сприяв розбудові Російської греко-католицької церкви. Створив апостольський вікаріат для вірних греко-католицької церкви у Боснії, а в 1908 направив туди для місійної діяльності ченців-студитів. У 1907 Шептицький добився призначення єпископа для США, а в 1912 — для українських поселенців у Канаді (Вінніпезька митрополія УГКЦ). У 1910 брав участь у євхаристійному конгресі у Монреалі. Шептицький був ініціатором Велеградських з'їздів (1907—1927), у Бельгії створив східну гілку ордену бенедиктинців.

У 1901 заснував монастир Студійського правила, у 1913 запросив до Галичини чин Редемптористів, які прийняли східний обряд і створили свою гілку. Опікувався також жіночими згромадженнями Сестер: Пресвятої родини, Студиток, Милосердя, Святого Вікентія, святого Йосифа, священомученника Йосафата. Скликав Синоди та конференції єпископату греко-католицької церкви. У 1917 провів низку заходів, спрямованих на поширення і зміцнення католицької церкви в Росії. У березні 1917 організував у Петрограді Синод Російської католицької церкви і призначив отця Леоніда Федорова Екзархом для католиків візантійського обряду в Росії. Перебуваючи у Києві, митрополит призначив отця Михайла Цегельського Екзархом для католиків візантійського обряду в Україні.

У міжвоєнний період Митрополит Андрей продовжував роботу з розбудови УГКЦ. За ініціативою Шептицького було засновано Львівську греко-католицьку академію (1928), Богословське наукове товариство (1929), Український католицький інститут церковного з'єднання ім. Митрополита Рутського (1939). Продовжуючи унійну діяльність, відновив роботу Голандського унійного апостолату, у Бельгії — східну гілку ордену бенедиктинців, започаткував унійний рух в Англії.

Передбачаючи наростання репресій проти церкви, Митрополит таємно 22 грудня 1939 висвятив на єпископа свого наступника — ректора Львівської духовної семінарії о. Йосипа Сліпого. У жовтні 1939 Шептицький призначив Екзархів для вірних візантійського обряду, що проживали на території Радянського Союзу: єп. Миколи Чарнецького для Волині та Полісся, о. Климентія Шептицького для Росії та Сибіру та ін.

Під час Другої світової війни Шептицький ставив питання про об'єднання всіх християн України навколо Київського Патріархату у єдності з Римським престолом, але не знайшов розуміння з боку окремих ієрархів церкви та української інтелігенції.

Політична діяльність Митрополита

В 1901 році закрив греко-католицьку семінарію на знак підтримки сецесії українських студентів із Львівського університету. В 1903 році він приєднався до бойкоту з українськими депутатами галицького сейму. Засудив Січинського (вбивцю графа Потоцького) в посланні перед Томиною Неділею 1908 р. Ця подія підживила неприхильне ставлення української громадськості до митрополита.

Найбільшим політичним досягненням Шептицького стала в 1914 р. домовленість з польською стороною про виборчу реформу, яка б збільшила політичне представництво українців у галицькому сеймі. Здійснити її завадила війна.

Загальна позиція митрополита у політичних справах: закликає духовенство не ув'язуватися в політику і сам подає приклад; як галицький митрополит він був депутатом віденського парламенту і галицького сейму, але в стінах обох цих шановних закладів до 1914 р. з'явився лише двічі і обидва рази виступав не на політичні, а на освітянські теми.
Благочинність та меценатство

Однією з мало згадуваних (але значущих для висвітлення його christianitas) соціальних акцій митрополита було те, що він добився в австрійського уряду допомоги для вдів священиків.

Під час Другої світової війни православні священики і миряни Кам'янця зверталися до митрополита Шептицького по допомогу — фінансову і суто церковну: книги, ризи, літургійне начиння тощо, — посилаючись на те, що він же є єпископом їхнього міста, — і митрополит у допомозі не відмовив.

Митрополит підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар»

Засновує Український Національний Музей, купує в 1905 для нього приміщення за 34 тис. доларів (з допомогою євреїв, бо поляк-власник не бажав продавати будинок українцям). Завдяки піклуванню Шептицького у музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису.

Церковні, гуманітарні фундації: найперша — Єпархіальна бібліотека в Станиславові (передав 4 тисячі книг із особистої бібліотеки), Академічний Дім, Народна лічниця (яку згодом (1930—1938) перетворили на сучасний шпиталь), гімназії; клопотанням до чеського уряду врятував українську господарську академію в Подєбрадах. Шептицький був ініціатором і засновником Земельного банку у Львові (1910).

На кошти митрополита придбано будівлю, в якій розмістилася художня школа Олекси Новаківського, а також майстерня Модеста Сосенка та Осипа Куриласа. Шептицький надавав стипендії молодим українським митцям для здобуття художньої освіти у кращих навчальних закладах Європи.

Ним заснована Львівська Богословська Академія (в 1928 р. єдиний український вищий навчальний заклад за Польщі); на сиротинці передав разом 1 млн. доларів; посилав подарунки на Песах єврейським убогим дітям.

Заходами Комісії охорони природи при НТШ митрополит дав розпорядження утворити на землях Львівської митрополії заповідник кедрових лісів на горі Яйко, що біля Підлютого, та заповідник степової рослинності біля Чортової Гори на Рогатинщині. То були одні з перших природних заповідників у Західній Україні. Сприяв відкриттю курортів.
Діяльність Митрополита за радянської та нацистської окупації

Страхітливі злочини «перших совітів» були причиною його привітання «побідоносному німецькому війську» 5 липня 1941 року. Були на те й особисті причини: 27 вересня 1939 в Прилбичах брата А. Шептицького, Лева, з дружиною, всіма членами сім'ї й челяддю (разом 13 осіб), розстріляли працівники НКВД; над родовою усипальницею Шептицьких скоєно наругу, сімейний маєток Шептицьких було пограбовано, знищені цінні стародавні документи.

Проте невдовзі після вступу німецьких військ на українські землі Шептицький розчарувався в намірах німців і як ніхто з інших єпископів у Європі відкрито й беззастережно виступив проти нацизму в багатьох пастирських посланнях. Двічі митрополит звертався з протестом щодо нищення єврейського населення у Галичині до райхсфюрера СС Гіммлера (грудень 1941; лютий 1942).

29-31 серпня 1942 він написав листа до Папи Пія XII. Зокрема, в цьому листі митрополит так охарактеризував нацизм:

Ця система брехні, обману, несправедливості, грабунку, спотворення всіх ідей цивілізації та порядку; ця система егоїзму, перебільшеного до абсурдної межі тотального божевільного націонал-шовінізму, ненависті до всього, що є красивим та добрим, ця система становить собою таке щось феноменальне, що найпершою реакцією при вигляді цього монстра є оніміле здивування. Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути не що інше, як дегенерація людства, якої ще не було в історії
[10]

21 листопада 1942 — послання «Не убий», в якому містилися заклики до примирення політичних сил українського суспільства, засуджувалися політичні вбивства і містилися застереження про відлучення від церкви організаторів і виконавців таких злочинів.[11]

Така позиція митрополита приводила до обшуків нацистами собору св. Юра, під час яких німці розкривали навіть труни покійників.
Перша шпальта газети "СВОБОДА" про вбивство митр. Шептицького

За згодою Шептицького значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції. Наказав сховати понад 300 єврейських дітей та цінні єврейські документи. У рятуванні євреїв йому допомагали, серед інших, сестра Йосифа Вітер (1946 її ув'язнено комуністичним режимом загалом на 30 років) і рідний брат Климент (37 євреїв; на фабриці взуття, яка належала студитам, — ще 16 євреїв; арештований радянським режимом 1947). Слід, однак, зауважити, що Митрополит приховував цю свою порятункову акцію від більшої частини духовенства — і тому, що цього вимагали обставини, і через антисемітизм значної частини священиків. З неприхованою симпатією пише про шляхетну поведінку Андрея Шептицького під час війни рабин Давид Кагане у своєму «Щоденнику львівського гетто».

Передчуваючи, що радянська влада буде нищити Церкву, митрополит заповідав, щоб священики, ченці і черниці вчилися якогось ремесла.

Митрополит Андрей також спричинився до створення Першої Української Дивізії «Галичина», підтримавши цю ідею, адже відомі його слова до Володимира Кубійовича: «Немає майже ціни, яку не треба б дати для створення української армії», які вперше пролунали ще влітку 1941 р., а вдруге у 1943 році у розмові з В. Кубійовичем щодо політичної доцільності та морального виправдання такого кроку.

Помер Владика 1 листопада 1944 року, близько 13 години, три дні перед тим переставши з будь-ким розмовляти. Похований у підземеллі собору святого Юра. Його похорон у зайнятому радянськими військами Львові перетворився на грандіозну маніфестацію.
[ред.] Критика діяльності А.Шептицького

Роль соціальної доктрини митрополита Шептицького визнається усіма богословами України. Зокрема, київський православний філософ Юрій Чорноморець вважає:

Митрополит Андрей Шептицький був прихильником соціального вчення Льва XIII і оригінально його розвивав. Не лише пристосовував до українських умов, а мав версію соціального вчення, яка була оригінальною в горизонті всієї Католицької Церкви, всього католицького богослов'я. У нас же бояться говорити про нього як про оригінального мислителя, оригінального неотоміста, який створив власне етичне і соціальне вчення. І якщо те вчення не таке, як вчення Івана-Павла II чи Бенедикта XVI, то воно не стає неактуальним для України. Бо завдання, які ставилися в соціальному вчення митрополита Андрея ще не виконані. Не побудовано ні громадянського суспільства на принципах солідарності. Немає правової держави, заснованої на природному моральному законі. Немає сталої демократії та захисту прав людини, які теж є вимогами природного закону за теорією митрополита Андрея. І методологія позитивного суспільного творення - солідаризм в сім”ї, громаді, нації, церкві, яку пропонує митрополит Андрей, і сьогодні актуальна.

[ред.] «Праведник світу»

В Ізраїлі за клопотанням Давида Кагане розглядалося питання про присвоєння А. Шептицькому звання «Праведник світу». Але, коли дійшло до голосування (1981), з 13 членів комісії двоє утрималися (в т. ч. Д. Кагане), 5 висловилися за присудження звання та 6 були проти.

argonavt79

25.06.2011, 10:28

Йосип Сліпий.
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Визначний український церковний діяч, патріарх Української греко-католицької церкви, кардинал (з 1965). Народився у с.Ззаздрості Теребовлянського району Тернопільської обл. Закінчив Тернопільську українську гімназію. У 1911 вступив до Львівської духовної семінарії та студіював у Львівському ун-ті. Восени 1912 митрополит А.Шептицький направив Сліпого на навчання до Інсбрукського ун-ту (Австрія). У 1918 захистив докторську дисертацію з теології "Навчання візантійського патріарха Фотія про Пресвяту Трійцю”. 30.09.1917 митрополит А.Шептицький висвятив Сліпого у сан священника. У 1920-х роках продовжував богословську освіту у римських ун-тах Грегоріанум, Анжелікум та в Орієнтальному інституті. У 1924 в ун-ті Грегоріанум здобув ступінь "магістер агрегатус” з догматики. Володів грецькою, латинською, італійською, німецькою,англійською та французькою мовами. Після повернення на батьківщину Сліпий викладав богослов’я (догматики) у Львівській греко-католицькій духовній семінарії, редагував науково-богословський квартальник "Богословія”, став одним з організаторів і був довголітнім головою Богословського наукового товариства (засн. 1922). З 1926 – ректор Львівської духовної семінарії, яку реорганізував у 1928 в Греко-католицьку богословську академію. Сліпий був редактором та керівником цілого ряду видань, серед яких: "Видання Богословії ”, "Праці Богословського наукового товариства”, "Праці Греко-католицької богословської академії”, "Аскетична бібліотека Греко-католицької духовної семінарії”, "Дзвони”, "Нива”, "Мета”. Брав участь у наукових конференціях та з’їздах (у Велеграді, Празі, Пінську та ін.). Цікавився українським мистецтвом, створив музей церковних мистецтв при Богословській академії. У 1930 обраний дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка. З 1926 Сліпий – член-куратор Українського національного музею у Львові, а з 1931 – заступник голови Українського католицького союзу.

У 1935 митрополит А.Шептицький призначив його соборним крилошанином Архікатедрального собору св. Юра та архідияконом Львівської митрополичої капітули. У 1936 організував унійний з’їзд у Львові. Здійснив ряд подорожей країнами Західної Європи та паломництво до святої землі.

Після початку другої світової війни 1939-45 і встановлення радянської влади у Галичині митрополит А.Шептицький, враховуючи свій вік, стан здоров’я та наростання антицерковних репресій, призначив Сліпого своїм коад’ютором (помічником з правом наступництва). 25.11.1939 Сліпий був іменований архієпископом Серрейським (висвячено таємно 21.12.1939). Після смерті митрополита А.Шептицького 1.11.1944 Сліпий став митрополитом галицьким, архієпископом львівським та єпископом кам’янець-подільським. Однак уже 11.04.1945 він разом з усіма іншими єпископами Української греко-католицької церкви, що перебували у Галичині, був заарештований. Тривалий час доля митрополита була невідомою, і лише в березні 1946 оголошено, що митрополит Сліпий звинувачений у "ворожій діяльності проти УРСР, співпраці з німецько-фашистськими окупантами” і засуджений військовим судом у Києві до 8 років ув’язнення. До значних термінів ув’язнення засуджені й ін. єпископи: Н.Будка та І.Лятишевський – до 8 років, Н.Чарнецький – до 5 років, Г.Хомишин – до 10 років. У березні 1946р. відбувся т. зв. Львівський собор, який проголосив ліквідацію Греко-католицької церкви та "воз’єднання” з Московським патріархатом. Незважаючи на неодноразові пропозиції про перехід на православ’я і обіцянки повернення на львівський митрополичий престол, Сліпий залишився вірний єдності з Апостольською столицею, що стало причиною нових судових процесів над митрополитом (1953, 1957, 1962). Перебуваючи у мордовських та сибірських таборах (всього 18 років), Сліпий намагався підтримувати зв’язки з духовенством та вірними церкви в підпіллі і в міру можливостей виконувати свої архіпастирські обов’язки.

У 1963 завдяки виступам на захист Сліпого Папи Римського Іоанна ХХІІІ, Президента США Дж.Кеннеді та ін. відомих політичних і громадських діячів країн світу митрополита звільнено з ув’язнення і вислано за межі СРСР. 9.02.1963 Прибув до Рима. 23.12.1963 Апостольська столиця визнала, що галицький митрополит – глава УГКЦ має статус Архієпископа. У грудні 1963 призначений членом Конгрегації Східних Церков, а 25.01.1965 Папа Римський Павло VІ надав йому титул кардинала католицької церкви.

Перебуваючи в Римі, Сліпий багато уваги приділяв питанням поліпшення організаційної структури УГКЦ, відновленню її самоуправного устрою. Митрополит взяв участь у Другому Ватиканському Соборі і в своєму виступі на ньому 11.10.1963 запропонував утворити помісну Українську католицьку церкву на чолі з патріархом. Синод УГКЦ 1969 утворив патріархальний устрій церкви, і восени 1975 Сліпий коронувався титулом Патріарха. У березні 1980 Папа Римський Іоан Павло ІІ був присутнім на засіданнях синоду, а наступний синод (січень-лютий 1983) затвердив Статут синоду УГКЦ. Важливе місце в діяльності Сліпого займали відвідини та візитації українських громад у діаспорі (США, Канада, Австралія та ін.), метою яких було пожвавлення її культурного та церковного життя. Сліпий – активний учасник міжнародних євхаристійних конгресів у Бомбеї, Боготі та Мельбурні. Дбав про підвищення освітнього рівня духовенства та вірних УГКЦ. У 1963 заснував у Римі Український католицький університет, філії якого згодом утворилися у Вашингтоні (США), Лондоні (Велика Британія), Чикаго (США), Філадельфії (США). Відновив діяльність Українського богословського наукового товариства (1960) та налагодив видання його друкованого органу – "Богословія” (з 1963), згодом журналів "Дзвони” (з 1976) та "Нива”. У 1964 започаткував видання "Благовісника Верховного Архієпископа візантійсько-українського обряду”. Збудував у Римі собор св.Софії (посвячений у 1969). З його ініціативи придбано і відновлено парахіальний храм Жировицької Божої Матері, при якому заснував музей та лічницю. Значної уваги надавав відновленню чернечого життя. Заснував монастир о.Студитів у Кастель-Гондольфо біля Рима. Підтримував діяльність Українського Вільного Університету у Мюнхені (Німеччина).

Сліпий – відомий вчений-богослов, автор творів з додогматичної теології про походження Святого Духа, про Пресвяту Трійцю, Святі Таїнства.

Багато його праць присвячено висвітленню питань історії Церкви, Берестейської унії 1596. У 1961-84 опубліковано 13 томів праць Сліпого. За наукову роботу Патріарх Сліпий обраний почесним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка (1964), дійсним членом Тіберійської академії в Римі (1965), членом Папської академії св.Томи (1981). Почесний доктор Українського вільного університету та ряду ун-тів США і Канади. Помер Сліпий 7.09.1984 у Римі, похований у соборі св. Софії. Згідно із заповітом Патріарха Йосифа, його тіло 28.08.1992 перевезено в Україну і перепоховано у соборі св. Юра у Львові.

argonavt79

26.06.2011, 10:52

Архиєпископ Володимир (Стернюк),
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
виконував обов'язки голови Української Греко-Католицької Церкви (1972-1991). Народився 12 лютого 1907 року в Пустомитах біля Львова. Після закінчення навчання у Львові та Бельгії і вступу в чин Редемптористів був висвячений на священика. Переховуючись на горищі собору Святого Юра, став свідком ліквідації УГКЦ на Львівському "Синоді".

Після арешту 1947 року провів п'ять років у в'язниці і таборах праці в Сибіру. Після повернення до Львова працював сторожем, бухгалтером, двірником та санітаром швидкої допомоги, одночасно таємно виконував священичі обов'язки.

У 1964 році Стернюк був рукоположений на єпископа і очолював УГКЦ в Україні з 1972 до 1991 року аж до повернення Глави УГКЦ Митрополита Мирослава Івана. Це час жорстоких брежнєвських репресій та остаточної боротьби за визволення нарикінці 80-тих.

Будучи пастирем і харизматичним лідером підпільної Церкви, Архиєпископ Володимир керував нею з однокімнатної комунальної квартири, де кухня і ванна були спільними з сусідами. Його добре пам'ятають за розважливість, рішучість, теплоту і розуміння. Він помер 29 вересня 1997 року. Цього дня центральними вулицями Львова пройшла велика похоронна процесія.

Блаженніший Мирослав Іван (Любачівський),
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Верховний Архиєпископ і Кардинал (1984-2000). Народився і виріс у Західній Україні, три роки навчався у Львові в Греко-Католицькій Духовній Семінарії, попередниці сьогоднішньої Львівської богословської академії. Здобуваючи освіту за кордоном, довгі роки не міг повернутися на окуповану радянськими військами батьківщину. Був священиком в американській діаспорі; у 1979 році призначений Митрополитом УГКЦ у Філадельфії, а у 1984 обраний Верховним Архиєпископом Української Греко-Католицької Церкви.

Після повернення до Львова 30 березня 1991 року Блаженніший Мирослав Іван очолив відродження Української Греко-Католицької Церкви в Україні. Уже через п'ять років, як пастир семи мільйонів вірних, опинився у непростій ситуації. Перед ним постало величезне завдання, яке вимагало щоденнної праці, а саме: духовно оновити понівечену Церкву, зняти напругу у взаєминах із православними, відбудовувати різні церковні інституції, вирішувати потреби священства, налагодити зв'язки із представниками влади і виправдати сподівання активних мирян.

У 1995 році він захворів на запалення легенів, що серйозно вплинуло на його здоров'я. Наступного року, з огляду на його важкий стан, Синод Єпископів УГКЦ обрав Владику Любомира (Гузара) єпископом-помічником Глави Української Греко-Католицької Церкви. Після смерті кардинала Любачівського 14 грудня 2000 року тисячі вірних прийшли віддати йому останню шану.

Блаженніший Любомир (Гузар)
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
, Верховний Архиєпископ і Кардинал (2001р.). Народився у Львові 26 лютого 1933 року. Разом із сім'єю емігрував до Сполучених Штатів у 1944 році. Був висвячений на священика у 1958 році, а в 1972 р. поїхав до Риму, де вступив до монастиря Студійського Уставу. У 1977 році Патріарх Йосиф рукоположив його на єпископа Церкви в Україні.

У 1992 році Архимандрит Любомир переїжджає зі своєю монашою спільнотою в Україну. 17 жовтня 1996 року призначений єпископом-помічником Глави УГКЦ Мирослава Івана Любачівського. Після смерті Блаженнішого Мирослава Івана Синод Єпископів обрав його наступним Верховним Архиєпископом. Інтронізація відбулася 28 січня 2001 року, і того ж дня повідомили, що папа Іван Павло II іменував його кардиналом.

Інтерв'ю з кардиналом Гузарем з'явилося в американській газеті NewYork Times 23 лютого 2001 року, наступного дня після того, як він отримав кардинальський перстень. У ньому він говорив про роль Української Греко-Католицької Церкви у взаєминах між Римом і Східним Православієм. Це тема, до якої Блаженніший Любомир постійно повертається. Подаємо його промову на цю тему, виголошену у Львівській богословській академії.

У період Польського та Австрійського панування в Західній Україні із XVII до XX століття Українська Греко-Католицька Церква мала великий авторитет серед українців. Отож одразу після радянської окупації Сталін діяв дуже швидко, щоб знищити Церкву. 11 квітня 1945 року було заарештовано митрополита Йосифа Сліпого та інших єрархів. Більшість єпископів згодом померла у засланні.

Після невдалої спроби силою змусити єпископів зректися єдности з Римом, радянська влада під страхом смерті зібрала 216 священиків: 9-10 березня 1946 року в Соборі Святого Юра (духовне серце Західної України) відбувся так званий "Львівський Синод". Було скасовано унію Берестейського собору, на якому Українська Греко-Католицька Церква офіційно приступила до церковної єдности з Апостольським Престолом. Церкву насильно приєднано до Російської Православної Церкви.

Були заарештовані та заслані до таборів праці сотні священиків, ченців, черниць та вірних мирян, дуже часто разом зі своїми дружинами та дітьми. У період між 1946 та 1989 роками Українська Греко-Католицька Церква була найчисельнішою забороненою Церквою в світі. Водночас вона стала найбільшою структурою суспільної опозиції радянській системі в СРСР. Незважаючи на жорстокі переслідування, Церква продовжувала жити підпільно завдяки ретельно відпрацьованій системі таємних семінарій, монастирів, парафій та молодіжних груп доти, поки її було легалізовано 1 грудня 1989 року.

Упродовж радянських часів історія підпільної Церкви була майже невідома громадськості. Але 1991 року у Львові було створено Інститут Історії Церкви, який записує цю історію для майбутніх поколінь. Інститут бере інтерв'ю у тих, хто вижив у часи підпільної Церкви і розповідає їхні історії світові. Його архів нараховує понад 1000 інтерв'ю з діячами колись підпільної Церкви в Україні.

argonavt79

26.06.2011, 11:18

Микола́й Чарне́цький
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9_%D0%A7%D0%B0%D 1%80%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9.jpg/200px-%D0%84%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%BF_%D0%9D% D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B9_%D0%A7%D0%B0%D 1%80%D0%BD%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9.jpg
(*14 грудня 1884, Семаківці — †2 квітня 1959, Львів), церковний діяч Української греко-католицької церкви, редемпторист, єпископ, професор Духовної семінарії у Станиславові, настоятель монастирів у Костополі й Ковелі на Волині, Апостольський візитатором для слов'ян візантійського обряду поза руськими єпархіями, в Польщі, хіротонізований (на єпископа) з осідком у Варшаві, згодом у Ковелі. Проголошений мучеником і блаженним УГКЦ.
Ранні роки і школи

Народився 14 грудня 1884 р. у селі Семаківці на Станиславівщині у сім'ї селянів Олександра і Параскеви, які жили й працювали при парафії о. Каратницького, котрий опікувався їх багатодітною родиною. Малий Миколай ріс у лагідній духовній атмосфері і був найстаршою дитиною в сім'ї, де окрім нього було ще восьмеро дітей. Початкову освіту і середні класи закінчив у с. Товмач і вступив до гімназії св. Миколая у Станіславові (Івано-Франківськ). Його гімназійний товариш о. Атанасій Тимків згадує його пильністю і доброту: «Відзначався взірцевою поведінкою, згідний з усіма, нікому не робив прикрості, мовчаливий, пильний у виконанні своїх обов'язків, точний і покірний, правдомовний, нікому не завидував. У його присутності не можна було зле говорити про других, навіть жартома, або прозивати, бо він все ставав в їх обороні. Мав бистрий ум і сильну пам'ять. Скромне носив убрання і був задоволений тим, що має».

У додатку до шляхетності характеру виявляв і глибоке релігійне життя, яке заохочувало товаришів та спонукало до наслідування. Той же товариш далі так характеризує його: «Передовсім відзначався побожністю: багато молився, часто ходив до св. Сповіді і св. Причастя. Часто перед сніданням раненько приходив з церкви до бурси, щоб опісля по сніданню з бурсаками піти до гімназії. Багато читав релігійних книжок… Я ніколи не бачив його розгніваного — завжди був лагідний в словах та поведінці. Тож недивно, що ми, товариші, його шанували і любили. Та не лише товариші, але також професори... Можна сказати, що він був окрасою бурси».

У юнацькому віці заявив про бажання присвятити себе Богові як священик та вступив до духовної семінарії у Станіславові. За підтримки владики Григорія Хомишина в 1903 році Миколай поступив в Українську Колегію в Римі на студії філософії і богослов'я. Під час візиту до України 2 жовтня 1909 р. його рукоположено Кир Григорієм Хомишиним на священика. Повертається після висвячень до Рима, щоб продовжити навчання: у Римі здобуває ступінь доктора богослов'я.
Життя у мирі

Восені 1910 року стає професором філософії та фундаментальної догматики у Станіславові. Водночас виконує функції духівника семінарії: є взірцем покори та аскези, а також великої жертовної любові для семінаристів і викладачів.

Свої слова о. Миколай скріплював прикладом власного життя. Його побожність промовляла голосніше, ніж усі напучення до розважання, що їх він давав семінаристам кожного вечора. Тож недивно, що всі вважали його за «Божого чоловіка». Дух молитви та аскези о. Миколая створював у семінарії атмосферу надприродного життя. Ось як про нього писав один з відвідувачів семінарії о. Йосафат Жан ЧСВВ: "Я змінив мій латинський обряд на візантійський у 1911 році. Після своєї першої Святої Літургії у візантійському обряді я поїхав у Станіславів. Там я привітав ректора семінарії з гарним заведеним порядком у семінарії та із надзвичайно високою духовністю поміж семінаристів. Ректор відповів, що мені слід привітати з цим отця-духівника семінарії, преп. Миколая Чарнецького. І він додав: «Це справжній і чудовий аскет». Я пішов до кімнати преподобного о. Чарнецького і запитав його, якими засобами йому вдалося запровадити своїх семінаристів на такий чудовий шлях? — «Набожністю до Найсвятішого Серця. Наш Господь обіцяв благословити всі починання Його відданих слуг». Як згадує о. Атанасій Тимків, о. Чарнецький відзначався глибокою євхаристійною побожністю, «прекрасно і довго робив благодарення по Службі Божій, відбував адораційні години, жив Пресвятою Євхаристією».
Монаше життя

Однак серце о. Миколая поривалося до монашого життя. На початку 1918 року два монахи Чину Найсвятішого Ізбавителя о. Йосиф Схрейверс та о. Йосиф Бала відвідали семінарію. Отець Чарнецький раніше вже чув про Чин Отців Редемптористів, але не мав нагоди ближче з ним познайомитися. Запізнавшись з харизмою Згромадження, він вирішує вступити до цього Чину, котрий щойно розгортав свою діяльність в Галичині. Владика Хомишин з важким серцем відпускав о. Миколая, кажучи: «Отак найліпші мене покидають!» У жовтні 1919 р. о. Чарнецький вступає до новіціату Отців Редемптористів у Збоїськах поблизу Львова, а через рік, 16 жовтня 1920 р., складає свої перші монаші обіти. О. Стефан Бахталовський згадує: «Новиків було поважне число. Всіх їх будував і бадьорив на дусі своїм прикладом о. Чарнецький. Він точно й радо виконував усі обов'язки, вправи і праці новіціату, навіть такі, що їх не мав обов'язку сповняти. Все те виконував зовсім природно, без найменшого сліду самохвальби. Нічим не вирізнявся від других, хіба більшою ревністю і покорою».

Описуючи монаше та священиче подвижництво отця Чарнецького, о. Р. Костенобль зазначає: «Всюди він уходив за святого монаха і місіонара. Не менше в Згромадженні завжди уважали його чоловіком Божим, повним любови Бога і душ. Я ніколи не запримітив, щоб він мав найменшу трудність з яким отцем або братом в Згромадженні, ніколи я не чув найменшої критики відносно якого брата. Добрий отець, був прикладом для цілого Згромадження. Він заховував Правило в найменших дрібницях. Він не занедбував жодної вправи, приписаної Правилом, все те заховував точно, докладно, досконало. Ранішні молитви, полудневий іспит, часті відвідини Найсв. Тайн, часослов, розважання, благодарення по Службі Божій, тижневу конференцію і т. д., духовне читання, — живе правило. Великий подиву гідний святий. Досконалий монах — священик і апостол».

Прагнучи працювати задля з'єдинення християн і навернення духовно опущених людей, у 1926 р. Отці Редемптористи Львівської Провінції ЧНІ відкривають у місті Ковелі на Волині свій місійний осередок. Як ревного місіонера, туди було послано о. Чарнецького. Невдовзі він здобув велику пошану серед місцевих людей, навіть серед православного духовенства. Своєю ерудованістю, а поряд з цим, простотою, духом східних Отців, вабить до себе народ, а через себе — до Христа та Вселенської Церкви. Відкривши монастир і церкву в Ковелі, о. Миколай докладає всіх зусиль, щоб дотримуватися чистоти східного обряду в Літургії. Зауваживши таку ревну працю єромонаха Миколая Чарнецького, Папа Пій XI у 1931 р. призначив його титулярним єпископом Лебедським і Апостольським Візитатором для українців-католиків Волині та Полісся. На тих землях Чарнецький трудився майже 14 років як місіонер та єпископ.
Шлях до мучеництва

Розважаючи над життям Христа, Кир Миколай готував себе до мучеництва за віру. Знаменним з цього огляду був випадок, що стався під час його єпископських свячень в Римі. Після накладення мітри на його голову, вона зсунулася і впала на долівку. Присутні потрактували це як зловісний знак, на що нововисвячений владика відповів до тих, що стояли поблизу: «Можливо, і я покладу голову як св. Йосафат». І справді, хоч Господь не готував владиці Чарнецькому кривавого мучеництва, справжнім мучеництвом були роки переслідувань та великих терпінь в комуністичних таборах. Перший український владика-редемпторист від початку зазнав переслідувань. Так, у 1939 році, під час першої радянської окупації, Отців Редемптористів вигнали з Волині, а разом з ними й Кир Миколая. Тому він був змушений оселитися у Львові, в монастирі на вулиці Зибликевича (тепер Івана Франка).

Після відновлення діяльності Львівської Богословської Академії в 1941 році Кир Миколай став одним з її професорів: він викладав деякі філософські дисципліни, психологію та моральне богослов'я. Завдяки внутрішньому спокоєві, опертому на міцній та непохитній вірі у Боже Провидіння, глибокій покорі та молитовному духові, студенти вважали владику за святого. Як вони самі стверджували, Кир Чарнецький був для них найкращим взірцем монаха й людини взагалі.

Єпископ Чарнецький виховував молодих студентів у дусі дитинного довір'я до Божого Провидіння та опіки. Своїм власним життям, своєю надією на Божу силу та допомогу владика подавав їм живе свідчення істинного християнського життя. О. Степан Вівчарук, що на той час ще був студентом Кир Миколая, згадує: "Це було під час бомбардування Львова: ми були в класі, і раптом сирена повідомила про нанесення повітряного удару на місто. Але Кир Миколай спокійно продовжував свою лекцію.

<Через опір польської влади не мав юрисдикції, однак опікувався греко-католиками з Галичини, що оселювалися на Волині. Совєтська влада 1939 заборонила йому перебувати на Волині й до 1945 він жив у Львові. 1945 заарештований і вивезений на Сибір, де пробув 10 років, після чого повернувся до Львова, де й помер 2 квітня 1959 р. -- з первісної статті>

Коли місто вже почали бомбардувати, деякі семінаристи налякались. Зауваживши це, Преосвященний впевненим тоном звернувся до них: «Можливо, ви хочете сховатися до підземелля? Ви можете йти. Але не бійтеся, ми є в Божих руках». Коли радянські війська вдруге зайняли Галичину в 1944 р., почалась довга і важка Хресна Дорога Преосвященного владики Чарнецького. 11 квітня 1945 року, близько 2300 Миколая Чарнецького заарештували. Його тримали у в'язниці НКВД на вул. Лонського і жахливо над ним знущалися: будили серед ночі, допитували, били… Згодом Преосвященного перевели до Києва, де його тримали цілий рік, аж поки справу розглянули в суді. Нарешті оголосили вирок: як «агентові Ватикану» — 10 років у зоні посиленого режиму. Спочатку владику Чарнецького разом з Митрополитом Сліпим відіслали до сибірського містечка Маріїнська Кемеровської області, а пізніше його часто переводили з одної зони до іншої.

Згідно з достовірними джерелами, за час свого ув'язнення (від арешту у Львові в квітні 1945 року до звільнення в 1956 році) єпископ Чарнецький відбув 600 годин допитів і катувань, побував у 30-ти різних в'язницях і таборах примусової праці. Незважаючи на фізичні й душевні страждання, владика завжди знаходив слово потіхи для співв'язнів, духовно підтримував їх, кожного знав на ім'я. Не дивно, що до єпископа Чарнецького завжди горнулися нещасні, бо тільки в нього знаходили розраду.

Останні роки свого ув'язнення Кир Миколай провів у тюремному шпиталі в Мордовії. У 1956 р. стан здоров'я владики настільки погіршився, що лікарі навіть не давали надії на життя, йому вже навіть пошили одяг, у якому ховали в'язнів. Табірне керівництво вважало його за безнадійно хворого, тому вирішило відіслати владику до Львова, щоб ніхто не зміг звинуватити радянську владу у смерті єпископа.
Поворот до Львова

Отож у 1956 р. владика Миколай Чарнецький повернувся до Львова. Редемптористи о. П. Дмуховський, о. Б. Репетило та інші поїхали на залізничний вокзал зустрічати свого Єпископа. Сестри Милосердя св. Вінкентія с. Онисима Римик та с. Миколая Пандрак, що були свідками його повернення, згадують: "Наші священики привели його з вокзалу до нас на вул. Огієнка — там мешкало біля двадцяти сестер. Як увійшов, запала хвиля мовчання. Страшно було дивитися: худесенький, шкіра і кості. Коли сестри побачили Владику такого виснаженого, дуже худого, з палицею, вони розплакалися. По хвилині мовчанки Владика звернувся до них: "Дорогі діти, не плачте, а радше ходімо до каплички і разом заспіваймо «Тебе Бога хвалимо».

Владика тричі хворів на гепатит (жовтяницю), мав багато інших недуг, а тому відразу мусив лягти до лікарні. Всі думали, що Кир Миколай вже багато не проживе, але Господь продовжив його життя, адже цей духовний батько був таким потрібним Українській Церкві. Через деякий час владика видужав, що здавалося чудом. Опісля він замешкав з бр. Климентієм ЧНІ на вулиці Вечірній 7, де за владикою Чарнецьким дбайливо доглядали співбрати та Сестри Милосердя. Тут Кир Миколай продовжував свій апостолят молитви та терпіння. У самітній кімнаті, як у келії, молився та читав. Ті, хто відвідував його, розповідали, що часом бачили владику в стані духовного захоплення. Навіть коли був тяжко хворий, Преосвященний Миколай залишався вірним своїй місії Доброго Пастиря: духовно підтримував своїх співбратів, готував кандидатів до священства, висвятив понад десять священиків.

І все ж чудесне покращення стану здоров'я владики не було тривалим. 2 квітня 1959 року, Преосвященний відійшов по вічну нагороду до свого Господа. Його останніми словами було тепле звернення до Матері Божої Неустанної Помочі, до якої завжди мав велике синівське довір'я. Похорон владики Чарнецького відбувся 4 квітня 1959 року. Опис похорону, що зберігся в архіві Йорктонської Провінції ЧНІ, закінчується такими словами: «Ми думаємо, що прийде день, коли він буде канонізований, бо він був справді святим єпископом».
Беатифікаційний процес

Зважаючи на свідоцтво праведного життя блаженної пам'яті Кир Миколая Чарнецького, зокрема, його витривалість, мужність та вірність Христовій Церкві, виявлені в часи переслідувань, в 1960 році розпочато беатифікаційний процес. 2 березня 2001 року процес завершився на єпархіальному рівні і справу передано до Апостольської Столиці. 6 квітня 2001 р. богословська комісія ствердила достовірність мучеництва Кир Миколая Чарнецького, 23 квітня факт мучеництва підтвердили збори кардиналів, а 24 квітня 2001 року Святійший Отець Іван Павло ІІ підписав декрет про беатифікацію Єпископа Миколая Чарнецького як блаженного мученика за Христову Віру. Під час Святої Архієрейської Літургії 27 червня 2001 року Божого у Львові Святійший Отець Іван Павло ІІ проголосив Миколая Чарнецького блаженним.

24 квітня 2001 року у присутності Його Святості Папи Івана Павла ІІ у Ватикані відбулося проголошення декрету мучеництва єпископа Миколая Чарнецького. Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі папи Івана Павла ІІ.
Свідоцтва

Всі, хто знав Кир Миколая, одностайно свідчать, що ціле своє життя він виявляв глибоку покору й святість, тож не дивно, що відразу після його смерті багато людей звертаються до Кир Миколая у своїх молитвах та отримують поміч за його заступництвом. Це незабутнє пережиття святості та могутнього заступництва перед Богом відчуваємо під час молитовної зустрічі з владикою біля його могили на Личаківському цвинтарі. Люди постійно приходять на цвинтар, де поховано Кир Миколая і завдяки його заступництву випрошують у Бога різні ласки. Так, одна жінка, якій вже мали ампутувати хвору руку, набрала землі з могили Кир Миколая, приклала до руки й одужала. Саме відтоді люди стали часто брати цілющу землю з могили владики.

argonavt79

27.06.2011, 10:49

Святи́й Йосафа́т Кунце́вич (світське ім'я Іван; *1580 — †12 листопада 1623) — український церковний діяч, греко-католицький архієпископ полоцький (з 1618), священномученик.
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Народився у місті Володимирі-Волинському. В 1604 вступив у василіанський монастир св. Трійці (за ін. дан., св. Софії) у Вільно (тепер Вільнюс, Литва). З 1607 Кунцевич разом з Йосифом Велямином Рутським реорганізував чернече життя, упорядкував монастир і запровадив сувору чернечу дисципліну. В 1609 став священиком, а в 1613 після призначення Київським греко-католицьким митрополитом Рутського — архімандритом, З 1618 — греко-католицький архієпископ полоцький. Сприяв піднесенню освітнього рівня духовенства та поглибленню релігійності населення. Активна діяльність Кунцевича, спрямована на поширення впливу греко-католицької церкви, викликала невдоволення серед противників унії. 12 листопада 1623 Кунцевич був вбитий у Вітебську. Кунцевич — автор ряду полемічних творів.
Віленський період

Виховувався в родині православних, і в хрещенні був названий Іваном. Його батьком був небагатий купець Гаврило, матір'ю - Марина. За іншими даними батько майбутнього святого був простим шевцем. Ще в підлітковoму віці, невдовзі після Брестської унії 1596 року переїхав разом з батьками у Вільно.

Близько 1604 року він був пострижений у чернецтво (Братство святого Василія Великого) з ім'ям Йосафат. Вже тоді він пише твори про необхідність відновлення єдності Західної і Східної Церкви під керівництвом папи римського, постійно проповідує і нaвертає нa Унію значну кількість людей, за що навіть був прозваний православними «душехватoм».

У 1609 році був висвячений у священики католицьким єпископом, а в 1614 році Йосафат став архімандритом Віленського монастиря святої Трійці. У тому ж році митрополит Йосип Руцький взяв Кунцевича з собою в Київ для допомоги в нaвернені православних киян до унії. Однак, в Печерському монастирі, бачачи відмову ченців переходити в уніатство, став наполягати на перевагах унії і виголошував промови, якi сильно обурили іноків, які стягнули його з амвона і сильно побили, однак після богословського диспуту ворожість вляглась.
Полоцький період
В 1617 році призначений вікарним єпископом Полоцького архієпископа (у Вітебську), а з кінця 1618 року - самостійним Полоцьким архієпископом. Першими кроками Кунцевича на новому терені стало відродження церковного життя: відновлення храмів (в т.ч. Полоцького Софійського собору[1]), встанова церковно-парафіяльних шкіл, "чистка" кліру. Одночасно він позначився пристрасним прибічників єдності Західної та Східної церков. Разом з тим активність Кунцевича викликала неоднозначну реакцію. У жовтні 1618 при спробі відвідування Могильова, влада міста закрили перед ним ворота і пригрозилa розправою. Кунцевич поскаржився полькoму королю Сигізмунду III, який жорстоко розправився з непокірним містом, керівників повстання стратили, на жителів наклали великий штраф і відібрали всі православні церкви.

У березні 1620 року на зворотному шляху з Москви до Києвa прибув Єрусалимський патріарх Феофан, який активно проводив протурецьку політику. Він пoсвятив нових єпископів замість існуючих, чіж загострив протиріччя в середовищі польських християн. Зокрема в обхід Кунцевича єпископом Полоцька був поставлений Мелетій Смотрицький, дії якого були розцінені у Польщі як підбурювання до заколоту і церковного розколу на догоду Туреччини. Зокрема польський король Сигізмунд писав:
« хтось Смотрицький та Борецький змовилися з підданими цісаря турецького, ворога віри християнської і нашого, який на панства наші війною наступає. З якимoсь пастирем, нібито патріархом єрусалимським, на шпегі до панств наших від цісаря турецького надісланим, важились без дозволу і відома нашого посвячення брати - один на митрополію Київську, а інший - на архієпископство Полоцьке, ігноруючи тих, хто преложенства ці духовні здавна з подання нашого спорадного на собі носять і добре здоров'я мают[3] »

Однак пропаганда Мелетія Смотрицького принесла свої плоди. На адресу Кунцевича посипалися звинувачення у переслідуванні православних, на що він змушений був відповісти листом, адресованим Леву Сапезi:
« Я ж ніколи нікого до Унії насильством не примушував, такого ніколи не було. Захищати ж мені мої церковні права, (якщо на мене наступають насильством), мене примушує звичайна єпископська присяга »

В 1623 році в Варшаві відбувся сейм, на якому виступив Лаврентій Древинський. Вимагаючи припинити переслідування православних, він сказав:
« Ми нічого не просимо, крім того, що вже більше 600 років нам належить, що, як святиню, завжди зберігали нам польські королі, що затвердили за нами і сам нинішній король своєю присягою під час свого сходження на престол і самим ділом, надавши нашому патріарху присвятити нам митрополита... У Білорусії Полоцький архієпископ 5 років вже тримає запечатаними православні церкви Орші і Могилева.

Громадяни Полоцькі і Вітебські, які не можуть мати у місті із заборони того ж архієпископа, ні церкви, ні навіть будинку для відправлення свого богослужіння, примушені по недільних і святкових днях виходити для того за застави в поле, та й то без священика, так як ні в місті, ні поблизу міста їм не дозволено мати свого священнослужителя... Нарешті, ось справа жахливa, неймовірне, варварське і люте: в минулому році, у тому ж білоруському місті Полоцьку, той же апостат-єпископ, щоб ще більше дошкулити городянам, навмисно наказав викопати з землі християнські тіла, нещодавно поховані в церковній огорожі, і викинути з могил на поживу псам, як якесь падло...
»
Проповідь Йосафата Кунцевича в Білорусії. Малюнок: І. Рєпіна (1893)

Варто відзначити, що самі прихильники католицизму й унії що наводяться у виступі відомості розцінюють як перебільшення, що межує з наклепом.

Смерть Йосафата

Приводом для розправи 12 листопада 1623 року став наказ Кунцевича заарештувати православного священика Іллю, який всупереч заборонам продовжував здійснювати богослужіння в курені за містом. Арешт був представлений як черговий акт гонінь на православних. Підбурювачі вдарили на сполох, розлючений натовп кинувся в покої Йосафата Кунцевича, і розірвали його. Закривавлене тіло архієпископа потягли через усе місто Вітебськ до Двіни, куди і скинули тіло.

Канонізація

У 1641 папа Урбан VIII підписав беатифікаційний декрет, що проголошував Йосафата Блаженним, а папа римський Пій IX в 1867 р. зарахував його до святих. Папа Римський Іван Павло II назвав Кунцевича «апостолом єднання».

U4EL

27.06.2011, 11:06

Роман Шухевич
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Роман Шухевич народився 07 липня 1907 року в місті Краковець, Галичина, де його батько був суддею. По інших даних Роман Шухевич народився 30 червня 1907 року у Львові в будинку, що на вулиці Довбуша, 2 (колишня вулиця Войціха), і охрещений 26 липня 1907 року в Успенській церкві, що на вулиці Руській.

Навчався у Народній школі в Кам'янці Струмиловій (тепер - Кам'янка Бузька) в 1913-1917 роках.

У десятилітньому віці Роман вступив до Львівської гімназії, в якій у 1925 році здав матуру (іспит зрілості).

Саме під час навчання у Львівській гімназії Роман Шухевич активно включається у вир національно-визвольної боротьби в молодіжних націоналістичних та багатьох спортових організаціях. Прилучається до праці в молодіжній сітці УВО.

В 1925 році Роман Шухевич стає повноправним членом УВО (Української Військової Організації).

14 вересня 1926 року Романа Шухевича прийнято до Львівської Політехніки (Львівського Політехнічного Інституту), який з успіхом закінчив у 1931 році.

Паралельно із навчанням у Львівській політехніці в 1928-1929 роках закінчив старшинську школу польської армії. Згодом, інкогніто, закінчив спеціальні курси для військових старшин (офіцерів).

В 1929 році Шухевич вступає до ОУН як один із перших її членів, займаючи там довший час пост бойового референта Крайової Екзекутиви ОУН.

В 1930 році Роман Шухевич одружується з дочкою священика Наталією Березинською (1910 р.н.)

В 1933 році в Романа і Наталії народжується син Юрко.

В 1934 році попадає до концтабору в Березі Картузькій, а з нього до польської тюрми.

В 1938-1939 роках приймає активну участь в організації "Карпатської Січі" та в керівництві нею. В той час коли Сталін і Молотов дружньо спілкуються із фашистами, Роман Шухевич керує важкими боями із фашистськими військами, захищаючи Закрпатську Україну.

В 1939-1940 роках Роман Шухевич Референт Зв'язку з Українськими Землями в СССР.

В 1940-1941 роках Крайовий Провідник на Західних Окраїнах Українських Земель і член Революційного Проводу ОУН.

В 1940 році організує і очолює Український Легіон.

В 1941 році в Романа і Наталії народжується дочка Марія.

В червні 1941 року Український Легіон є єдиною українською військовою потугою на Українських Землях, котра захищає щойно створений уряд Незалежної України у Львові. Воїни Українського Легіону оволодівають важливими громадськими об'єктами у Львові та створюють умови для діяльності української влади по всій Україні.

Червень 1941 року - Львівське управління НКВД закатувало 5450 львів'ян, в тому числі, Юрія Шухевича, рідного брата Романа Шухевича. На тілі були сліди страшних тортур, котрих зазнав Юрій Шухевич: виколоті очі, відрізані вуха, поламані пальці, руки, ноги, на спині і грудях вирізаний тризуб. Над тілом свого брата Роман Шухевич поклявся до смерті захищати людей від московького диявола. І цю обіцянку він виконав.

В липні-серпні 1941 року німецькі війська арештовують керівників Українського Легіону та членів Українського Державного Правління. Відновлення України було жорстоко придушине в катівнях Гестапо.

В 1943 році Роман Шухевич обіймає посаду Головного Командира УПА під псевдом Тарас Чупринка.

В травні 1943 року рішенням ПроводуОУН Роман Шухевич стає Головою Бюра Проводу ОУН. В серпні 1943 року Третій Великий Збір ОУН затверджує його на тому посту.

В липні 1944 року Великий Збір Української Головної Визвольної Ради обрав Романа Шухевича (під псевдо Лозовський) Головою Генерального Секретаріату УГВР.

В 1945 році, коли по виході з тюрми Степан Бандера повернувся на пост провідника ОУН, Роман Шухевич під псевдо Тур обняв пост Голови Проводу ОУН на Українських Землях.

В періоді 1943-1950 років Роман Шухевич, як Головний Командир УПА (псевдо Тарас Чупринка), Голова Проводу ОУН на Українських Землях (Тур) і Голова Секретаріату УГВР (Лозовський), керує національно-визвольною боротьбою багатотисячної УПА, широкого підпілля ОУН та мільйонних мас українського народу проти німецько-гітлерівських та московсько-більшовицьких окупантів.

5 березня 1950 року Роман Шухевич загинув у бою з озвірілими московськими загарбниками в Білогорщі біля Львова.

Нагородженний званням Герой України посмертно

karpinets2710

27.06.2011, 11:18

Кирило Григорович Розумовський (18 березня 1728 — 9 січня 1803, Батурин, Чернігівська губернія) — граф, політичний і державний діяч Гетьманської України, останній гетьман України (1750—1764).
5479

Життєпис

Народився в селі Лемеші Козелецької сотні Київського полку в сім’ї козака Григорія Розума. Молодший брат його, Олексій Розумовський, 1731 року завдяки чудовому голосу потрапив до придворної капели в Петербурзі й став невдовзі фаворитом Єлизавети Петрівни, а після її вступу на престол 1741 року дістав від неї високі чини камергера та генерал-поручика і 1742 року таємно обвінчався з нею. Олексій Розумовський мав великий вплив при царському дворі й домігся багатьох пільг для української старшини, сприяв відновленню гетьманства на Лівобережній Україні. Саме Олексій Розумовський 1742 року забрав свого брата Кирила в Петербург, де він виховувався під опікою О.Сумарокова та І.Єлагіна. У 1743—1745 роках Кирило Розумовський навчався в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга під керівництвом відомих вчених Ейлера та Штрубе. У червні 1744 року разом із старшим братом був удостоєний графського титулу. Після повернення з-за кордону 1745 року одержав чин дійсного камергера. Маючи гарну зовнішність, чудову освіту та приємні манери, швидко завойовує високий авторитет у царському дворі. 1746 року одружується з родичкою цариці Катериною Наришкіною. У 1746 році 18-річного Розумовського призначено президентом Петербурзької Академії наук. Йдучи назустріч проханням Олексія Розумовського та української старшини, Єлизавета Петрівна відновила гетьманство, скасоване після смерті гетьмана Данила Апостола 1734 року, і на Глухівській раді в лютому 1750 року за вказівкою цариці гетьманом Лівобережної України було обрано Кирила Розумовського.

Початок кар'єри

Кирило Розумовський народився 18 березня 1728 року в Гетьманщині, в селі Лемеші Козелецької сотні Київського полку.

За допомогою брата Олексія був викликаний з рідного села Лемеші до Санкт-Петербургу, звідки посланий був, під опікою адьюнкта Академії Наук Г. Теплова, на навчання за кордон (Німеччина, Франція, Італія), де перебував у 1743—1745 рр. Повернувшися до Петербургу, 1745 р. був призначений президентом Російської Академії Наук (1746).[1] 1746 року одружився з родичкою цариці Єлизавети, Катериною Наришкіною.

1744 року Імператриця Єлизавета Петрівна під час відвідувань Києва вибрала місце, де згодом буде збудовано Маріїнський палац за проектом Б.Растреллі саме для графа Розумовського.

Петербург, палац Кирила Розумовського на річці Мойка.

На домагання української старшини, підтриманої Олексієм Розумовським, Імператриця Єлизавета Петрівна іменним указом «Про Буття в Малоросії гетьманові за колишніми норовами і звичаями» відновила гетьманат. Кирила Розумовського обрали гетьманом на раді в Глухові (лютий 1750 р.). Однак самого Кирила на церемонії не було, він не захотів їхати із столиці в провінцію. Лише в 1751 р., за суворим наказом імператриці Єлизавети, гетьман поїхав у Глухів.

Було відновлено автономію Гетьманщини, права гетьмана поширено на Київ і Запоріжжя. Відання українськими справами в Петербурзі повернули з Сенату до Колегії закордонних справ (як це було за попередніх гетьманів).

Реформа Гетьманщини

К.Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на самостійну українську державу європейського типу. У процесі цієї перебудови виявилися дві головні політичні течії серед вищої козацької старшини. Одна з них, консервативна (речниками її були генеральний писар Андрій Безбородько й генеральний підскарбій Михайло Скоропадський), намагалася, зберігаючи традиційний козацький устрій Гетьманщини, наблизити його до шляхетського ладу Речі Посполитої. За гетьманування К.Розумовського Гетьманщину було поділено на повіти,

Палац гетьмана Кирила Розумовського в Батурині

запроваджено систему шляхетських судів — земських, ґродських і підкоморських (1760—1763), війтівські посади у великих містах передано до козацької старшини. Поширилися політичні права старшини, яка частіше брала участь у старшинських з'їздах, «зібраннях», а згодом (1763—1764) у «Генеральному зібранні» в Глухові для обговорення важливіших справ і проектів державних реформ. Термін «шляхетство» став офіційною назвою козацької старшини. Поруч з тим ішов процес обмеження прав посполитих, але одночасно було відкрито ширший доступ до старшини представникам некозацьких верств (духовенство, міський патриціат тощо).

Друга політична течія, до якої належали здебільшого представники молодої старшинської інтелігенції, що здобували часто високу освіту в Західній Європі (речником їх були брати Туманські, зокрема Василь, майбутній генеральний писар), шукала зразків для державної перебудови своєї країни на Заході й воліла встановити в Україні (в дусі освіченого абсолютизму) гетьманську монархію, спадкову в роді Розумовських, але з наданням їй певних конституційних форм парламентарного типу («Генеральні зібрання»). Ця течія набрала більшого впливу на початку 1760-х pp., коли вона 1764 року (мабуть, за згодою К.Розумовського) зробила спробу висунути свої домагання не лише в Україні, але й перед російським урядом.

Це пожвавлення українського політичного життя й думки було пов'язане з діяльністю самого К.Розумовського. Він намагався — але без успіху — дістати право дипломатичних зносин, дбав про розвиток української торгівлі й промисловості, розпочав широку програму «національних строєній» (у зв'язку з проектом перенесення столиці до Батурина — цими заходами керував Г. Теплов), реформував козацьке військо («воїнська екзерциція», за проектом полковника лубенського Івана Кулябки та інші заходи), планував відкриття університету в Батурині, сприяв розвиткові української науки (зокрема історії), літератури й мистецтва.

Останній гетьман

Меморіальна дошка на Свято-Воскресінському храмі у м. Батурин

Широка програма модернізації Гетьманщини й участь у ній К.Розумовського, а ще більше політична активізація українського шляхетства цілком розбіглася з цілями російського уряду, який ще з 1750-х pp. почав щораз більше обмежувати економічні й політичні права України (указ 1754 року про контроль над фінансами Гетьманщини; скасування індукти й евекти у 1754 р.; ліквідація митного кордону між Росією й Україною 1755 року; вилучення Києва з під влади гетьмана; передача українських справ знову у відомство Сенату і контроль над наданням урядів і маєтків гетьманом тощо).

Новий уряд Катерини II посилив централістичну політику щодо України. З другого боку, соціальна політика К.Розумовського й перетворення Гетьманщини на державу шляхетського типу поглибили соціальні суперечності, а династичні плани К.Розумовського викликали опозицію й опір з боку шляхетської аристократії. До того додалися ще великі втрати України внаслідок її участі у Семилітній війні. У цих умовах Катерина II скористалася з петиції про спадкове гетьманство в роді Розумовських, і 1764 року примусила К.Розумовського зрезиґнувати з гетьманства, за що йому зберегли становище високого достойника Російської Імперії, забезпечили велику пенсію й надали було у власність колишні гетьманські маєтки, зокрема, Батурин.

Понад 11 років (1755—1767) проводив то за кордоном, то в обох російських столицях. Наостанок таки повернувся до Батурина — прожив там останні 9 років. Тут він будує для себе розкішний палац, де збирає одну з найбагатших у Європі бібліотек.

Заповів поховати себе в склепі-мавзолеї збудованої ним на території Воскресенської церкви. Її звели на місці зруйнованого мазепинського Троїцького собору. 1927 року радянські чиновники від культури відкрили його саркофаг, забрали коштовні речі, а склеп засипали землею.

Президент Імператорської Академії наук

З дня заснування до 1741 року в академії було 4 президенти. Всі вони були німці: Л.Л. Блюментрост, Г.К. Кайзерлінг, І.А. Корф, К. Бревен. З воцарінням Єлизавети Петрівни зухвальства німців у імперії почали придушуватись. Необійшли увагою і Академію наук. Потрібно було знайти нового голову, але підходячої кандидатури не могли знайти перших 5 років правління Єлизавети Петрівни. Взагалі, вчених російського походження в тодішній Російській імперії було не надто то і багато. Ломоносову, якого відправили навчатися закордон, обіцяли посаду екстраординарного академіка, але на геніального Михайла Васильовича дивилися дещо з підозрою і призначили лише адьюнктом. Михайло Васильович був досить запальною особистістю і до своїх цілей з русифікації академії він часто не боявся говорити речі, які потрібно було тримати при собі.

Кандидатуру президента знайшли випадково. Після поїздки закордон на навчання Кирило Григорович за свідченнями сучасників став зовсім іншою особистістю. В своїх спогадах Катерина ІІ дуже схвальними відгуками висловлювалася про Кирила, говорячи, що за декілька років він став набагато освідченішим і витриманішим в своїх манерах, а ніж його старший брат. Всі при дворі були в захваті від його краси і манер.

Так як в процесі політики русифікації багато вчених, таких як Деліль, Ейлер, Геллерт, Гмелін і інші, вирішили повернутися на Батьківщину, то фактично високоосвічених людей в Російській імперії залишились одиниці. Становище Кирила при дворі сказало саме за себе. В указі від 21 травня 1746 року Кирило Григорович став Президентом Імператорської Академії наук. Головними напрямками розвитку тодішньої Академії наук були сфери математичних і природничих наук, вивчення природних багатств, географії, складу населення імперії. Але першою справою, яка стояла перед Кирилом - це створити атмосферу порядку і дисципліни, бо деякі диспути в академії приводили до бійок.

Молодому вісімнадцятирічному графу потрібна була міцна і сильна опора в Академії. Він вирішив зробити ставку на Михайла Васильовича Ломоносова, який мав суперечності в поглядах як з німцями, так і з росіянами. Перший крок до порядку, молодий гетьман втілив за рахунок створення нового штату та регламенту, який був підписаний імператрицею 27 червня 1747 року. За ним Академія була розділена на 2 частини - власне академію і університет. Академію мали складати 10 академіків і при кожному з них ад'юнкт і десять почесних членів, які працюють поза академією. Всі ад'юнкти мали бути росіянами. Вести документацію на засіданнях Академії мав конференц-секретар. В статуті вказана норма за якою академіки мали виконувати доручення урядових органів, бібліотека, кунсткамера, типографії, кнжкова лавка збережені при Академії. Річний бюджет академії складав 53298 рублів.

Наступним кроком Кирила Григоровича було вивчення історії і географії. В 1760 році розпорядженням Сенату були забов'язані всі регіональні уряди з доставки географічних відомостей для публікації великого Атласу Російської імперії. Збиралися відомості про всі церковні будівлі з метою вивчення їх історії. Тим не менше історична наука перебувала в стані "ембріону" в Російській імперії. Фактично першою дисертацією, яка дала поштовх до вивчення історії, стала праця Міллера "Происхождение имени и народа российского". В результаті дискусії, яка розгорілася навколо неї почалося вивчення даної галузі. Найбільшим противником Міллера виступав Ломоносов. З 1751 року Ломоносов почав активно займатися вивченням історії і в 1760 році видав "Краткий российский летописец".

Після 1748 року Кирило Григорович активно підтримував Ломоносова. В цьому ж році за написання оди на честь сходження на престол Єлизавети Петрівни він виклопотав премії Ломоносову в розмірі 2000 рублів. Для заохочення Ломоносова, Кирило Григорович розпорядився привезти академічну лабораторію в такий стан, щоб вчений міг спокійно займатися своїми дослідами в області хімії. Ломоносов став улюбленцем графа Розумовського і користувався його підтримкою у всіх починаннях.

Досить складна ситуація була також і з університетом, де фактично не було студентів. Для поповнення складу студентства Кирило Григорович вимагав з Невської, Московської і Новгородської семінарій кращих вихованців. Правда першим часом справи тут не ладились, бо студенти не підкорялися наказам, могли грубити керівництву... Новим ректором замість відомого Міллера було призначено Крашеннікова, який стабілізував ситуацію.

Кирило Григорович розумів, що без активного книговидання справа Академії не має сенсу, тому в 1748 році він розпорядився, щоб "переводили и печатали книги гражданского разного содержания, в которых польза и забава соединена б была с пристойным к светскому житию нравоучением".

В 1750 році після обрання Кирила Григоровича гетьманом України, він прохав імператрицю відійти від справ в Академії, але отримав відмову, тому вимушений був постійно розриватися між Глуховим і Петербургом.

Від справ Академії він фактично відійшов в 1765 році, коли його становище при дворі дещо похитнулося, через заяву Мировича, який на суді з приводу спроби визволити зі Шліссельбурзької кріпості Іоанна Антоновича з ціллю посадити останнього на престол, назвав Кирила Григоровича, як особу, яка стала ініціатором даної ідеї, що стало здивуванням як для суддів, так і для самого Розумовського. Тим не менше, офіційно на посаді Президента Академії Наук Кирило Григорович залишався до 1798 року.
[ред.]
Родина

Родився в селі Лемеші Козелецької сотні Київського полку в сім’ї козака Григорія Розума. Молодший брат його, Олексій Розумовський, 1731 року завдяки чудовому голосу потрапив до придворної капели в Петербурзі й став невдовзі фаворитом Єлизавети Петрівни, а після її вступу на престол 1741 року дістав від неї високі чини камергера та генерал-поручика і 1742 року таємно обвінчався з нею. Олексій Розумовський мав великий вплив при царському дворі й домігся багатьох пільг для української старшини, сприяв відновленню гетьманства на Лівобережній Україні. Саме Олексій Розумовський 1742 року забрав свого брата Кирила в Петербург, де він виховувався під опікою О.Сумарокова та І.Єлагіна. У 1743—1745 роках Кирило Розумовський навчався в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга під керівництвом відомих вчених Ейлера та Штрубе.

U4EL

29.06.2011, 22:42

Нестор-літописець
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
(бл. 1056 - 1113)

святий; письменник, літописець

Народився 1056 року в Києві.У той час, коли преподобний Антоній у
безмовній тиші печери вимолював прощення для роду людського, а блаженний
Феодосій розбудовував монастир, прийшов Нестор сімнадцятирічним юнаком
до святої обителі.

З молодих літ він явив навики в усіх чернечих чеснотах: у постійному
прагненні і дотриманні чистоти тілесної й душевної, в добровільній
бідності, глибокому смиренні, безвідмовній покорі, суворому пості,
безперервній молитві на вічних рівноангельських подвигах, яскравим
прикладом яких служили життя перших святих Печерських — Антонія і
Феодосія.

Свій постриг Нестор прийняв за ігумена Стефана (1074-1075) і згодом був
висвячений на ієродиякона. Маючи перед собою великі праведні діла двох
світил Православія, він натхненно возвеличував і прославляв Бога «в
тілесі своїм і в душі своїй».

З роками гамуючи тілесні пристрасті, чесноти його зростали, але ченцеві
хотілося зовсім звільнитися тілесної плоті і досягти абсолютної
духовності, аби стати істинним достойником Бога. Він добре пам’ятав
слова, сказані самим Господом: «Дух є Бог». Головним його послушенством
у монастирі стала книжна справа. «Велика буває користь від учення
книжного,— говорив він, — книги наказують і вчать нас шляху до
розкаяння, бо від книжних слів набираємося мудрості й стриманості...
Той, хто читає книги, бесідує з Богом або святими мужами».

Тернистий і багатотрудний свій шлях до істини Нестор яскраво і повно
висвітлив у літописних працях. Він завжди виявляє глибоку смиренність та
постійно змиряє себе, самохарактеризуючись «недостойним, грубим, ницим
та переповненим численних гріхів». Історія безпомилково розставляє свої
оцінки, а особливо — духовна.

Преподобний Нестор належить до найосвіченіших людей Київської Русі кінця
XI — початку XII століття. Окрім богословських знань, мав виняткові
здібності до історії та літератури, досконало володів грецькою мовою.

З його праць збереглися життєписи святих князів страстотерпців Бориса і
Гліба, преподобного Феодосія, перших преподобних Печерських.

Найвизначніший твір Нестора Літописця — «Повість временних літ»,
складений на основі раніше написаних літописів, архівних, народних
переказів та оповідань, з поєднанням сучасних авторові подій.

Ця виснажлива й тривала праця включала в себе й ретельну пошукову
роботу.

З метою глибшого й повнішого пізнання своєї історії преподобний Нестор у
1907 р. вирушає на пошуки першоджерел. Літописець відвідав
Володимир-Волинський та Зимненський Святогірський монастирі. Наслідком
подорожі стало включення майже в повному обсязі до «Повісті временних
літ» Волинського літопису.

Свою титанічну працю великий подвижник завершив близько 1113 року. Це був результат майже двадцятилітнього щоденного подвигу. Хроніку подій у ньому було зведено до 1110 року.

Будь-яка подія чи явище були б назавжди втрачені для нащадків, якби вони не були зафіксовані словом. Завдяки Нестору нам відкриваються немеркнучі
славні сторінки минулого, аби підтримувати й надихати наступні покоління.
Помер 9 листопада 1113 р. Цього дня православна церква вшановує пам’ять великого літописця і святого угодника Нестора.

karpinets2710

08.07.2011, 21:56

Битва на річці Калка
Битва на Калці (31 травня 1223) — бій між русько-половецькими силами з одного боку і монгольським військом з іншого на річці Калка, на території сучасної Донецької області. Закінчився перемогою монголів, які вщент розгромили русько-половецькі загони. У битві загинуло багато князів і родовитих бояр південної і центральної Русі.

Бій засвідчив перевагу монгольського військового мистецтва над європейським. Він виявився передвісником лихоліть, які спіткали Київську Русь у часи монгольського нашестя.

Передумови

У 13 столітті Київська Русь переживала період феодальної роздробленості. Центральній владі було завдано сильного удару після руйнування Києва військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського у 1169 році і смоленського князя Рюрика Ростиславича у 1203 році. Колишні північно-східні удільні князівства фактично перетворилися на самоврядні держави. Втративши роль політичного центру країни, Київ залишався релігійно-символічною столицею Русі.

У той самий час у Східній Азії набирала сили нова держава — Монгольська імперія, створена талановитим полководцем Чингісханом. У 1219 році монголи розбили середньоазійських хорезмійців і вступили у війну з половцями, які дали притулок давнішім ворогам монголів — меркітам. У 1221 році західна монгольська армія під керівництвом Джебе і Субедея захопила Хорезмійську столицю Ургенч, вторглася до Азербайджану і згодом отримала наказ перейти через Кавказ. Обидва полководці мусили вдарити по половцях причорноморських степів і повернутися додому в обхід Каспійського моря.

У 1222 році західні сили монголів рушили до Кавказу, вторглися у Грузію і завоювали її. Проте в районі річки Терек їх спинило чисельно переважаюче військо половців, косогів та аланів. Джебе і Субедей удали, що воювати не збираються і уклали з головами цих племен мир. Але коли половецькі загони повернулися у чорноморські степи, монголи вдарили у спину їхнім союзникам і підкорили собі Північний Кавказ. У вирішальній битві на Дону західна монгольська армія розтрощила основні сили половців і на початку 1223 року вторглася до Криму, де захопила Сурож. Після цього Джебе і Субедей знову повернули у степ, відкинувши на правий берег Дніпра сили половців. Останні повтікали на Русь прохати допомоги. Руський літописець так описує цю подію:
У той же рік прийшла нечувана рать: безбожні моавитяни, прозвані татарами [3], прийшли на землю Половецьку, і половці стали супроти них. Але навіть хан Юрій Кончакович, що був найбільший між усіх половців, не зміг вистояти перед ними. І побіг він до ріки Дніпра, і многі половці побиті були. А татари, вернувшись, пішли у вежі свої.
І прибігло половців багато в Руську землю, і говорили вони руським князям: «Якщо ви не поможете нам,— то ми нині порубані були, а ви завтра порубані будете». І була рада всіх князів у городі Києві, і нарадились вони так: «Лучче б нам зустріти їх на чужій землі, аніж на своїй».

Похід на «татар»

Руська дружина в поході.

Після княжої наради у Києві, галицький князь і зять половецького хана Котяна Мстислав Мстиславич, який був прозваний за свої подвиги Удатним, переконав старших Київської і Чернігівської землі виступити разом проти монголів — «татар». Деякі знатні половці на знак подяки русинам прийняли християнську віру. У похід підготувалися переважно південні і центральні князівства Русі, з дружин яких було сформовано три групи військ.
Першу київську групу очолив великий князь київський Мстислав Романович, формальний голова походу. До неї увійшли загони його сина Всеволода і зятя Андрія, князя шумського Святослава, і князя несвижського Юрія.
Другою чернігово-смоленською групою командував князь чернігівський Мстислав Святославич. Йому підпорядковувалися частини переяславського князя Михайла Всеволодовича, курського князя Олега Святославича, князів путивльського і трубчевського.
Третя галицько-волинська група була під головуванням ініціатора походу галицького князя Мстислава Удатного. До його сил входили дружини волинського князя Данила Романовича, луцького князя Мстислава Німого, Ізяслава Інгваревича і теребовльського князя Ізяслава Володимировича.

Юрій Всеволодович, великий князь суздальський з Північно-східної Русі в похід не виступив, формально виславши на допомогу руській раті свого племінника ростовського князя Василя Костянтиновича, який проте "запізнився" приєднатися до основних груп.

Місцем збору була обрано правий берег Дніпра біля острову Хортиця. Руські війська рушили до нього в квітні 1223 року, де об'єдналися із половецькими силами і галицькими вигонцями з Подунав'я:
Звідти ж, із Києва, рушили вони (князі) місяця квітня і прийшли до ріки Дніпра, до острова Варязького. І приїхала туди до них уся земля половецька, і чернігівці приїхали, і кияни, і смольняни, й інші землі. Всі ми посуху Дніпро перейшли,— так ото покрита вода була безліччю човнів. А галичани й волинці, кожен зі своїми князями, і куряни, і трубчани, і путивльці, кожен зі своїми князями, прийшли кіньми. А вигонці галицькі рушили по Дністру і ввійшли в море,— човнів же було тисяча. І ввійшли вони в ріку Дніпро, і провели човни вгору до порогів, і стали коло ріки Хортиці, на броді близ Протолчів. Був же з ними воєвода Домажирич Юрій і боярин Держикрай Володиславич [5].

У Заруба до руських князів прибули монгольські посли, пропонуючи їм союз проти половців:
Це чули ми, що ви йдете проти нас, послухавши половців; а ми вашої землі не чіпали, ні міст ваших, ні сіл ваших, ні на вас прийшли, але за волею Божею на холопів і конюхів своїх поганих половців; а ви візміть з нами мир; коли (половці) тікатимуть до вас, бийте їх звідти, а товари забирайте собі; ми ж бо чули, що і вам вони зробили багато зла; ми їх і за це б'ємо

Однак князі відмовили послам і на вимогу половців вбили їх за підозрами у шпигунстві. Довіряти монголам русини не мали підстав, оскільки знали про віроломне порушення ними договору з половцями на річці Терек 1222 року. З іншого боку, за монгольськими законами — Великою Ясою — вбивство посла було гріхом, що закликав помсту до Неба, тому війна з Руссю, яка початково не входила у плани Монголської імперії, стала неуникною. За декілька днів Субедей і Джебе вислали нове посольство, яке оголосило руським князям війну:
Ви послухали половців, а послів наших перебили; йдете проти нас, то йдіть; ми вас не чіпали, хай усім Бог (суддя)

Монгольський лучник

Цього разу русини відпустили послів і почали планувати подальші дії. Їх координування ускладнювалося через суперництво трьох Мстиславів — київського, чернігівського і галицького, які були старшими походу. Ухвали на військових нарадах приймалися не одноосібно, а згідно волі усіх князів-учасників. Мстислав Удатний, князь галицький, наполягав переправитись через Дніпро і розбити монголів на лівому березі в степу, а Мстислав Романович пропонував дати бій противнику на Дніпрі і підготуватись до оборони. Мстислав Святославич, князь чернігівський, приймав вичікувальну позицію, не пристаючи на вимоги а ні галичан, а ні киян.

Між тим біля берегів Дніпра з'явився монгольський роз'їзд, який оглядав руські човни. Мстислав Удатний вирішив атакувати його і перейшов з тисячою воїнів на лівий берег Дніпра. Разом із ним рушили волинці Данила Романовича, галицькі вигонці і підлеглі князі. Монголи були побиті, а їх рештки на чолі з командиром Гемябегом потікали до половецького кургану. Вони заховали живцем свого командира у землі, сподіваючись врятувати йому життя, але Мстислав знайшов його і передав половцям. Ті нещадно стратили полоненого.

Більшість руських князів і бояр, які вперше зіткнулися з монголами, висміювали вигляд і зброю противника, кажучи «Вони прості люди є, гірші половців». Однак досвідчений воєвода галицьких вигонців Юрій Домажирич попереджав, що монголи добре стріляють з луків і непогано б'ються

Повернувшись до стану на правому березі Дніпра, Мстислав Удатний та інші князі його війська розповіли Мстиславу Романовичу і Мстиславу Святославичу про першу переможну сутичку з «татарами», переконуючи:"Мстиславе і другий Мстиславе! Не стійте! Підемо проти них!" . Ймовірно, чернігівський князь пристав на бік галичан, тому було прийнято рішення розпочати переправу.

У вівторок 23 травня русько-половецьке військо подолало Дніпро і рушило у Половецький степ. Воно просувалося вісім днів [10]. Попереду війська йшли дружини групи галицького князя Мстислава Удатного, за ним слідували сили чернігівського князя Мстислава Святославича, а усю колону замикали загони великого князя київського Мстислава Романовича. По дорозі русинів і половців зустрічали монгольські роз'їзди, які вдаючи втечу, заманювали їх, розтягуючи їхні загони на ворожій території. Також монголи кидали своїм переслідувачам обози з худобою, яку руські воїни охоче захоплювали, уповільнюючи рух війська. Легкість з якою руські князі відганяли противника, породило безпідставне почуття переваги над ним.

Битва

Уявний план битви на Калці за Іпатіївським літописом [11](31 травня 1223 року):
1) Кияни Мстислава Романовича; 2) Чернігівці Мстислава Святославича; 3) Курчани Олега Святославича; 4) Галичани Мстислава Удатного; 5) Волинці Данила Романовича; 6) Половці Яруна; 7) Монголи Субедея і Джебе; 8) Бродники Плоскині.

31 травня 1223 року русько-половецька армія вийшла на річку Калку. Там їх зустріла монгольська сторожа, яка у запеклому бою з руськими передовими частинами убила воєводу Івана Дмитрійовича та інших двох командирів авангарду, і відступила за річку.

Оскільки першими до Калки дісталися частини Мстислава Удатного, прибічника активного наступу, вони швидко переправилися через ріку. Як повідомляє літописець це рішення було самовільним, бо галицький князь не узгодив своїх дій із чернігівськими і київськими князями — «через зависть, бо велика незгода була меж ними». За наказом Мстислава першими переправилися волинці Данила Романовича, а згодом й інші полки. Сам Мстислав подолав річку останнім і разом з половцями хана Яруна вийшов на розвідку.

За Калкою на русько-половецьку рать чекало добре підготовлене монгольське військо. Його командири Джебе і Субедей побачили, що сили противника діють некоординовано, і розпочали наступ. Мстислав Удатний помітив монголів, але було запізно — його сили не були приготовлені до бою. Він кинув на наступаючих половeцькі загони, а сам повернувся до своїх дружин, наказавши якомога швидше озброїтися. Чернігівські і київські полки за Калкою не були сповіщені про початок битви.

Потужній натиск монгольської кінноти зруйнував половецькі порядки. Ярун і його сили кинулися тікати до табору Мстислава, посіявши паніку серед галицько-волинських військ. Потоптані відступаючими половцями, русини не встигли зайняти бойові позиції. У такій ситуації їм довелося прийняти на себе удар монголів. Спочатку частини Мстислава Удатного міцно трималися. Їм на підмогу підійшли чернігівські сили Мстислава Святославича і русини змогли розбити першу хвилю атакуючих. На початку битви відзначилися дружини волинців Данила Романовича і курчан Олега Святославича. Літописець, учасник походу, так описує ті події:
Коли зіткнулися війська між собою, то Данило виїхав наперед, і воєвода Семен Олуйович, і воєвода Василько Гаврилович. Ударили вони в полки татарські, і Василько був збитий з коня, а сам Данило поранений був у груди. Але через молодість і одвагу він не чув ран, що були на тілі його,— був бо він віком вісімнадцяти літ, [13] був бо він сильний,— і Данило кріпко боровся, побиваючи татар. Мстислав Ярославич Німий, бачивши це і подумавши, що Данило збитий був, помчав і сам між них, бо був той муж дужий, і тому, що він був родич Романові, із племені Володимира, на прозвище Мономаха. Він бо, велику приязнь маючи до отця його; йому й поручив по смерті свою волость — оддав князю Данилові.
Татари ж утікали, а Данило побивав їх своїм військом, і Олег Святославич курський.

Долю битви вирішили монгольські підкріплення, які атакували галицько-волинські і чернігівські групи військ Мстислава Удатного і Мстислава Святославича. Русини не встояли перед вправними монгольськими лучниками і почали тікати до Дніпра.
Кріпко вони билися, але інші полки татарські зіткнулися з ними, і за гріхи наші руські полки було переможено. Данило, бачивши, що все сильніше в битві налягають вороги і стрільці їх стріляють сильно, повернув коня свого на втечу — через те, що кинулися за ним противники. І коли він біг, то захотів води, і, пивши, відчув рану на тілі своєму,— в битві не помітив він її через силу й мужність віку свого.

Атака монгольських лучників (сучасна реконструкція, святкування з нагоди 800-річчя заснування Монгольської імперії).

Тим часом основі полки великого князя київського Мстислава Романовича залишалися осторонь самогубного бою. Бачучи відступ чернігівських і галицько-волинських полків, він поспіхом зайняв кам'янисте місце на горі над Калкою і спорудив там навколо свого стану укріплений «город» з частоколом. Частина монголів під командуванням Цигирхана і Тешюхана обложила позиції киян, а решта пустилася навздогін відступаючим русинам і половцям. У погоні монголи убили князя янівського Святослава, Ізяслава Інгваровича, князя шумського Святослава, чернігівського князя Мстислава Святославича із сином Васильком, князя несвизького Юрія та багато бояр і простих воїв. Врятуватися змогли лише деякі половці, які потікали першими, та князі і бояри галицько-волинської групи. Мстислав Удатний добравшись зі своїми людьми до Дніпра, відвів човни від лівого берега, щоб монголи не переправилися на правий, і щодуху подався до Галича. Під час втечі деякі дружинники і прості руські вої були пограбовані своїми ж союзниками — половцями.

Хоча основні русько-половецькі сили були розбиті, Мстислав Романович і його київська дружина боронилася в укріпленому «городі» ще три дні. Разом із ними опір монголами чинив князь Андрій, Мстиславів зять, і князь дубровицький Олександр. Противник ніяк не міг здобути укріплення, тому пішов на хитрість. Монголи запропонували русинам переговори про здачу і відправили до великого князя київського послом воєводу Плоскиню, командира союзних монголам бродників. Князям було обіцяно помилування в обмін на грошовий викуп і здачу «города». Коли ж ті прийняли умови і вийшли з укріплень, бродники зв'язали їх і передали монголам. Дружина і воїни укріплення були вирізані. Самих князів монголи поклали під дерев'яний помост і розчавили, влаштувавши на ньому святковий бенкет.
…а у города того залишились два (татарські) воєводи Цигиркан і Тешюкан на Мстислава і зятя його Андрія і на Олександра Дубровицького: бо було два князя з Мстиславом. Тут ж бродники з татарами були, і воєвода їхній Плоскиня, і той окаянний цілував хрест чесний Мстиславу і обом князям, що їх не уб'ють, але відпусьтять за викуп, і збрехав окаянний: передав їх, зв'язавши, татарам; а город взяли і людей посікли і тут кістьми пали; а князів вони задавили, поклавши під дошки, а самі зверху сіли обідати, і так життя їх (князів) скінчилось. [14]

Наслідки

Монгольський воїн з трофеями, здобутими у боях.

У битві на Калці монголи вперше зіткнулися з руськими методами ведення війни. Вимотана боями у Середній Азії і Кавказі, армія Субедея змогла розбити відбірні руські полки Мстислава Удатного, уславленого перемогами над поляками, угорцями і половцями. Цей бій засвідчив перевагу східноазійських військових традицій над середньовічними європейськими — єдиноначалля над колегіальним командуванням, колективної дисципліни над індивідуальним героїзмом, вишколених лучників над важкою кавалерією і піхотою. Ці тактичні відмінності стали запорукою монгольського успіху на Калці, а згодом і блискавичного завоювання Східної і Центральної Європи.

Тогочасних даних про втрати обох сторін у битві на Калці немає. Руські літописці подають лише кількість загиблих князів і воїнів київських дружин, з якої можна уявити величину поразки руського війська:
Мстислав (Романович) старий добрий князь тут убитий був, і другий Мстислав (Святославич), і інших князів тридцять убито було, а бояр та інших воїв многое-множество, говорять бо лише киян одних загинуло на битві тій десять тисяч. І був плач і туга на Русі, і по всій землі чули цю біду [15].

Для монголів битва на Калці була однією з рядових битв, які вони провели у Китаї, Середній Азії чи Кавказі. Після неї загони Субедея і Джебе зруйнували руське місто Новгород-Святополчий і, перейшовши річку Донець, вирушили додому по правому березі Волги. Проте неподалік міста Сувар, на переправі через Волгу, їх атакували волзькі булгари. Монголи були змушені відступити, втративши полководця Джебе, і відійшли до Середньої Азії. На Великому Курултаї на берегах річки Сирдар'я Субедей особисто доповів Чингісхану подробиці кавказько-причорноморського походу.

Для Русі ж бій на Калці обернувся катастрофою, «якої ото не бувало ніколи».[12] Історичний центр країни — південні і центральні руські землі втратили своїх володарів і військо. За п'ятнадцять років до початку монгольського нашестя на Русь ці території так і не змогли відновити свого потенціалу. Замість них зросла роль північно-східного Володимиро-Суздальського князівства, яке не брало участі у битві на Калці та зберегло свої кадри для розвитку власної держави, а також західного Галицько-Волинського князівства, майбутній правитель якого Данило Романович, один із небагатьох уцілілих учасників бою, зміг об'єднати ослаблену південну Русь зі стольним градом Києвом під своєю рукою перед початком монгольського вторгнення.

argonavt79

11.07.2011, 20:28

Левко́ Григо́рович Лук'я́ненко
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] 5Sawy-ZkNPyrAGjulTW
(*24 серпня 1928, с. Хрипівка, Городнянського району, Чернігівської області) — український політик та громадський діяч, народний депутат України. Багатолітній в'язень радянських тюрем і таборів. Письменник.
1944 призвали до війська. Служив в Австрії, на Кавказі в м.Орджонікідзе, Нахічевань. У 1951—1953 вступив у комсомол, у партію. 1953 вступив на юридичний факультет Московського університету. 1954 одружився. Вів активне громадське життя. До 1956 зрозумів, що обраний ним шлях помилковий, призупинив свою громадську діяльність і вирішив з 1957 орієнтуватися на підпільну боротьбу.

У вересні 1958 за розподілом був спрямований штатним пропагандистом райкому партії в Радехівський район Львівської області, де й поселився з дружиною. Робота була пов'язана з постійними поїздками по селах району. Він бачив, як людей заганяли в колгоспи, знищували цілі хутори. Разом зі Степаном Віруном і Василем Луцьківим вирішили створити підпільную партію Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС).

У середині 1959 переїхав до Глинянського району і, щоб мати більше вільного часу, з райкому перевівся в адвокатуру. Тут він знайшов однодумців І. Кандибу та А.Любовича.

7 листопада 1960 у Львові відбулася перша, організаційна зустріч, на якій обговорили програму. Оскільки програма була дуже жорстка і гостра, вирішили її знищити, а до наступної зустрічі, яка мала відбутися 22 січня 1961, доручили Лук'яненку скласти нову, м'якшу. Але 21 січня 1961 були заарештовані І. Кандиба, С.Вірун, В.Луцьків, А.Любович і Лук'яненко, пізніше І.Кіпиш та І.Боровницький.
[ред.] Засудження

У травні 1961 Львівський обласний суд засудив Лук'яненко до розстрілу за ст. 56 ч. 1 і 64 КК УРСР. Звинувачення було побудоване на першому проекті програми УРСС. Винуватили в тому, що він «з 1957 виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл 15-ма р. позбавлення волі. Інші дістали терміни від 10 до 15 р. позбавлення волі.

Кару відбував у Мордовії, з 1967 три роки у Владимирській тюрмі, потім знову в Мордовії. 1966 в Мордовські табори прибувала нова генерація політв'язнів — шестидесятників. Вони вели боротьбу з адміністрацією таборів за фактами грубого порушення законодавства і прав в'язнів. Дані про цю боротьбу стають відомими світовій громадськості. Лук'яненко бере в цій боротьбі активну участь. Щоб посилити ізоляцію, 500 найактивніших політв'язнів переводять у Пермські табори. У 1974 за організацію страйку Чусовський районний суд засудив трьох ініціаторів, у тому числі Лук'яненка, до тюремного ув'язнення у Владимирській тюрмі.

9 листопада 1976, на пропозицію Миколи Руденка, увійшов до складу Української Гельсінкської групи (УГГ), підписує всі документи УГГ. Лук'яненко пише звернення до Бєлградської наради 35 країн з приводу дискримінації українців, зокрема, права на еміграцію. Виступив на захист художника П. Рубана, написав статтю «Зупиніть кривосуддя!». Радіо «Свобода» передало його нарис «Рік свободи».

12 грудня 1977 Лук'яненко заарештований. Розуміючи, що його чекає в майбутньому, оголосив голодування, відмовився давати показання, також відмовився від громадянства. 17-20 червня 1978 Лук'яненко засуджений Чернігівським облсудом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР до 10 р. позбавлення волі і 5 р. заслання та визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

Карався в таборі особливо суворого режиму в сел. Сосновка в Мордовії. Разом з іншими політв'язнями продовжує боротьбу, готує і передає на Захід інформацію. У лютому 1980 всіх в'язнів особливого режиму, в тому числі Лук'яненка, переводять у спеціально збудовану тюрму в с. Кучино Пермської області, за 200 м від 36-ї зони.

13 грудня 1986 Лук'яненко з Кучино перевозять у Пермську пересильну тюрму, а звідти в Чернігівську, де з ним понад місяць «працював» слідчий КДБ. Повернули в Кучино. 8 грудня 1987 етапували на заслання в с. Березівка Парабельського району Томської області.
Політична діяльність після звільнення

У березні 1988 заочно обраний головою відновленої УГГ, яка 07.07 діє як Українська Гельсінкська Спілка (УГС). 23 квітня 1988 запропонували виїхати за кордон, та він відмовився, бо бачив, що ситуація в країні змінюється, вимальовується перспектива створення політичної партії. Указом ПВР від 30 листопада 1988 Левко Лук'яненко помилуваний, звільнений із заслання. На початку 1989 повертається в Україну.

У квітні 1990 на установчому з'їзді УГС обраний головою створеної на її базі Української республіканської партії. У березні обраний депутатом ВР України ХІІ(І) скликання від Залізничного в/о № 196, Івано-Франківська область. Був членом комісії з питань законодавства і законності, заступником голови Народної Ради. Лук'яненко — автор Акта про незалежність України від 24 серпня 1991 р., балотувався на посаду Президента України.

У травні 1992 склав повноваження депутата і залишив посаду голови УРП у зв'язку з призначенням Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді. У листопаді 1993 через незгоду з політикою уряду України подав у відставку і повернувся в Україну.

Народний депутат України ІІ скликання від Нововолинського в/о № 68, Волинська область.

У 1998-99 Лук'яненко один з керівників «Національного фронту», що об'єднує праві націоналістичні партії. У 1988 р. очолив Українську гельсінську спілку, яка згодом трансформувалася в Українську республіканську партію. З листопада 1993 до червня 1994 — голова передвиборного демократичного об'єднання «Україна». З травня 1992 — почесний голова УРП.

Народний депутат України IV скликання від блоку Юлії Тимошенко, № 5 в списку. Член Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, Член Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України для аналізу стану справ у Збройних Силах України, ходу їх реформування, узагальнення проблем, які є у цій сфері. Член групи з міжпарламентських зв’язків з Королівством Малайзія.

Народний депутат України V скликання від блоку Юлії Тимошенко, № 6 в списку. Голова підкомітету з питань жертв політичних репресій Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (з 07.2006), член фракції «Блоку Юлії Тимошенко» (з 05.2006). Склав депутатські повноваження 15.06.2007 і відмовився від висування на позачергових виборах-2007, пославшись на поважний вік.

Володіє англійською, польською, німецькою мовами.

argonavt79

16.07.2011, 11:02

Дмитро Клячківський (Клим Савура).
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
(4 листопада 1911, Збараж, нині Тернопільська область - 12 лютого 1945) - полковник УПА (звання присвоєно посмертно), c 13 травня 1943 по 27 січня 1944 - командир УПА, руковододітель СБ (служби безпеки в УПА до зими 1943) після того як Роман Шухевич очолив Головну Команду УПА - призначений командиром УПА-Північ. Відомий також під псевдонімами Клим Савур, Охрім, Білаш, Роман, Щур та іншими.

Народився в родині банківського службовця. Закінчив гімназію, юридичний факультет Львівського університету. Служив у польській армії в 1932-1934 році. Працював у торговельній мережі «Народна торгівля» у м. Станіславів в 1934 році.

Член ОУН. У 1937 р. перебував в ув'язненні в польській в'язниці. У 1938 р. - член правління української націоналістичної спортивної організації «Сокіл» у м. Збараж, в 1939-1940 рр.. - Обласний провідник (керівник) «Юнацтва» ОУН на Станіславщині.

Після розкриття НКВС УРСР планів ОУН (б) по організації повстання на Західній Україні був заарештований 10 вересня 1940 в містечку Долина. На «процесі 59-ти» у Львові засуджений до смертної кари, по поданої апеляції засуджений до 10-років позбавлення волі. У липні 1941 при наближенні німецьких військ утік із Бердичівської в'язниці.

Очолив організацію ОУН (бандерівців) у Львові, крайовий провідник ОУН ПЗУЗ (Північно-західні Українські землі - за класифікацією ОУН - Волинь і Полісся) з січня 1942 року. З 1943 р. - член Проводу (Правління) ОУН (бандерівців), організатор і другий-після усунення СБ ОУН (б) першого командира УПА Василя Івахова - командир УПА. У 1944 р. йому присвоєно звання майора УПА, він призначений крайовим командиром УПА-Півночі. Член ГВШ УПА.

Керував акціями з винищення польського населення на Волині. [1]

18 серпня 1943-го Клячківський віддав наказ роззброїти УНРА ("бульбівців").

У 1944 Д. Клячківський віддав наказ на знищення етнічних росіян перебували в загонах УПА. [2]

2 квітня 1944 Клячківський через абверкоманду групи армій «Північна Україна» передав пропозицію про координацію боротьби з радянськими військами, надання розвідувальної інформації. У своєму посланні він просив передати його загонам 20 польових і 10 зенітних гармат, 500 автоматів, 250 тисяч набоїв, 10 тисяч гранат і ін

Місце перебування Клячківського було повідомлено взятим у полон командиром групи УПА-Північ Ю. Стельмащук (Рудим).

12 лютого 1945 оперативно-військова група Клеванського райвідділу НКДБ та 233-ї бригади ВВ НКВС, проводячи прочісування лісу біля Оржівських хуторів Клеванського району на Рівненщині, виявила 3-х чоловік. При переслідуванні всі відмовилися здатися і були знищені. Клячківський був смертельно поранений старшим групи - сержантом.

Розпорядженням УГВР йому посмертно присвоєно звання полковника УПА. А в 1952 році йому була присвоєна вища нагорода УПА-ОУН (б) - Золотий Хрест Заслуги ОУН.
[Правити] Пам'ятки

9 липня 1995 на його батьківщині у м. Збараж відкритий пам'ятник Клячківському (скульптор В. Мельник). [3].

Ще один пам'ятник Дмитру Клячківському був відкритий 14 жовтня 2002 р. у м. Рівне на вулиці Соборній біля будинку 16, біля стін колишньої обласної в'язниці НКВС (скульптор В. Шолудько).

argonavt79

23.07.2011, 10:20

Лесь Ку́рбас
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
(повністю — Олександр-Зенон Степанович Курбас; * 25 лютого 1887, Самбір — † 3 листопада 1937, Сандармох) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР (1925).
Народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі). Батько його, хоча й був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув дати Олександрові гарну освіту.

Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Надніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів.

Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані.

Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.

Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.

Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулішем (1892—1937) і художником Вадимом Меллером (1884—1962).

У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом — Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі», «Чотири Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»).

П'єса М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшла розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.

Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.

Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березолю» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у Соломона Михайловича Михоелса в Московському державному єврейському театрі на Малій Бронній. Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім його відправили на Соловки. 1937 року після повторного суду його було розстріляно в урочищі Сандармох, а 1957 року посмертно реабілітовано. 21 грудня 1991 р. Кабінет Міністрів України постановою № 367 скасував постанову Ради Народних Комісарів УСРР від 17 грудня 1933 р. «Про позбавлення Л. Курбаса звання народного артиста УСРР».

1989 року на фасаді Харківського державного академічного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка було встановлено меморіальну дошку в пам'ять про Леся Курбаса, а «Мала сцена» театру знову отримала назву «Березіль».

argonavt79

24.07.2011, 16:09

Миха́йло Льво́вич Бойчу́к
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] 7c6wyQI4lAAuxQXqf9j
(*30 жовтня 1882, Романівка, Теребовлянський район, Тернопільська область — †13 липня 1937, Київ) — український художник, маляр-монументаліст, лідер групи «бойчукістів». Член НТШ (1912), УНТ (1917). Один із засновників монументального мистецтва України 20 ст. Представник Розстріляного відродження.

Брат Тимофія Бойчука, батько Ганни Бойчук-Щепко.
Ранні роки

Соціолог В. Старосольський за метричним записом у церковній книзі встановив точну дату народження митця — 30 жовтня 1881 року. Його рідне село Романівка — глухий закуток за 18 кілометрів від Теребовлі.

Батько — рільник, підписував свої листи — Лев або Левонтій. Мати — Ганна, дочка Андрія. Після її смерті (9 квітня 1907 р.) батько одружився вдруге. Від першого шлюбу він мав дітей Михайла, Івана, Дмитра, Марію, Тимка, Катерину та Юлію, від другого — Олену й Розалію. Родина посідала 14 моргів поля. Хата згоріла після війни, і згодом її розібрали, — разом із нею пропали ранні малюнки Михайла.

1898 — майбутній митець прибув до Львова для навчання в малярській школі. Навчався в студії Ю. Панькевича у Львові.

Підтриманий Науковим товариством iм. Т.Шевченка на чолі з М.Грушевським (з 1912 року сам стає членом товариства), на кошти НТШ і митрополита Андрея Шептицького, він навчався у Віденській академії мистецтв, потім — у Леона Вичулковського в Краківській.

Закінчивши академію із срібною медаллю, поїхав вчитися до Мюнхенської академії, потім на кілька років — до Парижу, де він стає одним із засновників української громади. Вивчаючи досягнення світової культури, художник водночас заглибився у народне примітивне мистецтво.
Опинившись 1908 року в Парижi — столиці тодішнього мистецького життя Європи — М. Бойчук в оригіналах вивчає творчість Сезанна, Ренуара, ознайомлюється з Пікассо. Ці майстри остаточно ствердили його сумніви щодо академічної рутини офіційної школи. Вони приваблюють його аналізом художньої культури сучасного й минулого, а також простого й виразного мистецтва примітиву. Разом з тим Бойчука не захоплюють індивідуалістські, роз'єднані формальні пошуки. Саме в Парижi у нього «виникла думка зробити мистецтво добром, надбанням народних мас». М.Бойчук замислюється над вагою колективності в мистецтві (йшлося не лише про колективність сприймання, щоб твори стали колективною власністю, а й про колективну творчість). Так він прийшов до ідеї монументалізму.

Своїх послідовників, а потім і учнів Бойчук переконував:
« Не бійтеся втратити свою індивідуальність. Хто краще Працює, до того приглядайтесь. Не треба боятись запозичувати у іншого, треба намагатися зробити краще. Індивідуальність сама виявиться, коли майстер визріє. »

Група митців, так званих «бойчукістів», що утворилася під його началом (Микола Касперович, Софія Бодуен-де-Куртене, Софія Налепинська), свідомо пішли на авторське самозречення, працюючи колективно.
Студіюючи в Парижi історію мистецтв, художники невдовзі прийшли до орієнтації на мистецтво Візантії й Київської Русі, вбачаючи у ньому вершинні явища художньої творчості (М.Бойчук прагнув саме на таких засадах почати відродження нового українського мистецтва). Разом, у паризькому «Салоні незалежних», вони почали й виставлятись під спільним гаслом «Відродження візантійського мистецтва». 1909 він засновує тут майстерню неовізантійського мистецтва, яка стала початком його творчої школи.

Про чергову таку виставку, в якій взяли участь понад дві тисячі авторів, петербурзький елітарний журнал «Аполлон» 1910 року писав:
« Серед анархії й вакханалії, що панують на виставці Незалежних, у дружніх засиллях цієї (тобто Бойчукової) тісної групи відчувається щось серйозне й велике — туга за монументальним стилем, за анонімною й колективною творчістю, за живописом як професійною таємницею артизанів (художників) і ченців. »

У Парижi Михайло Бойчук одружився із Софією Налепинською. У 1910—1911 роках він бував також в Італії, де вивчав твори монументального мистецтва, передусім періоду проторенесансу, опановував різні технічні прийоми в темпері та фресці.
Повернення

В 1911—1912 роках Михайло Бойчук проживав у Львові. Працював над монументальними розписами у м. Ярослав (нині Поль*ща), реставрував ікони в Національному музеї у Львові, розписав церкву монастиря оо. Василіян у с. Словіта (нині Золочівського району Львівської області), нама*лював ікону «Покрова Богородиці», автопортрет та ін. На запрошення Російського археологічного товариства провів реставраційні роботи в храмі в с. Лемешах Чернігівської губернії (1912—1914).
Під час Першої світової війни Бойчука разом з його молодшим братом Тимком як австрійських підданих росіяни заслали в Арзамас, де довелося зазнати напівголодного існування. А коли в Києві заходились організовувати Українську Академію мистецтв (1917), з-поміж найчільніших митців тодішньої України на її професора обрали Михайла Бойчука. Тож з 1917 року він працює у Києві. Реставрував кілька творів у збірці В. I. Ханенка, запропонував метод закріплення фресок у хрещальні Софійського собору (1919), 1924 року відкрив фрескові розписи в Успенському соборі Єлецького монастиря в Чернігові.

З того ж 1924 року він професор Київського художнього інституту. Михайло Бойчук узяв участь у монументальній пропаганді, очолив перші державні майстерні. Його група розписала агітпароплав «Більшовик», Луцькі казарми в Києві (1919), оформляла свято 1 травня 1919 року, декорувала Київський оперний театр під час першого Всеукраїнського з'їзду представників волосних виконкомів (1919), навесні 1921 року на запрошення уряду УРСР оформив приміщення Харківського оперного театру, де відбувся п'ятий Всеукраїнський з'їзд Рад, працював на Всесоюзній сільськогосподарській виставці 1923 року, виконав близько двадцяти портретів кооперативних і державних діячів на повний зріст для Київського кооперативного інституту, зробив розписи санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933—1935)
У своїх творчих пошуках М. Бойчук був близький із мексиканським митцем Дієго Ріверою. Крім того, з 1909 року М. Бойчук працював у галузі графіки. Відомі обкладинки для Товариства прихильників українського письменства і науки (Львів, початок ХХ ст.), плакати «Шевченківське свято» та «Несіть подарунки Червоній Армії» (обидва з 1920). Разом з учнями він виконав серію обкладинок для черкаського видавництва «Сіяч» (1918, друкувалися за підписом «Робітня Бойчука» та анонімно), а також є автором ряду станкових творів «Збори жіночого активу» (1929), портретів Б.Лепкого та С.Жеромського (початок 20 ст.), театральних декорацій для постановок «Молодого театру» в Києві («Йоля» Ю. Жулавського, «Чорна Пантера і Білий Медвідь» В.Винниченка — обидва 1918 року), ескізів багатофігурного гобелена «Обжинки» (1935).
Наприкінці 1925 в Києві було засновано Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що об'єднувала бойчукістів. АРМУ пропагувала впровадження мистецтва в побут, поєднання його з життям, заперечувала натуралістичний реалізм. Бойчукісти прагнули до національної своєрідності українського мистецтва. Ці ідейно-художні принципи не вкладалися в канонізовані рамки «радянського мистецтва», викликали з боку «войовничих соціалістів» звинувачення у спотворенні образів радянських людей, соціалістичної дійсності. До того ж ще дошкуляла недоброзичливість інших митців, продиктована групівщиною. Останнє змусило Михайла Бойчука 1931 року залишити Київ.

Спочатку Бойчук викладав у Ленінградській академії мистецтв, був керівником кафедри композиції АМ, а вже 1932 повертається в Україну — в Харків.
Трагічний фінал

У листопаді 1926 — травні 1927 Бойчук разом із дружиною Софією Налепинською-Бойчук, учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром мали творчу подорож до Німеччини, Франції, Італії. Поїздка за кордон стала однією з формальних підстав для їхнього арешту та звинувачення у «шпигунстві» й участі в «контрреволюційній організації».

25 листопада 1936 органи НКВС заарештували Михайла Львовича Бойчука, а 13 липня 1937 в Києві разом з його талановитими учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром розстріляли.

Софію Налепинську-Бойчук стратили 11 грудня 1937 також як «шпигунку» і «дружину керівника націоналістичної терористичної організації серед художників». Долю цих чотирьох розділила більшість учнів Михайла Бойчука.
Посмертна доля

Сучасників М. Бойчука дивувала його свідома відмова від участі у виставках. Він же не бачив у цьому потреби, вважаючи, що призначення фресок монументалістів — громадські будівлі й широкі майдани, де вони «експонуються» постійно. Чи міг Михайло Львович передбачити, що ці його монументальні твори радянського часу (буквально всі до одного) будуть знищені, а недоброзичливці казатимуть потім, що з нього ніякий митець, бо в нього немає творів.

Bci фрески були терміново заштукатурені після арешту художника. Вже 1952 року згідно з наказом № 2115 Комітету в справах мистецтв фрески були вилучені з Національного музею Львова і знищені. В підвалі Львівської бібліотеки АН УРСР серед «ідейно шкідливих» експонатів загинуло і 14 творів М.Бойчука: «Милосердя», «Сон», «Богородиця з дитям», «Біля криниці», «Письменниця» та інші. Проте вдалося зберегти деякі твори Михайла Бойчука завдяки львівській художниці Ярославі Музиці, яка з 1914 року (коли М.Бойчук вимушено залишив Львів, покинувши картини в своїй майстерні) зберігала твори митця та його невеликий, але значної наукової вартості архів. З погляду монументаліста те, що ми можемо бачити зараз у натурі, — лише ескізи, підготовчі начерки до іншого — більшого й барвистішого.

Але працю Михайла Бойчука не можна міряти лише кількістю творів (чи створених, чи лише збережених). Крім творів живопису, графіки він виступив як новатор-монументаліст, що створив свою школу в монументальному малярстві, колектив однодумців і послідовників (над розписом приміщень 4 поверхів Луцьких казарм у Києві 1919 р. працювали близько 200 художників).

«Навіть на інші, дужчі індивідуальності Бойчук потрафив вплинути так, що головні напрямки сучасного українського мистецтва пішли майже без винятку шляхом монументалізму», — так оцінював роль і значення творчого пошуку цього митця відомий графік і художній критик Павло Ковжун.

М.Бойчук підготував плеяду учнів, з яких Тимофій Бойчук (брат Михайла Львовича), Кирило Гвоздик, Антоніна Іванова, Сергій Колос, Оксана Павленко, Іван Падалка, Олександр Мизін, Василь Седляр, Микола Рокицький (так звані бойчукісти) втілили його творчі ідеї також у кераміці, тканині, книжковій графіці тощо.
Увічнення пам'яті

1991 — у Львові, Києві, Тернополі та інших містах проходила виставка «Бойчук і бойчукісти, бойчукізм».

1990 — засновано Тернопільську обласну мистецьку премію імені Михайла Бойчука.

1992 — у рідному селі Романівка братам Бойчукам встановлено пам'ятник (скульптор Б. Рудий).

Іменем братів Бойчуків названо вулиці в Тернополі, Львові й Теребовлі.

2000 — ім'я Михайла Бойчука надано Київському інституту декоративно-прикладного мистецтва й дизайну.

argonavt79

30.07.2011, 05:04

Василь Семенович Стус.
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] XODYF9UuGTGjxlCqpaa
Биография

Псевдонім — Василь Петрик.

Стус Василь народився 6 січня 1938 р. на Вінничині в с. Рахнівка Гайсинського району в сім'ї Семена Дем'яновича та Їлини Яківни Стусів. Був четвертою дитиною в родині. У 1940 р. родина переїздить до м. Сталіно (сучасний Донецьк), де батьки отриму¬ють роботу на одному з хімічних заводів.

Протягом 1944—1954 pp. В. Стус навчався в середній школі № 75 м. Сталіно.

У 1954—1959 pp. навчався в Сталінському педагогічному ін¬ституті за спеціальністю «Українська мова та література», після закінчення працював учителем у Таужнянській середній школі Гайворонського району Кіровоградської області.

У 1959—1961 pp. В. Стус служив у лавах радянської армії, потім у 1961 —1963 pp. працював учителем української мови та літератури в середній школі № 23 м. Горлівки Донецької області, працював також підземним плитовим шахти «Октябрьская» у Донецьку, літературним редактором газети «Социалистический Донбасе», у 1963р. стає аспірантом Інституту літератури АН УРСР ім. Т. Г. Шевченка зі спеціальності «Теорія літератури». Переїздить до Києва.

У 1964 р. В. Стус віддає до видавництва «Молодь» першу збірку своїх віршів, що має назву «Круговерть»» (у 1965 p., од¬разу після виступу в кінотеатрі «Україна», набір збірки було «розсипано»). 4 вересня 1965р. поет виступив в київському кі¬нотеатрі «Україна» з протестом проти серпневих арештів україн¬ської інтелігенції, а 20 вересня 1965 р. його відраховано з аспі¬рантури за «систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу», тобто за виступ у кінотеа¬трі «Україна».

В. Стус працює в будівельній бригаді, а згодом кочегаром в Українському науково-дослідному інституті садівництва у Фео¬фанії під Києвом. Одружується з Валентиною Попелюх. Наступ¬ного року працює спочатку молодшим, невдовзі — старшим на¬уковим співробітником Центрального державного історичного архіву УРСР. Змушений звільнитися з «традиційним» формулю¬ванням: звільнений за власним бажанням.

З 1966р. і до арешту В. Стус працює старшим інженером від¬ділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро Мі¬ністерства промисловості будівельних матеріалів Києва, а пото¬му — старшим інженером проектно-технологічного об'єднання.

У брюссельському видавництві «Зимові дерева» 1970 р. ви¬йшла друком друга збірка поета — «Зимові дерева» (у 1968р. поет подав рукопис цієї книги до видавництва «Радянський пись¬менник», але, добре усвідомлюючи, що надії на видання немає, прийняв рішення про передачу її за кордон). Факт публікації книги за кордоном особливо обурював суддів на процесі над В. Стусом у 1972 р.

У 1970р. В. Стус видав у самвидаві свою третю експеримен¬тальну книгу віршів— «Веселий цвинтар».

12 січня 1972 р. — поета вперше заарештовано.

7 вересня 1972 р. відбувся суд, згідно з вироком якого Василя Стуса засуджено до п'яти років ув'язнення та трьох років заслання.

У 1972р., перебуваючи в камері попереднього ув'язнення Ки¬ївського КДБ, поет створює свою четверту книгу — «Час твор¬чості / Dichtenszeit», що складена з оригінальних віршів та пере¬кладів віршів Ґете. Оригінальні творі стали основою майбутньої книги всього життя Стуса — «Палімпсести».

Протягом 1972—1977 pp. поет відбував покарання в таборах Мордовії.

З листопада 1975 по лютий 1976 pp. він перебував у спеціа¬лізованій ленінградській лікарні з приводу операції на шлунку.

З 5 березня 1977 р. поет засланий у селище їм. Матросова Тенькінеького району Магаданської області; працював «учнем проходчика гірської підземної ділянки» та машиністом скрепера на рудні ім. Матросова об'єднання «Севервостокзолото».

У 1978р. митець прийнятий до PEN-клубу; у 1979р. він по¬вертається до Києва, вступає до Української Гельсінської групи.

З жовтня цього ж року за поетом встановлено адміністратив¬ний нагляд.

У 1971 —1980 рр. В. Стус остаточно підготував до друку кілька варіантів збірки «Палімпсести» (у 1985р. Г. Бьолль за цю книгу висував Стуса на здобуття Нобелівської премії, а вперше окремим виданням вона вийшла у видавництві «Сучасність» у ,1986р.).

У 1979—1980 pp. В. Стус працював формувальником II роз¬ряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни.

З 1 лютого 1980 р. ідо арешту він працював у цеху № 5 укра¬їнського промислового об'єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт» намажчиком затяжної кромки на конвеєрі.

14 травня 1980 р. поет вдруге заарештований.

Наприкінці Вересня 1980 р. відбувся суд, на якому поета було засуджено до десятирічного ув'язнення та п'яти років заслання.

З листопада 1980р. він відбував покарання в таборі особливо¬го режиму ВС-389/36 с. Кучино Чусовського району Пермської області. Навесні: 1981р. В. Стус востаннє побачився з рідними. 1982 р. — рік перебуванням камері-одиночці. Протягом 1980— 1985 рр; В; Стус написав останню збірку віршів «Птах душі».

Поет помер уніч з 3 на 4 вересня 1985 р., у карцері під час голо¬дування; поховали його в безіменній могилі на табірному цвинта¬рі. Чотири роки потому, 19 листопада 1989 p., прах Василя Стуса перевезений до Києва й перепохований на Байковому цвинтарі.

Перша в Україні збірка вибраних поезій В, Стуса – «Дорога болю» вийшла у 1990р., а 1991 p..— за цю збірку Василеві Стусові присуджено Державну премію України ім. Т. Шевченка (по¬смертно).

Василь Стус належав до опозиційно настроєної національно свідомої молодої інтелігенції, яка одверто протиставила себе то¬талітарному режимові. Йому випало жити в надзвичайно склад¬ний час. Час, коли людина мала вибирати: мовчати попри всі утиски та приниження і зберегти своє життя чи зберегти в собі Людину, навіть ціною власної смерті. Василь Стус вибрав друге. Та й не міг він вчинити інакше, навіть якби дуже хотів. Щоб у цьо¬му переконатись, досить познайомитись ЗІ його творами, Переламним у житті поета став 1965 рік, коли ЗО серпня 1965 року було заарештовано Івана Світличного — лідера української нон¬конформістської культури 1960-х років, Саме арешт близького-товариша боляче відізвався в свідомості Стуса, змусивши чітко визначитися, хто свій, а хто чужий. Поет приєднався до виступу-протесту Івана Дзюби проти репресій у колі української інтелі¬генції 4 вересня 1965 року, що відбувся в. київському кінотеатрі «Україна» перед прем'єрою фільму С. Параджанова «Тіні забу¬тих предків». «Хто проти тиранії — встаньте!» — вигукнув В. Стус, коли в залі заревли сирени, заглушуючи голос І. Дзюби. Багато хто встав, хоча й усвідомлював, які наслідки матиме цей протест. Для поета цей протест, якщо навіть не враховувати від¬рахування з аспірантури, безробіття, арешти, повернувся абсо¬лютною редакційною ізоляцією.. Тому не дивно, що Захід, «від¬крив» для себе поезію Стуса раніше, аніж Батьківщина.

Творчий доробок поета, незважаючи на вкрай несприятливі умови для творчості (адже, за його словами, «легше було напи¬сати, аніж зберегти») — дуже великий. Першу збірку «Зимові дерева» наприкінці 60-х років поет запропонував видавництву «Радянський письменник». У ній відтворено атмосферу 60-х ро¬ків з її пристрасним осмисленням болючих проблем національно¬го розвитку, прагнення вписатися у визвольні традиції рідної культури. Незважаючи на схвальні рецензії (І. Драча, Є. Адельгейма), збірка не побачила світу. Та й саме ім'я Стуса було вже тоді під забороною.

У 1970р. без будь-якої надії на опублікування Стус підготував третю збірку під промовистою назвою «Веселий цвинтар» — своєрідний поетичний репортаж із «цвинтаря розстріляних ілю¬зій», словами В. Симоненка. Написана вона була в 1968— 1970рр., а її фінальним акордом стали вірші, присвячені пам'яті, по-бандитськи вбитої працівниками радянських спецслужб, ху¬дожниці Алли Горської. Поезії сповнені авторського передчуття неминучої Голгофи, готовності лишитися собою наперекір тиско¬ві, не роздвоїтися «на себе і страх», як герой його вірша «Ево¬люція поета». Водночас у тональності збірки прочитується спро¬тив цвинтарному настрою.

Вершинна частина Стусового доробку — збірка «Палімпсести». Назвою цією (палімпсестами в давнину називали пергамен¬ти, на яких стирали первісний текст, щоб написати по ньому но¬вий) об'єднано все створене поетом у неволі зі вкрапленнями деяких ранніх поезій. Збірка не має стабільного змісту, в ній складно переплітаються різні духовні площини. В одному з най¬глибших філософських віршів «За читанням Ясунарі Кавабати» — виразні відгомони східної філософії. У таких специфічно японських «чотирьох татамі», на яких «розпросторюється» душа поета, вгадується знак хреста. Дорога до Бога для Стуса — «все-дорога». Не раз зринають у його поезії символіка «високого вог¬ню», мотиви богообраності й жертовності. «БОГ» І «Україна» в його душі й в поезії творять двоєдине ціле. Для поета Украї¬на — не просто образ рідної землі. Це неодмінна складова його душі, яка водночас і приносить страждання, і лікує:

О земле втрачена,

явися бодай у зболеному сні.

І лазурово простелися,

і душу порятуй мені.

Поетичне слово Стуса — в кращих своїх проявах — енергій¬не, м'язисте, гранично виразне попри безперечну ускладненість і рафінованість його словника, сповнене внутрішнього вогню, що¬миті готового вибухнути. Найкращі здобутки поета постають на гребені зіткнення, з єдності протилежностей: з одного боку, не¬самовита пристрасність, нагнітання, злет («Ярій, душе»), з друго¬го — філософська заглибленість, розважливість. Стус — поет інтелектуальний, поет читаючий, який свідомо, цілеспрямовано й критично опанував досвід світової поезії, та й не тільки поезії, багато у нього перекладів: з Рільке, Гарсіа Лорки, з Ґете, Б. Брехта. Райніса, Цвєтаєвої. Та особливе місце в поезії Стуса належить досвідові Т. Шевченка. Це щось незмірно вагоміше від суто літе¬ратурного впливу. Його вся поезія його вся пройнята більш або менш відчутними, очевидно, підсвідомими ремінісценціями з Шев¬ченка, вони проступають, як «пратекст» у палімпсестах.

Поезія Стуса — цілісний поетичний організм зі своїми стали¬ми образно-смисловими комплексами. Тут своя улюблена лекси¬ка, свої поетизми — неологізми й напівнеологізми, в основі яких — актуалізація архаїчних або маловживаних словоформ (голубиня, спогадування, протобажання, сніння). У Стуса поруч сусідують і своєрідно підтримують одне одного різні за стилісти¬кою, за характером образності вірші. Глибока філософська ускладненість «Гойдається вечора зламана віть» — і фольклорні інтонації «Два вогні горять», своєрідний символічний примітив «Синіє сніг по краю серця» — і прозора розважливість, і тамо¬ваний біль «За читанням Ясунарі Кавабати».

Ім'я Стуса увійшло в нашу історію як важливий чинник наці¬онального пробудження й самоусвідомлення, стало символом ду¬ховної незламності й свободи. На часі глибоке пізнання власне поетичного доробку цього самобутнього митця, і не лише в укра¬їнському літературному контексті.

ОСНОВНІ ТВОРИ:

Збірки поезій «Зимові дерева», «Веселий цвинтар», «Па-лімпсести», «Час творчості», збірка вибраних поезій «Дорога болю».

argonavt79

07.08.2011, 17:42

Ружинський Богдан Михайлович, Богданко (* ?, Ружин — †1576) — князь, козацький гетьман (1575—1576).
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Народився в Ружині на Волині, нащадок Великого Князя Литовського Гедиміна; «муж серця великого». Папроцький називає його популярним козацьким вождем, який був відомий запорозьким козакам під простим прізвиськом Богданко.

Доля славного гетьмана склалася сумно: в одному зі своїх набігів, татари напали на домівку Богданка коли Михайла Ружинського не було вдома, зарубали матір, а невістку забрали у ясир. Страшенно лютий на татар Ружинський зв'язався з козаками і згодом став їхнім гетьманом.

У 1575 році татари вирушили походом на Поділля. Ружинський, зібравши військо рушив на татар. Кіннота Богданки за численністю була меншою за татарську, та татари не витримали натиску і через Очаків стали тікати до Криму. Запорожці за наказом Ружинського заступили ворогу шлях, притиснули до озер і розбили його.

Після цього успішного походу Богданко послав до нового короля Польщі Стефана Баторія прохання, щоб той узаконив існування Війська Запорозького та його права. Стефан Баторій визнав козацьку силу, бо розумів, що запорозьке військо — міцний щит для кордонів Польщі. Тому 20 серпня 1576 року видав Універсал[1], яким ствердив за Військом Запорозьким усі володіння, які козаки відвоювали у татар.

Чутки про нового козацького командира дійшли до Москви. Московський цар Іван IV Грозний у 1575 році послав на Січ царську грамоту в якій пропонував козакам московську службу та багаті подарунки. Цар просив виступити проти орди татар, які напали на Московщину і вчинили страшні пожежі, захопили 35 000 бранців.

Козаки хотіли скористуватись нагодою битися проти турків і татар погодилися рушати походом на Ґьозлеве.

Похід був оповитий кривавою авантюрою. Козаки розгромили велике турецько-татарське військо (12000 чоловік), Ружинський дійшов до Перекопу, а тоді сів на чайки і пішов по берегах Малої Азії; пограбував турецькі міста Трапезунд і Синоп, був у Стамбулі і знищив там багато народу. Усіх мусульманів козаки Богданка піддавали страшній страті: чоловікам виколювали очі, жінкам обрізали груди, дітей безжалісно вбивали. У 1675 році козаки погрожували повторити подібні походи на Крим і Малу Азію.

У 1576 році Богдан Ружинський звернув увагу на турецький форпост Аслам-Кермен, який був побудований для перекриття козакам шляху з гирла Дніпра в Чорне море. Козаки обрушилися на фортецю такою силою, що від неї й сліду не лишилося. Та під час штурму козаки використовували порохові «міни», які підкопували під мури фортеці. Під час підривання одна міна не спрацювала і Богданко вирішив сам перевірити в чому справа. У цей момент міна вибухнула і гетьман загинув.

argonavt79

10.08.2011, 19:36

Тихон Михайлович Байбуза - гетьман України в 1597-1598 роках.
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Вів боротьбу за гетьманство з Федором Полоус (кошовий отаман в 1595 і 1598 роках).
Представник заможної верхівки козацтва, син черкаського боярина Михайла Байбузи (Грібуновіча).

Під час повстання Наливайко воював на боці поляків. Деякий час був Браславський писарем.

Влітку 1598 разом з отаманом Полоус здійснив похід із Січі на волості, але не отримав підтримки селян і міщан.

На початку листопада 1598 очолив похід запорожців під Перекоп.

Проводив політику, спрямовану на досягнення компромісу з польським урядом, чим викликав невдоволення запорожців і нереєстрових козаків.

Спадкоємці Тихона Байбуза брали участь у козацько-селянських повстаннях 1620-1630 років та Визвольній війні 1648-1651 років під проводом Богдана Хмельницького.

argonavt79

11.08.2011, 17:48

Кшиштоф Косинський
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Єдиний портрет Кшиштофа Косинського
зображує його зі зброєю в руках
Він очолив перший жорстокий народний бунт проти тодішніх елітних окупантів.

Після смерті короля Стефана Баторія посилився польський гніт на українській землі. Новий монарх, Сигізмунд Третій, не стримував злобливий сейм, що ненавидів усе українське й нищив православ’я. Першим серйозним повстанням, що поклало початок двохсотлітнім визвольним змаганням, став виступ проти польської корони козаків, очолюваних Кшиштофом Косинським.

Цікаво, що стосовно самого Кшиштофа історія не зберегла відомостей навіть про те, поляком чи українцем, католиком чи православним він був. Достеменно відомо одне: народився він у Білорусі, був запорізьким козаком і отримав у дар від короля помістя на річці Рось – як герой війни з татарами. Та Януш Острозький, син польського сенатора, захопив дароване Косинському село... 1591 року Кшиштоф Косинський зібрав великий козацький загін і підняв повстання проти шляхти. Козаки відбили у поляків Білу Церкву, Трипілля і Переяслав. Косинського повстанці оголосили своїм гетьманом, а бунт поширився на Волинське й Брацлавське воєводства. Кілька разів повстанці оточували і Київський замок, та захопити його не змогли...

Польські магнати з України просили сейм відправити на придушення повстання коронну армію, та сейм згоди не дав. Тоді брати-князі Острозькі найняли в поміч своїм "жовнєжам" солдатів з Німеччини, Галичини й Угорщини. У найбільшій битві під містечком П’ятка 23 січня 1593 року повстанці втратили дві тисячі козаків. Стомлені війною, вони пішли на переговори з Острозькими. Передавши полякам гармати й знамена, козаки були прощені за бунт, і навіть Косинський отримав волю. Та вже того ж літа він виступив із Запорізької Січі з новим великим козацьким загоном. Мета була та ж сама: прогнати шляхту з України. Двома загонами – один по суші, а інший по Дніпру, козаки дісталися Черкас і влаштували полякам облогу. Черкаський староста Олександр Вишневецький, не маючи достатньо сил для оборони міста, пішов на хитрощі. Він заманив Косинського в Черкаси нібито на переговори, та коли той з’явився на них, козацького ватажка вбили. Народні легенди стверджують, що Косинського замурували в стовп черкаського католицького монастиря...

argonavt79

13.08.2011, 11:45

Шаула Матвій
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
(* ? - † 1597 12 січня, Варшава) — один з керівників козацького повстання 1594—1596 під проводом Северина Наливайка, запорізький гетьман.

Восени 1595 року на чолі запорозького загону здобув Київ і продовжував боротьбу проти поляків на Білорусі.

На початку 1596 року Шаула повернувся з Білорусі на Правобережжя. В березні 1596 року повстанці скинули Григорія Лободу і обрали [гетьманом Шаулу. В бою в урочищі Гострий камінь (поблизу Трипілля) втратив руку. У битві над Солоницею 1596 р. біля Лубен був поранений, підступно схоплений.

7 червня 1596 року зрадниками й виданий Станіславу Жолкевському, після тривалих тортур страчений у Варшаві

argonavt79

14.08.2011, 12:50

Криштоф (Стефан) Кремпський
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] 9TtcghuCIlhPpaiCBrsbg
( роки народження і смерті невідомі) - походив з дрібної шляхти, що належала до старовинного польського гербу «Порай», запорізький полковник, Гетьман козацько-повстанського війська, активний учасник селянсько-козацького повстання під проводом Северина Наливайка (1594-1596).

Командував полком ще при гетьмані Б. Микошинському. Під час походу козацького війська в Молдавію (весна 1595) очолював окремий загін.

Під час штурму Києва польськими військами С. Жолкевського командував гарнізоном міста.

Був обраний козацьким гетьманом у травні 1596 року, після того, як прихильник переговорів з шляхетським урядом Польщі запорізький гетьман Г. Лобода був звинувачений прибічниками Наливайка в зраді і вбили під час облоги козацького табору польським військом в урочищі Солониця (близько Лубен). З 10000 чоловік козаків разом з жінками та дітьми, що були в облозі, лише 1500 запорізьких козаків на чолі з Кремпського прорвали оточення Солоницька табору повстанців - "наливайківці", пішли у степ і повернулися на Січ у Запоріжжі.

Будь-які автобіографічні і історичні дані про К. Кремпського і часу його гетьманства відсутні.

argonavt79

14.08.2011, 12:55

Полоус Федір
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
(р. н. і р. см. невід.) — військовий козацький діяч, кошовий отаман запорозького козацтва, гетьман реєстрового козацтва.

Деякий час очолював залогу реєстрових козаків на острові Хортиця. Навесні 1594 р. схилив запорожців до спільного з реєстровцями походу проти Буджацької орди. На чолі загону козаків брав участь у морському поході на м. Білгород (Дністровський) у складі війська гетьмана Г. Лободи, а також на м. Очаків у складі війська гетьмана Б. Микошинського. Під час повстання С. Наливайка командував окремим загоном повстанців. У 1595 р. був обраний козацьким гетьманом. Належав до непримиренних противників Речі Посполитої. У 1598 р. підняв повстання проти Польщі. Здобув Черкаси, Канів, здійснив рейд до Дністра. Брав участь у міжусобній війні з пропольськи настроєним гетьманом реєстрових козаків Т. Байбузою, який намагався проводити політику на досягнення компромісу між Військом Запорозьким і польським урядом.

argonavt79

16.08.2011, 21:48

Іван Сулима.
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] NLeJxH4iLnzVorlKTpycQ
Іва́н Миха́йлович Сули́ма (р.нар.невід. — †12 грудня 1635), гетьман нереєстрових запор. козаків (1628—1629, 1630—1635), дрібний шляхтич.
Народився в с.Рогощах (нині Чернігівського району Чернігівської області).
Його син Федір був полковником Переяславським, а син останнього Іван - генеральним хорунжим.
Рід Сулима занесено в родову книгу Полтавської губернії.
Морські походи

У свої перші морські походи Іван Сулима ходив з Самійлом Кішкою ще достатньо молодим козаком, проходив у нього морську школу. Особливо вабило його море, морські походи. Досить швидко талановитий козак вибився в чільні старшини, став на один рівень мало не з Петром Сагайдачним. Як би склалася козацька доля Сулими далі, можна лише гадати, бо в одному з походів у бою з турецькою ескадрою, десь близько 1605 року, у чайку Сулими вцілили турецькі гармати. Звичайно, молодий і здоровий козак, опинившись з побратимами у воді, топитися так запросто не збирався. Але нічого вдіяти проти турків вони не змогли. Турецькі моряки повитягали козаків з води і тут же прикували до весел своєї військової галери.

Неволя галерного бранця продовжувалася для Сулими довгих 15 років. Перед його очима постійно стояв приклад визволення з 26-річної неволі-каторги Самійла Кішки, тож Сулима духу не втрачав і затявся вирватися на волю при першому зручному випадку. Такий випадок трапився йому лише через 15 років. В той час турецький флот воював з Венецією, тож Сулима з галерою був на війні. За однією з найпоширеніших версій, Іванові Сулимі якимось дивом вдалося звільнитися з кайданів та звільнити від пут своїх побратимів по неволі. Звільнившись посеред ночі, колишнім бранцям вдалося захопити бойову галеру разом з її екіпажем в 300 чоловік яничар. Сулима, прикувавши яничар до весел, наказав гребти до берегів Італії. Уміло уникнувши бою як з турецькими, так і з італійськими кораблями, Сулима пришвартувався в Римі.

У „вічному місті” обідраний, напівголий екіпаж Сулими справив надзвичайне враження, а коли досі не бачені моряки невідомо якого флоту вишикували на пристані ще й 300 відбірних яничарів, закутих у кайдани, то й зовсім викликали сенсацію. Подивитися на це видовище збіглося мало не все місто.

Чутка про надзвичайну подію дійшла і до Папи Римського Павла V Боргеза, який побажав особисто подивитися на відважного командира незвичайної галери, що Божою ласкою вирвалася з бусурманської неволі.
За визначні походи в Крим й Туреччину проти татар та турок, одержав від папи Павла V золоту медалю з папським портретом.
Повернення з неволі
Повернувся в Україну Сулима з європейською славою, яку вимушені були визнавати і при королівському дворі в Польші. Окрім Сулими, ніхто з полководців Речі Посполитої не удостоювався найвищої в Європі папської золотої медалі, навіть коронний гетьман. Прибувши на Січ, Іван Сулима організовує численні морські походи в Чорне море.
Був якийсь час одним з управителів маєтків С.Жолкевського (1615) і його спадкоємців Даниловичів на Переяславщині й за цю службу одержав села Сулимівку, Кучаків і Лебедин (1620).
Восени 1628 року, після загибелі гетьмана Чорного, Сулима обирається гетьманом реєстрових козаків. Гетьманував недовго, всього близько року, бо в травні наступного 1629 року виступає вже як управитель маєтку коронного гетьмана С. Жолкевського в Переяславі.

У 1632 році гетьман Сулима провів свій знаменитий похід в Азовське море, де взяв штурмом турецьку фортецю Азов в гирлі Дону. Нікому з українських флотоводців до нього не вдавалося взяти Азова. Спроба пробитися до Азова гетьмана Семена Скалозуба закінчилася поразкою і його загибеллю. Іван Сулима подолав усі перешкоди і провів успішну атаку цієї далекої від Січі турецької фортеці. Українські козаки знищили порт і всі портові споруди, а турецький гарнізон загнали до фортеці. Сулима добре знав, що місто Азов для Порти було головним портом, який забезпечував турецьку столицю в першу чергу продовольством. Тож, вивівши його з дії, Сулима завдав відчутного удару Стамбулу. Звісно, що бойовий рейд козацького флоту в Азовське море і штурм Азова надзвичайно вразили правителів Стамбула, Варшави і Москви. Всім стало ясно, що Січ висунула нового неординарного полководця, який не поступиться інтересами свого народу.

Розлючений падінням Азова султан, допускаючи, що Сулима на зворотному шляху ще добре пошарпає Крим, послав в Очаків могутню ескадру із 20 важких галер. Але це козацького флотоводця не спинило. Нічною атакою Сулима прорвав виставлену турками оборону, потопивши п'ять галер а з десяток вивів з ладу. Причому в ході цього бою козаки втратили лише три чайки з трофеями.
Страта

У серпні 1635, повертаючись з походу проти Туреччини на чолі козацького (нереєстрового) війська, зруйнував щойно збудовану польську фортецю Кодак на Дніпрі й винищив її нім. (найману) залогу з комендантом фортеці, французом Маріоном.

Був по-зрадницькому схоплений, за рішенням сейму гетьмана та трьох його сподвижників, які видали його полякам, і страчений на центральній площі у Варшаві.

genych

16.08.2011, 22:10

КОЗАК МАМАЙ - СИМВОЛ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ

“Хоч дивись на мене, та не вгадаєш, відкіль родом, як зовуть, нічичирк не скажеш. Коли трапилось комусь у степах гуляти, той може прізвище, ім’я моє угадати”… — ці слова закарбувалися в народі. Давно минули часи козаччини. Припала порохом післябогданова Руїна, під час якої спогади про минулу козацьку славу і прагнення до самобутності викристалізували в народі свій образ-ідеал, який часто стояв поруч з іконами.

Він був українською іконою, втіленням вольових віковічних прагнень українців бути господарями в своїй хаті. Ймення йому — Мамай. Тюркською “мамай” означає — ніхто, ніяк, без імені, порожнеча. Тюрки вірили, що за душу людини борються добро і зло. І знаходять цю людину за іменем. Якщо ж людина не має імені, злим силам вона не підвладна. Оця суб’єктивна не визначеність посилює враження, бо один усамітнений козак уже виступає в ролі образу всіх українців. Він ніхто — і водночас єдиний для всіх.
Мамая витравлювали з народу дуже довго. Здавалося, що цей ідеалізований воїн-символ, що засвідчує собою миролюбність і глибинність духовного світу українців і водночас силу духу й волі, змогу відстояти свою Батьківщину, зникне з нашої пам’яті. Поневолювачам потрібен був не цілеспрямований волелюбний народ, а сіра маса, ґвинтики в руках великих самодержавців. Тому не дивно, що ті картини Мамаїв, які ще збереглися і які збирали в найвіддаленіших куточках України, відлежувалися подалі від людського ока. Їх не показували широкому загалу. Попередня виставка картин, на яких зображений козак Мамай, відбулася в 1929 році. Після того виставок не було. Водночас культивувався образ радянської “шароварщини”, образ українця-малороса.
Козак із серйозними і дещо стривоженими очима масштабно виринув минулого тижня. У Києві в Національному художньому музеї відкрилася виставка картин “Козак Мамай”. Як зазначив один із її кураторів, Валерій Сахарук, ця ідея виникла зовсім спонтанно. Спочатку була думка про фестиваль наївного мистецтва. А потім співробітниця Національного художнього музею Тетяна Грущенко висунула на обговорення ідею створення саме виставки картин “Козак Мамай”, у втіленні якої, крім Національного художнього музею, вирішальну роль відіграв Фонд Марії Приймаченко.
Пізніше виникла ідея внести інтригу. З цією метою, як зазначив В. Сахарук, до участі у виставці були запрошені двоє яскравих сучасних художників — Олександр і Тамара Бабаки. Вони спробували помірятися силами з тим неймовірно потужним історичним матеріалом, який і називається картиною “Козак Мамай”. І справилися блискуче. Продуктами цієї роботи стали відео пана Олександра і об’єкти пані Тамари. Без них ця виставка не мала б і 50 % ефекту. Вони віднайшли такі ідеї, глибинні точки дотику, які не кожен міг до кінця усвідомити. Відео справді справило враження. Посеред виставкової зали стояв великий телевізор, на якому демонструвався процес вимальовування силуетів Мамая. Художник, за словами організаторів, протягом 60 хвилин невпинно творив на освітленій знизу білій площині.
Повертаючись до виставки, хотілося б зазначити, що загалом експоновано більше 40 унікальних картин, які датуються XVIII — початком XX століття. Більшість із них експонується вперше. Основою колекції стала базова колекція Національного художнього музею, яка складається з 24 картин і включає найкращі твори з різних реґіонів нашої держави. Крім того, організаторам вдалося залучити до виставки колекцію картин Дмитра Яворницького з Дніпропетровського історичного музею імені Яворницького, колекцію Музею імені Івана Гончара, Державного музею архітектури та побуту України. Музей українського народного декоративного мистецтва від себе надав виставці 4 скрині, в тому числі одну із зображенням Мамая.
Загалом відкриття виставки було більш ніж вдалим і залишило яскраві враження у гостей. Зокрема народний депутат України Іван Плющ, висловлюючи подяку організаторам, сказав, що тільки зараз починає розуміти, наскільки радянські ідеологи витравлювали всіма можливими засобами з українців козацький дух, який є суттю національної ідеї. Без цього, за словами Івана Степановича, сподіватися на могутню Україну і щасливий народ не варто: “У нас були і є багато ідеологів, які кажуть, що національна ідея стоїть поряд з ідеологією, яка притаманна радянській системі. Тому, мовляв, зараз ми демократи, і для нас ідеології не потрібно. На мою думку, це неправильно, бо основою розвитку українського суспільства має бути саме національна ідея і козацький дух”.
Олесь Санін, автор фільму “Мамай”, зазначив, що для нього Мамай — це непізнаний образ свободи, волі, який не обов’язково асоціювати з козацтвом. Бо ці картини виникли, коли козацтво вже занепало. Тому Мамай — це відповідь українського народу на ситуацію, що була навколо. Це було насмішкою над тими козаками, які не втримали незалежності, але водночас у цих роботах — велика мрія про колись могутню незалежну Україну. Козацький дух, на думку Саніна, — це дух свободи, ідея, яка допомагала людям боротися за кращу долю. Це основна ідея, пов’язана з козацтвом.
Виставка триватиме до 3 вересня, а тому в шанувальників українського народного художнього мистецтва є ще багато часу, щоби на свої очі побачити того, кого немає насправді. Побачити козака-легенду, який “…посеред степу чекатиме ранку й розмовлятиме із Богом. Встане на світанку. Вийме волю з-за пазухи і нагострить правду. Візьме в руки гордість й силу, знищить брехню й зраду… Сонце світить на обрії, воленька співає. Серед степу козак з Богом тихо розмовляє”…

argonavt79

17.08.2011, 18:41

Зборовський Самійло (Самуель) Мартинович
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
(р.н.н. — † 26 травня 1584) — гетьман українського козацтва.

За походженням шляхтич з Золочева на Львівщині, син краківського каштеляна Мартина Зборовського. Був при дворі польського короля Генріха III Валуа, під час коронації якого розпочав бійку з Карватом, підданим каштеляна войницького Яна Течинського. Заради підтримання спокою під час урочистої події їх кинувся розбороняти каштелян перемишльський Андрій Ваповський. В припадку гніву Зборовський вдарив Ваповського чеканом у голову, від чого той незабаром помер. За це Самійло Зборовський був присуджений до баніції. Втік до Трансільванії, де був виправданий майбутнім королем Стефаном Баторієм, з яким повернувся до Корони для його коронації.

1581 року подався на Запорожжя на Томаківську Січ. Обраний гетьманом. Очолюва похід на Молдавію, сподіваючись стати молдавським господарем, при цьому вмовляв козаків йти походом на Персію, щоб бути чистим перед турецьким султаном. Через це козаки мало не підняли бунт. Похід виявився невдалим. Через голод козакам доводилось гризти кінські кістки.

Брав участь у змові проти короля, зносився з Габсбургами. У квітні 1584 році Зборовського у маєтку його сестри схопив коронний канцлер Ян Замойський. За усним розпорядженням короля Стефана Баторія, який сказав "Мертвий пес не гризе" (лат. Canis mortuus non mordet), канцлер його стратив 26 травня 1584 у Кракові за старим вироком про баніцію, що було порушенням прав шляхти і викликало її обурення, адже магнати домагались передання справи на розгляд Сейму. Зборовський став символом приватної помсти канцлера і короля, прикладом порушення закону і мучеником в ім'я шляхетських вольностей.

На коронному Сеймі 1588 була прийнята ухвала, що при справах образи гонору короля останній, як зацікавлена сторона, позбавляється права вирішального голосу. Питання мали вирішувати виключно посли Сейму. Крім того заборонялось переслідувати бунтівників у домах шляхти. Під впливом королівського двору Сейм 1589 визнав страту Самійла Зборовського такою, що відповідала нормам права.

argonavt79

19.08.2011, 13:40

Голуб Оліфер Остапович, (Стеблівець-Черняк)
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
(* між 1540 та 1550 роками, Стеблів — † 1628) — український політичний і військовий діяч, гетьман (1622—1623), близький соратник гетьманів Петра Сагайдачного і Михайла Дорошенка.

Точна дата народження Оліфера Голуба невідома, проте, народитись гетьман мав між 1540 та 1550 роками. Його батько — Євстафій Голуб, за деякими даними, мав ще сина Дмитра та доньку Єфросинію, але докладніше про це невідомо. Місцем народження майбутнього гетьмана прийнято вважати містечко Стеблів. Саме від цього містечка, він і отримав своє козацьке прізвисько — Стеблівець. Стеблів міг бути і малою Батьківщиною Голуба, козацький ватажок жив там певний час і в цьому місті «осіли» його кровні родичі. На користь цього свідчить і топоніміка краю, що зберегла до цього часу назву — Оліфірів Яр (Вільховецький район). Ймовірно, саме тут збирав свої козацькі загони гетьман. Де здобув освіту Оліфер Остапович, відомості відсутні, але відомо, що він знав і вмів писати латиною. Є відомості про сина гетьмана, який в народних переказах зберігся під патронімом «Олихвірович». Дружина Голуба, ймовірно, померла задовго до 1622 року. Користувався Оліфер Голуб, гербом, що знаний в польській історіографії, як герб «Голуб — ІІІ», але не відомий за зображенням. В останній час герб Гетьмана, в результаті генеалогічних розшуків, було віднайдено.

argonavt79

20.08.2011, 10:01

Михайло Дорошенко - гетьман-флотоводець.
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] RHvZxv5BuIYyGMfWbOX
Михайло Дорошенко належить до старовинного шляхетного козацького роду. Коли народився, де здобув освіту і де пройшли його юнацькі роки, достеменно не відомо. Відомо лише, що він з молодих літ перебував на Січі, де швидко зайняв чільне місце серед козацької старшини. Дорошенко під час гетьманування Петра Сагайдачного полковником брав участь у всіх його походах, відзначився в поході на Москву та в битві під Хотином.

У походах виділявся не лише відвагою і рішучістю, а й добрим знанням військового мистецтва, що особливо цінувалося козаками.

Гетьманом Михайло Дорошенко обирався тричі. Вперше гетьманську булаву йому вручили в 1623 році, після Оліфера Голуба. Польський король Ян Собеський характеризував його так: „Дорошенко - полковник доброї репутації у молодців за свою відвагу й королю і Речі Посполитій завжди зичливий”.

У 1624 році оця „зичливість” двічі коштувала йому булави. Справа була в тому, що поляки відкинули план демобілізації козаччини, підготовлений ще Сагайдачним. Дорошенкові довелося вписати в реєстр лише шість тисяч козаків, в основному заможних. Решту їх він спрямував на Січ, звернувши увагу козацької маси на турецькі справи. Щоби заспокоїти козацтво та зайняти їх справою, Дорошенко приступив до будівництва флотилії з 80 чайок з якою і направився до берегів Босфору.

Похід вдався блискуче. За свідченнями французького і англійського послів, козаки спалили найбагатші околиці Стамбула: Буюк-Дере, Ані-Кіой, Стенію, добре пошарпали обидва береги Босфору і спокійно повернулися у Чорне море.

Сам султан Амурат організував за гетьманом погоню. Та козацька флотилія, побачивши погоню, не злякалася і вишикувалася бойовим порядком до бою. Султан так і не наважився розпочати морську битву.

У липні 1624 року флот гетьмана зі 150 чайок знову з’явився під Стамбулом. Спаливши Фарос, гетьман повів козаків на штурм арсеналу. Три доби козаки штурмували стамбульську фортецю, а потім відступили в море. Та ненадовго, бо вже у серпні знову штурмували Ані-Кіой. Козацькі успіхи у боротьбі з самим султаном породили у кримського хана бажання добитися незалежності від Осяйної Порти.

24 грудня 1624 року Дорошенко укладає союз з кримським ханом Шагін-Гіреєм і починає вести власну міжнародну політику. Та його бажання жити в мирі з поляками і намагання останніх звести до мінімуму козацький реєстр не знаходили підтримки рядових козаків, і січове козацтво змінювало гетьманів безперестанно. Тож і Дорошенко обирався і переобирався гетьманом в 1623 і 1624 роках.

Втретє гетьманську булаву він прийняв 5 листопада 1625 року з рук Марка Жмайла, якого козаки позбавили гетьманського чину у зв’язку з укладенням ним Коруківської угоди з поляками. Після успішної для Польщі Хотинської битви та смерті Сагайдачного, поляки набрались великого гонору і геть відкинули всі раніш укладені угоди і надані українцям обіцянки. Нестерпні умови Коруківської угоди – тому приклад.

Ставши знову гетьманом і замирившись з поляками, Дорошенко, як і належало за угодою, став складати козацький реєстр і знову розпочав свою політичну гру. Маючи „вічний мир” з султаном та, як сподівалась шляхта, приборканих козаків, Річ Посполита розпочала з’ясовувати стосунки зі шведами. Цією ситуацією і вирішив скористатися Дорошенко.

Десь у середині грудня козацька ескадра вийшла з Дніпра і направилась до турецького узбережжя. Цей морський похід ескадри (за деякими даними, понад 300 чайок) видався надзвичайно важким. Вже під Очаковом козаки вступили в бій з 20-галерним турецьким флотом, але зуміли прорватися до моря. Турецький флот переслідував козаків, та Дорошенко у штормову погоду відірвався від погоні і добре пройшовся турецьким узбережжям.

З-під Босфору козацький флот повернувся до Дніпра. Біля нинішнього острова Майський їх підстерегла турецька ескадра, але козаки пробилися до лиману, втративши в бою лише кілька чайок.

Навесні 1626 року по Україні поширилася чутка, що Дорошенко повів в море 1000 чайок. Але насправді в море вийшло 60 чайок. Козацька ескадра дійшла до гирла грузинської ріки Ріоні і тут, поблизу Поті, в бою з турецькою ескадрою зазнала поразки. Близько 20 чайок було знищено, а більше 10 взято в полон разом з екіпажами. Пізніше гетьман Дорошенко заявив полякам, що нічого спільного з організацією цього походу не має. Можливо, так воно і було, а може і інакше, але гетьману визнавати поразку свого флоту було не з руки. Турки по-своєму оцінювали морські походи запорожців. Скориставшись польсько-українською, а за нею польсько-шведською війнами, вони двічі в 1624 році направили кримського хана в Україну. Весною 1626 року хан Мухамед-Гірей разом з Буджацькою ордою безкарно дійшов аж до Галичини.

А вже через кілька місяців кримський принц Нуреддін-султан взявся з ордою дійти до Києва. Михайло Дорошенко, спішивши запорожців з чайок на сушу, разом з кількома київськими полками зупинив орду під Білою Церквою, а потім розгромив її вщент. Полягло ординців там більше 10 тисяч. Хроністи стверджують, що такого розгрому татари не зазнавали вже давно. Про самого ж Дорошенка розповідали, що він особисто вів військо до бою і своїм списом вбив вісім ворогів.

Після цієї поразки турки і татари взялися відбудовувати свої фортеці в пониззях Дніпра. Особливо зміцнювали Аслан-Кермен.

Але гетьман Дорошенко з цього приводу мав іншу думку і миритися з закриттям собі дороги до моря не збирався. Сформувавши ескадру чайок та сухопутний корпус, він навесні 1628 року повів їх на турецьку фортецю. Вдарив одночасно з Дніпра і зі степу. Сучасники стверджували, що бій тривав цілий день і ніч, в ході якого козаки „вирубали залогу до ноги”.

Ця перемога відкрила не лише запорожцям, а всій Україні шлях до моря.

Якби Михайло Дорошенко, як, до речі і другі гетьмани, у відвойованих фортецях на Дніпрі виставили свої гарнізони, то так би воно і сталося і могло би значно змінити всю політику взаємовідносин України з Кримом і Стамбулом. Та гетьман спокусився внутрішньо-кримським конфліктом претендентів на престол хана і вирішив, що краще для Січі мати залежного від них володаря Криму. Відновивши союз з ханом Шагін-Гіреєм, Михайло Дорошенко на чолі козацького корпусу увійшов у Крим. Розбивши під Бахчисараєм війська Джанібек-Гірея, гетьман разом з татарами підійшов до Кафи і спочатку почав тіснити військо Кантемира, відбив у нього 22 гармати, що були колись захоплені ним у битві при Цецорі.

Але в останню мить татари зрадили Дорошенка, примирилися між собою і спільно вдарили на козацький корпус. У цій битві гетьман Дорошенко загинув геройською смертю, і, за деякими даними, разом з ним загинув і хан Шагін-Гірей. В архівах є свідчення, що Джанібек-Гірей голову Дорошенка настромив на списа і виставив на фортечному мурі Кафи.

Втративши гетьмана, козацький корпус все-таки зумів зі всіма своїми гарматами успішно пробитися на Січ. Так завершилось славне, наповнене лицарськими подвигами, життя одного із найталановитіших і звитяжних гетьманів - флотоводців України. В народі про Михайла Дорошенка складено багато пісень і дум. Його рід у подальшому дав чимало славних козацьких полководців. В особі гетьмана Михайла Дорошенка ми маємо видатного флотоводця, який своїми походами і перемогами на морі і суші значно зміцнив авторитет козацького флоту України. Український флот став предметом постійних міжнародних переговорів найсильніших імперій світу.

genych

20.08.2011, 21:36

Ідея козацтва - в українській душі

"Пусть обрежут свои хохлы
и заведут бороды".
(Вказівка царя Олексія
Михайловича запорожцям)
"Не хочемо бути аки цапи".
(Відповідь запорожців)

"Сходить сонце золотисте, як козацька булава", - співається в Україні. "Поникли голови козачі, немов стоптана трава", - писав Т.Шевченко. Про українську "козаччину" сказано багато. І все правильно: і що Запорозька Січ - такий собі аналог західних рицарських орденів, і що "січовики" здійснювали єдино можливу в тих умовах форму державності і збройних сил, і "ватажний" характер козацьких походів тощо. Але чого не помічають, то це духовного аспекту українського козацтва.

Запорозька Січ була перш за все важливим духовним чинником життя всього тодішнього світу. Січ стала засобом виконання українським народом загальноісторичної місії. Великий провидець Мішель Нострадамус у своїх надзвичайно лаконічних катренах спеціально говорить про це:

Гряде новий, стократ привабніший звичай
Старому, бусурманському на зміну,
Де мова тішить слух, там Борисфенів край
Початок здвигам покладе, злама рутину.

Мова йде про кінець XVI - початок XVII століття, коли українська, дощенту пограбована земля, дякуючи Запорозькій Січі, знову стала чинником світової історії. Кілька століть тут була "рутина", про що з болем писав Микола Васильович Гоголь: після страшного удару монгольських орд історія перетворилася в географію. Життя ледве жевріло "там і сям", але не було "цілісного початку", не було позитивної еволюції. Така "рутина" була дуже страшною для Західної Європи: та багатовікова стіна, об яку розбивалися орди войовничих кочовиків, руйнувалася; шлях до багатого європейського столу наїдків був вільний. Без української Кліо осиротіла Європа жила в якомусь важкому чеканні. Зі сходу нависала чорна бусурманська хмара: Туреччина могла легко перекинути в Європу до 500 тисяч фанатичних вояків. Московія? Вона в XVI - XVII століттях не мала регулярного війська і сама ставала легкою здобиччю поляків, і навіть кримських татарів. Бусурманська хмара вже сунула по слов'янському роздоллю на захід і північ; здавалося, її ніщо не зупинить.

І Тут сталося диво: на диких дніпровських перегонах, як з-під землі, як з річкових хвиль виросла Січ. Вона зупинила бусурманську експансію, відновила кордони між християнським (арієзованим) і мусульманським (семітичним) світами, повернула музу Кліо до Північного Причорномор'я. Повторимо: Запорожжя - духовний, тобто найсильніший, основний чинник тодішнього світу. У Січ приймали лише за одним критерієм: "Перехрестись!" І головним тут було гасло: "Стати на захист батьківської віри". При цьому запорожці захищали і православ'я від тиску польського католицизму.

Цілу плеяду гігантів духу дала Січ: Дмитро Вишневецький, Іван Виговський, Іван Підкова, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Пилип Орлик, Іван Мазепа, Богдан Хмельницький... Це далеко не всі. Вони і великі полководці, і політики, і просто воїни-рицарі. Але головне - вони люди величезного калібру, істинні нащадки аріїв. Вони втілили в собі велику українську ідею у ті переломні століття слов'янської історії, захистили її від мусульманів, які готувалися відповісти на хрестові походи. Запорозька Січ була високоморальною, істинно християнською державою у тодішньому світі. Не порівняти з Доном. Гуляти запорожці уміли, як і донці, але вони ніколи не нищили і не грабували своїх, православних. А згадайте волзькі і заволзькі епопеї Разіна, Пугачова. В Хортиці панував закон. Злодійство, розбещеність, знущання над своїми, безбожжя жорстоко каралися (згадайте "Тараса Бульбу"). У Новочеркаську, столиці донців, була работоргівля, навіть торгівля дітьми. Старшина мала гареми, кріпаків тощо. Та й церква не була в такій шані. Донці і запорожці не товаришували, швидше навпаки. Різна і організація: запорожці - братство вірних Христу, рицарський орден; донці - військові поселення. Невідомо, що було б, якби Катерина Друга не знищила Січ, але неможливо уявити собі запорожців у ролі жандармів, що упокорюють народні заворушення (як це робили донці). Донці - слуги царя, запорожці - вольниця, "самі з вусами", уособлення держави, її ідеї.

Багато що було зроблено, щоб стерти в народній пам'яті Запорозьку Січ. Вона не випадково виникла в місцях, де леліявся український дух. Тут скіфи хоронили своїх царів, тут загинув великий воїн Святослав, тут збереглися ще капища архаїчних аріїв. І ось сюди в гіркі часи стікалося українство у пошуках своєї долі. І закономірно, що козацька Україна, як у колишні києво-руські часи, стала знову прикладом Європі в області інтелекту і духовності.

Відзначимо хоча б першу в світі конституцію гетьмана Пилипа Орлика (1710 р.) і перше "національне" (українською мовою) Євангеліє (середина XVI ст.). Коли християнський світ ще молився латинською мовою, а Московія -старослов'янською, козацька Україна мала вже свій так званий Пересопницький Новий Завіт рідною мовою. Він зберігся. На цьому Євангелії присягають Президенти сучасної України.

Можна стверджувати: невипадково ці місця затоплені з допомогою гребель. Усе це справа одних рук: і Київське море, і Чорнобильська АЕС, і Черкаські розливи. Це затоплена наша духовна Атлантида, наша ідея. Образ запорожця - цього гіганта духу, справжнього рицаря-арія витравлений із пам'яті. Чи ми бачили, наприклад, бойовий гопак - вершину бойового мистецтва? Хто описав Січ як горнило, у якому формувалися дух, почуття, ідея українців? Розставання, проводи на Січ, чекання, тривога за коханих, зустрічі... Ось звідки глибина почуттів, ось звідки пісні України, які беруть за душу! Гоголь це описав. Але мало, хотілося б більше. Та й не знаємо ми цих описів Гоголя - вони в книзі, яка в СРСР, вважайте, була заборонена: "Выбранные места из переписки с друзьями", і в кількох статтях і замітках письменника.

Передбачаємо закиди вчених: мовляв, не показано головного - Січ була особливої форми державою, козацькою державою. Це так, і це важливо. Але, по-перше, це непогано показано у Д.І.Яворницького. По-друге, вважаємо, що духовна основа Січі - щось не менш важливе, не менш характерне для української нації. У ній, в маленькій непереможній Хортиці - арійська душа, ідея великої нації.

І як тут не згадати слова нашого великого предка - одного з засновників Києво-Печерської Лаври, преподобного Феодосія: "Завжди пам'ятайте свою землю... Якщо треба буде померти за свою землю і Святу віру, з дерзанням ідіть на смерть. Пам'ятайте Писання: "Один Господь, одна віра, одне хрещення (Ефесіянам. 4.5.). Хто ми? Ми ті, хто живу жертву приносить, чисту і непорочну..." Ось наш символ і знання. Треба пам'ятати: і зараз до нашої землі підтягнуті чорні сили. Боротьба продовжується...

argonavt79

21.08.2011, 15:02

Григорій Чорний, гетьман запорізького козацтва.
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Вперше Григорій (Грицько) Чорний примусив заговорити про себе ще навесні 1624 року, під час морського походу до Константинополя. Тоді він був не гетьманом, а, мабуть, тільки кошовим отаманом чи просто наказним, обраним для керівництва походом. Суть не в цьому. Головне, що до столиці Туреччини вирушила флотилія з 102 чайок! Правда, коли згадати, що екіпаж кожної такої чайки складався приблизно з 60 мореплавців, то стає зрозуміло, що козаків було не так вже й багато. Але кількість суден справляла враження. Так ось, під командуванням флотоводця Григорія Чорного козаки зуміли прорвати сильну морську блокаду, що її турецький флот улаштував ще на виході. Турки мали близько 330 великих і малих суден. І вся ця "непереможна армада чатувала на козаків поблизу Дніпровського лиману. Інший отаман міг би сказати: * Мабуть, невчасно вирядились ми на весілля", - і повернути назад, ближче до Січі, до острівців та плавнів, поміж яких козаки почувалися, мов за надійними мурами. Але Чорного зачепило за живе: " Хто тут, зрештою, господар?! Турки чи ми?".

Поки передовий загін чайок, обстрілюючи турецькі кораблі з легких гармат та рушниць, нав'язував їм бій, не цураючись подекуди й абордажу, інші чайки проривалися між ними у відкрите море. Зрозумівши, що блокада не вдалася, османи спробували погнатися за козаками. Бої точилися кілька діб. Але, тримаючись ближче до берега, куди суднам з більшою осадкою було зась, козаки, не відхиляючись від свого курсу, поцілили з гармат і потопили ще кілька ворожих кораблів, а потім, темної безвітряної ночі, добре налягли на весла (вітрила на турецьких щоглах висіли шматтям) і розтанули в морі.

Невідомо, чи того разу українська флотилія досягла Константинополя" але турецьке узбережжя протягом якогось часу ціпеніло од жаху. Сама ж морська битва, про яку мовилось вище, стала набутком історії. Історії українського флоту, якого - з доброго почину російської пропаганди - "не існувало".

По-справжньому на політичну арену Г. Чорний вийшов після загибелі гетьмана Михайла Дорошенка (1628 р.). Сталося це за непростих обставин. Козаки, які ходили з Дорошенком у Крим на допомогу ханові і втратили свого гетьмана в бою, обрали собі нового ватажка - Тараса Трясила. Він, майбутній вождь повстання проти польського панування, ненавидячи Польщу, досить-таки заповзятливо додержувався проросійської лінії. І це теж мало тішило багатьох козаків.

Та поки хлопці добувалися з новим гетьманом до Січі, там уже господарював інший гетьман - Григорій Чорний. І тримався він пропольської орієнтації. Кожен з гетьманів мав свої переваги. Г. Чорний улаштував собі ставку в Черкасах, отже, міг важити на підтримку городового козацтва, населення, а головне - поляків. Зате Трясило базувався на Січі, де, за уявленням козацтва, й повинен перебувати справжній гетьман.

До речі, за час свого нетривалого володарювання Г. Чорний організував похід у Крим. Було це в листопаді 1628 року, тобто пізньої осені. З цієї причини, не маючи теплого одягу, частина козаків од походу відмовилась. А ті, що все ж таки пішли за Чорним, зазнали поразки під Перекопом.

За даними В. Сергійчука (дослідження "Іменем війська Запорозького"), після цієї невдачі козаки нібито позбавили Г. Чорного булави. Та це лише одна з версій.

Певний час між гетьманами - Трясилом і Чорним - тривала "битва універсалів*. Тобто кожен з них розсилав по містечках свої Звернення (Універсали), доводячи, що його супротивник не має права на булаву, а до козаків підсилали агентів - переманювати на свій бік. Така ситуація невизначеності могла тривати роками і призвести до братовбивчої війни за булаву. Щоб не допустить цього, хтось мусив поступитися своїми амбіціями й ось тоді Трясило пустився на підступні хитрощі. Вийшовши з військом із Січі, він послав до Чорного гінця, в якому повідомив, що прагне переговорів. Водночас, пустив чутку, що не має наміру битися, а згоден передати булаву "справжньому гетьманові - Г. Чорному*. І Чорний повірив чуткам.

Не всі подробиці цієї невеселої, пов'язаної з підступництвом, історії нам відомі. Але суть полягала в тому, що, спровокувавши Г. Чорного на переговори, Трясило запросив його до себе і там убив. За іншою версією, Трясило підіслав до Чорного вірних собі запорожців, які схопили гетьмана, привезли до Трясила і перед його очима порубали.

Ось як цю подію замальовано, наприклад, у праці В. Голобуцького "Запорожское козачество": "В середині березня запорожці підійшли до Черкас. Зупинившись за кілька верст від міста, вони послали туди розвідників. Останні оточили вночі будинок Чорного, захопили його в ліжку і привезли до козацького табору. За скоєні злочини козацький суд присудив Чорного до смертної кари*. У даному випадку поява одноосібного лідера призвела і до загальної переорієнтації козацтва. Якщо досі прихильники Чорного були націлені на співпрацю з польським урядом і на захист південних кордонів, то тепер вони налаштовувалися на чергове антипольське повстання. Ну а щодо способу вбивства гетьмана Г. Чорного...

Підступність ніколи не була виявом лицарства. Та коли йшлося про булаву гетьмана, про лицарство, на жаль, забували. Втім, якщо Чорного справді захопила розвідка, то будемо вважати, що йдеться не про підступництво, а про бойову операцію. Але так чи так, а гетьман Г. Чорний загинув. І це дало змогу Тарасові Трясилу проголосити себе гетьманом України.

genych

30.08.2011, 21:53

ЯК РОЗМОВЛЯЛИ В КИЄВІ ТИСЯЧУ РОКІВ ТОМУ?

Початки Київської Русі

Початки Київської Русі губляться в стародавній історії. Найчастіше виникнення цієї держави відносять до 882 року, коли новгородський князь Олег захопив Київ і проголосив його “матір’ю міст руських”, об’єднавши новгородську землю з київською. Однак немає сумніву, що Київське князівство існувало задовго до цієї дати, а вбиті Олегом київські князі – Аскольд і Дір – представляли, за деякими припущеннями, правлячу династію, котру започаткував іще князь Кий. Та й плем’я під назвою “русь” було відоме задовго до 882 року (вперше воно згадується в сирійському документі VІ століття нової ери).

Як мова, так і письмо Київської Русі ще досі приховують від дослідників багато загадок. У часи після прийняття християнства (988 рік) були відомі два типи письма – кирилиця (від імені одного з перших слов’янських культурних діячів – Костянтина Філософа, в чернецтві Кирила) і глаголиця (від давньослов’янського “глагол”, що означає “слово”). Кирилиця запозичена з Візантії, глаголиця – давніше письмо, походження якого остаточно не з’ясоване (можливий зв’язок, зокрема, з грузинським письмом). Особливо дискусійним є питання про дохристиянські писемності Київської Русі, про які маємо декілька свідчень у літописах. Однак ті написи, які вважаються язичницькими, ще не розшифровані. А християнських текстів залишилося досить багато, й вони є цінними документами для вивчення історії Русі й, зокрема, Києва.

Костянтин (Кирило) і його брат Мефодій створили (на основі болгарсько-македонських діалектів) першу слов’янську літературну мову, яка отримала назву старослов’янської, пізніше – церковнослов’янської. Ця мова використовувалася (передусім для перекладу священних книг і для церковної служби) всіма слов’янськими народами. З часом варіанти цієї мови, вживані в різних країнах, стали відрізнятися між собою, бо розмовні мови цих країн впливали на писемну мову.

Давні кияни писали старослов’янською мовою, молилися нею, але не використовували її як розмовну. Поряд із тим у Київській Русі та в її столиці використовувалася й інша літературна мова. Вона базувалася не лише на південнослов’янських (болгарсько-македонських), а й на власне східнослов’янських джерелах, і отримала назву давньоруської. Обидві писемні мови Київської Русі взаємодіяли, впливали одна на одну. Давньоруською мовою створені такі визначні тексти, як “Слово о полку Ігоревім”, “Повість временних літ”, “Руська правда”.

Але питання про живу розмовну мову Київської Русі досі викликає жваві суперечки. Багато вчених вважали, що в часи Київської Русі існувала єдина усна мова всіх східних слов’ян, яку теж називали давньоруською. Цю мову розглядали як спільного предка української, російської й білоруської. Найвідомішим представником цієї теорії був російський академік О. О. Шахматов. Деякі вчені (наприклад, один із організаторів Української академії наук А. Ю. Кримський), погоджуючись із цим поглядом, висловлювали думку, що давньоруська мова відноситься не до часу розквіту Київської Русі, а до давнішого періоду – ще до захоплення Києва новгородським князем Олегом.

Відомий російський історик ХІХ століття академік М. П. Погодін у ранніх творах висловлював думку, що в часи Київської Русі в Києві, Чернігові, Галичі говорили так само по-українськи, як і потім. Пізніше М. П. Погодін висунув фантастичну теорію заселення України з Галичини після монголо-татарської навали. Ця теорія була піддана критиці відомим істориком і філологом М. О. Максимовичем (який назвав її “новопридуманими заселеннями й переселеннями”). “...Ти, невідомо чому, виводиш нас, українців, з Карпатських гір, після нашестя татарського, тоді як ми й прадіди наші завжди думали й говорили, що ми жили тут, по обидві сторони Дніпра, з незапам’ятних часів, з предковіку!.. Ми, українці, залишились як раніше в своїй рідній Київській стороні, в своїх стародавніх містах і селах...” – писав М. П. Погодіну М. О. Максимович.

Значний інтерес викликає стаття А. Ю. Кримського “Давньокиївський говір”, опублікована в 1906 році. Вчений дискутує з академіком О. І. Соболевським, на думку якого в Києві до монголо-татарської навали говорили російською мовою. А. Ю. Кримський, навпаки, вважає, що старокиївський говір – прямий предок української мови, бо він виявляє “величезну частину” українських мовних особливостей.

Держава зі столицею в Києві займала величезну територію, і при тодішньому розвиткові засобів зв’язку мовна й культурна різноманітність окремих місцевостей була природньою. Академік Л. А. Булаховський упевнено припускав існування різних східнослов’янських діалектів уже в часи Володимира та Ярослава (Х–ХІ століття). На його думку, “малоймовірно, щоб на величезних просторах, зайнятих східнослов’янськими племенами, при досить недосконалих шляхах сполучення, при системі феодального господарства, мова не виявилася сильно роздрібненою”. Академік М. С. Грушевський вважав, що відмінності між українською, російською й білоруською мовами можуть бути так само давніми, як відмінності між українською, польською і болгарською. Деякі дослідники критикували теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови значно рішучіше. Відомий український учений академік С. Смаль-Стоцький вважав, що окремі слов’янські мови існували нарізно починаючи ще з праслов’янських часів, а для давньоруської мови не можна знайти місця в реальній історії. Близькою була позиція авторитетного мовознавця й історика церкви І. Огієнка (митрополита Іларіона). “Наука голосно твердить, що українська мова, як і інші слов’янські мови, зачалася в глибоку праслов’янську давнину, ще задовго до Різдва Христового, і довгими віками зростала й зростає аж до нашого часу. Три східнослов’янські мови, українська, білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної як мови самостійні, і так званої “праруської” спільної мови ніколи не було”.

До святкування 1500-річчя Києва була надрукована стаття В. М. Русанівського (тепер – академік Національної академії наук України) “Вивчення мови стародавнього Києва: стан і перспективи” (Вісник АН УРСР, 1980, № 1). Учений вважає, що Київ можна назвати “прабатьком усіх слов’янських міст”. Він підкреслює, що в Києві ХІ–ХІІІ століть була досить поширена грамотність, і через те писемна мова впливала на усну. Мова Києва поєднувала в собі мовні особливості представників різних суспільних груп, і вироблялася певна міська “спільна мова”, яка певною мірою була зразком для інших міст. Відомі слова, властиві тільки мові Києва цього періоду: “челядь”, “свитка”, “стріха”, “лови”, “тенета”, “ворожбит” та ін.

Пізніше у збірнику “Культура слова” (1992, випуск 42) була вміщена стаття Г. П. Півторака (тепер – член-кореспондент НАН України) “Як розмовляли в стародавньому Києві”. У статті підкреслювалося, що широко вживане в науковій і навчальній літературі поняття “давньоруська мова” стосується лише писемної (літературної) мови. Але на розмовному рівні ніякої єдиної давньоруської мови ніколи не було. Існували близькоспоріднені східнослов’янські діалекти, які ще від праслов’янського періоду мали виразні регіональні риси. Київ містився в районі поширення поліських говорів. Тому “основу київського мовлення від самого початку становили місцеві поліські діалектні особливості, виразне уявлення про які дають сучасні північноукраїнські говори”. Однак далі уточнюється, що сказане стосується передусім сільських поселень району Києва, а в самому місті вироблялася певна узагальнена “спільна мова”, про яку йшлося вище.

Журнал “Дивослово” (1995, № 1) вмістив цікаву статтю професора І. П. Ющука “Про походження української мови”. Автор звертає пильну увагу на одні з найдавніших (серед збережених до теперішнього часу) текстів, писаних у Києві, – “Ізборники Святослава”. Це два збірники творів переважно церковного змісту, складені в 1073 та 1076 роках для київського князя Святослава Ярославича. Твори – копії з болгарських оригіналів, але в них проникають українські слова з живої мови київського переписувача. Ці слова – українські: німая, відома, помагає, ворог, норов, морок, полон, лука, сваритися, дивися, лишися тощо. У написах Софії Київської (ХІ–ХІІ століття) зафіксовані українські форми імен: Михалько, Марко, Дмитро. У давальному відмінку також використовуються українські форми: Петрові, Дмитрові, Фролові, Василеві, Павлові, Борисові, Іванові, попові Івану та ін.

Виразні риси української мови виявляються в давніх говірках Новгорода, заснованого, як вважають дослідники, вихідцями з Наддніпрянщини. У старих новгородських берестяних грамотах трапляються слова: тобі, дід, міх, сіно, діялось, не надійся та багато інших. На Новгородщині досі вживаються такі форми слів, як дід, сіно, річка. Це, за словами І. П. Ющука, “суто українські елементи”. Імена давніх новгородців так само мають українські форми: Олекса, Олександр, Онисим, Олена, Микита, Михайло, Марко, Василь, Юрко, Іванко, Костянтин. Українізми зустрічаються не тільки в берестяних грамотах, а й в інших новгородських документах – наприклад, у літописах. “Це не просто діалектні явища, а прояви тої самої простонародної мови, якою розмовляли не тільки в Києві та навколо нього, а й у Новгороді”, – вважає професор І. П. Ющук.

Дослідник вважає безперечно українським напис “Людота коваль” на мечі ХІ століття, знайденому на Полтавщині. Українські елементи наявні в знаменитому “Слові о полку Ігоревім” (наприклад, вираз “красною дівицею”). Українські слова фіксуються іншомовними документами, складеними не лише в період Київської Русі, а й ще до її виникнення. Так, візантійський історик Пріск Панійський у 448 році записав почуті в таборі гунів (серед яких було багато слов’ян) слова “мед” і “страва”. В ХІ столітті записане українське слово “сніг”, у ХІІІ – “пліт”. Для вивчення мови таких віддалених у часі епох важливе кожне слово, кожна його форма.

На українські форми слів у давньокиївському літописі – “Повісті временних літ” – звернув увагу ще в середині ХІХ століття М. О. Максимович. Він зазначав, що київські літописці, “писавши мовою церковнослов’янською, частенько включали в неї слова і звороти зі своєї рідної української мови”. Якщо в київському літописі вживаються слова “цариця”, “у отця”, “печеніги”, “Донець”, “Мойсій” тощо, то, вважає М. О. Максимович, “ми повинні визнати, що це написано українцями”. Українські мовні особливості виявляються у договорі київського князя Олега с греками (початок Х століття). Живу мову Києва часів Нестора-літописця М. О. Максимович вважає українською. Її риси вчений бачив в усіх давніх пам’ятках, створених в Україні. Погляди М. О. Максимовича на мову Київської Русі, зокрема давнього Києва, й на багато інших важливих питань давньої історії й культури викладені в збірнику його праць, виданому в 1994 році під назвою “Киев явился градом великим”.

Читачі, що захочуть докладніше познайомитися з розглянутими вище питаннями, можуть також звернутися до статті наукового співробітника Інституту української мови НАН України Г. І. Лисої “Риси української мови в найдавніших писемних пам’ятках” (збірник “Культура слова”, 1996, випуск 48/49). На жаль, досі не опублікована цікава праця молодого київського мовознавця В. В. Борисевича “Мовна ситуація Київської Русі ХІ–ХІV століть”.

Цікаву інформацію для роздумів про давнє населення й розмовну мову Києва дає антропологія. Відомий антрополог Т. І. Алексєєва встановила, що літописні поляни, з яких вийшов і князь Кий, походять від носіїв черняхівської культури, чиї пам’ятки відомі на території Києва й датуються першими століттями нової ери. У свою чергу, представники названої культури пов’язуються зі степовими мешканцями України бронзового віку. Цікаво, що в утворенні племені полян брали участь і скіфи. Останній факт певною мірою свідчить на користь припущення відомого археолога й мовознавця М. Я. Марра про те, що й сам Кий був скіфом.

З усього сказаного можна зробити деякі висновки. Тисячу років тому Київ був великим столичним містом із доволі неоднорідним населенням. Вихідці з Київщини (давні мешканці Києва й земель навколо нього) спілкувалися слов’янською говіркою, яку від назви племені полян (до якого належав іще князь Кий) можна назвати полянською. Ця говірка мала численні риси, які дозволяють упевнено вважати її українською. Українські мовні особливості давніх киян яскраво виявляються в текстах часів Київської Русі. Але поряд із тим у Києві складалася й своєрідна наддіалектна “спільна мова”, якою говорили між собою представники різних слов’янських племен, які мешкали в Києві. (Слід зважати й на те, що тисячу років тому між слов’янами було помітноменше мовних відмінностей, аніж тепер.) Розмовна мова Києва часів Володимира Святого і Ярослава Мудрого – цікавий і важливий предмет для дослідження, який потребує дальшої пильної уваги науковців.

argonavt79

30.08.2011, 22:41

Гладкий Матвій Іванович
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] OhUj3BN1OL23GouDndk522-uNK3
(* ? — †8 (18 травня) 1652) — український військовий діяч, полковник миргородський, фундатор церкви у Миргороді, учасник Корсунської битви 1648, Пилявецької битви 1648, походів на Львів і Замостя.

Восени 1648 року керував козацькими військами, які вели боротьбу проти польсько-литовських частин на північноукраїнських землях і в Білорусі. В грудні 1648 року Гладкий з Б. Сокальським були послані гетьманом Богданом Хмельницьким на елекційний сейм у Варшаву. Під час Берестецької битви 1651, коли татари взяли у полон Богдана Хмельницького, виконував обов'язки наказного гетьмана.

Будучи незгідним з умовами Білоцерківського мирного договору 1651 і вимагаючи продовження воєнних дій, разом з козацькими загонами Лук'яна Мозирі та Бугая протидіяв вступові польських військ на територію Гетьманщини. Схоплений і страчений 8(18 травня) 1652 року разом з Лук'яном Мозирою і А. Хмелецьким на вимогу польської сторони (С. Аксак, К. Завіша, С. Маховський, Станіслав Лянцкоронський) українсько-польської військової комісії, яка наглядала за дотриманням умов договору.

Літопис Самовидця містить свідчення про те, що Гладкий після битви під Берестечком намагався захопити гетьманську владу, за що і був заарештований та страчений. Похований у селі Миргородці недалеко від Миргорода.

genych

31.08.2011, 20:40

Русь-Україна - серце і розум Великої Руси

Кожному народу притаманне самобутнє, властиве лише йому сприйняття світу. Слав’янам найбільш притаманне духовно-пізнавальне світосприйняття. Це свідчить про глибинний розвиток свідомості і готовність сприймати Божі Знання.

Настав час усвідомити, що саме Слав’яно-Орійським родам Божим Провидінням покладено призначення виступити Духовними Провідниками людства.

Ранок Сварожий оповіщає про настання нової духовної пори, „Доби Знань”, тому ми, Православні Волхви, пророкуємо визначальну роль Руси-України та Слав’яно-Орійських родів у майбутньому тисячолітті.

Маючи божественну суть і знаходячись у найжорсткіших обставинах, ми просто зобов’язані першими віднайти вихід зі скрути. Цей вихід, до якого спрямовує своїх дітей Всевишній, - повернення до Відичного Православ’я, до Природи та Божих Законів Прави.

Відновлення звичаєвого світогляду виступить тим спонукальним чинником, що досить швидко призведе до улагодження (стабілізації) відносин різних світлоносних народів. Тільки послуговуючись світоглядом Відичного Православ’я, Слав’яно-Орійці прийдуть до усвідомлення себе як єдиного і багатопроявного роду. Це, у свою чергу, створить умови для спеціалізації кожного народу та співпраці між усіма ними. Діяльність на засадах взаємопідтримки забезпечить верховенство Відичної Духовности (природовідповідного світогляду) на Землі.

Відродження розпочинається саме з Руси-України, бо на нашу землю постійно приходили і приходять Рідні Боги. А це свідчить про її святенність. ,,Правда така, що ми Дажбожі внуки в Оумі. А Оум Великий Божеський є єдиний з нами”, - промовляє нам Божу Істину “Велесова Книга”. В Русі людству були відкриті Божественні Знання про Всесвіт, закони Прави. Русь є колискою, прабатьківщиною Слав’яно-Орійських (індоєвропейських) родів. Родів, які володіли і володіють Відами-Еддами-Вістами - божественними знаннями про людину і Всесвіт.

Археолоґічно доведено, що іще з часів середнього палеоліту (120-40 тис. рр. до н.е.) територія Руси-України завжди була заселена. Більша частина Українських земель протягом мільйона років ні разу не була затоплена. Свідченням цього є найбільша в світі (до 70%) кількість чорнозему, ґрунту, який зберігся внаслідок того, що ніколи не змивався. У природному відношенні наш Край є одним з найбагатших на планеті. Тому, по вичерпанню природних запасів на планеті, надра, сама земля і продукти харчування, які дає Русь, будуть найважливішими чинниками виживання.

Русь-Україна знаходиться на кристалічному щиті, що убереже її від серйозних тектонічних зрушень, які спостигнуть людство у зовсім недалекому майбутньому. Ця порода найбільш стійка, окрім того, вона виробляє своєрідну силу (енерґетику), що сприяє розвитку розумової діяльности людей. Де би не проживали Русини, вони підсвідомо знаходять місця залягання подібної породи і селяться на ній.

Саме в культурі Руси найбільш повно зберігся духовний світогляд та звичаї, яких дотримувалась Біла Раса у період її цілісности. Ми, тобто ті, хто не покинув Орійської Батьківщини - Руси, володіємо ознаками, які до сьогодні складають “Душу” й особливу внутрішню якість Слав’янства.

Українська мова - мова Русинів - має у собі звукорезонуючі слова-формули (в тому числі, особливо, імена Богів), що найближче стоять до Прамови - мови волхвів, з якої розвинулися всі Орійські (індоєвропейські) мови. Інакше кажучи, са?ме Русини на землі своїй бережуть коріння Орійського мовного дерева, стовбуром якого була і є мова Українська.

Особливості нашого характеру найбільше відповідають вимогам суспільства нового планетарного циклу. Саме Русини, не полишаючи місця свого народження, пройшли багатотисячолітній шлях від створення першої післяпотопної держави до початку творення держави нового типу. Сьогодні Русини і всі Слав’яни швидкими темпами відновлюють свої природні задатки народу Волхвів. Це раса, яка дала людству найвідоміших Духовних Провідників - Спасів Мира, Богумира, Раму, Будка, Орія, Одина, Колодія, Суса, Мамая та ін.

Русь-Україна має виняткове ґеополітичне розташування у сучасному світі. На 80% ми є моноетнічною державою, а це - запорука єдности розуміння світу і можливости швидких суспільних перетворень на великій території. Сьогодні економічний розвиток окремих частин України приблизно однаковий, тобто, є реальна здатність розпочати перетворення у кожній області й у всій державі водночас.

Русь є найбільшою за чисельністю та найліпшою за якістю Білою Державою - справжнім ґенофондом Білої Раси (як і більшість Слав’янських земель), чи не останнім оплотом білої частини людства. Завдяки притаманному Русинам способу життя (сільське землеробство), ми маємо збереженим величезний пласт народних звичаїв і обрядів (основи Слав’янства). Більше того, на священній землі Поділля-Праславії й досі живуть волхвівські роди - прямі носії Звичаю.

В Русі-Україні, порівняно з іншими Слав’янськими державами, є найбільша кількість офіційно зареєстрованих рідновірських реліґійних громад і рідновірів у відсокоіому співвідношенні до кількости народу. Завдяки унікальному захованню, збереженню рідної звичаєвости, навіть у лабетах христосіянства (у двовір’ї), переважна більшість Русинів залишаються потенційними (неусвідомленими) рідновірами. Збільшення громад Відичного Православ’я в усіх Слав’янських землях, їх взаємодія і активна позиція у власному державотворенні є надійною запорукою швидких позитивних перетворень у Слав’янщині і світі.

Спираючись на вищесказане, ми наполягаємо на необхідності бурхливого розвитку і відродження Відичного Православ’я - Рідної Православної Віри. Тому головне завдання, яке стоїть перед Слав’яно-Орійськими родами на сучасному етапі - це відродження Відичного Православ’я як своєї глибинної духовної суті та як зовнішніх проявів власної самобутньої культури. Просочення праведними рідновірськими ідеями верхівки власного суспільства та зайняття у ньому керівних позицій призведе до формування високодуховної, еколоґічної політики сонценосних держав, а отже, й виходу зі світової кризи.

Також необхідно забезпечити найкращі умови для якнайшвидшого відтворення корінного Слав’янського населення як основи виживання білої раси. Посилюючи взаємовигідну співпрацю, взаємодію та підтримку, необхідно створювати міжнародні Слав’янські об’єднання - віча, братства, спілки, корпорації, проводити науково-практичні конференції, фестивалі тощо. Це у кінцевому результаті приведе нас до створення Слав’янської Духовної цивілізації та перемоги справжньої загальнолюдської духовности.
Відайте! Усі люди, які стануть на бік Світла і Добра у битві Богів, потраплять до Ирію.

argonavt79

02.09.2011, 20:10

Марко Жмайло, гетьман запорізького козацтва.
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Гетьманування Марка Жмайла припадає на 1624-1625 роки. У цей час козацтво, вся Україна перебувала на грані війни з Польщею. Козаки висунули перед польським урядом низку вимог, від яких не збиралися відступатися, але поляки не збиралися їх виконувати. Ну, як король і сейм могли погодитися, скажімо, на скасування унії та поширення по всій Україні православ'я? А ще козаки вимагали узаконити їх, козацьке, судочинство, тобто за певні провини козаків мали судити козацькі суди за козацькими звичаями, а не суди польські. Надзвичайно глибоке політичне підґрунтя мала й вимога про те, щоб з території Київського воєводства було виведено всі польські війська, а їхнє місце посіли гарнізони українських козаків...

Добре розуміючи, що всі ці вимоги - дипломатично замаскований ультиматум, король наказав головнокомандуючому польськими військами Станіславу Конецпольському пройти з вогнем та мечем по українських землях і примусити козаків підкорятися польським законам. Як у будь-якого з військових, у Конецпольського був сильний аргумент - близько ЗО тисяч солдатів. Коли він привів їх до Канева, місцеві козаки погодились на переговори, але з умовою: Конецпольський зачекає, поки прибуде гетьман Жмайло. Та польський головнокомандувач добре знав, що в таких випадках козацькі гетьмани самі не прибувають, вони приводять із собою кілька тисяч козаків. Тому на прихід Жмайла чекати відмовився. А козаки не мали стільки сил, щоб стати до бою, і відступили - спочатку до Черкас, потім до Крилова.

А гетьман Жмайло збирав тим часом військо. Про наміри Конецпольського він дізнався ще тоді, коли коронний гетьман тільки ладнався до маршу в Україну. Але сталося так, що частина козаків вийшла в море, щоб штурмувати Синоп і Трапезунд, частина розійшлася по навколишніх степах. Крім того, Жмайло повів переговори з кримським ханом, сподіваючись на його підтримку. Проте, як свідчать хроністи, польському послові в Бахчисараї вдалося золотом підкупити хана, щоб той не втручавсь у "внутрішні справи Польщі". Втім, хан і сам не дуже квапився. Досвід усіх його попередників переконував: варто українцям завести якісь незлагоди з Польщею - їхні землі негайно стають легкою здобиччю орди. І терпить від цього передусім Україна, бо до власне польських земель орда, як правило, не доходила. Тож Мухаммед-Гірей вирішив тихенько собі почекати, поки польсько-українські пристрасті не переростуть у війну.

Скільки не скликав Жмайло своїх козаків, зібрати йому вдалося лише близько двадцяти тисяч, тобто на десять тисяч менше, ніж привів Конецпольський. До того ж, військо коронного гетьмана поповнювалося місцевими загонами польської шляхти та частиною реєстрових козаків, здебільшого заможних, яким не хотілося втрачати своїх володінь. Отаборившись на березі річки Цибульник, козаки спробували знову стати до переговорів з Конецпольським, але той висунув такі вимоги, що козаки пристати на них не могли. Це засвідчила козацька рада, і її думку переказали коронному гетьманові 13 посланців, що прийшли до табору поляків.

Отже, нема переговорів - лишається тільки "хто кого". Війна.

Перший бій зав'язався, так би мовити, на місці - коло табору на Цибульнику, що його заклали козаки, коли ще відступали з Черкас. Досвідчений гетьман Жмайло одразу побачив, що місце невдале. Треба терміново закладати новий табір. Відбивши перші атаки поляків, Жмайло залишив у старому таборі лише полк козаків із кількома гарматами поблизу села Крюкового на правому березі Дніпра, навпроти сучасного Кременчука, а основні сили відвів уночі до Корукового (Курукового) озера.

Полк прикриття показав справжню доблесть і мужність. Не шкодуючи життя, він стримував поляків, щоб дати змогу Жмайлові закріпитися на нових позиціях. І відомо, що полякам так і не вдалося подолати до кінця цю залогу. Частині ЇЇ пощастило пробитися крізь оточення і приєднатись до основних козацьких сил.

Завваживши новий табір козаків, Конецпольський чомусь вирішив, що він не такий уже й надійний, і мало не на марші, не закладаючи власного табору, кинув військо в наступ. Козаки саме такого й сподівалися. Перші лави поляків вони просто поклали трупом чи порозганяли по навколишніх полях влучним гарматно-рушничним вогнем, а далі вдарили із засідок, про існування яких вороги навіть не здогадувалися.

Побачивши, що "бліцкріг" не вдався, Конецпольський розпочав тривалу облогу. Та в цей час прибули гінці короля, який вимагав швидше закінчувати війну з козаками, оскільки потребують негайного з'ясування стосунки зі шведами. До того ж, у цьому з'ясовуванні, ой, як знадобляться козаки! То чи ж варто мати їх собі за ворогів у власній державі? Зрештою коронний гетьман і сам розумів, що затягувати війну з українцями нема рації. Тим більше, що діється все на Дніпрі, поблизу Січі, а звідти до Жмайла не сьогодні-завтра може прибути підмога - великий козацький загін от-от повернеться з походу на Дунай.

А що гетьман Жмайло? Він бачив, що військо його зазнало неабияких втрат. Продовольства, як кажуть, на денці. А коли саме надійде підмога з Січі та чи зуміє вона пробитися до його табору або відтіснити від нього поляків, хто міг про це знати точно?

Одне слово, самі обставини змусили польського командувача і козацького гетьмана поновити переговори. Конецпольський у цій ситуації повівся хитро. Він не хотів чекати, поки козаки надумають слати до нього парламентарів. Але й розпочинати переговорів першим теж не бажав - так можна втратити гідність. І послав до козаків представника з... пропозицією, щоб козаки самі склали умови перемир'я і запропонували їх. Тобто, по суті, коронний гетьман провокував Жмайла розпочати переговори першим. Оскільки умови мав виставляти він, Жмайло погодився. Отак і вийшло, що перемир'я запросили нібито самі козаки.

Інша річ, що умови січових лицарів для поляків прийнятними не були. І почалось тривале змагання умів - за кожен пункт і кожне окреме слово. Зрештою, погодились на тому, що реєстр має зменшитись до 6 тисяч козаків. Це дуже неприємно вразило все січове товариство, бо багато хто з нього та й поза ним позбавлявся козацького звання. Понад те, козакам заборонялося ходити в море й турбувати турків і татар, а свої чайки вони мали спалити в присутності польських комісарів.

Після такої угоди козаки позбавили Марка Жмайла гетьманської булави. І вони, й згодом українські історики, докоряли Жмайлові за те, що він погодився на справді нестерпні умови Куруківського договору. Але прошу трішечки заспокоїтись і поглянути на ситуацію очима самого гетьмана Жмайла. Що він мав чинити за конкретних обставин? їсти козакам нічого, коні голодні, набої для гармат і рушниць майже вичерпано, а в таборі повно поранених. Що далі? Прориватися? Поляки переб'ють у степу - їх бо набагато більше. Тримати оборону? Ну, якийсь тиждень, може, й удасться...

А щодо звинувачень стосовно умов договору... Чи справді козаки спалили хоч одну чайку? Певно, що ні. Зате гетьманові пощастило зберегти понад десяток тисяч козаків - ось що головне. А коли вони живі-цілі повернулися на Січ, то який там король міг позбавити їх козацького звання? Хто, яка сила і яка влада спромоглася б перепинити козацькому війську дорогу в море? Реєстр невеликий? Але ж польський уряд і тих козаків, що були вже в ньому, не утримував. Платні здебільшого не видавав, про одяг та зброю не дбав. Або ж робив це час від часу, коли заходила нагальна потреба в козацькій, бойовій і часто непереможній, силі - для допомоги у війні проти Московії чи Швеції.

Отож ні в чому особливому ні перед козаками, ні перед історією України гетьман Марко Жмайло не завинив. Згадаймо ж його добрим словом.

genych

03.09.2011, 18:45

Цікаві факти з історії України

*** в містечку Заліщики (Тернопільська область), після нападу Німеччини на Польщу в 1939 році, деякий час перебував польський уряд. А вже після вступу у війну Радянського Союзу, цей уряд через Румунію евакуюється в Англію, й до 1945 року вважався легітимним урядом Польщі...

genych

05.09.2011, 14:49

Цікаві факти з історії України

*** в селі Лемеші (Чернігівська область) на початку XVIII століття народився хлопчик Олексій Розум. У вільний від випасу корів час, він співав у сільскому церковному хорі, де був помічений, відправлений до Петербургу й згодом став графом Розумовським й вінчаним чоловіком імператриці Елизавети (щоправда без права престолонаслідування). Брат графа Кирило у 18 років (!) очолив петербургську академію наук, а згодом ще й став гетьманом Лівобережної України...

genych

07.09.2011, 20:05

Цікаві факти з історії України

*** в містечку Бердичів (Житомирська область) в костьлі Святої Варвари 14 березня 1850 року місцева красуня Евеліна Ганська була повінчана з Оноре де Бальзаком. В цьому ж містечку тривалий час жив Фредерік Шопен, крім написання музики він також керував роботами по реставраціїї тамтешнього органу...

argonavt79

12.09.2011, 20:27

Іван Виговський гетьманство(1657-1659)
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Виговський був одним із найрозумніших і найосвіченіших козацьких ватажків. Він походив із православного шляхетського роду Київщини і вчився у славетній Могилянській колегії. У 1648 р., перебуваючи на службі у польському війську, він потрапив у полон під Жовтими Водами. Оцінивши його освіченість та досвід, Хмельницький відпустив його на волю. Виговський приєднався до козаків і незабаром був призначений генеральним писарем. Новий гетьман швидко виявив свою прихильність до старшини. У зовнішніх стосунках він схилявся до заснування незалежного українського князівства. Проте Україна була надто слабкою для того, щоб зробити такий крок, тому Виговський зосередився на пошуках противаги московським впливам на Україні. З цією метою він зміцнює зв'язки з Польщею.

Якщо верхи козацтва і духовенства підтримували зближення з Польщею, то проти цього активно виступали народні маси, що з підозрою ставилися до всякого порозуміння між козацькою старшиною та польською шляхтою. До затятих ворогів такого зближення належали запорожці на чолі з Яковом Барабашем, а також козаки Полтавського полку під проводом Мартина Пушкаря — полковника, що мріяв стати гетьманом. У той час як Виговський сподівався розіграти проти царя польську карту, московити, вмить відчувши загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві, стали підбурювати народ проти гетьмана. Наприкінці 1657 р. проти нього повстала велика кількість рядових козаків, і в червні 1658 р. дві ворогуючі козацькі армії зіткнулися у кривавій битві. Переможцем із неї вийшов Виговський. Пушкар разом із 15 тис. повстанців загинув на полі бою, а Барабаша пізніше схопили і стратили. Це стало пірровою перемогою для гетьмана — українці заплатили за братовбивчу боротьбу ціною близько 50 тис. життів.

Розуміючи неминучість розриву з Москвою, Виговський активізував зусилля, щоб налагодити порозуміння з поляками. Велику допомогу йому подавав український аристократ Юрій Немирич, який довгий час навчався в Європі й підтримував ідею суверенного «Руського» князівства, незалежність якого спиралася б на міжнародні гарантії, як у Голландії чи Швейцарії. Але Виговський, що готувався до війни з Московським царством, не мав достатньої сили, щоб наполягати на визнанні поляками незалежності України. У 1658 р. після тривалих дискусій українські та польські посли досягли компромісного рішення, відомого як Гадяцький трактат.

За цією угодою Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Руське князівство, що поряд із Польщею та Литвою ставало третім рівноправним членом Речі Посполитої. Новоствореному князівству надавалася широка автономія. Гетьман відповідав лише перед королем і мав власне військо, суди, скарбницю та монетний двір. Польським військам заборонялося вступати на територію князівства без запрошення гетьмана. Гарантувалися традиційні права козацтва, і щороку за рекомендацією гетьмана сотня козаків мала прийматися до шляхетського стану. Поляки пішли на важливі поступки в релігійних питаннях: на території князівства скасовувалася Берестейська унія, а православні діставали в Речі Посполитій рівні з католиками права. Нарешті, на Україні планувалося заснувати два університети, а також стільки шкіл та друкарень, «скільки буде потрібно».

Хоч Гадяцька угода викликає серед істориків захоплення своїми потенційними наслідками для історії України, Польщі та Росії, її реальний вплив був мізерним, оскільки вона лишилася невиконаною. Ще навіть до її підписання Україну окупувало величезне, майже 150-тисячне московське військо під командуванням князя Олексія Трубецького. Спішно зібравши сили та з'єднавшись із своїми союзниками — поляками та кримськими татарами, Виговський рушив на північний схід назустріч загарбникам. 29 червня 1658 р. під Конотопом царське військо зазнало однієї з найстрашніших у своїй історії поразок. Російський історик Сергій Соловйов так описував її наслідки: «Цвіт московської кавалерії загинув за один день, і московський цар більше ніколи не зможе зібрати таку чудову армію, цар Олексій Михайлович з'явився перед своїм народом у жалобному вбранні і Москву охопила паніка... Ходили поголоски, що цар збирався перебратися до Ярославля за Волгою і що Виговський наступає прямо на Москву». Проте гетьман не зміг скористатися своєю блискучою перемогою. На Україні продовжували перебувати московські залоги; напад запорожців на Крим змусив союзників Виговського — татар — повернутися додому; на Полтавщині знову спалахнули заворушення. Кілька промосковських полковників звинуватили гетьмана в тому, що «він продає Україну полякам», і повстали. Це було останнім ударом. У жовтні 1659 р., не маючи змоги продовжувати війну з Москвою, Виговський відмовляється від гетьманства й тікає до Польщі.

genych

15.09.2011, 21:12

Походи запорожців на Стамбул

[ Походи запорожців на Стамбул 1615 року ]

Мабуть, кожен пам’ятає рядки вірша Тараса Шевченка про те, як запорожці «у Царгород до султана ходили у гості». Під час одного з таких морських походів у середині червня 1615 року козаки спалили околиці Стамбула та розгромили турецький флот.

У травні 1615 року запорожці на вісімдесяти чайках, кожна з яких вміщала приблизно по 50 козаків, вирушили у черговий похід до Туреччини. Вони перетнули Чорне море і у середині червня висадилися на берег в околицях Стамбула. Козаки розгромили та підпалили передмістя Стамбула Скутарі і порти Мізевну та Архіоку і, забравши здобич, рушили додому. Султан побачив дим від тих пожеж з вікон свого палацу і вислав навздогін запорожцям флотилію галер.

Вони наздогнали козацькі чайки тільки навпроти гирла Дунаю. Запорожці дали бій турецькій ескадрі, взяли на абордаж кілька галер і полонили пораненого турецького адмірала. Кілька захоплених галер козаки привели до турецької фортеці Очакова і там спалили їх на очах залоги. Завдяки європейським дипломатам у Стамбулі козацька експедиція набула розголосу на Заході і, зокрема, французький історик Бодьє писав: «Саме ім’я козаків наводить переляк і жах на Константинополь».

Щоб покарати запорожців, султан наступного року вислав флотилію під командуванням Алі-баші. Турецькі галери перетнули море і увійшли до Дніпровського лиману, де їх зустріли козацькі чайки на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним. Запорожці розгромили турецьку ескадру, захопили кілька галер та близько сотні човнів, а сам Алі-Баша ледве встиг утекти. Після цього козаки вийшли в море, обігнули Крим, висадилися на берег біля Кафи (нині – Феодосія), захопили місто і звільнили сотні привезених на ринок невільників.

Восени 2 тисячі козаків на чолі із Сагайдачним вийшли у Чорне море, прямуючи до міста Самсун на малоазійському узбережжі Туреччини, проте вітер відніс їхні чайки до міста Мінер. Запорожці висадилися на берег, пішки пройшли до Трапезунда і захопили місто. Потім вони на чайках розгромили турецьку флотилію під командуванням Цікалі-баші та потопили 3 галери, а після того спустошили частину східного узбережжя Босфору. Дізнавшись, що біля Очакова на них очікує турецька ескадра Ібрагім-баші, запорожці перетнули Чорне море, обійшли Крим зі сходу, вийшли в Азовське море і через ріки Молочну та Конку повернулися на Січ.

Довідка :
Перший тур. напад на Зах. Україну відбувся в 1498 — 99, як відплата за втручання короля Яна Ольбрахта в тур.-молд. справи. Тоді турки пограбували Поділля і Галичину, дійшовши аж до Перемишля. Після орг-ції Запор. Січі в сер. 16 в. укр. козаки чинили організований опір тур.-тат. агресії.
З другої пол. 16 в. козаки почали влаштовувати відплатні морські походи на тур.-тат. володіння на півд. України: Очаків (1589), Аккерман (1594, 1601), Кілію (1602, 1606), Ізмаїл (1609, 1621), Каффу (1616). Скориставшися з ослаблення Т. війнами з Австрією і Венецією, козаки на поч. 17 в. організували великі походи проти тур. міст. Запорожці здобули Варну (1604), Трапезунд (Трабзон, 1614, 1625), Синоп (1614), кілька разів нападали на Стамбул (1615, 1620 і тричі 1624), викликаючи паніку серед тур. населення. Ці морські походи козаків на Туреччину мали широкий відгомін у Зах. Европі.

Петрович

16.09.2011, 14:38

Нас шаблями рубали!
Нас у багні топили
Але волю до свободи
Нашу не зломили!
На коліна лише стану
Перед матір'ю і татом,
Голову схилю
До сестри із братом.
Богу я вклонюся
Ставши на коліна,
Ця свята земля моя-
Наша Україна!
-Петрович-
15.09.11

genych

16.09.2011, 16:34

Цікаві факти з історії України

*** в селищі Гоща (Рівненська область)вотчині князів Острозських в місцевій арианській школі в 1601 році зявляється новий учень Григорий(Юрий) Отрепьев. Через деякий час, чи то з власної амбітності, чи то з авантюрства своїх польських покровителів він стає царем Всея Руси - Лжедмитрием І. Об`єктивности ради,потрібно відзначити - досить прогресивним царем, але ...

D-Misha

18.09.2011, 21:01

Місто Зміїв і його таємниці......
Бровко Володимир...

Імперські часи..

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

Продовжуємо нашу розповідь про українське місто Змієв, його жителів і таємниці Зміївського району.

Для цього нам потрібно буде трохи повернуться з часів Катерини II , за часів імператриці Анни Іоанівни як початкової точки історичної хронології нашої розповіді.

Бо, як раз на цей час, на території Слобожанщини, остаточно увійшла до складу Російської імперії. Скажімо на відміну від земель Війська Запорізького колишніх нехай і формально, але незалежними від москалів, поляків та кримських татар.

Так до речі і території Правобережної України частково контролювався Річчю Посполитою і частково гетьманами українського реєстрового козацтва.

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

А з початку царювання Анни Іоанівни, часи "української козацької вольниці", для місцевого населення закінчилися.

І вони були змушені як кріпаки російські холопи, працювати на роботах з будівництва української оборонної лінії з фортецями, ровами і валами.

На цю роботу, крім "слобідських черкас" (українці змушені навмисно заманених пропагандою ідеї православ'я в протівовс нової греко-католицької церкви, які мігрували в Російську імперію), було надіслано ще до 20 тисяч інших малоросійських козаків та їх підпомічників. Справжня "трудармія" створена задовго до часів Головкому РККВ Л. Троцького!

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

Крім того, всі жителі Слобожанщини потрапили і під непосильний податковий тягар. Адже з 1700 по 1734 р. р. на її території розміщувалася дивізія московських військ під командуванням П. М. Апраксина, якому було дозволено, командуючи слобідськими полками, вирішувати військові і цивільні питання самостійно.

Це право належало також і його послідовникам. Зміївчани ж були зобов'язані забезпечувати утримання цієї дивізії продовольством як податки.

А в 1765 році становище трохи змінилося. Була створена Слобідсько-Українська губернія, на чолі якої був поставлений губернатора Щербина, що ще більше посилило і русифікацію місцевого населення і позбавлення їх козацьких прав і привілеїв, а найчастіше повернення вільних козаків у кріпаки.

А вже коли настав час правління імператриці Катерина II, то тут взагалі почалося ...

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

genych

20.09.2011, 20:21

Цікаві факти з історії України

*** в містечку Глухів (Сумська область) 12 травня 1870 року, рознислася вістка, що їх знаменитому земляку Артемію Яковичу Терещенко, відомому цукрозаводчику та меценату височайшим указом надано потомственне дворянство. Сини його згодом гідно продовжували його справу. А от численні онуки, вже стали прикладати свої здібності в інших іпостасях. Михайло Іванович Терещенко був міністром фінансів та закордонніх справ в уряді О.Керенського; Федір Федорович Терещенко був талановитим авіаконструктором, вельми високо цінувався Жуковським, й літаки його конструкцій були прийняті на озброєння російської армії в І світовій війні...

argonavt79

22.09.2011, 22:51

КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО НА ФЛОТІ.
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Високого рівня досягло козацьке мистецтво ведення морського бою. Їхній флот складався з чайок — легких маневрених човнів, які мали два керма (кормове й носове), рухалися як на веслах, так і з допомогою вітрила. Чайки вміщували 50—70 козаків, озброєних рушницями й шаблями, та невеликі гармати.

3. Утворення реєстрового козацтва. Перетворення українського козацтва на вагомий чинник суспільного життя в Україні й ускладнення стосунків з Кримським ханством і Османською імперією через сутички з козаками обумовлювало прагнення литовської й польської влади встановити над ними контроль.

1524 р. уперше було здійснено спробу залучити козаків на державну службу. Польський король і Великий князь Литовський Сиґізмунд І доручив навербувати 1—2 тисячі козаків для захисту південного прикордоння. Проте через брак коштів цей проект не був здійснений.

Влада Речі Посполитої активізувала зусилля з підпорядкування козацтва. 1572 р. за дорученням короля Сиґізмунда ІІ Августа було прийнято на державну службу і вписано до спеціального списку-«реєстру» 300 козаків. Реєстрові козаки, як їх стали називати, отримували особливі групові права й привілеї. Зокрема, на власну адміністративну владу й козацьке судочинство. Це сприяло виділенню козацтва з інших верств населення й перетворенню його на новий суспільний стан.

Подальші заходи з визнання українського козацтва як окремого стану здійснив король Стефан Баторій. Він погодився прийняти на державну службу 500 козаків, визначивши у спеціальній «Постанові щодо низовців» їхні права й обов’язки.

Документи розповідають.

Із «Постанови щодо низовців», затвердженої королем Стефаном Баторієм 16 вересня 1578 р.

...Перед тим же паном старостою мають скласти присягу на вірність і йому послушними бути... тобто мають не воювати землі Волоської, не чинити в ній жодних шкод і розрух, а якщо хтось би це чинив, мали б гамувати, хапати і бити як нашого коронного неприятеля. Так само мають триматися щодо Білгорода, Очакова, Тягині, сіл і степів їхніх, аби там шкод жодних не чинили, ані не позволяли чинити цареві кримському, його землям, людям, улусам.., однак мають давати нам знати про царських людей; взагалі будуть поступати відповідно до наших наказів.

1. Які обов’язки повинні були виконувати на державній службі реєстрові козаки? 2. Які факти свідчать, що влада Речі Посполитої намагалася використати реєстровців проти козаків Запорозької Січі?

Реєстрові козаки звільнялися від сплати податків і виконання всіх повинностей, крім обов’язкової військової служби на власні кошти. За свою службу вони отримували право володіти землею, яку могли передавати у спадок. Замість місцевої влади вони підпорядковувалися гетьману і старшині, яких обирали на козацькій раді.

Військо козаків*реєстровців отримало назву Війська Запорозького Низового. Його резиденцією було оголошено місто Трахтемирів, де розташовувався також козацький шпиталь. Як символ незалежності від державного війська козаки одержали від Стефана Баторія власні прапор і печатку.

Затвердженням прав і привілеїв реєстровців уряд намагався розколоти козацтво, перешкодити зростанню його кількості й підпорядкувати Запорозьку Січ. Проте ця політика була невдалою. Фактично з реєстрових і нереєстрових козаків сформувалася одна військово*політична організація — Військо Запорозьке. Вони спільно виступали до заборонених морських походів, боролися за розширення козацьких прав і захищали права православних.

argonavt79

27.09.2011, 17:33

Січові́ Стрільці́
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B0_%D1%81%D1%96%D1%87%D0%BE%D 0%B2%D0%B8%D1%85_%D1%81%D1%82%D1%80%D1%96%D0%BB%D1 %8C%D1%86%D1%96%D0%B2.JPG
Одна з найкращих регулярних формацій Армії УНР у 1917—1919, яка мала різні форми організації: Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, 1 Курінь Січових Стрільців, Полк Січових Стрільців, Окремий загін Січових Стрільців, Дивізія Січових Стрільців, Осадний корпус Січових Стрільців, Корпус Січових Стрільців, Група Січових Стрільців.
Перший раз назва «січові стрільці» була використана під час Першої світової війни при формуванні у Австро-Угорщині військових підрозділів з галичан (ядро їх становили активісти довоєнного січового, сокілського і пластового руху).
Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців був організований у Києві[1] у листопаді 1917 з колишніх полонених українців, що вийшли з австро-угорської армії, з метою захищати Центральну Раду перед наступом більшовиків; командир — сотник Олександр Лисенко; у грудні-січні брав участь у боях під Бахмачем і в Києві, далі захищав уряд УНР під час відступу до Житомира. Відтоді й аж до кінця існування формації Січових Стрільців нею незмінно командував полковник Євген Коновалець. Наприкинці січня 1918 Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців брав участь у придушенні Січневого повстання в Києві.
По здобутті Києва 1 березня 1918 року 1 Курінь Січових Стрільців залишився в Києві для охорони порядку і розгорнувся в полк Січових Стрільців у складі 2 піших і 1 запасного куренів, кінної розвідки і гарматної батерії; він нараховував 3 000 старшин і вояків (у тому ч. бл. ⅓ наддніпрянців). По відмові полку Січових Стрільців продовжувати військову службу після гетьманського перевороту, його роззброїли німці і Січові Стрільці розійшлися по Україні, при чому значна частина їх перейшла на службу до Запорізької дивізії, в якій у 2 піхотному полку (полковника Петра Болбочана) склали 3 курінь. У кінці серпня гетьман Павло Скоропадський погодився на формування Окремого загону Січових Стрільців і призначив для нього місце розташування у Білій Церкві; склад: 1 піхотний курінь з 4 сотень, кулеметна сотня, кінна розвідка, гарматна батерія і технічна частина; загальний стан — 59 старшин і 1 187 вояків (бойовий стан — 46 і 816).

Січові Стрільці в Києві. Січень 1918 року
Окремий загін Січових Стрільців став на чолі повстання проти гетьмана Скоропадського після проголошення ним федерації з Росією, й у вирішальному бою під Мотовилівкою (18 листопада 1918) Січові Стрільці перемогли гетьманських дружинників. Під час облоги Києва Січові Стрільці розгорнулися насамперед у Дивізію Січових Стрільців, на початку грудня в Осадний корпус Січових Стрільців, до складу якого, крім Дивізії Січових Стрільців (11 000 бійців), входили ще Чорноморська дивізія та 1 — 2 Дніпровські дивізії; разом бл. 25 000 вояків, у тому числі бл. 80% наддніпрянців. У першій фазі другої війни проти більшовицької Росії Осадний корпус Січових Стрільців розклався: його дивізії з протигетьманських повстанців розбіглися або перейшли до ворогів і боєздатною залишилася тільки колишня Дивізія Січових Стрільців, яка в січневих і лютневих боях проти Червоної армії і повстанців зазнала важких втрат. У кінці лютого Корпус Січових Стрільців відтягнено у запілля для реорганізації, після якої він нараховував 500 старшин і 7 000 вояків, але в наслідок бою під Бердичевом (21 — 29 березня 1919) він зменшився до 300 старшин і 4 500 вояків. Не зважаючи на дальші бої в районі Шепетівки й Крем'янця, корпус, завдяки новому поповненню, збільшився у червні до 319 старшин і 8 067 вояків (у тому числі 5 172 бойового складу) без гарматних полків і батерій, що були у складі УГА (2 і 6 гарматні полки Січових Стрільців) або Армії УНР (4 полк, 12 батерія). У поході на Київ (липень-серпень 1919), перейменований на Групу Січових Стрільців у складі Армійської групи полковника А. Вольфа, корпус наступав через Шепетівку, Звягель на Коростень (загальний стан: 8 600 старшин і вояків, бойовий — 5100 багнетів, 206 кулеметів, 425 шабель, 42 гармати). Після виникнення нового фронту проти Добровольчої армії генерала А. Денікіна Група Січових Стрільців відступила з-під Коростеня до Шепетівки і в середині жовтня перейшла на фронт Добровольчої армії, але в грудні, у зв'язку з катастрофою обох українських армій у «чотирикутнику смерти», демобілізувалася.
У 1920, в основному з колишніх Січових Стрільців, зформувалася 6 Січова стрілецька дивізія. Хоч у ній на командних постах були старшини Січових Стрільців, ця дивізія до формації Січових Стрільців не належала.
До складу Групи Січових Стрільців входило 6 полків піхоти, 6 полків артилерії, кінний полк з 2 дивізіонів, автоброневий дивізіон, 4 — 5 панцерних потягів, об'єднаних у панцерний дивізіон, Кіш Січових Стрільців, Скорострільний вишкіл Січових Стрільців, технічні, ремонтні й обозні частини. Незмінним командиром корпусу був полковник Євген Коновалець, начальниками штабу — старшини ген. штабу колишньої російської армії, полковники: Б. Сулківський, Валеріян Сологуб, М. Безручко, В. Змієнко, Ю. Отмарштайн. Також головні командні пости були обійняті старшинами колишньої рос. армії. Під їх командуванням було 5 полків піхоти (командири: Ю. Осипенко, С. Пищаленко, А. Кмета, В. Мончинський, Т. Виборний), 5 полків артилерії (В. Зарицький, О. Голубаїв, М. Іньків, Д. Михайлів, Я. Бутрим), амуніційний парк, технічні частини й панцерні потяги; вони також переважали серед командирів куренів, батерей і навіть сотень. З галицьких старшин були відомі полковники: А. Мельник, І. Рогульський, Р. Сушко, сотн. І. Андрух (командир 1 полку піхоти Січових Стрільців), підполк. М. Курах, сотн. М. Турок (командир автоброневого дивізіону Січових Стрільців). Серед рядового складу наддніпрянці в піхоті становили бл. 75%, а в артилерії і техн. частинах — 90%; галичани переважали в госп. (незмінний начальник постачання сотн. І. Даньків) і санітарній службі (сотн. І. Рихло) та в інструкторському персоналі Коша Січових Стрільців і різних вишколів (полк. І. Чмола, сотн. В. Соловчук).
У формації Січових Стрільців Армія УНР диспонувала військовою частиною, яка виділялася своєю організованістю і боєздатністю. Як головна підпора протигетьманського повстання, Січові Стрільці мали великий вплив на Директорію УНР, але після від'їзду В. Винниченка за кордон цей вплив зменшився. По війні керівні старшини Січових Стрільців були творцями і головними постатями УВО — ОУН.

D-Misha

27.09.2011, 18:19

30 вересня 2011 р. (у цю п'ятницю) – День народження Миколи Палієнка, сотник Армії Української Народної Республіки, майор Української дивізії "Галичина".

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

Микола Палієнко народився у м. Сквирі на Київщині. Закінчив колегію ім. П.Галагана та фізико-математичний факультет університету ім. Св. Володимира в м. Києві. 1 листопада 1915 р. поступив юнкром у Миколаївську артилерійську школу, а 1 квітня 1916 р. в ранзі хорунжого, був направлений на фронт. Протягом Першої світової війни 1914-1918 рр. завершив навчання в артилерійській офіцерській школі і командував військовими частинами на російсько-австрійському фронті.

З розпадом Російської імперії, повернувся додому. 10 грудня 1918 р. він зголосився до служби у Дніпровській Бригаді Армії УНР. 29 грудня 1919 р. йому було присвоєно звання "сотник". У 1920-1921 рр. перебував в таборі для інтернованих у м. Каліш, пізніше виїхав в Чехію до м. Подєбрад, де 1927 р. закінчив Українську Господарську Академію, як інженер-технолог. У 1928 р. вступив як контрактовий старшина на службу у Польську армію. З 1932 по 1934 рр. закінчив Вищу Воєнну Школу у м. Варшаві. У 1938 р. його було підвищено до майора. У вересні 1939 брав участь у польсько-німецькій війні як командир дивізіону. З 1940 р. по 1943 р. працював інженером у цукроварні в м. Переворську, а згодом директором у м. Городенці.

У липні 1943 р. зголосився до Української дивізії "Галичина" й після артилерійського перевишколу в м. Бенешові залишився інструктором на підстаршинському курсі у м. Пожічі. У Дивізії був начальником підстаршинської школи, згодом командував дивізіоном важкої артилерії. У лютому 1943 р. командував артилерійською батареєю в складі дивізійної бойової групи Баєрсдорфа. З березня 1944 р. пройшов тримісячний курс командирів дивізіонів артилерії в м. Амстердамі, як командир 4-го (важкого) дивізіону брав участь у складі дивізії в боях під м. Бродами у липні 1944 р. У м. Княжому, керуючи вогнем для забезпечення прориву, загинув.

D-Misha

27.09.2011, 19:33

Яценюк -- Януковичу Будьте президентом України......

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

genych

01.10.2011, 19:01

Цікаві факти з історії України

*** під час англо-бурської війни (Південна Африка) в 1899-1902 роках, командир одного з загонів бурів українець Юрій Будяк, врятував від розстрілу одного молодого англійського журналіста. Згодом останній допоміг Ю.Будяку вступити до Оксфордського університету. В 1917 році Ю.Будяк працює в уряді Української Народної Республіки. В 1943 році Юрій Будяк помирає в радянському концтаборі. Англійського журналіста звали .... Уїнстон Черчілль....

argonavt79

02.10.2011, 11:22

Бої за гору Маківку
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Запеклі позиційні бої, що точилися з 29 квітня до 4 травня 1915 року, у ході Першої світової війни, на східному фронті, в Карпатах між підрозділами австо-угорської 55-ї піхотної дівізії І. фон Фляйшнера (до складу якої входили 7 сотень 1-го та 2-го куренів УСС) та російськими військами 78-ї піхотної дивізії генерала Альфтана.
Російські війська вирішили форсувати свій наступ до Угорщини. Австрійські частини відступали під натиском російських військ, які, зайнявши вже половину гори, і далі наступали. Тоді було вирішено послати на цю ділянку проти них частини Українських Січових Стрільців у складі півтора куреня. Вже зранку 29 квітня, відбивши атаку російських військ, стрільці пішли в контратаку. Після короткого рукопашного бою російські війська було відтиснуто до їхніх окопів. Бій на багнетах у самих окопах закінчився перемогою Січових Стрільців, які зайняли оборонну позицію.
Наступного дня російські війська повторили наступ на праве крило військ, які утримували Маківку. Стрілецький контрнаступ скінчився проривом ворожої лінії та здобуттям трьох кулеметів і 173 полонених.
Третій і найзапекліший бій за гору Маківку розгорівся 1 травня. На ділянку були підтягнуті свіжі сили російських військ. По довшій артпідготовці, на невеликий відтинок фронту, на якому розміщалися дві стрілецькі сотні (Будзиновського і Мельника), рушив у наступ російський полк. Російські війська зазнавали значних втрат від рушничного вогню стрілецьких сотень, але наступу це не стримало.
Підійшовши до стрілецьких окопів, солдати закидали їх ручними гранатами. Для відбиття наступу у бій було введено резервний стрілецький курінь. Відбивши наступ противника, він сам перейшов в атаку. В той день двічі подавалися під стрілецьким натиском російські імперські війська і двічі поверталися на втрачену лінію, вибиваючи з неї стрілецькі частини. Третій натиск стрільців дав їм можливість нарешті закріпитися на захоплених позиціях. Російський наступ 2 травня не змінив створеної стрільцями ситуації.
Запекла оборона Маківки дозволила 55-й австро-угорській піхотній дивізії повністю виконати поставлені перед нею стратегічні завдання:
не дозволила військам російської 11-ї армії генерала А. Н. Селіванова прорватися через карпатські перевали і вийти на оперативний простір на Угорську рівнину, що створило б катастрофічні наслідки для австро-угорського фронту, і в разі успіху російських військ — виходу Австро-Угорщини з війни
виграла час для зосередження німецьких військ 11-ї армії А. фон Макензена на ділянці Горліце-Тарнув і наступного успішного прориву російського фронту, який призвів до загального відступу російських військ з Галичини.
2 травня 1915 року, в денному звіті командування 55 дивізії австрійської армії зазначалося:
"У дводенних боях вдалося ворогові добути частину становищ нашого відтинку, що боровся по-геройськи. Аж тут, у найгрізнішому моменті з'явилися українці. Нехай коштує, що хоче, відвічний ворог мусить бути відбитий!
Зі запалом, одушевлені правдивим патріотизмом, з розмахом як шумна буря, якій ніщо опертися не може, кинулися молоді хоробрі сини тієї країни в обороні рідної землі на ворога й приневолили його залишити те, що він вважав за здобуте. Небезпеку усунено. Українські Стрільці двічі рішили бій у нашу користь. Вони можуть гордо дивитися на свої подвиги, бо повсякчасно залишиться в історії слава їхніх хоробрих подвигів, та золотий лавровий листок в історії їхнього народу. Боротьба була важка і вимагала жертв. Тим, що залишилися в живих, висловлюємо нашу щиру подяку й наш подив. Героям, що поклали свої голови і віддали останню краплину крови, тим, що не можуть уже радіти перемогою, присвячуємо на вічну память цю згадку.
Українці! З великою гордістю можете глядіти на Ваші найновіші геройські подвиги. Кожний мусить славитися приналежністю до Вашого корпусу, бо він матиме право назвати себе вибраною частиною."
У 1920-х роках члени УВО, а згодом ОУН започаткували встановлення хрестів полеглим за волю України поблизу центральної вершини Маківки. У 1930-х українська молодь розпочала масові паломництва на «горбочок» на Маківці.
« На тім майже 1000 метровім шпилі між Тухлею і Головецьком висипали могили 34 юнакам–героям. Ці могили це наш перший військовий цвинтар. На Маківці повинен станути величавий пам’ятник, гідний жертви героїв, що там спочивають, а сама Маківка повинна стати прощею для земляків–патріотів. Поки що Філія Т–ва Охорони Воєнних Могил у Сколім, на спілку з матірнім Т–во–м, помістять у церкві в Грабівці Скільськім (сільці біля підніжжя Маківки) пам’ятну металеву таблицю з іменами похованих на Маківці УСС[2] »
У 1998-1999 цвинтар Січових Стрільців було відбудовано: встановили 50 хрестів на могилах січовиків та один пам'ятник на честь тих січовиків, котрих ідентифікувати не вдалось. На Пантеоні поховані: Онуфрій Федорчак. Дмитро Формусяк - 22 роки. Юліан Шевчук - 19 років. Микола Юзьвяк - 18 років. Дмитро Цвілинюк - 19 років. Федь Ткачук - 21 рік. Борис Ткачук - 23 роки. Пилип Тимчишин - 26 років. Сумарук. Іван Тимчишин - 21 рік. Омелян Стратійчук - 17 років. Михайло Стратійчук. Михайло Стефанський. Гриць Стефурак. Дмитро Снітович - 18 років. Дмтро Савчук - 19 років. Юра Пітиляк - 20 років. Кость Попенюк - 26 років. Іван Ребеньчук - 20 років. Федір Пик - 20 років. Дмитро Петрів - 20 років. Василь Палійчук - 20 років. Микола Мицканюк -21 рік. Михайло Мицканюк - 23 роки. Дмитро Мицканюк - 22 роки. Микола Михайлюк. Осип Матковський - 22 роки. Ілько Матійчук. Федь Матійчук. Микола Максимюк - 18 років. Іван Лаврук - 19 років. Іван Кішка - 19 років. Осип Конюшевський - 25 років. Олекса Курендаш - 19 років. Федір Карпин - 22 роки. Василь Іличук - 18 років. Михайло Дячук. Василь Вітенюк - 20 років. Танас Дупрейчук - 21 рік. Петро Данищук. Ілько Грицюк - 20 років. Василь Геник - 21 рік. Ілько Ганущак - 19 років. Іван ГІльтайчук. Олекса Григорчук - 18 років. Юрко Григорчук - 20 років. Степан ГАврилюк - 20 років. Михайло Білячук - 18 років. Ілько Бехметюк - 22 роки. Федір Бельмега - 17 років.

D-Misha

08.10.2011, 01:01

Історія відкриття у Харкові Пам'ятного знаку Воїнам Української Повстанської Армії....
Павло Клененко.

Пам'ятний знак Воїнам Української Повстанської Армії у Харкові, що знаходиться в міському парку "Молодіжний", протягом останніх років став відомим на всю Україну. Численні намагання антиукраїнських сил його знищити, перенести у інше місце, або й місто зазнавали нещадного провалу. Жодного разу провокації навколо харківського Пам'ятника УПА не досягла.

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

Пам'ятний знак Воїнам Української Повстанської Армії у Харкові, що знаходиться в міському парку "Молодіжний", протягом останніх років став відомим на всю Україну. Численні намагання антиукраїнських сил його знищити, перенести у інше місце, або й місто зазнавали нещадного провалу. Жодного разу провокації навколо харківського Пам'ятника УПА не досягали своєї мети. Навпаки – вони змушували громадські організації й небайдужих громадян міста мобілізовувати всі свої зусилля і можливості для відстоювання й захисту пам'яток становлення української державності на Слобідщині. Нажаль, історія встановлення Пам'ятного знаку Воїнам УПА в Харкові, його символіка і значення лишаються багатьом невідомими, що нерідко служить джерелом спекуляцій нечистих на руки людей. У цьому контексті наведені нижче спогади здатні відповісти на багато питань нашої недавньої історії.

Ідеї відкриття у Харкові Пам'ятника Воїнам УПА виникла в середовищі Спілки Української Молоді та Молодіжної патріотичної організації "Сокіл" у 1991 році. Газета "Нова Україна", редакція якої складали переважно сумівці, з першого числа (жовтень 1991 року) послідовно і безкомпромісно піднімала різнопланові питання Української Повстанської Армії, її зв'язку з Харківщиною і необхідність увічнення героїв УПА в Харкові. На Покрову 1991 року, під час відкриття Пам'ятного Хреста Воїнам Української народної республіки у м. Лозовій, один з учасників збройного опору Другої світової війни з м. Сум (прізвище, нажаль не забулося), знаючи про нашу ідею запропонував присутнім розпочати збір коштів на пам'ятний знак українським повстанцям у Харкові. Відтоді питання встановлення у Харкові Пам'ятного знаку Воїнам УПА зрушилося з місця і чекало нагоди на своє втілення.

Сталося так, що з квітня 1990 року Харківська молодіжна патріотична організація "Сокіл" і Харківський СУМ проводили акцію по збору коштів на пам'ятний знак репресованим кобзарям. До літа 1991 року була зібрана пристойна сума, яку було вирішено вкласти в закупівлю кам'яних брил під майбутні пам'ятники. Відомий харківський громадський діяч, світлої пам'яті Петро Григорович Черемський маючи дружні зв'язки з харківським мистецьким середовищем, за зібрані кошти придбав дві великі гранітні брили й близько десяти брил середнього розміру у відомого скульптора Михайла Овсянкіна. На прохання Петра Черемського тодішній начальник харківської міліції Олександр Бандурка надав техніку для перевезення каменів до подвір'я Харківського літературного музею, де брили відтоді й зберігалися. Художник Валерій Бондар, співробітник літературного музею взявся керувати обробкою каменів до відповідного естетичного стану. Як тепер пам'ятаю його полум'яні очі і мистецьке нетерпіння, коли він обираючи під Пам'ятний знак УПА камінь схопився за один з них: "Тут же – каже – все є! Природа вже зробила з каменю монумент! Нам тільки чіткіше навести різцем! Ось дивіться – лише трохи поправити різцем ¬- і перед Вами три постаті бійців УПА. Один боєць підтримує іншого, пораненого чи загиблого. Ще один воїн – з крісом! Це просто колосально!"

А згодом ми обирали місце під майбутній монумент. За загальною згодою вирішили його розташували у міському паркові "Молодіжний", який за радянських часів було утворено на місці колишнього міського цвинтаря. Саме у цьому парку у листопаді 1989 року українською громадою Харкова було встановлено першого на Східній Україні Пам'ятного Хреста Жертвам Голодомору 1932-1933 років. Недалеко від Хреста й Церкви Усікновіння глави Іоана Предтечі й паркової доріжки знаходилася галявина, яка відповідала уявленням сумівського кола про майбутній пам'ятний знак. На цій галявині гарно вписувалися у навколишній краєвид задумані нами невеликий насипний земляний курган з майбутнім Пам'ятним каменем бійцям УПА.

На місці майбутнього пам'ятного знаку Воїнам УПА у квітня 1992 року, якраз на Великдень, Харківська крайова організація Спілки Української Молоді вирішила провести приречення свого членства. На цей величний і важливий захід були запрошені представників української громадськості Харкова, духовенства, студенства. Заплановані урочистості відбулися у піднесеній обстановці в присутності журналістів місцевих медіа-засобів. Приречення сумівців освятили священики ЧССВ Української греко-католицької церкви о.Никодим, який прибув на цей захід з студентами Львівської духовної академії. На короткому мітингу тодішній голова харківського СУМу Олесь Бондаренко закликав присутніх підтримати ініціативу молоді щодо встановлення на освяченому українським духовенством місці пам'ятного знаку героям Української Повстанської Армії. Громада одностайно підтримала ініціативу.

Звісно, що реалізувати заплановану акцію було не просто. Ми розуміти, що задля надійного установлення Пам'ятного знаку необхідні юридичні підстави й дозволи від місцевої адміністрації. Незважаючи на відчутну тоді толерантність харківської влади до українських ініціатив (порівняно з сьогоденням), питання оформлення дозвільної документації потребувало залучення авторитетних тоді очільників найбільших громадських організацій – Харківського крайового Руху, Харківського міського товариства "Спадщина", Товариства "Просвіта", Харківського православного братства ім. Св. Андрія Первозванного та інших. Здійснити це допомогла Конференція українських націоналістів Харківщини та Сумщини, яка проходила у Харкові в липня 1992 року.

На конференцію, що проходила в актовій залі Харківського Будинку Міліції (колишній будинок родини Алчевських, що на вулиці Раднаркоміській у Харкові) зібралося сотні делегатів з Харківщини, Сумщини, а також члени Проводу ОУН Омелян Кушпета (Голандія), Роман Зварич (США), народні депутати України, громадські діячі тощо. Серед головних організаторів конференції був відомий харківський поет-подвижник, член проводу ОУН Микола Козак. Напередодні, у Києві представники харківського СУМу зустрілися з Головою Проводу ОУН (бандерівської), світлої пам'яті п. Славою Стецько й розповіли їй про свою ініціативу встановлення у Харкові Пам'ятного знаку воїнам УПА. Присутній на цій зустрічі Петро Черемський змалював деталі можливого встановлення цього знаку вже найближчим часом. Нам було дуже приємно, що Славі Стецько наша ініціатива страшенно сподобалася! "Добре було б її приурочити до нашої, Повстанської Покрови! – захоплено говорила п. Слава – Адже на цю Покрову ми святкуємо 50-ти річчя заснування Української Повстанської Армії! Готуйтеся – ми Вас гаряче підтримуємо!"

Як показав час, та зустріч була плідною. Власне, саме з подачі п. Слави Стецько і виплила офіційна назва майбутнього пам'ятника – "Пам'ятний знак на честь 50-ліття Української Повстанської Армії". Пам'ятаю, що слова підтримки легендарної Голови Антибольшевицького Бльоку Народів (АБН), очільниці Організації Українських націоналістів п. Ярослави Стецько тоді здорово піднесла наш ентузіазм і окрилили. А під час відкриття Конференції націоналістів Харківщини і Сумщини член проводу ОУН п. Роман Зварич, очевидно керуючись настановами п. Ярослави Стецько, у своїй промові висловив надію про одностайну підтримку делегатів-націоналістів ініціативи встановлення на Свято Покрови, 14 жовтня 1992 року в парку "Молодіжний" Харкова Пам'ятного знаку на честь 50-ліття Української Повстанської Армії. Тодішній провідник Харківського ОУН, поет Микола Козак запевнив присутніх, що Харків має потужний потенціал інтелігенції й молоді для гідного втілення ідеї вшанування воїнів УПА. Таким чином, рішення про намір встановити на Покрову Пам'ятника Воїнам УПА в Харкові стало однією з резолюцій конференції українських націоналістів Харківщини і Сумщини. Після задекларованої керівництвом ОУН позиції, ідею встановлення пам'ятника УПА підтримали практично всі лідери тодішніх українських громадських організацій Харкова. Паралельно, ініціатива встановлення у Харкові пам'ятника УПА була підтримана рішеннями ІІІ Світового Конгресу Українських молодіжних організацій (СКУМО), який проходив в Харкові на початку серпня 1992 року.

Виконати всі юридичні клопоти щодо оформлення дозвільних документів на Пам'ятний знак УПА від Харківської міської ради взялися П. Черемський і В.Пасічник. Петро Черемський крім того взяв на себе технічне забезпечення встановлення Пам'ятного знаку й підтримання гідного "презентаційного" рівня майбутнього заходу. У N6 газети "Нова Україна" за серпень 1992 року рада Молодіжної Ліги Харківщини, до складу якої входили СУМ, "Сокіл" і ТУСМ (Товариство Української Студіюючої Молоді) розмістила замітку "На честь 50-річчя УПА" про відкриття на Покрову Пам'ятного знаку Воїнам УПА. Наведемо її повністю: "На честь 50-річчя УПА у Харкові буде встановлено Пам'ятний знак. Молодіжна Ліга запропонувала Харківському кайовому Руху та щойно-утвореному Харківському Кошу Всеукраїнського Братства вояків УПА використати граніт з фондів молодіжної патріотичної організації "Сокіл" як внесок української молоді міста в справу увічнення світлої пам'яти Героїв україни. Крім того, члени творчої студії Молодіжної Ліги є активними учасниками розробки проекту, виготовлення та встановлення Пам'ятного знаку"

До майбутнього свята було запрошено багато цікавих людей, визначних особистостей з різних міст України. Серед поважних гостей, яких запросив СУМ на захід був і відомий поет, художник, бандурист, громадський діяч, багатолітнього політв'зень, колишній сумівець 1920-х років, провідник ОУН на Полтавщині, священик УАПЦ о. Олександр Сарма-Соколовський. Незважаючи на свій поважний вік панотець Микола захоплено прийняв нашу пропозицію освятити пам'ятник Воїнам УПА і приїхати до Харкова з Новомосковська Дніпропетровської області.

Спілка Української Молоді виконувала всю підготовчу "чорнову" роботу. Важливо, що допомогу в установці цього пам'ятника надав нам тодішній Начальник Управління внутрішніх справ по Харківській області, генерал-полковник міліції Олександр Маркович Бандурка. Він виділив важку техніку для перевезення каменю до парку "Молодіжний", екскаватор й забезпечив доставку землі для насипки кургану для пам'ятного знаку. Виділив в допомогу нам і робітників-курсантів... Пам'ятаю, як ми разом з кількома курсантами Університу внутрішніх справ та Вищого військового командно-інженерного училища рекетних військ розрівнювали привезену землю, бетонували фундамент і упорядковували навколишню територію. Основні роботи з встановлення самого Пам'ятного знаку проводили 13 жовтня. Голова ТУСМУ (Товариства української студіюючої молоді) й студент Харківського Художньо-промислового інституту Володимир Кочетигів підготував для пам'ятника мармурову дошку і викарбував на ній напис "Українській Повстанській Армії". У нижній частині дошки Володя вигравував емблему УПА.

І ось, нарешті довгоочікуваний день Пресвятої Покрови – День заснування Української Повстанської армії настав! Людей зібралося дуже багато. Крім запрошених гостей, на відкриття прийшло багато й неочікуваних. Справа в тому, що в цей час на базі Харківського літературного музею проходила конференція "Рід, родина, нація", на яку з усіх кінців України з'їхалися представники української інтелігенції – відомі письменники, митці, науковці. У почесній варті біля каменю стояли курсанти Вищого військового командно-інженерного училища рекетних військ, які прибули на захід за особистим розпорядженням його начальника – генерал-полковика Володимира Толубка та курсанти Університету Внутрішніх справ (за розпорядженням ректора, генерал-полковника Олександра Бандурки).

Церемонія розпочалася з хвилюючого екуманічного молебня священиків Української автокефальної православної церкви і Української греко-католицької церкви.

Коли урочисто зняли покрів – перед громадськістю відкрився величний Пам'ятний знак воїнам УПА, який було встановлено на насипному пагорбі, що символізував традиційне місце поховань українських воїнів – курган. Масивний, злегка оброблений гранітний камінь, що ніби виростав з кургану, символізував нестримний рух до свободи – стихію, яка породила Українську Повстанську Армію. Вигравованні на камені лінії ясно означали постаті трьох повстанців...Пам'ятаю з яким захопленням всі сприйняли ідею пам'яного знаку! Адже у мінливих променях полуденного сонця тоді камінь УПА здавався наче живим...

Після освячення Пам'ятного знаку з промовою виступив світлої пам'яті о. Микола Сарма-Соколовський. Глибоку в душу врізалися тоді виголошені ним слова, що стали для нашого нашого середовища одкровенням і програмою до дій: "Лише вічна незгода, вічний вогонь дає нам сили. Немає сили? Значить, не достатньо прагнемо – сили з'являються лише по потребі. Це – закон Божий: дається лише стільки, на скільки віруєш, на скільки прагнеш. Не можна вимагати у небес більшого, коли прагнення мізерні. Людина перемагає тільки, коли вірить і віруючи прагне!"

Наче підтвердили слова священика трикратний бойовий салют з АКМів й урочистий парад курсанів курсантів училища Тулубка. А далі звирувало промови, виступи, співи, бендурний передзвін...

Здійснилося! Радість і гордість за черговий успіх українських сил наповнували наші груди й кликали до наступних перемог!

Пам'ятний знак Воїнам УПА гідно височіть у місці його початкового зведення в парку "Молодіжний".

Нажаль, погодні умови і бузувірські дії вандалів дещо змінили його загальний вигляд. Була замінена пам'ятна дошка, художні лінії, які підкреслювали глибокий сенс Пам'ятного знаку майже повністю затерлися, підхід до знаку було вислано бруківкою. Хвилюючись за поновлення пам'ятника у первісному вигляді, його автор – відомий харківський художник Валерій Бондар у 2009 році звернувся до харківської громадськості із закликом, який ми наводимо нижче.

"ПОНОВИМО!"

Все створене Господом гармонійне.

Треба просити про зняття полуди з очей й у здавалося у звичних речах, намагання бачити інші постаті, події. На все воля Божа, й тому притаманне звичайній людині з дитинства знаходити, відкривати у хмаринках, гілках дерев нове.

Світлої пам'яті п. Петро Черемський завіз гранітні брили, дві з котрих прислужились для створення пам'ятника замордованим кобзарям й пам'ятного знаку УПА. Скульптор вирубав контур малюнку написаному на камені. Малюнок фронтальної частини був надрукований в антології поезії репресованих поетів, укладеній поетом Миколою Козаком до добірки віршів Василя Борового (Очима серця, Харків:Основа, 1993). На ній боєць з фрезурою оборонця-захисника тримає друга, що впаву бою. Лівий бік каменю – третя постать бійця із крісом у руці, що опирає раменом друга. В цілому задумано як вічний моноліт української нації.

Але постійні намагання певних сил руками "провінційних патріотів" забруднити українське, чи недостатня глибина вирубаного контуру місцями замулили зображення. Є домовленість зі скульптором зробити глибшим контур зображення моноліту українського духу. Поновимо!"

Валерій Бондар, Харків.

D-Misha

08.10.2011, 14:44

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ ТА УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ: 5 ПИТАНЬ – 5 ВІДПОВІДЕЙ....

Сьогодні, напередодні Дня УПА (14 жовтня), в ЗМІ знову активізувалося обговорення питань, пов'язаних з діяльністю ОУН та УПА. Пропонуємо до вашої уваги матеріал, підготований на основі Фахового висновку робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Тобто це результат наукового дослідження професійних істориків

1.

ЧИ СПІВПРАЦЮВАЛИ УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ З НІМЦЯМИ?

На думку провідників українських націоналістів, німецько-радянський договір від 23 серпня 1939 року мав бути короткотривалим і між Сталіним та Гітлером мала скоро розпочатися війна. Провідники також побачили слабкість Червоної армії під час рядянсько-фінської війни і тому вирішили наблизитися до Німеччини – майбутнього, як їм здавалося, переможця. Моральної відрази до союзу з Гітлером вони відчувати не могли: "жахи нацизму", про які українці тільки чули, не йшли ні в яке порівняння з "жахами сталінізму", які забрали тисячі і тисячі життів українців.

Голодомор на Східній Україні і кривавий червоний терор на Західній Україні буквально штовхнули українських націоналістів до Німеччини.

Одразу після 22 червня 1941 року ОУН-івці підняли повстання на Галичині, Волині і Буковині. На Поліссі активно діяли загони Бульби-Боровця. Вони діяли без узгодження своїх планів з німецькою адміністрацією і встановили свою владу в 187 з 200 районів західних областей, а також в 26 районах Правобережної України. Було створено українські обласні управління в Тернополі, Львові, Рівному, Дрогобичі, Станіславі, Луцьку – повним ходом йшла розбудова незалежної України.

Німецькі польові командири прихильно ставилися до новоявленого союзника в боротьбі з Червоною армією. Однак, німецька верхівка ставилася до націоналістів вороже. Якщо простому німецькому солдатові треба було просто успішно перемагати супротивника, то німецькі чиновники прагнули розбудовувати на українських землях оккупаційні адміністративні структури, тоді як

націоналісти прагнули створення власної незалежної держави. Тому багато українських націоналістів зазнали переслідувань або загинули від рук гітлерівців.

2.

ЗА ЩО ВОЮВАЛА ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (ОУН)?

Метою націоналістів було створення на окупованій Німеччиною території України національної держави

. Цю мету вони почали реалізувати явочним порядком, щоб поставити керівників Третього рейху, котрі не бажали з ними спілкуватися, перед доконаним фактом.

30 червня 1941 р. у Львові ОУН (Б) проголосила Акт відновлення Української держави.

Сформований Я. Стецьком уряд почав втілювати у життя сценарій державотворення, розроблений напередодні війни.

Вже

З липня С. Бандеру викликали в Краків і пояснили йому, що здійснена у Львові акція є державним злочином.

Однак С. Бандера відмовлявся відкликати Акт 30 червня і наполягав на тому, що ОУН є рівноправною стороною на "переговорах", які проводили з ним німецькі функціонери.

"Державна самостійність України для обох сторін не підлягає дискусії", – заявив він 21 липня. Від проголошення Акту 30 червня 1941 р. ОУН (Б) обрала тактику доконаних фактів. У свій час така тактика допомогла Ю. Пілсудському відновити Польську державу в кордонах, які включали українські, білоруські і литовські етнічні землі. Але з нацистами тактика доконаних фактів не спрацювала.

20 серпня 1941 р. було утворено рейхскомісаріат "Україна". Спроба ОУН (Б) і ОУН (М) організувати місцеве самоуправління на окупованій території, у тому числі за межами Західної України, викликала різко негативну реакцію з боку структур утворюваного рейхкомісаріату. 15 вересня поліція безпеки і СД рейхскомісаріату "Україна" рапортувала в Берлін: "

Діяльність західноукраїнської групи Бандери стає все більш шкідливою в інших районах України. Там пропагують національні політичні ідеї, для яких раніше не було практично жодного сприятливого підґрунтя. Ці ідеї становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні і в майбутньому

". Цього ж дня всі поліцейські органи рейху провели перші масові арешти членів ОУН (Б) на окупованій території України та в інших країнах. Провідники ОУН опинилися спочатку в тюрмі, а потім у концтаборі Заксенхаузен. 25 листопада німецькі спецслужби поширили секретну інструкцію такого змісту: "незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у рейхскомісаріаті "Україна", мета якого – створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники".

3.

ЧИ ВОЮВАЛА ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (ОУН) ПРОТИ ГІТЛЕРІВЦІВ?

Стратегічну лінію, проголошену на 1-ій конференції ОУН (Б) (бандерівського крила ОУН) і розроблену у рішеннях ІІ-ої конференції у квітні 1942 p., можна назвати вичікувальною.

Німеччина визнавалася окупантом

, однак збройна боротьба з нею не допускалася як передчасна. Увага місцевих організацій ОУН, у тому числі у східних областях України, спрямовувалася в бік організаційного зміцнення і поширення впливу на населення.

Опинившись перед необхідністю боротьби на два фронти, керівництво ОУН (Б) почало узгоджувати свої дії з ходом Другої світової війни. До кінця 1942 р. воно не сумнівалося у поразці СРСР. II конференція висунула вимогу готуватися до збройної боротьби "в слушний час", колИ СРСР буде розбитий, а Німеччина виснажиться.

У відповідності з рішеннями II конференції осередки ОУН (Б) розпочали підготовчі заходи для розгортання власних збройних сил. Ця робота з різним ступенем інтенсивності велася як в Галичині, так і на Волині та в Поліссі, де вже існували збройні підрозділи "Поліської січі" Т. Боровця-Бульби. Проти німецька діяльність боївок ОУН навесні і влітку 1942 р. виявлялася переважно в актах пасивного опору і саботажу дій німецької сторони – проти здавання населенням продовольчого "контингенту", виїзду населення в Німеччину на роботи.

4. ЧИ ВОЮВАЛА УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ (УПА) З НІМЦЯМИ?

УПА була створена 14 жовтня 1942-го року, хоча проти німецька активність розпочалася раніше. 17-21 лютого 1943 р. біля Одеська (Львівська обл.) відбулася III конференція ОУН (Б). Рішення з військового питання не збереглося, але свідчення учасників конференції (як і всі наступні події) вказують на те, що ОУН (Б) остаточно визначилася з необхідністю збройного виступу.

На III конференції висловлювалися різні думки з приводу стратегії боротьби. Крайовий провідник ОУН на західноукраїнських землях М. Степаняк пропонував розгорнути проти німців широке збройне повстання, вигнати окупаційну адміністрацію, створити національний уряд і домогтися його визнання західними союзниками СРСР. Крайовий провідник ОУН на ПЗУЗ Д. Клячківський і військовий референт проводу ОУН Р. Шухевич вважали, що

збройна боротьба повинна спрямовуватися не проти німців, котрі вже зазнають поразок на фронтах світової війни, а проти червоних партизанів і поляків. На їхню думку, боротьба проти німців повинна була носити характер самооборони народу.

Незважаючи на невизначеність стратегічної лінії, боротьба з окупантами стала фактом.

Провід ОУН (Б) швидкими темпами розбудовував УПА, включаючи до її складу переважно силою загони Т. Боровця-Бульби і ОУН (М).

Не маючи важкої зброї, повстанці не могли провадити відкриті бої і застосовували переважно партизанську тактику. Чисельність УПА досягла максимуму в 1944 р. (до 30 тис. бійців). І раніше, і пізніше вона була істотно меншою.

Однак сила УПА коренилася не в чисельності. Вона спиралася на народну підтримку і на розгалужену, глибоко законспіровану організаційну мережу ОУН (Б).

У травні 1943 р. до керівництва головним проводом ОУН (Б) прийшов Роман Шухевич. Він підготував в серпні 1943 р. III надзвичайний великий збір ОУН (Б), що відбувся в Тернопільській області. Збір висунув гасло "боротьби проти імперіалізмів Берліна і Москви". Була відкинута пропозиція М. Степаняка зосередитися на боротьбі з німецькими окупантами, оскільки це послаблювало "можливості організованої революційної боротьби у новій дійсності", тобто після приходу в край радянських військ. Головним ворогом націоналістів був визнаний Радянський Союз.

Починаючи з весни 1943 p., загони УПА почали планомірно опановувати північно-західний регіон України

. В рейхскомісаріаті "Україна" виникли націоналістичні і комуністичні партизанські краї і зони. У німецьких зведеннях вони характеризувалися як "заражені бандами райони".

Для націоналістів партизанська боротьба була формою збройної самооборони українського населення на окупованій території. Метою її був захист запілля, нагромадження сил і ресурсів для підготовки збройного повстання в слушний час, тобто після виснаження вермахту і Червоної армії у взаємній боротьбі.

Тому поза увагою українських повстанців, як правило, залишалися залізниці, військові комендатури, штаби, місця зосередження і базування бойової техніки. 24 квітня 1943 р. командир партизанського з'єднання І. Шитов доповідав Українському штабу партизанського руху: "Диверсійною діяльністю націоналісти не займаються, в бій з німцями вступають тільки там, де німці знущаються з українського населення і коли німці нападають на них".

Керівництву УПА вдалося істотно ускладнити бойову діяльність радянських партизанів у багатьох районах Волині і Полісся, перешкодити їм в диверсіях.

Причина "захисту" німецьких комунікацій була очевидною: кожна диверсія оберталася трагедією для навколишнього населення: німецькі карателі здійснювали "відплатні акції": спалювали села і нищили їх мешканців

.

Проти німецькі збройні акції УПА, які тривали від початку 1943 р. до середини 1944 р., обмежували діяльність німецької окупаційної адміністрації стосовно економічної експлуатації території Волині-Полісся, де знаходилася матеріальна база українського визвольного руху.

5. ЯК І ЧОМУ ВОЮВАЛА УПА ПРОТИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ? Читати далі..............
......[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

D-Misha

08.10.2011, 15:17

Яр Славутич...

Двосічний меч в обрамленні Тризуба
Ми урочисто вгору підняли, —
Вільготна воля і неволі мли
І для наїзників сувора згуба.

Раменуватим монолітом дуба
Стоїть наш дух. Відважні, як орли,
О, скільки недругів ми в прах змели,
Ідучи твердо на ворожі згуби!

Нехай поранив нас удар тяжкий
На крем'янистій і виткій дорозі,
Та не даються зморі вояки!

Ми йдем вперед, і юній перемозі,
Що перед нами зійде з майбуття,
Кладем жертовне молоде життя.[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

argonavt79

09.10.2011, 11:30

Хроніка міста Тернополя
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
1540-1648 I. ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ

1540, 15 квітня Кастелян краківський і великий коронний гетьман Іван Амор Тарновський отримав від короля польського Сигізмунда 1-го привілей на локацію міста Тарнополя (тоді Тарнополья). Звільнення мешканців міста на 15 років від всіх податків. Розпочата будова замку та Підзамча.
1544 Перший напад татар на незакінчене будівництво. Оборона під керівництвом Бернарда Претвіча Олександра і Прокопа Синявських та Яна Гербурта доки Тарновський не привів на підмогу коронне військо з-під Сандомира Пишемо тут будова Надстаної церкви оскільки немає підтверджений документальних джерел про будову церкви у інший період. Хоча де факто вона старіша.
1548, 20 січня Тарнополю надається Магдебурзьке право Звільнення ще на 20 років від податків.
1549 Місто потерпіло від татарського нашестя
1550, 3 вересня (в Бохні) король Сигізмунд Август надає Тарнополю привілей згідно якого купці що везуть товори з Галича, Коропця, Коломиї до Кременця та інших міст Волині, повинні їхати через Тарнопіль і сплачувати на користь міста від кожного возу певну суму
1550, 30 вересня (в Тарнополі) власник міста Іван Тарновський видає документ в якому окреслює права та обов’язки міщан тарнопільських. (між іншим – панщина – 2 дні в році)
1550, 17 листопада (в Кракові) ще один привілей короля Сигізмунда Августа, згідно якого тарнопільські купці – згінники волів звільнялися від сплати мита в межах всієї держави.
1551, 18 квітня (в Кракові) король Сигізмунд Август надає повторний привілей, згідно якого купцям заборонялося оминати місто Тарнопіль, їдучи до волинських міст.
1559, 27 грудня (в Тарнополі) Іван Тарновський затверджує замість попереднього привілею виданого 30 вересня 1550 року новий, згідно якого панщина замінялася на оплату по 2 гроші від кожного дому. Не відмінялися тільки роботи по направленні ставу, млинів та того що торкалося до оборони та безпеки міста.
1561 Помер Ян Тарновський. Христофор Тарновський (син Івана Тарновського) переймає у власність міста Тарнопіль.
1562, 6 листопада (в Сандомирі) Христофор Тарновський підтверджує всі права та привілеї надані Тарнополю його батьком.
1566 Надання Тарнополю права на проведення трьох ярмарків на рік та щотижневих торгів до пожвавлення торгівлі. Львівський міщанин, різник Станіслав Шолтишек закупив 350 волів у князя Дмитра Івановича Вишнивецького, заплативши по литовські копі грошей за кожного бика. Загальна вартість контракту сягнула 21 000 грошей.
1566, 6 липня (в Любліні) король Сигізмунд Август в заслуги коронного гетьмана Івана Тарновського та його сина Христофора в розвитку міста Тарнополя і його замку, затверджує давні привілеї і надає Тарнополю право складу, в тому числі і солі, що видобувалася на Русі, на зразок львівського.
1567 помер Як Кшиштоф Тарновський. Після його смерті місто перейшло до доньки Зофії, яка була дружиною Князя К.К. Острозького.
1567, 14 січня під Тарнополем збиралося посполите рушення Львівської землі для боротьби проти татар. Нажаль наслідки цієї мобілізації шляхти нам залишаються невідомомими.
1569, 11 червня (в Любліні) король Сигізмунд Август новим привілеєм нагадує владі на місцях, що міщани тарнопільські вільні від всіх сплат в межах держави за вийнятком прикордонних територій.
1570 під час пологів померла Зофія, власником міста на кілька десятиліть став Костянтин Костянтинович Острозький. Він надав міщанам низку грамот, дбав про церкви міста.
1574, 7 квітня (в Кракові) король Генріх Валуа підтверджує привілей Сигізмунда Августа що звільнює тарнопільських міщан від сплати мита при згоні волів.
1575 Місто потерпіло від татарського нашестя
1576, 19 листопада (в Торуні) король Стефан Баторій підтверджує привілеї видані міщанам тарнопільським Сигізмундом Августом у 1569 році і Генріхом Валуа у 1574 році.
1589 Місто потерпіло від татарського нашестя
1589 Тарнополь відвідав константинопольський партіарх Ієремія II з роду Транос
1589, 19 квітня (у Варшаві) король Сигізмунд ІІІ підтверджує привілеї видані Сигізмундом Августом та Генріхом Валуа.
кінець 16 століття у Тарнополі був здійснений переклад частини книг "Старого заповіту нашим земляком, який залишив про себе приписку: "Божею помощью,повельліемь же и пильностію худаго человька на имя Луки в неславнемь Тернополь, льта 1596"
1602 будується вулиця Руська та базиліанський монастир на околиці
1603 замок разом з фільварком, який знаходився біля нього, та прилеглими селами остаточно закріплений за князем Олександром Костянтиновичем Острозьким, а після смерті останнього перейшов до рук вдови Анни зі Штемберка, а згодом до його доньки Катерини, яка вийшла заміж за Тому Замойського.
1605 край зазнав великих руйнувань, але й тоді, в бою під Тарнополем, похід татар був зупинений
1613 місто під назвою Tarnopol позначено на карті, виданій в Амстердамі і вклеєній у перший том "Нового Атласу" 1647 року.
1614 внаслідок магнацьких чвар на місто здійснено напад загону шляхти Януша Острозького, яке на той час належало вдові його рідного брата княгині Анні Острозькій. Місто було захоплене і пограбоване, особливо постраждали євреї, які під час самооборони у голову поранили брата Закжевського шляхтича Нарайовсьокого, за що вимушені були заплатити йому 700 золотих монет.
1618 вдершись на Поділля тарари зруйнували укріплення Тарнополя
1620 онука князя Костянтина Острозького Катерина Олександрівна вийшла заміж за Тому Замойського і внесла Тарнополь у маєтності чоловіка.
1621 спроба грабунку міста татарами
1623, 3 травня Закладено латинську парафію і розпочато будівництво костелу над ставом близько до замку (в північно-західному куті ринку за М.Бриковською). Він проіснував до 1784 року.
1626 спроба грабунку міста татарами
1627, 27 травня (в Замості) Томаш Замойський та його дружина Катерина з Острозьких окреслюють права та обовязки міщан тарнопільських згідно нових власників міста.
1638 власником міста після смерті батька, став син Томи - Ян Замойські, воєвода сандомирський. Згодом Тарнополь переходить у власність різних родин. Ним володіли Конєцпольські, Гадомські, знову замойськізгодом Гнінські, Собеські.

genych

14.10.2011, 19:07

Цікаві факти з історії України

*** гетьман Петро Дорошенко останні двадцять років свого довгого й бурхливого життя прожив у почесному засланні в Росії. Був Вятським воєводою. Отримав від російського царя в маленькому містечку Яропольче (Волоколамський повіт біля Москви) помістя, 1000 дворів і пенсію в 1000 карбованців. Там же він і помер 9 листопада 1698 року. Там же і був похований. Був тричі одружений, мав двох дочок і трьох синів. Його правнучкою, по лінії останнього шлюбу з Агафією Єропкиною, була .... дружина Олександра Пушкіна – Наталя Гончарова.

genych

16.10.2011, 11:31

Цікаві факти з історії України

*** в місті Батурин (Чернігівська область) 5 листопада 1702 року у генерального писаря Пилипа Орлика народився син Григор. Згодом вони будуть змушені покинути Україну. Пилип Орлик буде гетьманувати понад тридцять років, але більша частина його гетьманства пройде в еміграції. Григор Орлик стане визначним державним і військовим діячем Франції, генералом і довіреною особою короля Людовіка XV, отримає графський титул і велику кількість європейський нагород. В 1747 році Г.Орлик одружиться на Луїзі-Олені де Брюн де Дентельвіль і стане володарем значних земель у Франції. Під Парижем він буде мати замок. В середині ХХ ст. на землях, що колись належали Григору Орлику буде побудований міжнародний аеропорт “Орлі”...

D-Misha

19.10.2011, 22:40

КОРЧІВКА. ОТАМАН СОКОЛОВСЬКИЙ....

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

Волинський отаман Дмитро Тимофійович Соколовський народився 23 жовтня 1894 р. в с. Горбулів Радомишльського повіту, нині Черняхівський району Житомирської області. В повстанському русі брали участь його брати – Олекса, Василь, Степан, сестра Олександра (отаманша Маруся) та батько Тимофій. 1919 року Дмитро командував повстанською бригадою, склад якої у час розквіту становив 8000 козацтва. Загинув отаман в час наступу українського війська на Київ – коли московська комуна тікала у свою Совдепію. Загинув з руки зрадника. Трагедія сталася 8 серпня 1919 р. в рідному селі. Похований на кладовищі села Корчівка.

Місце вічного спочинку Дмитра Соколовського зберігалося в таємниці 90 літ – на ній не було ні хреста, ні горбика. І ось 17 жовтня на кладовищі с. Корчівка Черняхівського району Житомирської області урочисто відкрито ошатний пам’ятник.

genych

22.10.2011, 15:13

Фортеця Кодак – історичне минуле і перспектива відбудови.

Дніпропетровськ, або Січеслав – як його називали за часів Української Народної Республіки, нині відомий як велике промислове місто, мегаполіс-мільйонник і мільйонер з десятками ресторанів, кафе, казино.
Та, мабуть, це не те, чим місто могло б привабити вибагливих до вражень мандрівників, які шукають не виру життя, а тихих мальовничих острівців. Таким на карті мегаполісу є Старі

Кодаки, що за 20 хвилин їзди від Дніпропетровська. Мало кому відомо, що замальовки для свої картини "Запорожці пишуть листа турецькому султану" Ілля Рєпін робив, зокрема, і в Старих Кодаках.

Селище Старі Кодаки – за кілька кілометрів від дніпропетровського аеропорту. На мальовничих дніпрових кручах – залишки колись могутньої фортеці.
У січні 1635 року сейм Речі Посполитої, яка тоді панувала на українських землях, виділив аж сто тисяч злотих на будівництво фортеці в районі Кодацького порогу. Чотирикутне укріплення з висунутими бастіонами й сухим ровом звели за проектом французького архітектора Левассера де Боплана швидко – за півроку. Земляні вали, дерев’яний частокіл, гармати, що обстрілювали береги Дніпра і гирло Самари, спорудили 200 німецьких найманців…
Усе це давало можливість польській короні контролювати торговельні шляхи і пересування козацького флоту, а також перепиняти шлях на Січ селянам-втікачам.
Але твердиня довго не простояла. Усього за два місяці на неї напали запорожці на чолі з гетьманом Сулимою, повертаючись із вдалого походу на Азов, перерізали німецьких драгунів, розрили вали й вивезли на Січ гармати. Польський уряд не барився з відповіддю – війська Конецпольского придушили повстання, а гетьмана Сулиму стратили у Варшаві.

За 4 роки Кодак відновили. Нова фортеця стала втричі більшою. Розташували тут не тільки оборонні, а й цивільні об'єкти – будинки ремісників та торгівців. Навколо фортеці виросло село, яке зараз зветься Старими Кодаками.

Кодак взяли у свої руки українські козаки

Новою твердинею поляки володіли лише 4 роки. Під час повстання визвольної війни Богдана Хмельницького Кодак без бою, після облоги, перейшов до запорожців. Усю другу половину XVII століття Кодацька твердиня виконувала оборонну функцію для Росії, що воювала з Туреччиною. Сюди приїздив Петро Перший і був вражений міццю бастіонів. Однак це не перешкодило йому через 12 років віддати указ про знищення фортеці. Того вимагали умови Прутського миру, який російський цар уклав з турецьким султаном.

Залишки вже зруйнованої фортеці продовжують руйнувати й сьогодні. Місце, що є унікальною пам'яткою історії, за радянських часів перетворили на гранітний кар'єр – добували матеріал для будівництва і монументів вождям. Потім кар’єр затопили. Зараз місцина приваблює охочих перекусити та випити на свіжому повітрі, а ще – поодиноких романтиків.

Ентузіасти сподіваються відбудувати фортецю

Керівник місцевого клубу українського бойового мистецтва «Cпас» Геннадій Поляков раз на рік, перед Покровою, вивозить сюди своїх вихованців.

«Це одне із найпотужніших енергетичних місць. Для того, щоб хлопці відчули цей дух козацький, проводимо свято на залишках фортеці Кодак».

Проте історія Козацької фортеці може мати своє продовження. Проекти відбудови пам’ятки та прокладання сюди туристичних шляхів виношують і Геннадій Поляков зі своїми хлопцями, і дев’ятикласниця однієї з дніпропетровських шкіл Тетяна Корнієнко. Вона сподівається, що за справу візьмуться не тільки українці, а й поляки.

«Я в своєму проекті пропоную до цього залучити й польську сторону. Це теж їхня історія, і це дуже важливо повинно бути і для них», - говорить Тетяна Корнієнко.

А поки що про Кодак знає далеко не кожен мешканець Дніпропетровська. Та й то як про місце для недільного пікніка.

D-Misha

25.10.2011, 21:31

Жахи замку графа Карла фон Шенборна.....

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

Нещодавно випала нагода відвідати славнозвісний замок Шемборнів, що в містечку Карпати Закарпатської області, між містом Мукачево та Свалява. Заснований ще в першій половині XVIII ст. Замок надиво прекрасно зберігся. Палац уособлює дуже складний архітерктурний проект, умовно поділений на парадну частину, яка завершується доштою з годинником (південне крило), господарську частину (північне крило). Обидві частини закму двоповерхові, башта з годинником – чотирьохповерхова.

Повертаючись до проекту слід відзначити, що за його основу взято астрономічний рік. Такі замки, періоду неоренесансу, зустрічаються дуже рідко. Тут 365 вікон, що дорівнює кількості днів в році, 52 кімнати, що рівнозначно з кількістю тижнів в році, а 12 входів – кількості місяців. Збудований замок з цегли і вкритий черепицею. Східна частина має цокольний поверх, збудований з природнього каменя.

Кожна деталь замку - чи то димар, чи вежа - не просто виконує свої утилітарні функції, але і є прикрасою будівлі. Двері під'їздів та вікна над ними прикрашені вітражами на біблейські теми. Над самим будинком здіймаються 4 вежі різних форм, на кожній з яких жерстяний прапорець з вирізаною на ньому датою споруди замку - 1890.

На території замку знаходиться штучне озеро, зовнішні обриси якого спочатку повторювали контур Австро-Угорщини.

Замок розташований у центрі чудестного т.зв. англійського парку, який займає 19 га. Місце для спорудження замку було вибране настільки вдало, що навколишній ландшафт при влаштуванні замкового парку не потрібно було міняти. У парку зібрано декоративні дерева не тільки з Підкарпатської Русі, а й з багатьох країн світу. Тут можна побачити поряд з ясенем і дубом і катальпу, японську вишню-сакуру, сосну Веймутова, модрини європейської, оцтове дерево та інші екзотичні дерева та чагарники.

Зовнішній вигляд замку неймовірно вразив, оглянувши все, отримавши безліч позитивних емоцій, вирішив зазирнути всередину. Подивитись, як жили колись графи.

Домовившись з охоронцем, всім відомо яким чином це все робиться в нашій державі, потрапив в покої замку. Брудна, прогнила місцями, підлога, страшні віконні рами, дах протікає, стіни у плісняві. Несподівано відчинились двері однієї з кімнат, вдалося ненароком зазирнути всередину. Думаю графу Шемборну було б дуже неприємно дізнатися, до якого стану довели його колишній дім. Одним словом – ЖАХ! Куди дивиться адміністрація? Невже всім байдужа доля одного з дуже небагатьох, збереженого до наших днів, чудесного замка? Чи можливо комусь вигідно довести до часткової руйнації цей об’єкт, щоб потім викупити за безцінь? Відповіді на ці запитання знайти не вдалося. Дуже шкода, що не вміємо цінувати історію.

argonavt79

25.10.2011, 23:17

Початок Карпатських боїв Українських Січових Стрільців восени 1914 року
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Дня 6 жовтня УСС розділено на три групи. Одна частина під проводом сот. д-ра М.Волошина рушила через Вишків та Сенечів у напрямі на Людвинівку. Друга, найбільша група з от. Косаком, через Воловець у напрямі Стрия, третя під командою от. д-ра С. Шухевича через Ужок та Турку, потім на Дрогобич.

Так зачався Карпатський похід УСС, що вкрив славою стрілецьке ім'я. Один за одним, як листки у вінку, чергуються стрілецькі бої та перемоги. Звіт астрійського генерального штабу подає вже 9 жовтня, що ..<< у боях відзначився також Український Добровольчий Лєгіон>>. Дня 18 жовтня півкурінь от. Шухевича у випаді на доли доходить до Борислава, Дрогобич та Нагуєвич. Під Попелями прийшло до першої більшої сутички з ворогом. Сотня І.Коссака зводить бій під Сільцем з трьома сотнями Москалів і 20 жовтня добуває Дрогобич, а сотня Дудинського увіходить дня 21 жовтня до Стрия. В бою з гренадієрськими частинами вона тратить половину людей, але вдержується на становищі, тоді як австрійські відділи уже давно покинули позиції. Підчас відвороту сотні І. Коссака, Букшованого і М. Барана здержали наступ Москалів в околицях Синевідська. Сотня Сроковського (перед тим І. Коссака) добуває дня 28 жовтня в кровавому бою московські окопи на горі Ключ. В цьому бою впало 13 стрільців і було 14 ранених, між ними сот. Сроковський.

Сотні В. Дідушка і Р. Дудинського вкриваються славою на горі Комарницьке коло Синевідська, яку добувають і вдержують три дні, а згодом, коли австрійські частини віддали її знову у руки Москалів, дня 3 листопада сміливою атакою відбивають назад. У тому часі сотня Семенюка найшлася через безпорядки, що панували тоді в австрійському командуванні, в складі гонведської дивізії, якою командував архикн. Йосиф. Дня 19 жовтня сотня боронила позицій на Лисій Горі, що на північ від Лужка Долішнього, 21.X. брала участь у наступі на горі Залярській. Підчас боїв сотня втратила 3 убитих та 7 ранених. В другому бою проводив сотнею молодий чет. Б.Гнаткевич і тоді сам був ранений.

Такі були перші бої Стрілецтва, його перші подвиги, невдачі та труди. В цьому важкому осінньому поході Стрільці доповнили своє військове знання та добули деякий воєнний досвід. Серед трудів і невдач відпали з рядів Стрілецтва слабосилі та слабі духом. За тих, що залишились, спільна вояцька доля загартувала до дальших змагань.

Бої Українських Січових Стрільців на початку 1915 року
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Карпатські бої були для Українських Січових Стрільців найкращою воєнною школою, з якої перший іспит вони зложили на Маківці.
В половині січня появились у Карпатах з допомогою німецькі полки. І дня 22 січня почався спільний наступ австро-німецьких військ. Небаром УСС вступили знову на Галицьку Землю. УССи йшли через Жупане, Вижлів у сторону Лавочного. В одному із боїв, під горою Явірник, згинув хор. М. Сух. Це був відважний старшина та добрий товариш, якого всі любили за живу вдачу й гарний голос. Січнева офензива австро-німецької армії не змогла відкинути Москалів відразу з Карпат, її розгін спинися в половині дороги. Російське командування кинуло на карпатський фронт великі підкріплення і повело завзяті проти-наступи на півночі і південному заході від Славська. Славсько стало базою 5-ої дивізії, в якої складі були також У. С. С. Перший курінь відійшов до села Рожанка в район 129-ої бриґади. Саме в цьому часі уступив зі свого становища з причини пізного віку її дотеперішній командант ґен. Дрда, який полюбив Січових Стрільців і поводився з ними по-батьківськи. Його замінив полк. Маташіч. Шефом штабу залишився надалі сот. ґен. штабу Кватернік. В часі від 16. до 22. лютого 1. курінь У. С. С. був у боях у стіп гір Татарівки та Чиряка. На цьому відтинку Москалі повели сильні протинаступи. Завзято боронили сибірські полки також гору Кливу. В бою за неї заломилось багато німецьких наступів І згинуло кілька тисяч Німців. Другий курінь стояв тоді в Грабівці Скільськім на північ від Славська, в запасі 130-ої бригади. Після Великодня відійшов через внутрішні непорозуміння командант II. куріня от. д-рС. Шухевич до австрійського полку й команду перейняв сот. В. ДІдушок. У Славську сформовано перший відділ стрілецької кінноти, при кавалерійському дивізіоні мадярського сотника кінноти Фаркаша, великого друга Українців та Стрілецтва. Відділом цієї кінноти командував хор. Р. Камінський. Стрілецька кіннота вже в карпатській кампанії добула добру славу та чимало відзначень.Зі січневою офензивою УСС вступили знову на батьківську землю. Якже змінилося за цей час стрілецьке обличчя. Карпатський похід зробив з У. С. С. справжню босву одиницю, що вдержалася у цілій воєнній хуртовині на висоті своїх завдань, а після світової війни стала завязком Української Армії.
На початку березня 1915 р. переведено цілий Лєґіон, крім сотні Ґутковського, що дальше стояла під Вишковом, в запас 130 бриґади, до Грабівця та Половецького коло Славська. Ця бриґада держала відтинок фронту на горах Клива та Маківка. До кінця квітня Стрільці виконували стежну та помічну службу. В березні прийшов з Начальної Команди австрійської армії перший, урядово затверджений список 48 стрілецьких старшин та їхніх службових приділів. Стрілецькі сотні відходили досі в поле під проводом старшин, що, хоч виконували старшинськуслужбу, не мали для цього урядового затвердження і належних поборів. Корпусний приказ, який приносив затвердження старшинського складу У. С. С., змінив рівночасно і дотеперішню організацію Лєґіону. Він скасував Начальну Команду У. С. С. та поділив Лєґіон на два самостійні куріні і доповняючу сотню. Аґенди Команди У. С. С. перебрала команда XXV корпусу, причому дотеперішний начальник У. С. С. Михайло Галущинський залишився в команді корпусу як референт та звязковий старшина Лєґіону. Комендантом 1-го куріня був іменований от. Гриць Коссак, II-го ку-рія сот. Семен Ґорук. Комендантом доповняючої сотні, що стала завязком Коша У. С. С. і стояла під той час у Варпалянці, на Закарпатті, призначили сот. Никифора Гірняка. Ввесь березень і квітень минув на фронті 130 бриґади доволі спокійно. Але положення змінилося, коли Німці 24 квітня добули верх Острий, що розкрив їм дорогу в долину Оряви. Москалі рішились за всяку ціну відібрати цю гору. Але, коли чолові атаки на німецькі становища не вдалися, вони пішли наступом на становища 130 бриґади на горі Маківка. Добуваючи Маківку, вони могли легче дібратись до німецьких позицій від сторони с. Рикова. Для переведення цього тактичного обходу російське командування не пожалувало людського матеріялу і для добуття становищ на Маківці кинуло кілька свіжих полків та багато артилерії.

argonavt79

27.10.2011, 19:47

Бій за Лисоню.
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Після Брусиловського прориву у травні 1916 року командування російської армії вирішило будь-що повторити вдалі наступальні операції. Вже на початку червня російські війська атакували австрійські позиції, розташовані вздовж річки Стрипи. 55-та дивізія генерала Фляйшмана поспіхом відступала в напрямку міста Бережани. Лише наприкінці липня вдалося зупинити наступ росіян. Відійшов до Бережан та закріпився в районі гори Лисоні і полк українських січових стрільців, який тоді налічував 1650 стрільців та 47 старшин.
Перед українськими вояками постало завдання захищати село Потутори та шлях із містечка Підгайців на Бережани. Головний плацдарм — гора Лисоня. Вже на 11 серпня російські війська закріпилися неподалік. Наступного дня відбулися перші зіткнення. Російські частини атакували дві сотні першого куреня УСС. Січові стрільці були змушені відступити. І хоча дві інші сотні сформували другу лінію оборони й ліквідували загрозу подальшого наступу, це не перешкодило австрійському командуванню звинуватити українських бійців у зраді. Їх було відправлено в село Потутори на реорганізацію, а командувач — Антін Варивода подав у відставку.
Позиційні зіткнення ворожих сил тривали майже два тижні. 31 серпня російська армія наступає, щоб захопити Бережани. Австро-угорські частини, у складі яких були й УССуси, зупинили їх на Лисоні, але через три дні росіяни проривають оборону. Над підрозділами січових стрільців нависла небезпека. Того ж дня проти наступаючих російських військ було спрямовано дві сотні 1-го куреня УСС. Одна атакувала ворога, але цей порив закінчився невдало. Більшість стрільців і командир Роман Сушко потрапили в російський полон. Інші сотні під командуванням Андрія Мельника та Василя Кучабського вступили в бій на Лисоні й зупинили наступ ворога. Четверта сотня Вячеслава Будзиновського була розгромлена. Весь день тривав бій, у якому полягло десятки старшин та стрільців. Росіяни майже оточили Бережани.
У цей час вступив у бій другий курінь УСС. Цісарським воякам вдалося закріпитися на Лисоні. 4 вересня почався їхній контрнаступ. До вечора вдалося відбити всі позиції. У триденних боях українські воїни проявили неабияку мужність.
Ще одну спробу прорвати австрійський фронт російські війська зробили 16 вересня. Росіянам вдалося зайти у фланг і тил полку УСС. Січові стрільці відбили атаку, але лінія фронту наближалася безпосередньо до Бережан. Затишшя тривало недовго.
Військові події досягли апогею в останні дні вересня 1916-го. 29 числа розпочався третій, найбільш масований наступ росіян у районі Лисоні. Бої тривали майже безперервно три доби. Упродовж перших двох днів російська артилерія вела ураганний обстріл австрійських коаліційних військ на Лисоні та в околицях села Потутори. У другій половині дня 30 вересня російська піхота розпочала наступальну операцію на висоті 327. Росіяни розбили угорський полк і зайняли його позиції, створивши плацдарм для наступу. Далі російські військові частини виходять у долину річки Золота Липа в напрямку села Посухова і, використовуючи зайняті 16 вересня позиції, оточують полк українських січових стрільців, дислокований у селі Потутори. Ціною великих втрат загонам УСС вдалося прорвати кільце оточення і вийти до Бережан. У складі колишнього полку січових стрільців залишилося 17 старшин і 150 стрільців.
Чимало стрілецьких старшин після кривавих боїв на Тернопільщині потрапили в російський полон, як, наприклад, Андрій Мельник, Василь Кучабський, Роман Сушко, Микола Загаєвич, Михайло Матчак. Вони сформували у 1917 році Галицько-Буковинський курінь січових стрільців під командуванням полковника Євгена Коновальця. І це військове формування стало головною опорою Центральної Ради.
В історії пам’яті про захисників рідної землі виникали складні лабіринти. У XX столітті майже двадцять років більша частина Тернопільщини перебувала під владою Польщі. Представники Тернопільського воєводського та Бережанського повітового осередків Товариства охорони воєнних могил виявили ініціативу насипати меморіальний курган на Лисоні. Це було зроблено у 1927 році. Курган став місцем паломництва українців. Але такий захід викликав протест польської адміністрації. Вона розцінила його як політично небезпечний: пам’ять про героїв-українців суперечила польським політичним та територіальним домаганням. Через рік польський уряд видає постанову, згідно з якою всі захоронення вояків, що були без опіки держав воюючих сторін, переносяться на один цвинтар у селі Підвисоке. Лисоня стає відома як розрита могила: її розкопували декілька разів. Неодноразово нищили і хрест на ній. Українська інтелігенція протестувала проти такого святотатства. Посол польського сейму Дмитро Палій виступав із різким протестом проти наруги над пам’яттю січових стрільців. І був за це заарештований. Його підтримували посол Володимир Целевич та адвокат, громадський і культурний діяч із Бережан Володимир Бемко, які зверталися з позовами до суду за осквернення могил. Українці відновлювали могили, встановлювали хрест. Але — ненадовго.
Тотальна війна проти пам’яті про українських патріотів настала і з утвердженням радянського режиму. Ще польська влада зруйнувала стрілецький цвинтар у селі Посухові на Бережанщині, адже такий меморіал і ворота у формі тризуба не вписувалися у політичний світогляд Другої Речі Посполитої. Тут поховано 70 стрільців і 4 турецьких воїни. І вже КДБ дало вказівку замурувати ще й бічні входи брами цвинтаря, щоб не було видно тризуба.
Наприкінці 70-х років минулого століття «викорінення пам’яті» набуло небачених масштабів — голова одного з колгоспів дав вказівку підлеглим розорати поховання на Лисоні. Благо, трохи раніше на горі поставили геодезичну вишку. Селяни всіляко переконували доморощеного Герострата, що проводити там будь-які робити заборонено. Він здався, а сміливі хлопці взяли Лисоню під свою опіку.
Уже під час перебудови у липні 1989 року на горі Лисоні відбувся мітинг-реквієм. Тоді міліція оштрафувала кожного на 30 крб. з його ініціаторів, які принесли із собою синьо-жовті знамена. «Блюстителі закону» не передбачали, що мине ще п’ять років, і на меморіальному кургані гори Лисоні буде відкрито пам’ятник українським січовим стрільцям. Недавно завершено будівництво каплиці.

argonavt79

29.10.2011, 18:45

Похід січових стрільців проти большовиків.
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
10 лютого 1918 розпочався похід Січових стрільців проти більшовиків
93 роки тому під жовто-блакитним знаменом 10 лютого 1918 року легіон Українських січових стрільців розпочав похід проти більшовиків. Саме цей похід став одною із складових у формування нової української нації.
Під час Першої світової війни український народ зрозумів свою національну ідентичність і політичні амбіції стосовно створення української держави. Про це розповів в.о директора Центру досліджень визвольного руху Василь Стефанів.

Коли розпочалася Перша світова війна, стрілецтво вступило в неї як активна сила на сторожі національних прав українського народу. За чотири роки участі в бойових діях Українські січові стрільці стали першорядною бойовою одиницею. Вперше після того, як у 1775 році Російською імперією було знищено Запорізьку Січ, основа українського народного війська відновилася. До 1918 року курінь січових стрільців з 500 вояків виріс у полк.

«З 19 століття починають виднітися проблиски створення української модерної нації і першими її кроками стала просвітницька діяльність української інтелігенції. Другий етап – перші українські політичні партії. Третій – це є початок Першої світової війни. Процес, який відбувався в окопах Першої світової війни, коли Українські Січові Стрільці у складі Австро-Угорської та Російської імперії, будучи по двох лінія фронту, зрозуміли – що вони є представники української нації і мають одне коріння. За допомогою військової сили і політичних переговорів намагались створити українську державу», – зазначив Василь Стефанів.

Під час першої світової війни січові стрільці брали участь у боях проти військ Антанти, зокрема Росії. Упродовж 1917-1919 років вони підтримували УНР і Директорію. «Товариство січових стрільців» поширювало серед української спільноти ідею боротьби за незалежність України. А їхня просвітницька діяльність була найкращою пропагандою ідеї збройної боротьби за незалежність нації.

Згодом, Українські січові стрільці, під проводом полковника Євгена Коновальця, увійшли до складу українських військових формувань, що змагалися за незалежність Української Народної Республіки протягом 1917-1921 років.

argonavt79

30.10.2011, 14:55

Васи́ль Степа́нович Кук
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
(*11 січня 1913, Красне, Львівська обл. — †9 вересня 2007) — командувач УПА з 1950 р. (після загибелі Р. Шухевича). 1954 року був заарештований і відсидів у радянських в'язницях і таборах, не дочекавшися суду, шість років. Останні роки проживав у Києві.
Василь Кук (генерал-хорунжий УПА, «Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Ле», «Медвідь») народився 11 січня 1913 р. в с. Красне Золочівського повіту Тернопільського воєводства (теперішній Буський район Львівської обл.). Батько Степан Матвійович - залізничник. Мати Прасковія Федорівна - селянка.
Bci діти родини Куків були членами Організації Українських Націоналістів, яка боролася з утисками прав українців з боку польської влади. Двох братів Василя — Іларія та Ілька — стратили поляки. За радянської влади вci члени родини були засуджені до позбавлення волі, все майно батьків було конфісковано.
В 1923-1932рр. навчався в Золочівській класичній гімназії товариства «Рідна школа». З 1927р. належав до молодіжної організації «Пласт» куреня ім. Івана Богуна, у 1929р. став членом Юнацтва ОУН, з 1932р. — член Золочівської повітової екзекутиви (Проводу) ОУН. Після закінчення гімназії навчався в Люблінському католицькому університеті на юридичному відділенні.
Навчаючися в Люблінському католицькому університеті, Василь Кук організував і очолив студентську групу членів ОУН. У 1932-1934 рр. виконував доручення крайової екзекутиви (КЕ) і як зв'язковий їздив до Кракова та на Волинь, перевозив нелегальну літературу, зброю.
За революційну діяльність його неодноразово заарештовувала польська поліція. В 1934 р. був засуджений польським судом за революційну діяльність до двох років позбавлення волі. В 1936 р. вийшов на волю й очолив Золочівський повітовий провід ОУН.
У травні 1937 р. перейшов у підпілля, оскільки знову постала загроза арешту. Проводив нелегальні нічні вишколи ремісничої молоді у Львові, а восени того ж року переїхав у Підгаєцький повіт, де організував підпільну друкарню КЕ ОУН «Мандоліна» і керував нею до жовтня 1939 р.
У 1940 р. за дорученням КЕ ОУН на західноукраїнських землях перебував у м. Кракові, організовував нелегальні переходи кур'єрів і зв'язкових ОУН через радянсько-німецький кордон. У той час він працював разом із Романом Шухевичем. Після II Великого Збору ОУН провідник ОУН Степан Бандера призначив його членом Проводу ОУН, у якому Василь Кук очолив організаційну референтуру (відділення). В той час він брав участь у діяльності військового штабу, відбував старшинські військові вишколи.
Навесні 1941 р. організував і очолив Центральний штаб похідних груп ОУН для переходу У східні області України, включно з Кримом і Кубанню. В червні 1941 р. очолив Львівську провідну похідну групу (близько 20 членів), яка прибула 28 червня до Львова й 30 червня організувала Народні Збори, на яких було проголошено Акт відновлення Української Держави.
В липні-серпні 1941 р. організував і очолив Київську провідну похідну групу членів ОУН (близько 30 осіб), переважно зі східних областей та Волині, для повторного проголошення відновлення української державності в Києві. 31 серпня в м. Василькові частина членів групи, в тому числі В.Кук, була заарештована німецькою поліцією. При транспортуванні групи до Львова у м. Луцьку В.Куку разом із Дмитром Мироном та зв'язковим Тарасом Онишкевичем вдалося втекти з-під варти і добратися до Львова.
Навесні 1942 р. В.Кук очолив Провід ОУН на південно-східних українських землях. Після загибелі Д.Мирона в липні 1942 р. та арешту його заступника П.Сака безпосередньо керував діяльністю ОУН на всіх українських центрально-східних і південних землях. Навесні 1943 р. очолив УПА-Південь.
В квітні 1944 р. керував найбільшим боєм УПА під Гурбами. З 1947 р. був заступником Романа Шухевича на всіх його посадах, а після його загибелі 5 березня 1950 р. В.Кука було обрано Головою Проводу ОУН в Україні, Головним Командиром УПА та Головою Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради.
23 травня 1954 р. В.Кука заарештували співробітники КДБ за допомогою завербованого колишнього підпільника Чумака (Микола Примас), якого Кук добре знав особисто. Перебував у слідчих в'язницях Києва і Москви до 1960 р. Звільнений у зв'язку з новим курсом політики М.Хрущова з метою скомпрометувати його в очах українців.
Василь Кук відомий також як підпільний публіцист та історик, серед найвідоміших його праць: «Пашні Буряки» (1938 р.) (підручник із конспірації ОУН), «Колгоспне рабство» (1952 р.) (аналітичний огляд функціонування колгоспної системи в Україні), цикл нарисів про життя та творчість Артема Веделя — відомого українського композитора (1970-1980-ті рр.), біографічні нариси про Степана Бандеру та Романа Шухевича (1990-ті рр.), фундаментальний збірник документів «Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 року», 2001 р.
До останнього подиху свого життя Василь Кук жертовно працював в ім'я становлення і розбудови Незалежної Української Держави, вів активну громадську діяльність, спрямовану на відновлення історичної справедливості, видав чимало книг та написав безліч статей про діяльність ОУН-УПА. Був членом Головної Булави Всеукраїнського Братства ОУН-УПА, головою Наукового відділу Братства ОУН-УПА.

argonavt79

13.11.2011, 17:34

ОУН і УПА на сході України.
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] FZjt3i_ekxxtbJWfBN6Bw
Попри те що в міжвоєнний період ОУН зростала на західно*українському ґрунті, від моменту свого заснування вона розглядалась як загальноукраїнська підпільна організація, принциповою засадою діяльності якої мала стати соборність. Однак спроби лідера ОУН полковника Євгена Коновальця зачепитись у підконтрольній більшовикам Наддніпрянській Україні в 1930-х роках не були успішними. Більшість шляхів просочування організації на Схід стали каналами для проникнення радянської агентури в її середовище. Анексія Радянським Союзом Західної України та Білорусі у вересні 1939 року відкрила перед ОУН нові можливості в розширенні її організаційної мережі на схід від Збруча, зосередивши відтепер всю увагу на боротьбі проти більшовизму. Однак масштабні репресії радянської влади в Західній Україні у 1939–1941-му стали чи не найбільшим випробуванням для українського підпілля, яке, зважаючи на значні втрати, у той час не змогло успішно реалізувати своє проникнення на Схід.

Принципово ситуація змінилася після нападу Німеччини на Радянський Союз. Ще перед початком війни проводи обох гілок ОУН (поміркованіших мельниківців та радикальних бандерівців) підготували похідні групи, завданням яких стало організаційне закріплення в центральних, східних та південних українських областях, розбудова підпільної мережі, проведення культурно-просвітницької та агіта**ційної робіт. Похідна група Василя Кука, метою якої було проголошення української державності в Києві, змогла наприкінці серпня 1941 року дійти тільки до Василькова, де була заарештована німецькими каральними органами. У контексті всеукраїнської державотворчої акції зусиллями похідних груп ОУН на Півдні України вдалося створити Дніпропетровську обласну, Криворізьку, Нікопольську та Кам’янську (Дніпродзержинську) міські управи, які, однак, невдовзі розпустила ні**мець-
ка окупаційна влада.

Під прикриттям «Просвіти»

На теренах Центральної, Східної та Південної України обом гілкам організації вдалося створити свої крайові, обласні, окружні, районні та місцеві проводи, які відразу ж розпочали активні агітаційні заходи. Зважаючи на масштабні нацистські репресії проти діячів ОУН(б) у другій половині 1941 року, її члени перейшли на підпільні засади діяльності, зайнявши антинімецьку позицію. В той самий час лояльніші до Третього Рейху мельниківці змогли доволі успішно скористатися моментом, зайнявши основні позиції в адміністративному апараті та українській поліції на окупованій німцями території України.

Обидві гілки ОУН намагалися максимально використати легальні можливості в умовах німецької окупації. Багато було зроблено в справі опанування громадського життя українців, встановлено контакти із симпатиками в поліції (яку планували використати у військових цілях), призначено своїх людей на великий відсоток ключових посад у піднімецькій адміністрації, охоплено впливом майже всі ділянки суспільної роботи.

Під прикриттям українських клубів та нововідкритих товариств «Просвіта» оунівці пропагували поміж населення національні цінності, виступали з гаслами державної незалежності, читали лекції з української історії, проводили культурні заходи, намагаючись відродити духовну та національну свідомість жителів довоєнної УРСР. Оунівська пропаганда знайшла сприятливий для себе ґрунт у постгеноцидному українському середовищі. Серед тих, кого в роки німецької окупації залучали до організаційних структур ОУН у Центрі, на Сході та Півдні України, було чимало таких, хто пережив репресії НКВС, пам’ятав жахи організованого більшовиками Голодомору 1932–1933 років, був невдоволений соціально-еконо**міч**ни**ми експериментами радянської влади в промисловості та сільському господарстві, національ*но-культурними утис**ками українців в УРСР. Окрім прошарку інтелігенції, міщан, селян та молоді до ОУН активно долучалися також дезертири з Червоної армії українського походження. Більшість учасників підпілля організації в колишній підрадянській Ук**раїні становили місцеві мешканці й лише 10–20% були вихідцями із Західної України.

ОУН у степах України

Найактивнішу діяльність у роки німецької окупації вдалося розгорнути Південному крайовому проводу ОУН на чолі з Василем Куком (Лемішем), який охопив своїм упливом територію Дніпропетровської, Кіровоградсь*кої, Херсонської, Одеської, Миколаївської, Запорізької, Сталінської та Ворошиловградської областей, а також крайовому проводу ОУН на східноукраїнських теренах із центром у Києві (до моменту загибелі від рук німецького гестапо в липні 1942 року його очолював Дмитро Мирон (Орлик), що поширював свій вплив на Київську, Житомирську, Чернігівську, Сумську, Полтавську та Харківську області.

Однак з огляду на низку об’єктивних обставин: брак часу для закріплення ідей ОУН поміж населення, високий рівень русифікації, традиційну пасивність і звичку пристосовуватися до будь-яких обставин, побоювання за можливі репресії з боку нацистів та більшовиків (у разі їх повернення) – більшість населення центральних, південних та східних областей України в умовах окупації не перейнялась ідеями визвольного руху. Цьому також сприяло те, що певна частина членства ОУН, що прибула з Галичини, не була зорієнтована в місцевих умовах, давалися взнаки відмінності в історичних долях регіонів України, ментальності та національній свідомості населення, внаслідок яких виникали непорозуміння галичан із місцевими мешканцями – багато з них вважали членів похідних груп чужинцями.

Окрім того, багатьом верствам населення була незрозумілою програма ОУН, яка в той час ґрунтувалася на принципах однопартійності, авторитаризму, ідеях інтегрального націоналізму. Зіткнення оунівців із несприйняттям своїх ідей у східноукраїнському середовищі в 1941–1942 роках стало потужним чинником у ревізії деяких ідейних постулатів і поступовій трансформації політичної програми організації в бік її демократизації та розширення соціально-економічної складової. На власному практичному досвіді із зустрічей з місцевими мешканцями оунівці могли пересвідчитись у тому, що ідеями боротьби за незалежну державу без соціальних та економічних пропозицій на користь трудящих верств неможливо мобілізувати східних українців на боротьбу проти окупантів.

У 1942-му німецькі каральні органи змогли завдати вирішального удару по створеній націоналістами підпільній мережі ОУН на Сході, Центрі та Півдні України. Особливо поріділи або були цілковито розгромлені проводи ОУН прифронтової зони, сотні підпільників було страчено або кинуто до німецьких концтаборів.

З моменту переходу бандерівського підпілля до активної фази антинімецької збройної боротьби та формування відділів УПА на Волині та Південному Поліссі на початку 1943 року організаційні ланки підпілля ОУН у Центральній та Південно-Східній Україні були переорієнтовані на збір продовольства, медикаментів, зброї та амуніції для постачання лісової армії, посилення військового вишколу.

«Ластівки» УПА

У травні 1943 року розпочались агітаційно-пропагандистські рейди УПА на схід від колишнього радянсько-польського кордону, що мали охопити повстанським рухом Житомирську, Вінницьку, Кам’янець-Подільську та Київську області й поширити ідеї українського визвольного руху на Центральну Україну. Влітку – восени 1943-го пробивання повстанських відділів на схід набуло цілеспрямованого й масштабного характеру. Команду**ван*ня УПА усвідомлювало стратегічну необхідність максимального розширення ареалів своєї діяльності за рахунок центральних та східних областей України і намагалося встановити над ними контроль до моменту приходу сюди радянських військ.

Із цією метою влітку 1943 року у складі УПА-Північ було створено окрему групу «Тютюнник» (інколи її називають УПА-Схід) під командуванням Федора Воробця (Верещаки), завдання якої полягало в по**дальшому просуванні на схід по території Південного Полісся. Відповідно до нової тактики на початку 1944-го підрозділи УПА-Північ були перейменовані за назвами населених пунктів Наддніпрянської та Слобідської України: Полтавський, Сумський, Чернігівський, Батуринський, Корсунський. Зміни в назвах повстанських загонів та з’єднань відображали наміри командування УПА щодо їх подальшої передислокації у східні області України.

Поряд із цим на зламі 1943–1944 років розпочалося формування групи УПА-Південь у складі двох великих військових з’єднань: «Донбас» і «Холодний Яр». Завдання останнього полягало в передислокації окремими групами в урочище Холодного Яру на Черкащину для організації там масштабного центральноукраїнського повстання, спираючись на живу історичну пам’ять тамтешнього населення про «Холодноярську республіку».
Водночас влітку – восени 1943-го в деяких регіонах колишньої підрадянської України було розпочато формування військових груп із досвідчених кадрів підпілля ОУН для подальшої відправки їх в УПА. Зокрема, пункти перекидання новобранців до повстанської армії було створено в П’ятихатках Дніпропетровської області, на Уманщині, Кіровоградщині, Сумщині та Полтавщині. Окрім того, передбачалася мілітаризація підпільних структур Південного крайового проводу ОУН, чому завадив радянський наступ на фронті. У другій половині 1943 року на території Христинівського, Уманського та Ладижинського районів власними силами підпілля була сформована чота УПА «Граніт» на чолі з окружним провідником «Сталевим» у кількості 25 осіб, яка займалася диверсійною роботою в тилу Червоної армії.

Під час рейдів у східному напрямку повстанці проводили численні зібрання з мирними жителями, розповсюджували агітаційну літературу та листівки, вступали в зачіпні бої з німецькими та радянськими військами, підрозділами поліції, здійснювали диверсії на комунікаціях, розбудовували організаційну мережу ОУН, залучаючи до неї українське населення. Однак просуванню загонів УПА до Дніпра завадили радянські силові структури та внутрішні війська, які в 1944–1945 роках розпорошили та остаточно розгромили більшість із рейдуючих на Схід повстанських відділів та груп. Загалом у 1943–1945-му було здійснено понад півтора десятка пропагандистських рейдів великих підрозділів УПА на територію Правобережної України та Поділля.

argonavt79

25.11.2011, 20:18

Для чого було створено УПА?
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Жахливі наслідки діяльності Радянської влади на Україні, голодомори, репресії, терор на Східній Україні з 1920р. по 1941р., масові вбивства, катування, четвертування людей в тюрмах НКВД на Західній Україні з 1939р. по 1941р. та не менш миролюбна політика Гітлера, остаточно озлобили людей проти Німеччини і Московського більшовизму.

Жорстокі та антилюдські політичні системи комуністичних та фашистських загарбників сприяли державницьким та патріотичним почуттям мирного населення, котре масово вливалося в ряди УПА. В 1944р. УПА нараховувала близько півмільйона осіб. Саме УПА врятувала населення Західної України від масового терору і повного знищення комуністичним режимом, очолюваним Сталіним. Добре організована УПА вела успішну, але кровопролитну війну із комуністичними загарбниками. УПА тісно співдіяла з підпільною організованою мережею ОУН, отримуючи від них необхідну інформацію.

УПА це широкомасштабний партизанський рух опору, який був дуже добре організованим, мобільним, скоординованим і являв собою дійсно партизанську армію відмінну від усіх інших, що діяли в Другу Світову Війну. УПА ніколи не отримувала міжнародної допомоги. Зброю, боєприпаси, уніформу діставали в бою з нацистами і більшовиками. УПА володіла сіткою підпільних військових навчальних закладів. Також в кожному військовому підрозділі перебував священник, котрий виконував функції капелана.
Все керівництво УПА було високорелігійним і велику увагу приділяло захисту церкви на Західно-Українських землях від безбожного комуністичного режиму. УПА вела христову війну в ім'я віри, правди, справедливості з диявольським більшовизмом, котрий потопив в крові тисяч священослужителів мільйони вірних християн. Самовіддана боротьба воїнів УПА надовго залишилася в пам'яті народу і сприяла остаточному розвалу соціалізму, краху комуністичних і соціалістичних ідей в світі.

В УПА були люди різних національностей: росіяни, вірмени, грузини, узбеки, азербайджанці, німці, італійці, євреї і татари. Вони переходили в УПА, протестуючи проти політичних режимів Німеччини і Росії, переховуючись від їх спецслужб. Деякі були просто звільнені при депортації з залізничних ешелонів, при ув'язненні з тюрем Гестапо, СС та НКВД. Підрозділи УПА знищили багато високопоставлених ворожих командирів, котрі приймали участь в каральних операціях проти мирного населення. Два керівники найвищого командного складу ворожих армій Нацистського СА Віктор Люцце і Червоної Армії маршал Микола Ватутін, були знищені УПА.

Каральні війська СССР жорстоко розправлялися із мирними людьми, котрі матеріально і морально підтримували борців за волю, а також із членами родин воїнів УПА. Найжорстокіші катування зазнавали родичі воїнів української армії, котрі боролися в підпіллі із більшовизмом. В тому числі і родичі головного командного складу УПА. Так, вся родина Романа Шухевича, дружина і малолітні діти, були арештовані, піддані фізичним і моральним катуванням та утримувалися як заручники.

Мирне населення високо цінувало боротьбу УПА і всіляко підтримувало військові підрозділи УПА. Завдяки підтримці мирного населення та хорошій організаційній діяльності вищого командного складу, успішні бойові дії велися до початку 50-х років і були направлені виключно проти каральної системи СССР. 5 березня 1950 року ворожі спецслужби вистежили в с.Білогорща під Львовом Головнокомандуючого УПА Романа Шухевича з відділом особистої охорони. В нерівній битві з військами НКВД вони загинули, як Герої, знищивши чимало ворогів. Рівно через 3 роки, 5 березня 1953р. помер Сталін.

З 1950р. по 1954р. очолював УПА Василь Кук, котрий будучи раненим в бою попав в полон. Практично з початку 50-х років за рішенням головного проводу ОУН активні бойові дії згортаються, деякі формування розпускаються, а організаційна мережа переводиться в глибоке підпілля і основний напрям роботи зосереджується на пропагандивно-інформаційній діяльності. Левова частка найкращих сил ОУН та УПА отримує завдання легалізуватися, щоб в майбутньому підтримати та продовжити національно-визвольну боротьбу. Це завдання було успішно виконано і основні сили були збережені від повного знищення. Ці люди плекали ідею Української Державності протягом усього життя та передали її наступним поколінням. В наслідок чого у 1991 році постає Незалежна Українська Держава. Окремі відділи діяли включно до 60-х років.

Останній військовий обов'язок воїни УПА виконували в жовтні 1956 року коли сміливо боролися на кордоні з Венгрією, щоб допомогти Венгерському анти-комуністичному повстанню.
Українська Повстанська Армія була народною армією. Вона діяла в умовах бездержавності протягом багатьох років і повністю утримувалася народом.

Ставлення до історії УПА у українському суспільстві впродовж років незалежності коливаєтся між позитивним (борці за незалежність) і протилежним (німецькі колаборанти): сама оцінка часто опирається на пропагандистські штампи обох сторін. Питання про офіційне визнання УПА воюючою стороною у Другій світової війні та пов'язане з цим питанням надання ветеранам УПА пільг на державному рівні (декілька західних областей вже прийняли це рішення на своєму рівні), досі залишаються невирішеними.

Але з 2005 року в Україні офіційно святкуються річниці створення УПА (14 жовтня 1942, День Покрова).

D-Misha

01.12.2011, 11:08

Сьогодні 1 грудня. Згадаймо, що було рівно 20 років тому.
Ігор Бурдяк.

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

Розмірковуючи над питаннями добра і зла в нашому світі, Грицяк дійшов висновку, що поправити світ може тільки той, хто виправив себе.

Рівно 20 років тому український народ затвердив Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 року. За таке рішення проголосувало 90,32% виборців, які взяли участь в голосуванні. Акт проголошення незалежності України було підтримано в усіх 27 адміністративних регіонах України: 24 області, 1 автономна республіка, та 2 міста зі спеціальним статусом.

Одним із тих, хто готував націю до цієї події є Євген Грицяк. В серпні цього року йому виповнилося 85 років. Колишній політв'язень. Коли в березні 1953 року помер Сталін, усі сподівалися пом'якшення умов у таборах, однак у перші місяці адміністрація повелася ще жорстокіше (розпочалися розстріли непокірних і підозрюваних), що й призвело до повстання у всіх зонах Горлагу. В травні Євген Грицяк очолив опір у своїй 4-й зоні.

Пізніше він описав ці події в книзі "Норильське повстання". Сьогодні газета "День" опублікувала його книгу в перекладі на російську мову.

Как-то на Горстрое ко мне подходит один из очень активных, умных и рассудительных русских заключённых – Владимир Заонегин – и говорит:

- Знаешь, Евгений, мы, русские, решили собраться в узком кругу с тем, чтобы наметить дальнейшие пути борьбы против большевизма. Мы хотим, чтобы среди нас был и ваш представитель. Мы можем принять тебя или поговори там со своими, и кого вы пришлёте, того мы примем. Больше одного принять не сможем, поскольку ты сам понимаешь, что это должен быть очень узкий и хорошо законспирированный круг.

- Хорошо, - отвечаю я, - этот замысел я одобряю, но прежде, чем дать вам ответ, мы хотели бы знать ваши мысли относительно отделения Украины от России.

- О нет! Нет! – категорически возразил Заонегин.- Про это и речи не может быть!

- В таком случае, - ответил я, - хотя я ещё ни с кем не говорил, но могу уже дать вам наш ответ. А ответ такой: ни я, ни кто-либо другой из нас на ваше сборище не придёт. Мы не хотим класть свои головы только за то, чтобы сменить цвет нашего хомута; мы хотим сбросить его с нашей шеи!

Євген Грицяк. "Норильське повстання"

Грицяк Євген Степанович.

D-Misha

11.12.2011, 09:05

"Учасник боротьби за незалежність України у XX столітті"
Анатолій Грива..

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи](gerb).jpg ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

Сьогодні 10 грудня 2011 р. День народження Абази Володимира Миколайовича, підполковника Армії Української Народної Республіки, командира 1-ї Козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії Армії УНР (у 1918 р. і у 1919 р.).

Абаза Володимир Миколайович
підполковник Армії Української Народної Республіки
(10 грудня 1873 р. – ___)
Володимир Абаза походив з дворян Катеринославської губернії.
8 червня 1894 р. вступив на військову службу однорічником 2-го розряду до 135-го піхотного Керч-Єнікольського полку, з 1 лютого 1895 р. служив у Перекопському резервному батальйоні, у 1899 р. закінчив Одеське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом, служив підпрапорщиком у 6-му піхотному Лібавському полку, 20 грудня 1907 р. перевівся у м. Катеринослав до 133-го піхотного Сімферопольського полку.

Першу світову війну почав капітаном, командиром 5-ї роти Сімферопольського полку, був нагороджений усіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами, а також Георгіївською зброєю (14 лютого 1915 р.).

2 квітня 1915 р. прийняв командування 1-им батальйоном полку. 24 серпня 1915 р. потрапив до австро-угорського полону.

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

З початку 1918 р. брав участь у створенні 1-ї козацько-стрілецької дивізії військ Центральної Ради, з жовтня 1918 р. командир 4-го Сірожупанного полку Армії Української Держави, з 19 листопада 1918 р. начальник 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії військ Директорії, з 17 січня 1919 р. помічник начальника цієї дивізії, а з 12 березня 1919 р. знову начальник дивізії.

16 травня 1919 р. потрапив у м. Луцьку до польського полону. Перебував у таборах інтернованих у містах Вадовицях та Ланцуті.

У 1920 р. начальник збірної станиці вояків-українців у м. Ланцуті.

З 20 квітня 1921 р. командир 45-го стрілецького куреня 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР.

У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Брав активну участь у діяльності ветеранських організацій Армії УНР. Подальша доля невідома.

Довідка:

1-ша Козацько-стрілецька дивізія (Сіра дивізія, Сірожупанна дивізія) Армії УНР.

Після укладення Берестейського миру 1918 р. між українською владою і австро-німецьким військовим командуванням було досягнуто угоди про створення з полонених українців (з концтаборів у Фрайштадті (козаки) та Йозефштадті (старшини), Австрія) військової частини, що отримала назву Сірожупанна (відповідно до кольору уніформи). Формування цієї військової формації було здійснено зусиллями Союзу Визволення України.

В Австрійському таборі Фрайштадт було сформовано 1-й Козацько-стрілецький курінь під командуванням сотника П.Ганджи. У лютому 1918 р. курінь було переведено у м. Володимир-Волинський, де з березня 1918 р. було проведено формування і вишкіл частини під керівництвом австрійської військової місії на чолі з капітаном Генерального штабу Кватерніком (його ад'ютантом був сотник УСС Іван Коссак). Сформована дивізія дістала назву: Перша Козацько-стрілецька дивізія.

Дивізія складалася з:

4-х піших полків (разом у полку 13 сотень);

гарматного дивізіону (полку);

кінної сотні;

інженерної сотні;

допоміжних формацій.

Піхотний полк складався з 3 куренів, кожен з яких – з чотирьох стрілецьких сотень та допоміжних підрозділів (чоти кінноти і зв'язку, сотні скорострілів, кінної і зв'язкової чоти, навчальної сотні та сотні піших розвідників). До складу дивізії увійшли: 2-й курінь під командуванням підполковника І.Перлика, сформований з полонених, що працювали на Волині; 3-й курінь під командуванням сотника Яковлєва, сформований у таборі Фрайштадт.

У червні 1918 р. формування дивізії було закінчено. Станом на 1 липня 1918 р. у складі дивізії перебувало 140 старшин і 6000 козаків. Командиром дивізії було призначено підполковника І.Перлика, а начальником штабу – сотника О.Пилипенка. Командантами полків були: сотник П.Ганжа, підполковник Тимошенко, підполковник Олександрович і сотник Ткаченко.

28 серпня 1918 р. дивізія була передана австрійським Головним командуванням Українській Державі і після параду у м. Києві 1 вересня 1918 р. (перед гетьманом Павлом Скоропадським) була розташована на північній Чернігівщині у районі м. Конотопу. Командиром дивізії був призначений генерал-хорунжий Віктор Сокира-Яхонтов, а з 24 вересня 1918 р. – генерал-хорунжий Василіїв-Чечель. Начальником штабу дивізії був генерал-хорунжий Піонтковський. У вересні-жовтні 1918 р. частини дивізії були дислоковані у районі м. Стародуба і м. Конотопа на кордоні з радянською Росією.

У жовтні 1918 р. у дивізії була проведена демобілізація до чисельності близько 1200 осіб, у тому числі 250 старшин. З жовтня 1918 р. командиром

4-го Сірожупанного полку дивізії був підполковник Абаза Володимир Миколайович.

Під час антигетьманського повстання сірожупанники виступили на боці Директорії УНР. Дивізія перебувала у стані розформування з погляду гетьманського командування як ненадійна. Загальна кількість вояків у той час не перевищувала 600 чол. У ніч на 18 листопада 1918 р. в дивізії стався переворот, в результаті якого офіцери-гетьманці були усунуті з посад,

а дивізія перейшла на бік Директорії. Протягом двох тижнів частини дивізії під командою полковників А.Пузицького, М.Крата, сотників В.Палія, С.Морозевича та інших старшин встановили владу Директорії в Конотопському, Кролевецькому, Сосницькому повітах, Ніжині, Бахмачі, Глухові, Шостці. За цей час дивізія була поповнена добровольцями, у кожному її полку тепер нараховувалося близько 1,4 тис. вояків. У згоді з сірожупанниками діяв Курінь смерті, створений з місцевих селян отаманом Є.Ангелом. 10 грудня 3-й полк "сірих" без особливого опору зайняв Чернігів. Два місяці дивізія утримувала м. Конотоп із прилеглими районами у конфліктах із вірними Скоропадському силами, потім німцями, які відступили додому, і, нарешті, сформованою в північних районах Чернігівщини Таращанською дивізією Миколи Щорса (вірною уряду Червоної України).

У той час командиром 1-ї Козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії військ Директорії був отаман Палій, з 19 листопада 1918 р. – підполковник Володимир Абаза, пізніше генерал Антін Пузицький. З 17 січня 1919 р. В.Абаза був помічником командира дивізії, а з 12 березня 1919 р. знову був її командиром. Начальником штабу Сірої дивізії наприкінці 1918 р. був хорунжий Михайло Гаврилко.

У грудні 1918 р., збільшивши кількість особового складу до 6 тис. бійців, дивізія брала участь у боях проти більшовицьких військ на Чернігівщині.

У січні 1919 р. Директорія УНР перекинула Сіру дивізію з м. Конотопа (замість неї захищати північно-східний кордон прибув Чорноморський Кіш) у м. Коростень, який з боку Білорусі наполегливо атакували більшовицькі частини.

Сіра дивізія Армії УНР.

Під час передислокації дивізії на Правобережну Україну майже половина бійців 1-ї Козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії дезертирували. Із залишків було створено Сіру дивізію під командуванням генерала А.Пузицького, яка брала участь у боях проти більшовицьких військ на Правобережній Україні.

19 січня 1919 р. сірі полки прибули на вокзал Коростень-Подільський, де панічно метушилися якісь українські частини – станція в цей час обстрілювалася більшовиками з гармат. Командир 1-го Сірого полку Антін Пузицький рішучими і вмілими діями зупинив панічну втечу українських частин, організував контрнаступ і відігнав більшовиків на кілька десятків кілометрів.

20 січня 1919 р. розпочався рішучий наступ Коростенської групи на лінію ст. Ігнатпіль. До вечора того дня станція була зайнята. У цьому наступі ядро Коростенської групи складали 1-й, 2-й і 4-й полки Сірожупанників.

Разом з ними у боях брали участь Зв'ягільська гарматна бригада, Запорозька кінна сотня, Буковинський Стрілецький курінь ім. І.Франка, Галицький Стрілецький полк ім. отамана Оскілка і бронепотяг "Воля".

У резерві залишилися 2-й піший полк ім. В.Винниченка та 55-ий Народного Визволення полк (напіванархічні формування місцевих отаманів). "Чорний курінь смерті" отамана Гуцола передислокувався в тил й більше на позицію не з'явився.

Корпус Сірожупанників Армії УНР.

У квітні 1919 р. на базі військових частин дивізії було сформовано корпус у складі двох дивізій під командуванням генерала Іллі Мартинюка. Корпус брав участь у боях проти Польської армії. У середині травня 1919 р. корпус поніс тяжкі втрати, велика кількість козаків і старшин потрапили у польський полон.

4-та Сіра стрілецька дивізія Армії УНР.

Дивізія чисельністю близько 700 багнетів була сформована з решток Корпусу Сірожупанників, які пробилися в околиці м. Ланівців. Командиром дивізії було призначено полковника П.Ганжу.

Дивізія увійшла до складу Волинської групи. Окремі підрозділи Сірої дивізії (4-та Сіра бригада 2-ї Волинської дивізії) воювали у складі частин Армії УНР до листопада 1920 р.

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

Учасники українських збройних визвольних змагань:

1. Українські вояки, які були учасниками Дієвої та Галицької Армій УНР з 09.05.1917 р. до 21.11.1921 р.

2. Учасники повстанських загонів, які вели боротьбу з радянською владою на теренах України з 21.11.1921 р. до 22.06.1941 р.

3. Учасники збройних формувань на теренах Карпатської України

з 04.11.1938 р. до 01.09.1939 р.

4. Учасники повстанських загонів, які вели боротьбу "проти московсько-комуністичної та гітлерівсько-нацистської окупаційних влад" з 22.09.1941 р. до 09.05.1945 р.

5. Учасники регулярних формувань Української Національної Армії, які вели боротьбу проти Червоної армії на теренах України та інших держав

з 15.02.1944 р. до 09.05.1945 р.

6. Учасники різних повстанських військових формувань, які боролися на теренах України з "московсько-комуністичною владою" з 09.05.1945 р.

(Рішення Президії Української Національної Ради Української Народної Республіки від 8 березня 1957 р.).

"Визнати учасниками боротьби за незалежність України у XX столітті осіб, які брали участь у політичній, партизанській, підпільній, збройній боротьбі за незалежність України, в тому числі у складі формувань Української Центральної Ради, Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави (Гетьманату), Української військової організації, Організації народної оборони "Карпатська Січ", Організації українських націоналістів, Української повстанської армії, Української головної визвольної ради та інших військових формувань, партій, організацій та рухів, що ставили за мету здобуття Україною державної незалежності" (Указ Президента України від 28.01.2010 N75/2010).

У наш час всі вони визнані Українською державою і суспільством.

Імена учасників боротьби за незалежність України у XX столітті увійшли до героїчних сторінок української історії, вони вшановуються сучасними громадянами України, на прикладі їх героїчних вчинків виховується молоде покоління. Результатом їхньої боротьба стало проголошення у 1991 році самостійної української держави – УКРАЇНИ.

Про цих українських героїв в сучасній Україні знімаються фільми, пишуться книжки, складаються пісні, їм споруджуються і відновлюються пам'ятники, їхній прах перепоховається в рідній українській землі.

Слава Україні!

Слава українським героям!

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

2vanya2

17.12.2011, 20:58

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

argonavt79

17.12.2011, 23:48

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Щиро вдячний за поширення фільму. Я особисто бачив в оригіналі. Дуже припав до душі. Треба молодому поколінню переглядати за що наші предки поливали кров. А не та політика що їм вбивають у їхні світлі голови.ukrprof

2vanya2

18.12.2011, 10:16

Щиро вдячний за поширення фільму. Я особисто бачив в оригіналі. Дуже припав до душі. Треба молодому поколінню переглядати за що наші предки поливали кров. А не та політика що їм вбивають у їхні світлі голови.ukrprof

І мені припав до душі.

argonavt79

19.12.2011, 14:57

Книга " Життя і смерть полковника Коновальця"
Скачати можна тут : [Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

argonavt79

01.02.2012, 12:02

Марш Січових Стрільців.
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Марш Богдана Хмельницького
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Марш Степана Бандери
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

2vanya2

01.02.2012, 12:59

Фільм Високий перевал.
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

argonavt79

07.02.2012, 14:21

Йде Січове військо.(для патріотів своєї держави)
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Стрільці Січовії хто Вас нині згадає?
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Чорними хмарами -(Марш Україна)
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

2vanya2

07.02.2012, 17:34

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

argonavt79

08.02.2012, 11:32

Серія фільмів про ОУН УПА
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
З низу сторінки зверніть увагу є серія фільмів відкривайте та переглядайте

argonavt79

28.02.2012, 22:35

Євген Коновалець цікаві історичні факти.
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])
Якщо мене ворог захоче вбити, ніяка сила мене не охоронить, - казав полковник Євген Коновалець, засновник Організації українських націоналістів.

"Важко було нам збагнути цей фаталізм Полковника, бо ж українці не фаталісти, а мрійники", - пише у спогадах про нього член Проводу українських націоналістів Олекса Бойків. А звістки про підготовку замаху - "атентату", як тоді казали, - на його життя ставали щораз частіші. От восени 1931-го надійшло повідомлення, що замах готують у Варшаві - міністерство внутрішніх справ Польщі. Підпільна мережа ОУН почала активно розростатися на приєднаних до цієї країни західноукраїнських землях.

Коновалець, який із родиною жив тоді в Женеві, сприйняв це спокійно. Заходів безпеки не посилював. Бойків свідчить: "Важко було впросити Полковника, щоб він не виходив зі свого помешкання. Нарешті він погодився, щоб я приходив до нього з машинкою і щоб ми готували листи в його помешканні".

Чи не з моменту створення ОУН на початку 1929-го Коновальця хвилювало питання його наступника. "Я абсолютно не бачу людини, яка могла б мене заступити і це мене надзвичайно нервує і просто обезвладнює", - зізнався в одному з листів у квітні 1930-го.

Я абсолютно не бачу людини, яка могла б мене заступити і це мене надзвичайно нервує і просто обезвладнює

"Він умів приєднувати до ОУН у самих початках її ставання багато симпатиків, а навіть активних співпрацівників, - продовжує Олекса Бойків. - Правда, були також одиниці, які не виявляли належної політичної культури. Полковник закликав тих людей:

- Якщо розходимося, то працюймо так, щоб при зустрічі ми могли один одному сміло глянути в очі й подати один одному руки".

Умів і визнавати свої помилки. ОУН із самого свого заснування намагалася підпорядкувати всі українські політичні сили. Й от уже 24 квітня 1930-го Коновалець пише одному із членів Проводу: "Ми пішли на крайній екстремізм, виповіли всім і вся війну, дійсно ґрунтовно себе від усіх відмежували і сьогодні починаємо переконуватися, що ми взяли дещо зависокий тон". А в листі від 2 травня того ж року іншому членові Проводу зізнається: "Я критику люблю, бо тільки при її допомозі можливо добачити, що зроблено правильно, а що - ні. Прошу тільки, критикуючи діяльність ОУН, більш прецизно (точно. - "Країна") формулюйте те, що критикуєте, як теж подавати, як на Вашу думку, повинно робитися".

Про Перший конгрес ОУН: "…Ми дали тільки загальну відбудову і від нас самих залежати буде, що ми на тому фундаменті вибудуємо. Чи величаву палату, яка буде до себе притягувати багато людей, чи гуцульську колибу, яка під подувом вітра завалиться".

Ми пішли на крайній екстремізм, виповіли всім і вся війну, дійсно ґрунтовно себе від усіх відмежували і сьогодні починаємо переконуватися, що ми взяли дещо зависокий тон

"Він ніколи не любив блищати чи перед будь-ким позувати, - стверджує Бойків. - Його вдачу позначала виняткова дійовість. Не можна було зауважити якоїсь патетики, сліпого молодечого пориву, фантазійності, словесного гурра-патріотизму. Коли в одній із розмов із Полковником інженер Микола Сціборський натякнув про це, він негайно зреагував:

- Маючи 28 років, я був командиром корпусу Січових Стрільців і заступником голови Директорії у Києві. То що нині може мені імпонувати? Наше завдання працювати й боротися за визволення України! Титули не цікавлять мене!"

Сціборський - заступник Коновальця в ОУН - у полеміці нерідко вживав слова типу "шулери", "зрадники", "нахаби". Полковник категорично виступав проти такого способу ведення дискусії з опонентами, називав це "вуличною лайкою". "Провідник, - писав в одному з листів у квітні 1930-го, - і в найгірших ситуаціях не сміє, з одного боку, тратити душевної рівноваги, а, з другого боку, мусить все передумати до найменших дрібниць, а, зокрема, приймати як можливо найбільш небезпечні ситуації".

У листі за 14 липня того ж року: "Не штука господарювати, коли мається всього по достатком, але штука з малого доходити до щораз більшого. Достаток деморалізує, а недостача заставляє людей засукати рукави, закусити зуби, щоб переробити усі труднощі. В нашій діяльності це повинно бути аксіомою. Бо нам треба бути приготованими на те, що можливо прийдеться працювати в ще більше несприятливих обставинах і ще з меншими засобами".

Маючи 28 років, я був командиром корпусу Січових Стрільців і заступником голови Директорії у Києві. То що нині може мені імпонувати?

"Прийшли Євген і Оля Коновальці, щоб відвідати мою хвору дружину і подякувати за її допомогу для них, - занотував у щоденнику 16 жовтня 1931-го український емігрантський діяч Євген Бачина-Бачинський, який також жив у Женеві. - Принесли квіти й гроші, які були для них витрачені. Скаржилися, що не мають засобів до життя. А у нас думають, що Коновальці мають тисячі. В дійсності вони живуть дуже скромно і ощадно".

А 29 квітня 1935-го Бачина-Бачинський записав: "Увечері прийшов полковник Коновалець. Розмовляв із ним поза північ. Оповідав про себе й родину. Полковник кинув курити:

- Ось уже тиждень, як не було в роті цигарки. Чи надовго?

Хвалив наші пампушки й сирну паску. Довго стояв в задумі перед двома образами, що їх намалювала моя дружина: копію відомої картини "Гуси на снігу" і, особливо, розлив річки Прип'ять із човном… Він жалкував, що й досі не посадив деревця на хуторі і, жартуючи, додав:

- Бодай яму викопав минулого літа. Може, це для мене.

Мені й жінці аж мороз пішов за шкірою. А Коновалець вів далі:

- Бо гонять мене вороги так, що не знаю, де й жити. Дослужився…"

У липні 1936-го швейцарська влада змусила полковника з родиною виїхати із країни. "Причини треба шукати в демарші або поляків, або червоних", - припускав полковник. Коновальці перебралися до Італії, осіли в Римі. Сина Юрка віддали до французького ліцею ім. Шатобріана, де навчалися діти дипломатів.

Сина Юрка віддали до французького ліцею імені Шатобріана, де навчалися діти дипломатів

Улітку 1935-го серед української громади у Фінляндії з'явився перебіжчик із СРСР. Видавав себе колишнім комсомольцем, за освітою - народний учитель. Начебто розчарувався в комунізмі і прагне пов'язати свою долю з національним рухом. Нібито представляє підпільну організацію в УРСР.

Насправді ж був радянським агентом Павлом Судоплатовим. Згодом він стане одним із керівників управлінь НКВС-НКДБ-МДБ. Затесався в українські емігрантські кола. Був відомий там як Павлусь, Валюх. Невдовзі із Судоплатовим познайомилися деякі члени Проводу ОУН. Потім - і сам Євген Коновалець. Пройнявся симпатією. Хоч дехто з оточення полковника й застерігав його від надмірного захоплення.

- Ви на цьому Павлі не пізналися і не оцінили його, як слід. Це ж прекрасний хлопець! Інтелігентний, і - характер! - казав Коновалець колишньому сотникові Української галицької армії Омелянові Сенику-Грибівському.

"Під час нашого перебування в Парижі Коновалець запросив мене відвідати разом із ним могилу Петлюри, - згадує Судоплатов у своїй книзі "Спецоперации. Лубянка и Кремль. 1930-1950 годы", що вийшла 1997-го. - Коновалець обожнював цю людину, називав його "нашим знаменом і самим любимим вождем".

Ми пройшли через весь цвинтар і зупинилися перед скромним надгробком на могилі Петлюри. Коновалець перехрестився - я вчинив за його прикладом. Якийсь час ми стояли мовчки, потім я витягнув із кишені носовичок і завернув в нього жменьку землі з могили.

- Що ти робиш?! - вигукнув Коновалець.

- Цю землю з могили Петлюри відвезу в Україну, - відповів я, - ми в його пам'ять посадимо дерево й будемо за ним доглядати.

Коновалець був у захваті. Він обійняв мене, поцілував і тепло похвалив за чудову ідею. У результаті наша дружба і його довіра до мене ще більше зміцніла".

Цю землю з могили Петлюри відвезу в Україну. Ми в його пам'ять посадимо дерево й будемо за ним доглядати

У листопаді 1937-го Судоплатов отримав наказ ліквідувати полковника. "Єжов в 11-й вечора знову привів мене в кабінет до Сталіна, - згадував агент. - Всього за 5 хвилин я розповів план оперативних дій проти ОУН.

- Наша ціль - обезглавити рух українського фашизму напередодні війни й примусити цих бандитів знищувати одне одного в боротьбі за владу, - сказав Сталін.

Тут же він звернувся до мене з питанням:

- А які смаки, слабкості й прив'язаності Коновальця? Спорбуйте їх використати.

- Коновалець дуже любить шоколадні цукерки, - відповів я, додавши, що куди ми з ним не їздили б, він завжди першим ділом купував розкішну коробку солодощів.

- Обдумайте це, - запропонував Сталін".

В оперативно-технічному відділі НКВС виготовили вибуховий пристрій. Зовні - коробка шоколадних цукерок, розписана в українському стилі. Вибух мав статися рівно за пів години після зміни положення коробки із вертикального в горизонтальний.

Які смаки, слабкості й прив'язаності Коновальця? Спробуйте їх використати

"Ми домовилися, що зустрінемось із Коновальцем у Роттердамі, в ресторані "Атланта", - продовжує Судоплатов. - Я увійшов до ресторану, підсів до нього, і після незначної розмови вручив йому подарунок, коробку шоколадних цукерок. Йдучи, поклав її на столик поряд із ним.

Пам'ятаю, як, вийшовши з ресторану, звернув направо на бокову вулицю, обабіч якої розташувалися численні магазини. У першому ж із них, де торгували чоловічим одягом, купив капелюх і світлий плащ. Виходячи з магазину, я почув звук, який нагадував хлопок шини, що лопнула. Люди навколо мене побігли до ресторану. Я поспішив на вокзал, сів на перший же потяг до Парижа, де мене мав зустріти чоловік. Передав йому свій пістолет і маленьку записку, зміст якої потрібно було відправити в Москву шифром. У ній ішлося: "Подарунок вручений. Посилка зараз в Парижі, а шина автомобіля, на якому я мандрував, лопнула, доки я ходив по магазинах".

Було 23 травня 1938 року. У лютому 1940-го в ОУН стався розкол фактично на дві організації з однією й тією ж назвою - радикальну Степана Бандери та помірковану Андрія Мельника.

"Українці мусять бути добрими учнями"

1891, 14 червня - Євген Коновалець народився в місті Зашків на Львівщині в родині учителів. Навчався в академічній гімназії у Львові. Був одним із найкращих учнів. Казав своїм товаришам-гімназистам: "Українці мусять бути добрими учнями, мусять засвоїти собі знання якнайкраще, якнайосновніше, якнайбільше, щоб надолужити те, що нам пограбувала неволя".

1909 - 1914 - навчається на правничому факультеті Львівського університету. Вступає до Національно-демократичної партії.

1914, 2 серпня – з початку Першої світової війни мобілізований до австрійської армії. Після короткої військової підготовки у званні кадета відбуває на фронт. У червні 1915-го під час боїв поблизу гори Маківка - нині Бережанський район на Тернопільщині - потрапив до російського полону. Перебував у таборі військовополонених неподалік Царицина, нині - Волгоград. Після Лютневої революції 1917-го в Росії разом з іншими галичанами приїздить до Києва. Стає одним з організаторів "Галицько-Буковинського куреня", а потім формації Січових стрільців. Вони зіграли важливу роль у придушенні більшовицького повстання в січні 1918-го в Києві.

1918, березень - очолює полк Січових стрільців. Під час повстання проти гетьмана Павла Скоропадського він зіграв вирішальну роль у захопленні Києва й зміцненні влади Директорії відновленої Української Народної Республіки. Коновалець був військовим комендантом Києва, забезпечував у місті порядок. Більшовицький діяч Станіслав Косіор стверджував, що наприкінці 1918-го - на початку 1919-го "Петлюра й Винниченко ніякої влади не мали, а вся влада перебувала в штабі Коновальця". В Армії УНР він дослужився до полковника. Саме за цим званням згодом його називали в середовищі українських націоналістів.

1919, листопад - Євгена Коновальця інтернували поляки. Перебував у таборі в Луцьку. Після звільнення за дорученням Симона Петлюри виїхав за кордон для створення нової формації з українських вояків, інтернованих в Чехословаччині та Польщі.

1921 - очолив нелегальну Українську військову організацію, ядро якої становили старшини, офіцери Січових стрільців та Української галицької армії. Мета - продовжувати збройну боротьбу за державність України.

1922 - одружився з Ольгою Федак - донькою адвоката зі Львова. "Молода, дуже гарна пані, брюнетка, чисто іспанський тип", - описував її один із його соратників. 1 січня 1924-го - подружжя тоді жило в Берліні - у Коновальців народився син Юрко.

1929, 28 січня - 3 лютого - у Відні під час I великого збору Організації українських націоналістів обраний головою її Проводу. Перший пункт ухваленого того року "Декалогу українського націоналіста" проголошував: "Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї".

1938, 23 травня - убитий радянським агентом у нідерландському місті Роттердам. Похований на місцевому кладовищі Кросвейк.

genych

04.03.2012, 21:23

За Україну, за її волю!

Із Гітлером ми не братались —
Народу гризла нас печаль!
Німоту кляту ми карали! —
За нас говорить слава й сталь!
Марко Боєслав (Михайло Дяченко), поет УПА.

Вдумайтеся, шановний читачу, ось у ці цифри, які наводять іноземні джерела: Україна під час другої світової війни втратила 8 мільйонів своїх громадян (5,5 мільйона цивільних і 2,5 мільйона військових). Це становить 19,1 процента всього її населення. Для порівняння: втрати Росії становлять від 3 до 4 мільйонів солдатів на фронтах, загальне число російських втрат було 5—6 мільйонів.
І, як не дивно, навіть Німеччина, яка розв'язала другу світову війну і зазнала нищівного розгрому, і та понесла втрати набагато менші порівняно з Україною: у цій війні загинуло 6,5 мільйона німців (9,1 процента від усього населення Німеччини, 4,5 млн. військових і 2 млн. цивільних).
Як бачимо, Україна порівняно (якщо такі порівняння можна робити!) понесла у минулій війні найстрашніші втрати. Так що Перемога дісталася їй дуже і дуже нелегко, надто дорогою ціною. І, здавалось би, зараз, коли Україна і інші країни світу відзначають 50-річчя перемоги над гітлеризмом, пора було б українському суспільству консолідуватися, щоб гідно вшанувати світлу пам'ять наших земляків, віддати шану нашим дідам, батькам, сестрам, братам, які стали жертвами жорстокої боротьби двох людиноненависницьких систем — комуністичної та фашистської.
І що ж ми бачимо нині? Приймаються постанови, ухвали, якими зобов'язується вшановувати пам'ять наших земляків, які загинули, перебуваючи в рядах Червоної Армії і в радянських партизанських формуваннях, вшановувати тих воїнів, які гнали фашистських загарбників з української землі. Що ж, на нашу думку, так і повинно бути. Адже ці люди свято виконували свій воїнський обов'язок, вони захищали нашу Батьківщину і у випадку потреби, не вагаючись, готові були віддати — і віддавали! — найдорогоцінніше — своє життя в боротьбі з фашизмом.
Але чомусь у цих документах якось, скажемо, нечітко, невиразно говориться про вшанування тих, хто громив гітлерівців не під червоними прапорами, а під українським національним, зараз державним, синьо - жовтим, тих, хто мав на своїх головних уборах той же тризуб, який зараз прикрашає фуражки і пілотки воїнів Армії Незалежної України.
Так, мова йде про вояків Української Повстанської Армії. Адже і вони внесли свій вагомий вклад у розгром фашистської Німеччини. Прекрасно розуміємо, що далеко не всі читачі сприймуть це твердження. Адже десятки років, а точніше більше ніж півстоліття у наші голови більшовицькі пропагандисти вбивали тезу, що вояки УПА не брали участі у боротьбі з фашистами. Згадаймо, що зовсім недавно писали компартійні автори про упівців як про «сокирників», «п'яниць», як про «українських бандитів».
А бере початок така характеристика справжніх борців за Незалежну Україну з того часу, коли через лінію фронту у Москву докотилися звістки про українських повстанців, про те, що вони воюють за Україну. Ці відомості передавали у «центр» радянські партизани та підпільники, які в Західній Україні починали свою діяльність, а точніше починали вступати у збройні сутички з першими загонами «Поліської Січі», які виникли на території Полісся, з першими загонами Української Повстанської Армії, які починали формуватися на Костопільщині ще на початку 1942 року.
Московське та й київське більшовицьке керівництво не сприймало високих цілей, за які боролися українські патріоти — вони ж боролися за Незалежну Україну, а, значить, за її відокремлення від СРСР. А це, зрозуміло, означало його розвал.
І керівники УРСР періоду війни — тодішні голова Президії Верховної Ради УРСР М. Гречуха, голова Ради народних комісарів УРСР О. Корнієць, секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов добре знали про боротьбу УПА проти гітлерівських загарбників, проте свідомо говорили людям неправду. Так, у листівках під назвою «До населення тимчасово окупованих районів України» (12.01.1944 р.) вони лукаво запитували: «Чи вбили (націоналісти — Т. Б.): хоч одного німця, чи пустили в укіс хоч один німецький ешелон?»
Цю брехню підхопили партійні «ідеологи», «історики», вірніше, фальсифікатори історії, які дійшли вже були навіть до того, що силкувалися довести, що УПА створили... німці.
Навіть волиняк академік Дмитро Мануїльський, будучи на посту заступника голови Ради міністрів УРСР, у своїх промовах говорив про «українсько-німецьких націоналістів». Промовиста у цьому питанні його «праця», назва якої говорить сама про себе: «Українсько-німецькі націоналісти на службі у фашистської Німеччини» (1946 р.)
А «Радянська енциклопедія історії України» (т. 4, стор. 359) пішла ще далі, підкреслюючи, що «співробітництво з фашизмом показало всю глибину політичного і морального падіння українського буржуазного націоналізму, який, за влучним висловом Д. 3. Мануїльського, «ніколи не був національним, бо він завжди обслуговував інтереси чужоземних, пануючих класів. Він ніколи не був самостійним, бо він ніколи не орієнтувався на сили власного народу, а на чужинців. Перемога радянського народу у Великій Вітчизняній війні, розгром фашизму завдали нищівного удару по маячних планах українського буржуазного націоналізму».
Ось такий категоричний висновок зробили вельмишановні «об'єктивні київські вчені».
У зв'язку, з цим давайте, шановний читачу, розберемося у питанні, чи воювали вояки УПА проти фашистів, чи були .на їх службі? І зробимо це на фактах, які мають стосунок до нашої області. А допоможуть нам у цьому матеріали періодики часів другої світової війни.

Ось часопис Української Народно-Революційної Армії під командуванням отамана Тараса Боровця-Бульби «За оборону України» від 10 серпня 1943 року. Тут привертають до себе увагу ось ці рядки: «Бий гада! (підбірка матеріалів). Ідуть німецькі вантажні машини. Перша, друга, третя, четверта. Наша чота (взвод — Г. Б.) лежить на теплій нагрітій липневим сонцем землі. Машини рівняються з нами, падає гостра команда хорунжого Кречета: «Вогонь!». Рвуться міни. Падає кілька сальв і кулеметних серій. Дві машини горять, одна лежить розбита. Обеззброюємо ранених, забираєм забитим зброю. Завдання виконане. Німців ударили ще раз по транспорту. Хлопці здобули новенькі маузери і машинні пістолі. Козак Буря».

А ось ще одна газета — «За самостійну Україну — бойовий орган ОУН. 24.10.1943 р.: «Починаючи з березня 1943 р. села розправились з сотнями ляндвіртів, зондерфюрерів та інших п'явок народу.
Фашисти у відповідь посилили репресії: спалили 11 сіл лише в одному Деражненському районі, багато інших сіл.»

З повстанських боїв.
Біля Копитова (Корецький район) в чотирьохгодинному бою з німецькими жандармами повстанці здобули 60 крісів, кілька кулеметів, амуніцію та вояцький виряд. 25 німців убито, 14 попало в полон, багато ранено.
На соші Рівне - Клевань один рій (частина взводу — Г. Б.) повстанців розбив 2 німецьких авта, що їхали на грабіжницьку акцію. Тут згинуло 38 гітлерівців.
У бою з німецькими гестапівцями, що приїхали грабити Білівські хутори на Клеванщині повстанці розбили бандитів, здобувши 2 скоростріли (МГ), 1 емпі, скрині амуніції.
У листопаді ц. р. відділи УПА зайняли районове місто Мізоч на Острожчині й тримали його цілу добу. Знищено багато німців. Здобуто 150 крісів, У бою героїчно бився по боці українських повстанців відділ азербайджанців».
«Бій на шляху Рафалівка - Володимирець. Із загону ім. Коновальця вислано 8 жовтня м. р. (1943 р. — Г. Б.) відділ у силі одної чоти на засідку при шляху Рафалівка — Володимирець, який часто проїжджали німці... В загальному нім-ців нараховувалося до 200 чоловік. У розвідку поїхала німецька кіннота, а як бічний розшук їхав середньої величини танк.
В той самий час наспіла на допомогу повстанцям друга чота, яка зайшла німців ззаду. Німці, побачивши себе окруженими, почали в переполосі тікати, не зводячи навіть бою... Повстанці прогнавши ворога, рішили забрати танк (з якого втекли танкісти — Г. Б.). Знайшовся шофер-танкіст і танк пущено в рух».
(Підпільна газета «Вісті Української Інформаційної служби», 1944 р., 1 квітня).

А ось рядки з доволі таки об'ємної листівки, виданої у жовтні 1943 року Головним командуванням Української Повстанської Армії:
«...Кремлівські імперіалісти такі самі вороги народу, як і берлінські.
НКВД — не краще гестапо.
Ні, ми не забули ще голоду в 1933 році, ні Біломорського каналу, ні масових репресій в 1937 році.
Бачачи загрозу свому життю кремлівські «вожді» кличуть вас сьогодні захищати їх перед німцями. А хто ж, спитайте їх, у 1939 році заключив розбійницьку спілку з тими ж самими німцями? Хто ділився з ними Польщею і Балтійськими державами? Хто забезпечив німецьку армію хлібом і пальним матеріалом? Смерть Гітлерові й Сталінові! Геть берлінським і московським імперіям! Геть гітлерівську «нову Європу» і більшовицький СРСР!»

«З хроніки подій на українських землях» (рік 1943, збірка № 1)

«18 липня одна вишукальна група української самооборони звела на шляху Вілька — Яполоть в Степанському районі бій з німецькою жандармерією. Ворог втратив 19 чоловік убитими. Були ранені. Здобуто 3 кулемети, 6 маш. пістолів, далі — звичайні пістолі, рушниці, гранати, багато амуніції та бензину».
«В Млинівському районі мав місце бій німців з відділом самооборони, в рядах якої боролись також грузини, узбеки та росіяни. В бою впало 60 німців».
«В боях проти німецьких окупантів відділи УПА зайняли в місяцях березень — квітень 1943 р. містечка: Володимирець, Степань, Висоцьке, Дубровиця, Людвипіль (Соснове — Г. Б.), Деражне, Олика, Цумань, Горохів і ін. Німецькі залоги скрізь розбито й розігнано».

Крім вище згаданих акцій УПА проводила проти гітлерівців і широкомасштабні операції, захищалась від наступу ворогів. Одна з таких операцій спрямовувалася проти каральної операції німецьких загарбників під командуванням гітлерівського генерала поліції Фон дем Баха (Еріха Залевського, поляка за походженням, українофоба і нациста за переконанням) - на Рівненщині (червень - вересень 1943 року), до участі в якій гітлерівці залучили 2 бронепоїзди, 50 танків і бронемашин, 27 літаків, 10 моторизованих батальйонів з важкою зброєю й артилерією і приблизно з 10 тисячами німецьких і польських поліцаїв і жандармів, угорців та «батальйонників».
В ході цієї операції гітлерівці провели проти УПА (плануючи її остаточно знищити) цілий ряд боїв (не рахуючи дрібних сутичок) — у липні - 35, серпні - 24, у вересні - 15. Проте УПА у цих боях не лише вистояла, але й нанесла ворогам відчутних ударів. Адже в ході цієї операції було знищено 3000 фашистів та їх посіпак. Проте в ході цих запеклих боїв УПА втратила 1237 старшин та стрільців убитими та пораненими. Гітлерівці ж за цей час знищили понад 5000 осіб з числа цивільного населення.
Серед полеглих у боях з гітлерівцями були Івахів Василь (Сонар, Сом), військовий референт краєвого проводу ОУН на Північно-Західній українській землі, поручник, до речі, герой однієї з популярних на Рівненщині пісень УПА; у цей же день загинули ще 9 вояків, і серед них поручник Юліан Ковальський, чотар Семен Снятецький (Сойко). .
1 серпня 1943 року в Бугрині Гощанського району загинув замордований гітлерівцями Іван Луцюк (Рудящий), виховник і політичний керівник однієї з груп УПА.
Убою з фашистами загинув 11 березня 1943 року військовий референт краєвого Проводу ОУН на Північно-Західних землях, командир одного з перших загонів УПА на Рівненщині, та й на Волині взагалі, син православного священика з Острожця Млинівського району Сергій Качинський. Віддали своє життя, захищаючи від фашистів жителів села Малин Млинівського району, 16 — 18-річні юнаки УПА Костянтин Приступа, Іван Дорецький, Петро Гулай, Дмитро Базилюк, Іван Сібігатель, Анастасій Абрамчук, Анатолій Чернюк, Панас Воєвода, Антон Рудишко. На роздоріжжі між селами Мильче та Будераж Дубенського району біля хутора Ріжок похований випускник лісового відділу рільничої школи Крем'янецького ліцею Генадій Литвин (Литвинович), полеглий у бою з німцями. Загинув, розстріляний фашистами у 1943 році, Олександр Бусел, —один з активних організаторів ОУН, житель Клеваня.
У багатьох селах та містах області сплять вічним сном герої УПА, які загинули в боях з гітлерівцями за вільну Україну, зокрема, у Бережниці Дубровицького району, у Березному та у багатьох інших. На їх могилах нарешті споруджено та освячено пам'ятники - хрести.
Отже, як бачимо, громили таки вояки УПА фашистів, вели з ними бої, не були вони на службі в окупантів, як твердили, та й, що гріха таїти, твердять до цього часу деякі закомплексовані більшовицькою пропагандою люди.
А скільки їх, переважно юнаків та дівчат, у цих боях були пораненими, контуженими! Скількох колишніх вояків УПА, які перенесли роки боротьби з фашистами, потім .було заслано енкаведистами в концтабори Сибіру, Казахстану, Далекого Сходу, закатовано в тюрмах? Тим часом вони, патріоти, боролися за розгром фашизму, а, отже, за Перемогу, 50-річчя якої відзначається нині.
І звідси висновок: вшановуючи гідну пам'ять тих наших людей, хто громив фашистів у рядах Червоної Армії та в радянських партизанських формуваннях, ми повинні на такому ж рівні вшановувати і тих, хто боровся за Перемогу в інших формуваннях, насамперед у формуваннях Української Повстанської Армії.

genych

04.03.2012, 21:23

argonavt79

10.03.2012, 15:07

Мій дідусь оберст-лейтенант 36-го полку піхоти ландверу(переглядав документи і знайшов фото довго шукав в інтернеті і знайшов)
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]мйдд.jpg)
Цісарсько-королівський ландвер (Kaiserlich Königliche Landwehr, k.k. Landwehr) – територіальна складова сухопутних військ австро-угорської армії, складалася з регулярних підрозділів та підпорядковувалася австрійському чи угорському міністерству оборони. 36-й полк піхоти ландверу «Коломия» (36. Landwehrinfanterieregiment Kolomea або 36 Landwehr Infanterie-Regimenter Kolomea) сформовано у жовтні 1898 р. з 4-го батальйону 20-го Галицького полку піхоти ландверу (Станіславів), 4-го батальйону 22-го Галицького полку піхоти ландверу (Чернівці) та новосформованих батальйонів.

Колір полка – трав’янистий (grasgrün), використовували срібні гудзики з цифрами «36». Штаб й усі батальйони дислокувалися в Коломиї, у казармах на вул. Боньковського (зараз – Моцарта). Станом на липень 1914 р. національний склад полку: 70% - українці, 21% - поляки. Райони рекрутації до 36-го: Коломия, Станіславів, Чортків.

36-й ппл входив до складу 86-ї бригади (86. Landwehr Infanteriebrigade, штаб – Чернівці) 43-ї піхотної дивізії (43. Landwehr Infanterie Truppendivision, штаб – Львів). Теоретично, полк знаходився на території ХІ армійського корпусу (штаб – Львів), який охоплював Східну Галичину та Буковину. Але станом на початок ПСВ 43-я дивізія належала до ІІІ АК (штаб – Грац), що входив до 2-ї австрійської армії.

Петрович

15.04.2012, 10:37

Сайт про музей Козацькі могили стартує через кілька днів. Зараз він перебуває в розробці
.[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

argonavt79

15.04.2012, 18:54

Чорні запорожці.
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])
Чорні Запорожці або чорношличники (повна назва — кінний дивізіон (згодом полк) Чорних запорожців) — військова формація армії УНР, що існувала в 1918—1920 роках.
Дивізіон було розгорнуто з кінної сотні 2-го Запорізького полку Запорізької дивізії наприкінці 1918 року. У грудні 1918 — квітні 1919 брав участь у ІІ-й українсько-більшовицькій війні, після якої восени 1919 року опинився з іншими військами УНР у «трикутнику смерті» (Любар-Шепетівка-Миропіль). Восени 1919 — навесні 1920 полк узяв участь у І Зимовому поході Дієвої армії УНР, де відзначився як чи не єдиний боєздатний і відносно уніформований підрозділ. Приклади бойової відваги та винахідливості цей полк показав у боях під Сидоровом та за Вознесенськ. Після повороту з походу полк увійшов до складу Окремої кінної дивізії. Наприкінці літа 1920 полк увійшов до складу 1-ої Запорозької дивізії.

У листопаді 1920 року полк разом з іншими підрозділами Дієвої армії УНР перейшов річку Збруч і його було інтерновано в таборах на території Польщі.
Перша згадка про те, що чорні шлики та чорні черкески використала кінна сотня 2-го Запорозького полку, датовано 29 квітня 1918 р., коли у Полтаві було проведено парад на честь того, що місто взяли українські війська[1].

Відомий однострій, за яким були відомі чорні запорожці, було пошито у Кременчуці наприкінці січня 1919 р. У своїх мемуарах командир підрозділу Петро Дяченко згадує, що сукно для пошиву було здобуто у боях з махновцями у Донецькому басейні.

Однострій складали чорні шапки (каракулеві у старшин, смушкові у козаків) з чорними ж шликами, чорні жупани, чорні штани, світло-сірі черкески, чорні чоботи.

Окремого шику образові чорних запорожців надавало те, що всі бійці полку носили стару козацьку зачіску — «оселедець» (довге пасмо волосся на виголеній голові).
Костянтин Гломозда[2] описує знамено чорних запорожців як чорний значок зі скошеним краєм із зображенням на лицьовому боці тризуба з написом «1-й кінний полк Чорних Запорожців». Зворотня сторона знамена містила зображення черепа з кістьми й написом «Україна або смерть». Але ані історіограф полку Борис Монкевич, ані командир полку Петро Дяченко у своїх мемуарах не згадують зображення знамена.

Цікаво відзначити, що схоже знамено мали українські повстанці Холодного Яру в 1921—1923 роках.

argonavt79

17.04.2012, 17:05

Козак Мамай
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])
Козак Мамай (козак-мамай, козак-бродяга) — ідеалізований образ козака і українців загалом в Україні. Захисник українського народу, степовик, мандрівник, воїн, мудрець, казкар і характерник в одній особі. Його образи можна зустріти майже в кожній хаті поряд з іконами. З іменем (назвою) тісно пов'язаний стародавній термін «мамаювати» (мандрувати, козакувати, вести козачий спосіб життя), «ходити на мамая» (іти навмання, куди очі дивляться).
Оповіді про козака Мамая можна зустріти серед народних легенд, переказів, примовок. Та чи не найкраще його образ відтворений у народному живописі: в оксамитному жупані, сап'янових чоботях та синіх шароварах; кругла поголена голова з хвацько закрученим за вухо «оселедцем», довгі вуса, чорні брови, карі очі, тонкий ніс, рум'яні щоки — перед вами портрет красеня-молодця, яким він склався в народній уяві.

Козака Мамая на таких картинах завжди малювали з кобзою, що є символом співучої душі народу. Кінь на картині символізував народну волю, дуб — його могутність. Часто на малюнках ми бачимо зображення списа з прапорцем, козацького штофа і чарки. Це були речі, пов'язані зі смертю козака — спис ставили на місці поховання, штоф і чарку клали в могилу — вони нагадували про скороминущість життя та козацьку долю, в якій загроза смерті в бою була повсякденною реальністю.

Такі картини малювали на полотні, на стінах будівель, віконцях, кахлях, скринях, посуді, вуликах і навіть на дверях яскравими, соковитими фарбами часто з написом: «Я козак Мамай, мене не займай». Це свідчило про доброту, незалежність та веселу вдачу хазяїв господи. Згадані малюнки, що дійшли до нашого часу, не тільки вдало прикрашали домівку, а й розповідали про смаки та світогляд хазяїв.

За народними переказами козак Мамай був православним, мав дар зцілювати хворих і ходити по воді, що давало право простим людям шанувати його як святого і вішати у хаті його образ поряд з образами інших святих.

argonavt79

23.04.2012, 19:39

Приватне життя козацької старшини XVIII ст.
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])
Назва : Приватне життя козацької старшини XVIII ст. (на матеріалах епістолярної спадщини)
Автор : Дзюба О. М.
Видавництво : К.: Інститут історії України
Рік видання : 2012
ISBN : 978-966-02-6189-1
Сторінок : 347
Формат : PDF
Розмір файлу : 44,6 MB
Мова : Українська
закачати книгу можна тут: [Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

argonavt79

07.05.2012, 20:35

Оста́п Мики́тович Вереса́й (* 1803, Калюжинці — † 1890, Сокиринці) — кобзар, виконавець народних дум, історичних, побутових, жартівливих та сатиричних пісень.
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Остап Вересай (по вуличному — Радчишин) народився 1803 року в селі Калюжинці Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині Срібнянського району Чернігівської області) в сім'ї кріпака. Батько його, Микита Григорович Вересай, був незрячим і заробляв на прожиття грою на скрипці. У чотирирічному віці Остап втратив зір. Змалку захопився музикою та співом під впливом батька та кобзарів, що часто зупинялися в їхній домівці. Хлопчиком переймав мистецтво співу та гри на кобзі у кобзаря Юхима Андріяшівського, з яким познайомився на ярмарку в Ромнах і був у нього поводирем. Після смерті Андріяшівського Остап деякий час навчався в кобзаря Семена Кошового з села Голінка, після нього — у лірника Ничипора Коляди, далі повернувся в Калюжинці й продовжив навчання самотужки. З Калюжинець переїхав до села Сокиринці Прилуцького повіту.

Понад сорок років мандрував містами і селами України. Його помітив художник Лев Жемчужников, який записав від Остапа Вересая кілька пісень, намалював його портрет і познайомив з Пантелеймоном Кулішем, який також записав від нього кілька пісень. Куліш розповів про Вересая Тарасові Шевченку, який 1860 року послав Вересаєві гроші та свого «Кобзаря» з підписом: «Брату Остапу від Т. Г. Шевченка». Л. Жемчужников та П. Куліш умовили Остапа Вересая взяти до себе кількох учнів: Василя Бублика з Никонівки, Ярохтея з Березівки, Антона Негрія з Калюжинець та Янголя з Березівки, які продовжили традиції свого вчителя. У Сокиринцях Вересай одружився з удовою Пріською Сенчук, гарною співачкою і танцюристкою. Завдяки Кулішеві, Жемчужникову, гостям, що приїжджали в Сокиринці в маєток Г. Галагана, Вересаєм, його майстерною грою на бандурі, жанровим розмаїттям кобзаревого репертуару зацікавилися М. Лисенко, О. Русов, О. Міллер, П. Мартинович, О. Сластьон, П. Чубинський, які пропагували його творчість. 1871 року Остап Вересай вперше відвідав Київ, де співав на відкритті Колегії Галагана. 28 вересня 1873 року, на пропозицію Григорія Галагана, було скликано засідання Південно-західного відділу Російського географічного товариства, дійсний член якого Микола Лисенко виголосив реферат «Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм». На засіданні Остап Вересай виконав кілька дум, які вразили слухачів. У 1874 році Остап Вересай виступає у Києві на III Археологічному з'їзді, а після нього — на концерті, влаштованому М.Старицьким, в якому взяв участь хор під керівництвом М. Лисенка. У звіті про з'їзд начальник Київського жандармського губернського управління пише рапорт вищому начальству про те, що «Остап Вересай своїми поетичними піснями і типовим виглядом сприяв збудженню симпатій до гетьманщини…». 1875 року у супроводі М. Лисенка та П. Чубинського Вересай побував у Петербурзі, де виступив на засіданні Російського географічного товариства, в Музеї етнографії і старожитностей, у Петербурзькому залі Благородного зібрання, на засіданні Слов'янського благодій-ного комітету та в інших аудиторіях. 22 лютого він виступив на сніданку, влаштованому українцями в пам'ять про Т. Г. Шевченка. 6 вересня кобзар співав у Зимовому палаці під час лекції з народної словесності професора О. Міллера князям Сергієві та Павлові, які подарували кобзареві срібну табакерку з підписом. 16 вересня на околиці Петербурга, в Соляному містечку, де відбувалися промислові й кустарні виставки, відбувся концерт, в якому, крім О. Вересая, брали участь хор під керівництвом М. Лисенка, сам М. Лисенко як піаніст, відома російська співачка М. Каменська. Спів О. Вересая в Петербурзі слухали П. Чайковський, М. Римський-Корсаков. III відділення, занепокоєне успіхом у глядачів дум та історичних пісень, виконуваних О. Вересаєм, припиняє гастролі. По дорозі з Петербурга, у Прилуках, Вересая заарештували на базарі за пісню «Про правду й неправду» і посадили до в'язниці. У поліції під час допиту Вересая врятувала табакерка, подарована йому в царському палаці в Петербурзі князями, і його звільнили. До кінця життя Вересай живе у Сокиринцях. Павло Чубинський на власні кошти збудував йому нову хату. Останні роки життя Остап Вересай продовжував виконувати пісні, хоч уже майже не виїжджав у великі міста, а мандрував селами Чернігівщини. Інколи старого кобзаря запрошують у Київ. 1884 року він виступав у Київській рисувальній школі М.Мурашка, де з нього учні малювали портрети.

Помер Остап Вересай наприкінці квітня 1890 року. Похований у Сокиринцях.

argonavt79

10.05.2012, 17:52

Патріотична пісня. "Сніги,сніги."
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Памятайте як це було

argonavt79

16.05.2012, 18:35

Книга"Злочин Москви у Вінниці" (1951)
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])
Назва : Злочин Москви у Вінниці
Автор : Колектив
Видавництво : Нью-Йорк, Видавництво Головної управи СУМ
Рік видання : 1951
Сторінок : 55
Формат : PDF
Розмір файлу : 2,1 MB
завантажити книгу можна тут: [Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

argonavt79

18.05.2012, 20:24

Книга «Сіроманці». Відділ окремого призначення
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])
Назва : "Сіроманці". Відділ окремого призначення
Автор : Допіру Б.
Видавництво : Львів, НВФ "Українські технології"
Рік видання : 2003
ISBN : 966-666-073-3
Сторінок : 272

argonavt79

25.05.2012, 21:04

Книга. "Розвіяні міфи: Історичні нариси і статті".
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])
Автор : Вєдєнєєв Д., Шевченко С.
Видавництво : К.: Фенікс
Рік видання : 2010
ISBN : 978-966-651-458-8
Сторінок : 576
Формат : DJVU
Розмір файлу : 37,7 MB
завантажити можна тут: [Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Петрович

15.06.2012, 19:44

ТРИЗНА: з нагоди вшанування 361-ї річниці Берестецької битви.

П Р О Г Р А М А

14 червня (четвер) 2012 р.

9.00 Похід козацького табору на конях та возах з Рівного (від пам’ятника Богдану Хмельницькому) до Національного історико - меморіального заповідника “Поле Берестецької битви”. Маршрут: Рівне – Дубно – Млинів – Пляшева.
18.00 Зупинка на нічліг в козацькому таборі, в місті Дубно. Зустріч та об’єднання для подальшого спільного походу з вінницьким козацьким загоном ім.. Богуна. Частування місцевого населення козацьким кулішем, вечорниці.

15 червня (п’ятниця)

08.00-11.00 Згортання табору, вихід до містечка Млинів.
08.00 Панахида в соборі Свято-Георгіївського чоловічого монастиря, с. Пляшева. Таборування козаків, з усіх куточків України, на території Національного історико-меморіального заповідника “Поле Берестецької битви”.
18.00 Зупинка на нічліг в козацькому таборі, в місті Млинів. Частування місцевого населення козацьким кулішем, вечорниці.

16 червня (субота)
07.00 Згортання табору, вихід до НІМЗ “Поле Берестецької битви”.
12.00 Прибуття до с. Пляшева. Зустріч об’єднаного козацького загону залпом із гармат. Встановлення козацького табору.
13.00 Велике козацьке коло.
14.00 Покладання вінків до пам’ятника загиблим козакам та селянам.
14.00-18.00. Вправи козацькі: стрільба з лука, майстерність володіння шаблею та списом, кидання сокири. Екскурсії по Січі Козацького стрілецького братства та Рівненської Січі Війська Запорозького ім. Н. Хасевича
10.00 – 17.00. Робота козацької кухні на території козацьких куренів.
16.00 – 22.00 Виступи самодіяльних колективів, артистів, кобзарів.
22.00 Салют-феєрверк.
22.15 Запуск небесних ліхтарів (приймають участь усі бажаючі). Українські вечорниці біля ватри.

17 червня (неділя)
09.00-12.00 Панахида.
12.30-13.00 Поминальна хода до пам’ятника загиблим козакам.
13.00-14.00 Виступи, звернення представників козацьких, громадських організацій та релігійних конфесій на встановленому помості.
13.00-15.00 Змагання “Козацька звитяга”. Рівненські організації козацьких бойових мистецтв.
16.00 – 20.00 Від’їзд гостей, приготування до згортання табору.
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

D-Misha

01.09.2012, 20:26

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

31 серпня 1919 року. Як галичани з денікінцями Київ звільняли....

Повчальна історія про те, як галичани визволили Київ, а потім через геройську витівку "чорних запорожців" утратили місто. Полковник, побачивши на міській думі поруч з жовто-синім стягом російський триколор, вигукнув "Перед московським прапором не будемо парадувати!"

Яскравою сторiнкою в iсторiї боротьби за державнiсть у 1919 р. був лiтнiй наступ українськиx армiй, який закiнчився визволенням увечерi 30 серпня столицi України Києва.

Проте вже в нiч з 31 серпня на 1 вересня галицькi частини i частини Запорiзького корпусу Армії УНР змушенi були залишити щойно визволене мiсто.

Що ж тодi сталося? Щоб з'ясувати це, треба передусiм оглянути попереднi подiї.

Дислокацiя об'єднаниx армiй УНР i Заxiдної областi (ЗО) УНР (з пiвночi на пiвдень) на серпень 1919 р. була така:

- на пiвночi України дiяла армiйська група Сiчовиx стрiльцiв полковника Євгена Коновальця, забезпечуючи лiвий фланг українськиx армiйськиx груп, що наступали на Київ;

- на пiвдень вiд неї йшов 2-й Галицький корпус полковника Арнольда Вольфа, прикриваючи пiвнiчний лiвий фланг Київської групи вiйськ;

- загальне командування цiєю групою, до складу якої вxодив i 1-й Галицький корпус полковника Осипа Микитки, що дiяв на стику з 2-м Галицьким корпусом Арнольда Вольфа, було доручено генераловi Антону Кравсу, командировi 3-го Галицького корпусу;

Читати далі:[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

D-Misha

09.11.2012, 08:20

Бунтар, батько української демократiї.....

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

Минуло 105 рокiв вiд народження знаменитого генерала Петра Григоренка.

Спитайте студентiв унiверситету -- що знають вони про цю людину? Упевнена, що бiльшiсть навiть iменi такого не чула. А про школярiв я вже мовчу. Ось це i мучить, адже такi люди - гордiсть нацiї, на їхньому прикладi треба виховувати молоде поколiння
українцiв.

Вiн свого часу зробив блискучу вiйськову i партiйну кар'єру. Син небагатого селянина iз Запорiзької областi, пiдлiтком пiшов з дому, вивчився на офiцера, пройшов командиром дивiзiї Другу свiтову вiйну, отримав орден Ленiна. А по її закiнченнi став генерал-майором i створив власну кафедру у найпрестижнiшому вiйськовому закладi -- Московськiй вищiй академiї iм. Фрунзе. На пiдручниках Григоренка вивчились тисячi радянських офiцерiв, а його, як свiдомого комунiста, постiйно делегували на високi партiйнi з'їзди.

А потiм в один момент усе змiнилось. У 1961 роцi генерал Григоренко виступив проти влади - вiн посмiв критикувати самого генсека Хрущова за повторення сталiнських методiв правлiння. Його вигнали з Москви, та вiн не припиняв боротьбу з режимом: виступав на захист кримськотатарських повстанцiв, вимагав звiльнення академiка Сахарова. I влада жорстоко вiдомстила непокiрному офiцеровi i чеснiй людинi.

Петро Григорович був одним з перших, до кого в СРСР застосували метод каральної психiатрiї. Дисидентам, засудженим на табори, мабуть, ще пощастило, якщо порiвняти пережите ними з пеклом, через яке пройшов Григоренко.

Адже його, здорового чоловiка, сiм рокiв "лiкували" сильнодiйними препаратами, якi прописують шизофренiкам! Та попри старання медикiв-садистiв, генерал зберiг здоровий глузд, гострий розум i не зламався у боротьбi з тиранiєю.

Ким була ця людина для українського народу - у розмовi з дисидентами Василем Овсiєнком, iсториком, громадським дiячем, та Семеном Глузманом, лiкарем-психiатром i правозахисником, який єдиний в СРСР насмiлився висловитися проти псевдодiагнозу генерала.

"Та вiн божевiльний!"

В. Овсiєнко: - Генерал Григоренко -- перший представник верхiвки влади, який насмiлився пiти проти неї. Здавалося б, досконала бiографiя взiрцевого комунiста. Вiн був учасником боїв на рiчцi Халхин-Гол 1939 року, а Другу свiтову вiйну пройшов з двома пораненнями i закiнчив її на посадi начальника штабу дивiзiї. Серед нагород -- орден Ленiна, два ордени Червоного Прапора, Червоної Зiрки i сила-силенна медалей. Потiм вiн пише майже сотню пiдручникiв для вiйськових кафедр i викладає у Вiйськовiй академiї iм. М.В. Фрунзе.

I раптом 1969 року на партконференцiї Ленiнського району Москви генерал Григоренко рiзко критикує курс партiї! Вiн вiдкрито каже, що назрiває новий культ особи Хрущова i що країнi потрiбнi кардинальнi змiни.

- Можливо, Григоренко сподiвався, що до нього прислухаються, адже був шанованою i авторитетною особою?

В. Овсiєнко: - Нi, вiн не плекав iлюзiй, чудово знав, якою буде реакцiя режиму. Просто, як людина чесна, не мiг мовчати. Григоренка пiсля того вислали з Москви на Далекий Схiд - командувати оперативним вiддiлом штабу армiї. Але тут вiн продовжує розпочату справу, створює органiзацiю "Союз боротьби" i розповсюджує листiвки антикомунiстичного змiсту.

С. Глузман: - Влада розумiє, що то не просто бунтар, а небезпечний борець iз системою. Його позбавляють генеральського звання, пенсiї, усiх нагород. Але визнають... неосудним! Ще б пак, людина, яка стiльки зробила для радянської держави не може враз стати її ворогом. Отже, це шизофренiя! I у серпнi 1964 року Григоренка помiщають до Ленiнградської спецiальної психiатричної лiкарнi. Зважте, що надворi не сталiнiзм, а нiбито "вiдлига"...

- Взагалi, дивно, як така волелюбна людина пережила сталiнськi часи, не потрапивши до катiвень НКВД пiд час розправи над Тухачевським та iншими червоними командирами...

В. Овсiєнко: - Григоренка врятувало те, що вiн спочатку учився в академiї, а потiм воював аж на Далекому Сходi, за тисячi кiлометрiв вiд Москви. Проте був момент, коли на нього намагалась донести рiдна дружина, вiддана комунiстка. Жiнцi не сподобалося листування Григоренка з братом Iваном, вона злякалась, що тi листи знайдуть i покарають всю сiм'ю. Петро Григорович якимось дивом зупинив дружину, i це його врятувало.

- Важко уявити, як лiкарi, котрi давали клятву Гiппократа, могли знищувати здорову людину сильнодiйними препаратами...

С. Глузман: - Вони не мали вибору. Дiагноз, написаний у високих кабiнетах ЦК КПРС, нiхто не насмiлився спростовувати. Для лiкаря це означало в кращому разi звiльнення з роботи, у гiршому - суд.

- Але ви не злякались! Як сталось, що вчорашнiй випускник медунiверситету, киянин, раптом проводить психiатричну експертизу опального генерала, найнебезпечнiшого ворога i особливого в'язня, якого ретельно охороняють?

С. Глузман: - Це була вже друга диспансеризацiя Григоренка у психiатричнiй лiкарнi, у 1972 роцi. Вiд друзiв я почув, що є людина, яку нiзащо мучать. I обов'язок i лiкаря, i людини пiдказав, що треба щось робити. Друзi зв'язались з адвокатом Петра Григоровича, вона зумiла переписати його картку. Я вивчав, побував проконсультуватись зi старшими колегами, але на мене дивились як на прокаженого. Врештi я сам склав експертизу, а двох iнших експертiв - так треба було для протоколу - просто вигадав.

- Цей вчинок вартував вам сiм рокiв таборiв i п'ять - заслання. Нiколи про нього не шкодували?

С. Глузман: - Нi. Я жив, як пiдказувала совiсть. Лише гiрко було вiд того, що не змiг допомогти Петровi Григоровичу.

Таран проти тиранiї

- З iменем Григоренка пов'язують створення Української Гельсiнської групи. Який її внесок в iсторiю демократiї на наших землях?

В. Овсiєнко: - Спочатку така органiзацiя з iнiцiативи Григоренка з'явилась у Москвi, у травнi 1976 року. Вона об'єднала рiзних свободолюбнивх людей, не згiдних з режимом. Але Петра Григорович завжди залишався українцем i переживав за свiй народ, вiн мав тут багато друзiв. Власне у розмовi з Миколою Руденком вiн висловився за створення такої ж органiзацiї в Українi. I вона з'являється в нас уже в листопадi. Григоренко пiдкреслював, що українська спiлка, на вiдмiну вiд московської, не тiльки боронить права людини, але й обстоює iнтереси нацiї.

Взагалi, опальний генерал з великою повагою ставився до кожного народу. Не сдiд забувати, що перший його арешт був спровокований виступом у 1967 роцi, коли вiн захищав активiстiв кримськотатарського руху. Григоренко вважав, що в СРСР порушують права "малих" народiв, i не мiг з цим миритися.

- Як дiяла Гельсiнська група?

В. Овсiєнко: - Цi групи стали легальними, адже, за статутом, створювались для сприяння радянськiй владi у виконаннi нею гуманiтарної частини Пiдсумкового акта Гельсiнської наради. З погляду держави, цiлком законна i благородна мiсiя. Активiсти мали б збирати докази порушення постанов про права люджини i скарги потерпiлих, доводити факти порушення до вiдома громадськостi, до урядiв держав, якi пiдписали Пiдсумковий акт.

I вони це робили чесно й активно! А крiм того, влаштовували акцiї протесту, виходили на мiтинги, писали звернення до європейських органiзацiй. Тобто вiдкрито висловлювали невдоволення "найгуманнiшою" i "найдемократичнiшою" владою робiтникiв i селян! Не дивно, що чи не всi члени УГГ згодом пройдуть в'язницi, табори, заслання. Але свою справу вони зробили, ставши потужним тараном, який розхитав основи тиранiчної держави. Василь Стус, Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновiл, Стефанiя Шабатура i десятки iнших патрiотiв-дисидентiв -- це тi люди, який об'єднав довкола високої iдеї Петро Григоренко.

Геть з СРСР!

- Мене вразили рядки автобiографiчної книги генерала: "З пiдпiлля вийшли щури, що захопили владу над людьми. Щури домоглися вигнання мене з Батькiвщини. Але майбутнього у щурiв немає. Ми повернемося на Батькiвщину i побачимо наш звiльнений вiд щурячої пошестi народ!"

В.Овсiєнко: - Цю книжку "У пiдпiллi можна зустрiти лише щурiв" вiн писав у США у 80-х роках. Але на жаль, на батькiвщину, звiдки вигнала його радянська влада, повернутися не довелося. Серце Петра Григоренка перестало битися 25 рокiв тому в Нью-Йорку. А на похорон борця за свободу з'їхались люди з усього свiту.

- Як бунтiвний генерал зумiв виїхати до США?

С. Овсiєнко: - Пiсля психiатричних клiнiк його здоров'я було пiдiрване. I партiйнi чиновники вдали, що хочуть допомогти героєвi вiйни - його скеровують у 1977 роцi на операцiю до США. I вже за кiлька днiв видають указ про позбавлення Григоренка радянського громадянства. Дiзнавшись про це, Петро Григорович сказав: "Шкода. Тепер я не можу померти вдома".

Але вiн прожив ще десять рокiв. Хворий i слабий, Петро Григоренко не здавався. Зустрiчався з чiльними представниками уряду США, з президентом Рейганом, керiвниками Європейських країн. Вiн поставив український нацiональний iнтерес на мiжнародну основу, у контекст протиборства демократичного Заходу з тоталiтарним Сходом. Пiсля свiдчень Григоренка та iнших правозахисникiв СРСР був змушений вийти з Мiжнародної асоцiацiї психiатрiв. Але лише з розпадом СРСР каральна психiатрiя була подолана.

У рiзних країнах Григоренко домагався, аби Гельсiнськi групи чинили тиск на свої уряди, а тi -- на тоталiтарну систему СРСР. Щоб вимагали дотримання демократичних прав у країнi. До речi, вiдомий вислiв Ронадльда Рейгана про "iмперiю зла" виник пiд впливом листiв Григоренка.

С. Глузман: - Знаєте, що найперше зробив Петро Григорович у США? Вiн письмово звернувся до Американської психiатричної асоцiацiї, аби його обстежили. Вiдповiдь була такою -- експертизу проведуть, але її результати оприлюднять. Навiть у тому випадку, якщо хвороба пiдтвердиться. I Григоренко без вагань на це погоджується. Бо знає, що цiлком здоровий. I ось пiсля ретельного обстеження американськi професори дають висновок: Григоренко цiлком психiчно здоровий i адекватний.

Вся тривала робота медикiв з генералом ретельно фiксувалась на плiвку. Я переглянув її у 1989 роцi, в офiсi американської асоцiацiї. I знаєте, що мене обурює? Минуло стiльки рокiв, а Україна так i не звернулась до США, щоб отримати копiї запису! Невже в демократичнiй країнi, якою ми себе називаємо, це нiкому не потрiбно? Чому цi матерiали не цiкавлять нi мiнiстерство охорони здоров'я, нi iсторикiв, нi полiтологiв?

Життя Григоренка - яскравий приклад людяностi та стiйкостi за будь-яких умов. Його, мабуть, без перебiльшення можна назвати
християнським мучеником.

- Чи повернули Петровi Григоренковi звання i нагороди?

- Так, посмертно. Указом президента РФ Бориса Єльцина його визнали полiтв'язнем, скасували неправдивий дiагноз, а також поновили генеральське звання, усi регалiї та нагороди.

Iрина ЛЬВОВА.

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

BMW

21.12.2012, 10:34

21 грудня народився
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Йосиф Сталін, радянський державний діяч †

BMW

22.12.2012, 20:39

1833
179 років тому
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
Марко Вовчок, українська письмениця †

slavon

22.01.2013, 08:59

Акт Злуки

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]) [Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])
Акт Злуки 22 січня 1919 р.

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ) [Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] )
Території на які претендувала Українська Народна Республіка ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] 0%BA%D0%B0_%D0%9D%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0 %B0_%D0%A0%D0%B5%D1%81%D0%BF%D1%83%D0%B1%D0%BB%D1% 96%D0%BA%D0%B0).

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]) [Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])
Живий ланцюг ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] D1%86%D1%8E%D0%B3) 21 січня ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]) 1990 ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]) р., коли майже три мільйони людей взялися за руки, з'єднавши Львів, Київ та Донбас у день 71-річчя Злуки УНР і ЗУНР

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] D1%81%D1%82%D1%96._%D0%90%D0%BA%D1%82_%D0%97%D0%BB %D1%83%D0%BA%D0%B8_%281990%29.jpg/200px-%D0%94%D0%B5%D0%BD%D1%8C_%D1%94%D0%B4%D0%BD%D0%BE% D1%81%D1%82%D1%96._%D0%90%D0%BA%D1%82_%D0%97%D0%BB %D1%83%D0%BA%D0%B8_%281990%29.jpg ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] %D1%94%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96._%D0%90 %D0%BA%D1%82_%D0%97%D0%BB%D1%83%D0%BA%D0%B8_%28199 0%29.jpg) [Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] %D1%94%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96._%D0%90 %D0%BA%D1%82_%D0%97%D0%BB%D1%83%D0%BA%D0%B8_%28199 0%29.jpg)
День єдності. Акт Злуки (1990 р.).

Велика Злука — урочисте оголошення 22 січня ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]) 1919 ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]) р. на Софійському майдані ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] 0%B8%D0%B9_%D0%BC%D0%B0%D0%B9%D0%B4%D0%B0%D0%BD) в Києві ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]) універсалу про об'єднання УНР ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]) і ЗУНР ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]) у соборну Україну, День соборності України ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] D1%80%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96_%D0%A3%D0%BA%D 1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8).
Зміст

Загальні дані

22 січня ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]) 1918 ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]) року Центральна Рада ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] 0%BD%D0%B0_%D0%A0%D0%B0%D0%B4%D0%B0) своїм Четвертим Універсалом ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] 0%B9_%D0%A3%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%81%D0 %B0%D0%BB) проголосила Українську Народну Республіку ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] 0%BA%D0%B0_%D0%9D%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0 %B0_%D0%A0%D0%B5%D1%81%D0%BF%D1%83%D0%B1%D0%BB%D1% 96%D0%BA%D0%B0) самостійною, незалежною, вільною державою українського народу. А 22 січня ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]) 1919 ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]) р. відбулося об'єднання УНР і Західно-Української Народної Республіки ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] 0%BA%D0%B0_%D0%9D%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0 %B0_%D0%A0%D0%B5%D1%81%D0%BF%D1%83%D0%B1%D0%BB%D1% 96%D0%BA%D0%B0) (ЗУНР).
Текст універсалу
Віднині на всіх українських землях, розділених віками, Галичині, Буковині, Закарпатській Русі й Наддніпрянщині буде єдина велика Україна. Мрії, задля запровадження яких найкращі сини України боролися і вмирали, стали дійсністю.
Опис події

Про перебіг тих подій у Києві ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]) залишили свої свідчення очевидці, на яких посилається у своїй книзі «На схилку віку» Левко Лукасевич.
Стоїть морозний день, дерева вкриті інеєм. З самого ранку місто має святковий вигляд. Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно задекоровано Софійську площу та сусідні вулиці. З-поміж них вирізняються будинок, де міститься центральна контора телеграфу, та дім Київського губернського земства. Тут на балконах портрети і погруддя Тараса Шевченка ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] D0%A2%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81_%D0%93%D1%80%D0%B8%D 0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87), прибрані національними стрічками, і також прапори. На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці до Софійської площі старовинні герби Східної України і Галичини ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]). По всьому майдані на стовпах герби чи не всіх українських губерній і плакати.
Об одинадцятій ранку під звуки музики почали йти сюди українські піхотні частини, артилерія та самострільні команди, котрі стали шпалерами з усіх чотирьох боків площі. За військом рушили люди, зібралася велика кількість народу, заповнила всю площу й сусідні вулиці. Чимало з присутніх забралися на дерева, щоб звідти краще побачити дійство.
Розміщенням делегацій по місцях та всім церемоніалом свята завідував артист Микола Садовський ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] D0%B4%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9). Незабаром поперед війська стали нові шереги з учнів, котрі в супроводі вчителів прийшли з національними прапорами і плакатами. З численних делегацій, що прибули на урочистості, першими з явилися службовці залізниць з великим транспарантом, на якому було написано: Слава українським Героям! Опісля надійшли делегації від міністерств та інших установ, були хресні ходи з усіх київських церков.
Духовенство зібралося у Софійському соборі на Службу Божу. Її правив єпископ черкаський Назарій. На майдані стає дедалі тісніше. Займають свої місця члени Галицької делегації, урядовці з головою Ради Міністрів Володимиром Чехівським ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] 0%B8%D0%B9_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0 %BC%D0%B8%D1%80_%D0%9C%D1%83%D1%81%D1%96%D0%B9%D0% BE%D0%B2%D0%B8%D1%87), делегати Трудового Конгресу, представники Національного Союзу, найвищі цивільні та військові достойники, закордонні дипломати.
О дванадцятій під урочисті звуки дзвонів з Мазепинської дзвіниці й інших церков та гук гармат з Печерська із Софійського собору виходить на площу і стає навколо збудованого там аналою духовенство з хоругвами. У церковній процесії архієпископ катеринославський Агапіт і єпископи: мінський Георгій, вінницький Амвросій, черкаський Назарій, канівський Василь, уманський Дмитрій.
У тиші, що запала на якусь хвилину, здалеку почулися поклики «Слава!» на честь членів Директорії, котрі під'їжджали на автомобілях. Військовий оркестр грає Національний Гімн ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] 0%B9_%D0%93%D1%96%D0%BC%D0%BD_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D 0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8). Настає найурочистіший момент свята. Акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] 0%B8%D0%B9_%D0%9B%D0%B5%D0%B2_%D0%92%D0%B0%D1%81%D 0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87), а Лонгин Цегельский ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] 0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%9B%D0%BE%D0%BD%D0%B3%D0%B8%D0 %BD) зачитав заяву Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату про волю ЗУНР об'єднатися в одну Українську соборну державу. Цю заяву всі учасники сприйняли довготривалими оплесками.
Промовляв голова Директорії Володимир Винниченко ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] 0%BA%D0%BE_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0 %BC%D0%B8%D1%80_%D0%9A%D0%B8%D1%80%D0%B8%D0%BB%D0% BE%D0%B2%D0%B8%D1%87), а професор Федір Швець ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] D1%96%D1%80_%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D 0%B8%D1%87) виголосив текст Універсалу Соборності. Після цього архієпископ Агапіт відслужив з духовенством молебень у намірах українського народу й Української держави. Відбувся військовий парад галицького легіону Січових Стрільців, якими командував полковник Євген Коновалець ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] 1%86%D1%8C_%D0%84%D0%B2%D0%B3%D0%B5%D0%BD_%D0%9E%D 0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0% B8%D1%87).
Наступного дня почав роботу Трудовий Конгрес ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%B3%D1%80%D0%B5%D1%81). Першим на порядку денному було прийняття Акту Соборності, і на знак цілковитої згоди депутати повставали з місць, аплодуючи.
Подальші події

Наприкінці 1919 року Акт було денонсовано з ініціативи президента ЗУНР Євгена Петрушевича ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] 0%B8%D1%87_%D0%84%D0%B2%D0%B3%D0%B5%D0%BD_%D0%9E%D 0%BC%D0%B5%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1% 87).
Значення

Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної самоідентифікації, становлення політичної нації.
Ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним неконтроверсійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху.
Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню рудиментів федералізму в ментальності національної політичної еліти.
Об'єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві держави потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії.
Об'єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі. Етнонаціональна консолідація базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси. Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об'єднана УНР «не має й думки забрати під свою власть чужі землі».
Важливим є й факт легітимності завершального соборницького процесу, який передував Акту Злуки. Ініціатори об'єднавчого руху — Українська Національна Рада та Директорія УНР — ще 1 грудня 1918 року уклали Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території обох утворень в одній державі.
У січні 1919 року Українська Національна Рада у Станіславі прийняла ухвалу про злуку і надала повноваження своїй делегації завершити оформлення об'єднання двох держав. Президент Ради Євген Петрушевич ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] D1%80%D1%83%D1%88%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87) наголошував: «По лінії з'єдинення не було між нами двох думок». І нарешті завершеного оформлення Акт Злуки дістав після ухвали Трудовим конгресом. Безперечно, сучасні правники і політики повинні робити певні поправки на складні й динамічні процеси української революції, які чимало державних рішень змушували ухвалювати за спрощеною процедурою.
Об'єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам'яті українського народу. Свідченням того стали січневі події 1939 року у Карпатській Україні - перше офіційне святкування свята Соборності, а також січневі події 1990 року, коли крізь трухляві ідеологічні лещата агонізуючого режиму ця пам'ять вибухнула енергією інтелігенції і виструнчилась живим людським ланцюгом, єднаючи Київ ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]) і Львів ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]), Схід і Захід України.
День соборності України

Докладніше: День соборності України ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] D1%80%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96_%D0%A3%D0%BA%D 1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8)
Посилання

Горняк, № 5(12377), 21.01.2004
Щусь О. Й. Акт Злуки // Енциклопедія історії України ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] 0%B5%D0%B4%D1%96%D1%8F_%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%D1 %80%D1%96%D1%97_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0% BD%D0%B8) / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. — Київ: Наукова думка ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] D1%83%D0%BC%D0%BA%D0%B0), 2003. — Т.1 — С. 56—57.
Свято Злуки: унікальні фото від Інституту національної пам'яті (istpravda.com.ua, 22.01.2011) ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])
Українська Соборність – реальна чи міфічна? ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

slavon

22.01.2013, 11:19

22 січня – 95-річчя проголошення повної незалежності Української Народної Республіки

Вівторок, 22 січня 2013 11:01

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]
22 січня (9 січня за старим стилем) 1918 року на Софійському майдані Києва IV-м Універсалом Української Центральної Ради була проголошена повна державна незалежність України (яка на той час мала назву Українська Народна Республіка): "Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу".
Ця дата і є початком відліку незалежності України в її новітньому вимірі.
Роком пізніше, 22 січня 1919 року в Києві було урочистио проголошено Акт возз'єднання Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки в єдину Соборну Україну.
День Соборності – державне свято України, що відзначається щороку 22 січня в день проголошення Акту що відбулося в 1919 році.
Віддаючи данину фундаментальним у історії України подіям, які сталися в один день 22 січня (1918 і 1919 року) “Українська Національна Рада” пропонує ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]) відзначати 22 січня як День Незалежності і Соборності.
Інф. "Волі народу" ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

slavon

29.01.2013, 09:31

Сьогодні День пам'яті Героїв Крут
<img src="[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]" alt="" width="220">

Пам'яті тридцяти

На Аскольдовій могилі
Поховали їх.
Тридцять мучнів-українців,
Славних молодих...
На Аскольдовій могилі
Український цвіт!
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука?

Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка... На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай!
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих.
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.

Павло Тичина, 1918 рік

Слова Василя Стуса, сказані про шістдесятників, справедливо можна віднести і до героїв-студентів, які віддали своє життя Україні: «Тільки такими синами славен народ – і нині й у віки вічні».

D-Misha

29.01.2013, 09:52

95-у річницю бою під Крутами відзначили добою у... карцері КДБ.....

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Добу у колишньому слідчому ізоляторі КДБ провели молоді люди з Тернополя. 24 години у камерах музею політв'язнів із пятнадцятьма хлопцями та дівчатами перебували і колишні політв'язні та воїни ОУН-УПА. Акцію "Доба у карцері" приурочили до 95-ї річниці бою під Крутами, розповідають Надія Русакова та Сергій Русаков, 5 канал.

Двадцятивосьмирічна Софія Кернична з родинних розповідей знає, як то - бути політв'язнем слідчого ізолятора. Тож, вирішила не втратити шансу відчути на собі перебування в одиночній камері. Софія Кернична, учасниця акції: "Для мене був важливий дотик до історій. В моїй родині були упівці, власне, військовики УПА, моя бабуся була зв'язковою ОУН. І, власне, мені хотілося десь частково торкнутися історії власної родини".

82-річний Ігор Олещук цього разу прийшов до СІЗО добровільно. Примусово його сюди приводили у 1948-му. Ігор Олещук, колишній політв'язень: "17-літнім сидів тут, у третій камері. Я був зв'язковим районого проводу. Мене арештували у Збаражі, я писав щомісячні звіти".

Окрім колишніх політв'язнів, долучитися до "Доби у карцері" зголосилися 15 молодих тернополян. Зазвичай, охочих запрошують через соцмережі. Інформацію в інтернеті поширює і Леся Голик. Вона - одна з організаторів цієї акції. Водночас, дівчина випробовує себе у ролі коменданта слідчого ізолятора. Активістка каже: випадкові люди навряд чи сюди приходять.
Леся Голик, співорганізатор акції: "Я готувалась з моральної точки зору. Всі приходять сюди вже готові до того, що це буде жорсткіше, ніж зазвичай. Бо саме місце надихає, що це буде інакше, ніж щодня. Тому всі готові до того, аби трохи притискати людей".

Акцію молоді тернополяни та колишні воїни визвольних рухів присвятили 95-річчю бою під Крутами. У планах організаторів - запросити охочих відчути на собі добу з життя не тільки політв'язнів, але й засуджених за кримінальні злочини.

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

slavon

27.02.2013, 13:42

27 лютого відзначають День пам’яті Івана Богуна (бл. 1618, с.Брацлав Вінницька область – 27.02.1664) — український військовий і державний діяч, козацький полководець.

«Богун був тим героєм, якого неспокійний дух живе і досі і пекучим вогнем вривається в душу молоді. Він був найяскравішим представником типу тогочасних українців, що зі сміхом зустрічали небезпеку, не розв'язували вузли, а розрубували їх, не жебрали, а здобували, що вважали потрібним здобути…» (Олена Теліга)

RIZIK

29.04.2013, 12:49

А ви знали, що у цей день в 1931 році відбувся перший в історії СРСР телесеанс. На екран без звуку транслювалися фотографії артистів та інших діячів.

Телебачення тоді називалося "далекобачення", а телеглядачі - "радіоглядачі". У Москві на той час було всього 30 саморобних телевізорів.

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

RIZIK

14.06.2013, 10:55

108 лет назад На броненосце «Потемкин» началось первое массовое революционное восстание в вооруженных силах России
14 июня 1905 года в разгар Первой русской революции вспыхнуло восстание матросов на броненосце «Князь Потемкин Таврический».

В это время он стоял недалеко от Одессы, где происходила общая стачка рабочих. Поводом для мятежа стала попытка начальства накормить матросов гнилым червивым мясом. Восставшие, во главе с Григорием Вакуленчуком и Афанасием Матюшенко кинулись на офицеров и начали кидать их за борт. В перестрелке Вакуленчук погиб. Его товарищи привели корабль в Одесский порт и устроили торжественное прощание с покойным товарищем. Несколько дней на броненосце развевался красный флаг. Его команда хотела поднять восстание на всем Черноморском флоте, но этого не получилось. Чтобы подавить бунт, император Николай II направил против «Потемкина» эскадру других черноморских военных судов, но те отказались стрелять по потемкинцам. Не имея в достатке угля и продовольствия, корабль ушел к берегам Румынии и сдался в Констанце местным властям. Вскоре Румыния вернула судно России, а матросы остались за границей. Некоторые из них, в том числе Матюшенко попытались вернуться на родину, где были арестованы и казнены. В конце сентября 1905 года царское правительство переименовало мятежный броненосец в «Пантелеймон». После февральской революции 1917 года кораблю вернули прежнее название, но вскоре присвоили имя «Борец за свободу». В мае 1918 года бывший «Потемкин» был захвачен немецкими кайзеровскими войсками. Позднее он перешел в руки белогвардейцев-деникинцев, а в канун прорыва в Крым Красной армии был взорван уходившими из Севастополя англо-французскими интервентами.
[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

slavon

11.08.2013, 18:33

В ці дні виповнюються 70 роковини з дня створення Української дивізії "СС "Галичина"

ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ ДИВІЗІЇ
Коли Німеччина в 1939 р. розгромила Польщу, Лемківщина, Надсяння, Грубешівщина та Холмщина опинилися під німецькою окупацією. Кордон сфер впливу між Німеччиною та СРСР проліг по річках Сяну і Бугові, т.зв. лінії Керзона (від прізвища міністра закордонних справ Великої Британії 1919-1920 рр.), звідки й походить назва «Закерзоння».
На Закерзонні тоді жило близько 750-ти тисяч автохтонних українців. Там також опинилося багато українців, які втекли з Галичини і Волині під загрозою більшовицьких репресій. Німці ставилися до українців досить прихильно. В Ярославу Холмі відкрили дві українські гімназії, в кожному селі Лемківщини, Надсяння, Грубешівщини і Холмщини були українська школа, освітнє товариство з читальнею, спортивні товариства, господарські кооперативи. Українці отримали можливість працювати в адміністрації, на залізниці й пошті, чого не було за Польщі. Той, хто мав кошти або стипендію, міг учитися у високих школах Німеччини, Чехії й Угорщини. Безробіття було ліквідоване в зв'язку з тим, що через мобілізацію Німеччина потребувала робітників у промисловості та сільському господарстві.
Закерзоння увійшло до створеної на польських землях Генеральної Губернії зі столицею в Кракові. Краків також став осідком Українського Центрального Комітету (УЦК), яким керував проф. Володимир Кубійович. Комітет був єдиною леґальною організацією українців, яка займалася суспільною опікою, освітою, культурою, кооперативним рухом у сільському господарстві, торгівлею, невеликою промисловістю та спортом. Існували окрема українська, щоправда, цензурована, преса, видавництво та українська поліція на теренах, заселених українцями, а також українська греко-католицька і православна церкви. Всі довоєнні партії та громадські організації були заборонені.
Німці толерували ОУН, головою проводу якої був полковник Андрій Мельник, хоча й таємно за нею наглядали. В 1940 р. молоді члени ОУН, яких німці випустили з польських тюрем, не погодилися з обережною політикою старших за віком провідників і організація розкололася на бандерівську та мельниківську фракції, ворожнеча між якими завдала великої шкоди українському народові. Незважаючи на те, що Гітлер фактично віддав Карпатську Україну Угорщині, ОУН(б) пішла на організацію українського леґіону на боці Німеччини, що готувалася до війни з СРСР. Леґіон складався з двох батальйонів: «Нахтіґалю» («Соловейко») під командою сотника Романа Шухевича і «Роланд» під командою майора Євгена Побігущого. Використавши те, що «Нахтіґаль» одним з перших вступив до Львова, заступник Бандери Ярослав Стецько 30 червня 1941 р. проголосив відновлення незалежності України і сформував правління держави. Гітлер цього акту не визнав, як і подібного акту литовців. Степана Бандеру і багатьох чільників ОУН(б) арештували, як дещо пізніше і Андрія Мельника та членів ОУН(м), і запроторили в концтабір. А леґіон розпустили, перетворивши його на об'єднане військове формування, де командиром з українського боку призначили майора Євгена Побігущого, а його заступником - сотника Романа Шухевича.
Ця українська військова частина підписала контракт до кінця 1942 р. і боролася проти комуністичних партизанів у Білорусі. Але українці хотіли мати своє патріотичне військове формування і, коли почала діяти Українська Повстанська Армія (УПА), а гітлерівська Німеччина не йшла на поступки, відмовилися продовжити контракт. Батальйон розпустили, а більшість вояків вступила до УПА. Старшин же німці ув'язнили у Львівській тюрмі, де вони перебували до весни наступного року, коли почалася організація дивізії «Галичина». Втекти вдалося тільки Р. Шухевичу, який пішов у підпілля ОУН(б) і згодом став командувачем УПА.
Слід також згадати про невеликий український леґіон «Буковинський курінь» (налічував біля тисячі стрільців), який організувала ОУН(м) під командою полковника Петра Войновського. Цей курінь ішов на Схід за німецькою армією, виловлюючи рештки червоноармійців і організовуючи на місцях українську владу. В Києві німці розформували його і як охоронну частину направили в Білорусь боротися проти червоних партизанів. Згодом частина воїнів «Буковинського куреня» перейшла в УПА, а інших німі перекинули до Франції воювати з Рухом Опору. Там вони перейшли на бік французів, а після війни деякі з них повернулись додому, де були репресовані. Ветерани куреня при незалежній Україні встановили в Чернівцях пам'ятник полеглим побратимам.
Коли Німеччина напала на СРСР, то українці побачили, які жахливі злочини вчиняли більшовики при відступі. В кожній місцевості, яку займали німці, тюрми виявлялися завалені трупами розстріляних і помордованих людей. Також багато місяцевих мешканців було заслано до Сибіру, а їхнє майно розграбоване. Все це справило на українців Галичини і Волині гнітюче враження. Вони побачили, що російські більшовики є найбільшим ворогом України, який хоче не лише духовно, але й фізично винищити український народ.
Німці приєднали Галичину до Генеральної Губернії як окремий дистрикт (область), а на решті території України створили Райхскомісаріат України зі столицею в Рівному. Райхскомісаром призначили Еріха Коха, який супроти українців влаштував відкритий терор. Як стало відомо вже після війни, Кох був радянським аґентом. Губернатором Галичини став д-р Отто Вехтер, син колишнього австрійського генерала. Вехтер ставився до галичан набагато людяніше, розуміючи, що німецька східна політика помилкова і шкідлива.
Німецький окупаційний режим у Галичині був значно м'якший, ніж на решті території України. Тут нараховувалося 4173 українські початкові школи, 12 державних гімназій (за Польщі було 4), 9 учительських семінарій. Добре були розвинені фахові школи - 330 проти 20 за Польщі. З високих шкіл функціонували різні державні фахові курси у Львові, на яких училися переважно українські студенти (за Польщі тільки 5% українців приймали у високі школи Львова). Замість забороненої німцями «Просвіти» діяли Українські освітні товариства (УОТ). На початок 1943 р. до майже чотирьох тисяч УОТ входило близько 230-ти тис. членів. При УОТ працювали 1170 театральних, 870 хорових і 670 самодіяльних гуртків і 2200 бібліотек. Протягом трьох окупаційних років у Галичині навіть проводився футбольний чемпіонат серед українських команд.
А що поляки втекли на Захід, росіяни - на Схід, а євреїв нацисти винищили, то їхні місця в адміністрації, на залізниці, пошті, в торгівлі та поліції зайняли українці. Розвинувся в цей період і український кооперативний рух. Пересічному галичанинові Гітлер видавався менш страшним, ніж Сталін, хоча проголошений ОУН(б) у Львові Акт відновлення державної незалежності України він і не визнав. Як написав пізніше в своїх спогадах «Роки німецької окупації» тодішній голова Українського Крайового Комітету у Львові, заступник голови УЦК Кость Паньківський, те, що Гітлер не погодився на акт від 30 червня 1941 р., «...показалося Божим благословенням, бо на нас не впала безпосередня відповідальність за всі злочинства, що їх ніс із собою нацистський режим, а яких ми не були в силі спинити, ані до них не допустити».

СТВОРЕННЯ ДИВІЗІЇ «ГАЛИЧИНА»
Після поразки під Сталінградом, коли німці почали програвати війну, Гіммлер, який командував формаціями СС (від німецького Schutz Staffeln - охоронні частини) і поліції, погодився на пропозицію Вехтера щодо створення української частини в лавах «Війська СС» («Waffen SS»). Це мала бути не охоронна, а суто фронтова частина, що їх німці організовували в окупованих і союзних країнах Європи з добровольців.
Усі ветерани УСС, УГА, армії УНР і леґіону ДУН, яким дозволив вік і здоров'я, добровільно записалися (часто з синами) до дивізії «Галичина». Їх підтримали УЦК на чолі з колишнім воїном УГА Володимиром Кубійовичем та митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. За ними пішла вся найсвідоміша молодь Галичини. Всі розуміли, що існує ризик і невідомо, як до цього кроку поставляться альянти, коли Німеччина програє війну, але гадали, що від цього українські позиції на батьківщині та у світі зміцняться, а реґулярне, добре вишколене й озброєне українське військове з'єднання за сприятливої ситуації може стати зародком національної армії, без якої немислима суверенна держава. Крім того, існувала ймовірність, що німці примусово мобілізовуватимуть українців до свого війська і тоді українці вже не зможуть ставити німецькій владі своїх вимог.
За домовленістю німці мусили виконати низку вимог української сторони: дозвіл на духовну опіку, бо війська СС не мали священиків-капеланів; вишколення українських старшин, яких не вистачало; застосування дивізії тільки проти більшовиків; звільнення з тюрем українських політв'язнів (було виконано частково) та старшин леґіону ДУН («Дружини Українських Націоналістів»); збільшення прав української поліції; поширення української преси; забезпечення полегші в господарсько-економічному житті; опіка над родинами вояків.
Була створена українська Військова Управа, що контролювала виконання цих вимог і допомагала в їхній реалізації. Членами Військової Управи були переважно колишні старшини УГА, а головою - полковник УГА австрієць Альфред Бізанц, який за часів Польщі мешкав у Галичині, а після війни був заарештований у Відні і страчений польськими комуністами. Подібна доля спіткала і почесного голову Військової Управи, колишнього генерала УГА Віктора Курмановича. Більшовики схопили його у Відні і, незважаючи на австрійське громадянство, перевезли до Одеської в'язниці, де він помер від знущань...
Через нестачу вишколених українських військових кадрів, високі командні пости в дивізії займали німці. Командиром дивізії був призначений генерал Фріц Фрайтаґ, начальником оперативного відділу штабу - майор з Вермахту Вольф-Дітріх Гайке, прихильний до українців. Пізніше він напише книжку про дивізію.
Днем заснування дивізії «Галичина» вважається 28 квітня 1943 р., коли про це було проголошено на урочистостях у Львові. Військова Управа приступила до набору добровольців, під час якого у більших містах Галичини проводилися святкові зібрання за великої участі громадськості. Українське громадянство і комбатанти схвально сприйняли створення дивізії. Фракції ОУН поставилися до «Галичини» по-різному: частково неґативно, частково позитивно або ж нейтрально. Найворожіше відреаґувало польське підпілля, яке випустило спеціальні летючки.
До червня зголосилося 82 тис. охочих вступити до дивізії. Серед них було 19 старшин леґіону УСС, 70 - УГА, 80 - армії УНР і 14 - леґіону ДУН. Зокрема, полковник армії УНР Аверкій Гончаренко, колишній командир Юнацького куреня і Студентської сотні в бою під Крутами у 1918 р. Духовну опіку в дивізії «Галичина» здійснювало 12 священиків УГКЦ на чолі з отцем д-ром Василем Лабою, колишнім головним капеланом УГА. Капелани мали офіцерські звання і не тільки відправляли Служби Божі, а й займалися інформаційно-культурною діяльністю, давали воякам правові знання, опікувалися родичами, які відвідували вояків у частинах. При штабі дивізії видавали дивізійну ілюстровану газету «До перемоги» (пізніше «До бою»), яка, окрім поточних відомостей, розміщувала цікаві статті на історичні теми, хоча й була цензурована, як і вся тодішня преса. При Військовій Управі була організована жіноча секція, яка займалася допомогою. Зокрема, вона зібрала і вислала понад 10 тисяч різдвяних подарунків у вишкільні осередки.
Перший транспорт добровольців на рекрутський вишкіл вирушив зі Львова 18 липня. Колишні старшини і підстаршини були відправлені на перевишкіл. Після закінчення рекрутського вишколу, який тривав біля чотирьох місяців, багатьох вояків послали на підстаршинський вишкіл з різних військових спеціальностей, а також з різних родів зброї. Старшин не вистачало, і Військова Управа домоглася, щоб на старшинський вишкіл направляли вояків з середньою освітою, хоча вони ще не мали фронтового досвіду, який у цьому випадку був обов'язковий у німецьких збройних силах.
Різного роду вишколи відбувалися на теренах Німеччини та країн Європи, окупованих німцями. Основними полігонами були «Гайделяґер» у Польщі біля Дембіци та «Нойгаммер» у Східній Німеччині на Шлезьку. Місцеві мешканці, зачувши українські стрілецькі маршові пісні, цікавилася, хто то співає, і, розмовляючи зі стрільцями в їхній вільний час, довідувалися, хто такі українці і за що вони борються. Вони завжди прихильно ставилися до вояків дивізії.
Без домовленості з українцями німці створили так звані «Галицькі добровольчі полки», що мали порядкові номери від 4-го по 8-й. Деякі з них посилали проти польських та більшовицьких партизанів на Грубешівщину і Волинь, а також на фронт під Тернополем, коли німцям загрожував відступ. На протест Військової Управи «Галицькі добровольчі полки» були включені до складу дивізії.
Окремо слід сказати про відносини між дивізією «Галичина» і УПА. Як писав провідний діяч ОУН(р), один із засновників УГВР (Українська Головна Визвольна Рада) проф. Лев Шанковський, реґіональний провід ОУН(р) виступив проти політичної концепції дивізії, але не противився наборові добровольців. Провід навіть направив до неї багатьох членів ОУН, щоб вони отримали високого рівня вишкіл, а генерал Чупринка (Роман Шухевич) видав для цього окремий наказ. Було усталено, що ОУН(р) не підтримуватиме створення дивізії, але й не перешкоджатиме. На фронті дивізія мала зв'язок з УПА і допомагала їй зброєю, спорядженням і медикаментами.
Після битви під Бродами велике число вояків дивізії, які не змогли вирватися з оточення, вступило в УПА, де вони стали визначними старшинами, а також вишкільниками в старшинських та підстаршинських школах. Старшина артилерійського дивізіону Святослав Левицький, який провів 16 місяців в УПА, в 1947 р. твердив, що не зустрічав жодного відділу УПА, де не було б бодай декількох вояків з дивізії.
З видатних дивізійників, які полягли, воюючи в УПА, можна назвати д-ра Олесницького, організатора шпиталю УПА, та старшину Богдана Гвоздецького, який вів переговори від імені УПА з польським партизанським Рухом опору WIN (з польської «Wolnośc i NiepodlegŃośc» - «Воля і Незалежність»).

slavon

11.08.2013, 18:39

Продовження...

СКЛАД ДИВІЗІЇ
«Галичина» отримала в комплексі дивізій «Війська СС» 14-й номер і мала за час свого існування різні офіційні назви. Перед битвою під Бродами вона іменувалася як «14-та Ґренадерська дивізія Війська СС (галицька Ч. І)», а після битви слово «галицька» в назві дивізії замінили на «українська». Під кінець війни «Галичина» стала Першою Українською Дивізією Української Національної Армії.
На початках дивізія складалася з трьох піхотних полків (29-го, 30-го, 31-го), артилерійського полку, куреня саперів, куреня фюзилерів (розвідників), дивізіону зв'язку, дивізіону зенітної артилерії, дивізіону протитанкової артилерії, куреня постачання, кінного ескадрону, сотні польової жандармерії, двох технічних сотень, двох санітарних сотень, ветеринарної сотні, музичної чоти і польового запасного куреня. Після битви під Бродами до складу дивізії додалися вишкільно-запасний полк і польовий шпиталь.
Штаб дивізії складався з таких відділів:
Ia - оперативний відділ (тактичні завдання, воєнні дії);
Ib - постачання амуніції, зброї, спорядження, транспорту;
Ic - розвідка і контррозвідка, переслуховування полонених, політичний контроль;
IIa - персональний відділ старшин;
IIb - персональний відділ підстарший і стрільців;
III - польовий суд для політичних і кримінальних справ;
IVa - обмундирування, харчування;
ІVb - санітарний відділ;
ІVc - ветеринарний відділ:
IVd - зуболікувальний відділ;
V - автоколона і механічні сотні;
VI - відділ психологічної служби, духовна опіка, релігійні справи, преса, радіо, театр, пропаґанда (6 військових кореспондентів, 2 художники, 2 фотографи, кінооператор, радіорепортер, 2 радіотехніки, 6 водіїв).
У піхотному полку було два курені (після Бродів - три). Курінь мав три стрілецькі сотні й одну важку. Сотня складалася з трьох чот і ґранатометного рою. Чота ділилася на три рої, в кожному з яких були підстаршина і 9 стрільців. Рій мав легкий кулемет, снайпера з телескопом і стрільця з приладом, що накладався на рушницю і викидав ґранату, ракетну пістолю. Ройовий був озброєний автоматом МПі та пістолетом. Сотня налічувала 148 вояків, 33 коні, мала обоз і польову кухню, протитанкові п'ястуки і ракетницю, що викидала п'ястуки. У важкій сотні було 230 вояків, 57 коней, три чоти важких кулеметів (з лафетами й оптичним прицілом) і чота 80-мм ґранатометів. До сотенного почту входили зв'язківці і санітар.
У кожному полку була 13-та сотня піхотної артилерії, що складалася з чотирьох чот. Три чоти мали на озброєнні по дві 7,5-см, а четверта (важка) - дві 15-см гармати. Легкі гармати тягнула пара коней, а важкі - тягачі на гусеницях. Першу і четверту чоти вели старшини, а другу і третю - підстаршини. В 13-й сотні було 270 вояків і 77 коней. 14-ю була моторизована сотня протитанкової оборони. Вона складалася з двох легких і двох важких чіт з 7,5-см гарматами. Крім цього, кожна чота мала кулемет. 7,5-см гармати були і на озброєнні моторизованого дивізіону протитанкової оборони.
Моторизований дивізіон зенітної артилерії складався з чотирьох чот, які мали по три 2-см гармати і шість важких кулеметів (разом 200 вояків), трьох чот, які мали по три 3,7-см гармати і шість важких кулеметів (200 вояків), та однієї батареї, що мала чотири 8,8-см та дві 2-см гармати (180 вояків). Фюзилерський курінь здійснював розвідувальні дії і був напівмоторизований, мав 126 велосипедів. До мотиризованого дивізіону зв'язку входило по сотні телефоністів і радистів, також був відділ з тренованими собаками. Саперний курінь був на чверть моторизований і також мав на озброєнні вогнемети. В Словаччині, куди перевели залишки дивізії «Галичина» після битви під Бродами, існувала ще лещатарська чота.
Командні пости в сотнях і батареях займали українці. В керівництві курінного рівня з українців були тільки майор Микола Палієнко, який командував дивізіоном важкої артилерії, та сотник Михайло Бриґідер - командир 1-го куреня 29-го полку. Також у вишкільно-запасному полку командиром 2-го куреня був майор Євген Побігущий. Деякі високі старшини колишньої армії УНР, які прийшли в дивізію, не змогли претендувати на старі ранґи через слабке знання німецької мови і поважний вік. Натомість дивізія отримала більше молодих українських старшин, які тільки закінчили старшинські школи і мали низькі ранґи.
Отже, дивізія «Галичина» мала найновіше озброєння, яке було на той час у німецькій армії, й отримала добрий вишкіл протягом року, хоча німці й програвали війну. А тому, всупереч твердженню противників дивізійної концепції з реґіонального Проводу ОУН(р), «гарматним м'ясом» дивізія не була. До порівняння, українців, насильно мобілізованих у Червону Армію, вже через тиждень-два кидали на передову, часто неозброєних і необмундированих.
До кінця червня 1944 р. на полігоні в Нойгаммері дивізія була укомплектована і провела маневри. Райхсфюрер СС Гіммлер проінспектував її, прийняв урочистий парад і залишився задоволений. «Галичину» можна було відправляти на фронт.

БИТВА ПІД БРОДАМИ
28 червня 1944 р. перший ешелон з вояками дивізії «Галичина» вирушив на фронт. Спочатку планувалося, що дивізія поїде на Станиславівщину, де був спокійніший і стабільніший фронт, та в останню хвилю її перекинули під Броди, де німці очікували наступу більшовиків на Львів. Дивізію підпорядкували XIII корпусові, який входив до складу 4-ї танкової армії. Армія була танковою тільки за назвою, бо на її озброєнні залишалося 50 танків. Німецька авіація робила лише розвідувальні вильоти, маючи обмаль літаків і пального. Саме тоді західні альянти висадилися на узбережжі Франції і німці перекинули туди зі східного фронту частину вже ослаблених сил.
За деякими теперішніми даними з архівів та споминів радянських воєначальників, коли Сталін довідався, що дивізія «Галичина» стоїть під Бродами, то наказав негайно за всяку ціну її знищити. Більшовики на той час уже отримали від західних альянтів масу всілякого озброєння, боєприпасів, літаків, транспортних засобів, спорядження, обмундирування та м'ясних консервів і зосередили в напрямку Львова величезний військовий потенціал.
Спершу Сталін із Жуковим планували кинути всю силу 1-го Українського Фронту в одному напрямку на Львів, але пізніше радянський головнокомадувач погодився на концепцію маршала Конєва і генерала Соколовського, які запропонували повторити стратегію російської армії з часів Першої світової війни - здійснити подвійний удар на Раву-Руську і на південь від Львова через так званий Колтівський коридор. У місця прориву Конєв кинув масу війська й техніки, щоб знищити на своєму шляху всякий спротив, бо Сталін пригрозив йому персональною відповідальністю за проведення операції.
Таким чином дивізія «Галичина», що стояла в другій лінії XIII корпусу групи армій «Північна Україна» під командуванням фельдмаршала Моделя, з самого початку потрапила в оточення. Дивізія займала дуже широкий відтинок фронту протяжністю понад 35 км, що було значно більше за норму. Вояки дивізії були ще «необстріляні», не мали бойового досвіду, проте були сповнені рішучості боротися до кінця з ненависним відвічним ворогом.
У складі XIII корпусу, крім «Галичини», були ще три потріпані дивізії, знесилені тривалими боями, та півсотні танків. А ворог кинув у місця прориву 44 дивізії, 2206 танків, понад 3000 літаків, 16 000 гармат і мінометів, зокрема багато «катюш». Червона Армія мала перевагу в людях у 5 разів, у гарматах і мінометах - у 6-7.
Коли почався масовий наступ більшовиків, то сталося саме те, чого боялося командування дивізії - командування корпусу кинуло в бій не всю дивізію, а лише окремі полки, щоб залатати діри, прорвані в частинах Вермахту першої лінії. Частини дивізії «Галичина» опинилися під шаленим вогнем ворожої артилерії, мінометів, «катюш», танків. Ворожі літаки вкрили небо, скидаючи бомби та стріляючи з бортової зброї. І це пекло довелося прийняти на ходу, в контрнаступі, а не в окопах.
Та вояки дивізії чинили впертий опір, нищили ворожі танки, літаки, піхоту, перемагали ворога в рукопашних сутичках, але й самі несли великі втрати. Бої тривали безперервно вдень і вночі без відпочинку і теплої їжі. Було дуже важко, а ворог кидав щораз свіжі сили, не шкодуючи людей. Постачання в дивізії перервалося, скінчилися гарматні стрільна і пальне, у вояків залишилися тільки стрілецька і ручна зброя та протитанкові п'ястуки. Весь XIII корпус виявився оточеним і опинився під вогнем з усіх боків, допомога ззовні не могла прорвати кільце оточення. Корпус був змушений «відкочуватися» в південно-західному напрямку і готуватися до прориву.
Прорив почався 22 липня. Пробиватися належало болотистою місцевістю попри ворожі танки і крізь численні лави ворогів, які зайняли вигідні гористі позиції. Звідусіль сипалися ворожі кулі, гарматні й мінометні стрільна, але іншого виходу не було - тільки вперед!.. Ще 24 липня з оточення продовжували прориватися невеликі групи вояків дивізії. Загалом вирватися з «котла» вдалося близько трьом тисячам з них. Приблизно стільки ж дивізійників залишилося на оточеній території і невеликими групами вступило в УПА. Згодом вони уславилися як відважні та стійкі бійці, що прекрасно володіли сучасною зброєю і допомагали вишколювати молодих вояків.
Під Бродами полягли як герої такі видатні українці, як член штабу дивізії, колишній хорунжий УСС і один з основних організаторів Листопадового зриву, громадський і політичний діяч сотник Дмитро Паліїв та командир дивізіону важкої артилерії, колишній підполковник армії УНР, майорМикола Палієнко. Загинули старшини Зінкевич, Ігор Поспіловський, Рудакевич, Кардаш та багато інших. Був поранений і втратив ногу сотник саперного куреня, герой Другого Зимового походу підполковник Іван Ремболович. Його селяни підібрали і вилікували. Потім він перебував у Карпатах у підпіллі УПА до 1949 року, коли його впіймали чекісти, засудили до смерті і в 1950 р. розстріляли. Івано-Франківський обласний суд при незалежній Україні, за яку він все життя боровся, у 1994 р. вирішив, що І. Ремболович не підлягає реабілітації, як нереабілітовані і всі ветерани дивізії «Галичина».
Скільки вояків дивізії загинуло і потрапило в полон у тій битві, не відомо й донині. Але за тих десять днів і ночей, коли дивізія «Галичина» стояла на смерть, стримуючи Червону Армію під Бродами, багато цивільних людей мало можливість утекти на Захід і врятувати своє життя. Вони, очевидно, втікали через Словаччину і Австрію до Німеччини, де отримували тимчасовий притулок і харчування, що було нелегко в знищеній бомбардуваннями країні. І, напевно, німці допомагали їм і тому, що вважали українську дивізію своєю союзницею. Пізніше дехто з тих українських утікачів «подякує» дивізійникам за це, називаючи їх колаборантами.

ДИВІЗІЯ В СЛОВАЧЧИНІ, СЛОВЕНІЇ ТА АВСТРІЇ
Вояків дивізії, яким пощастило вирватися з оточення, відправляли до Стрия, де був збірний пункт. Звідтіля їх перевозили ешелонами на Закарпаття, в село Середнє Ужгородського району, а після короткого відпочинку - на полігон до Нойгаммера, де почалося нове формування дивізії.
Довгий час після війни в Польщі поширювалися чутки, що дивізія «Галичина» допомагала німцям придушувати Варшавське повстання, яке розпочалося 1 серпня 1944 р. Однак це суперечить дійсності, адже на той час вона там не могла бути просто фізично. До того ж ще в червні сотник Паліїв чітко заявив Гіммлеру, що дивізія не воюватиме проти поляків, а лише проти більшовиків.
30 серпня 1944 р. в Словаччині розгорілося комуністичне повстання проти уряду президента Тісо за активної допомоги Москви, що перекинула туди три тисячі десантників. До повстання приєдналася частина словацької армії на чолі з міністром оборони Фердинандом Чатлошем. Спочатку на допомогу німцям для придушення повстання з Нойгаммера вислали бойову групу вояків дивізії під командою полковника Вільднера, а 28 вересня прийшов наказ перекинути в Словаччину всю дивізію.
Штаб дивізії переїхав до міста Жіліна, а вишкільний полк - до Чадци. Бойова група брала участь у боях з повстанцями, що відступали в гори, а решта дивізії охороняла важливі об'єкти і залізничні колії, а також проводила вишкіл поповнення. 28 жовтня впала Банська Бистриця - основний пункт опору повстанців. Дивізія здобула багато трофеїв - зброї і спорядження, брак яких відчула після Бродів. Також дивізія охороняла українських утікачів, які втікали через Словаччину на Захід. Стосунки між дивізійниками і цивільним населенням Словаччини були чудові. Словаки пригощали наших вояків, розуміючи, які причини змусили їх зі зброєю в руках боротися проти більшовиків.

Джерело ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

slavon

11.08.2013, 18:43

Продовження

30 серпня 1944 р. в Словаччині розгорілося комуністичне повстання проти уряду президента Тісо за активної допомоги Москви, що перекинула туди три тисячі десантників. До повстання приєдналася частина словацької армії на чолі з міністром оборони Фердинандом Чатлошем. Спочатку на допомогу німцям для придушення повстання з Нойгаммера вислали бойову групу вояків дивізії під командою полковника Вільднера, а 28 вересня прийшов наказ перекинути в Словаччину всю дивізію.
Штаб дивізії переїхав до міста Жіліна, а вишкільний полк - до Чадци. Бойова група брала участь у боях з повстанцями, що відступали в гори, а решта дивізії охороняла важливі об'єкти і залізничні колії, а також проводила вишкіл поповнення. 28 жовтня впала Банська Бистриця - основний пункт опору повстанців. Дивізія здобула багато трофеїв - зброї і спорядження, брак яких відчула після Бродів. Також дивізія охороняла українських утікачів, які втікали через Словаччину на Захід. Стосунки між дивізійниками і цивільним населенням Словаччини були чудові. Словаки пригощали наших вояків, розуміючи, які причини змусили їх зі зброєю в руках боротися проти більшовиків.
Наприкінці грудня частини «Галичини» брали участь у фронтових боях на півдні Словаччини, де більшовики прорвали фронт. Там українські вояки відзначилися хоробрістю, а в січні дивізія повернулася назад. Тоді ж командир дивізії генерал Фрайтаґ отримав за битву під Бродами одну з найвищих нагород Німеччини - Лицарський хрест, хоча й критикував дії дивізії у тій битві та в критичні хвилі відмовлявся нею командувати.
В листопаді слово «галицька» в назві дивізії замінили на «українська», а також оновили текст присяги. Перша присяга, яку рекрути приймали ще в Гайделяґрі, звучала так: «Присягаю святочно перед Богом, що в боротьбі проти більшовизму виявлятиму безумовний послух найвищому Командувачеві Німецьких збройних сил Адольфові Гітлеру і як хоробрий воїн не вагатимуся кожночасно для цієї присяги віддавати своє життя». До нового тексту присяги додали слова: «...для визволення мого Українського Народу, моєї Української Батьківщини». Німці були змушені пом'якшити свою політику щодо українців, коли відступили з українських земель. Врешті вони звільнили з концтабору в Заксенгавзені провідників ОУН Степана Бандеру й Андрія Мельника, командира партизанів Тараса Бульбу-Боровця та багатьох інших відомих українців.
21 січня 1945 р. надійшов наказ перекинути дивізію «Галичина» пішим маршем до Словенії на боротьбу з комуністичними партизанами. Марш почався 31 січня і закінчився 28 лютого. Вояки дивізії пройшли майже 500 км в умовах лютої - сніжної й морозної зими в гірських районах та під загрозою нальотів альянтської авіації.
У Словенії діяли комуністи Тіто та прихильники монархії -«четніки», з якими дивізії вдалося досягти перемир'я. Дивізія мусіла забезпечити безперебійний рух транспорту на шляху «Марібор-Целє», чого було досягнуто за 10 днів. Пізніше дивізія атакувала тітовських партизанів, але без успіху, бо вони скрізь відступали в ліси та гори, доходило тільки до невеликих сутичок.
У лютому дивізію «Галичина» поповнив Волинський леґіон з 600 вояків. Відтоді, крім греко-католицьких капеланів, духовно опікувалися вояками і два православних священики. Дивізія почала набувати соборного характеру, адже частина вояків була українцями зі Сходу.
Тим часом Радянська Армія прорвала фронт на ділянках Ґляйхенберґа і Фельдбаха в австрійській провінції Штирії. 31 березня дивізію «Галичина» перекинули зі Словенії на фронт, щоб закрити цей прорив. Бої були дуже жорстокі, деякі місцевості переходили з рук до рук по кілька разів. У цих боях полягло 729 українців, багато було поранених.
Укінці березня 1945 р. Гітлер довідався, що на терені Австрії діє українська дивізія «Галичина» і наказав негайно її роззброїти. Але цього не зробили, бо дивізія стримувала потужний наступ радянських військ і не було ким її замінити. В той же час, 12 березня, був створений Український Національний Комітет (УНК), який Німеччина визнала як єдиного представника українського народу. В переговорах, що тривали майже сім місяців, українську сторону представляли президент УНР в екзилі (на вигнанні) Андрій Лівицький, колишній гетьман Павло Скоропадський, Степан Бандера і полковник Андрій Мельник, які ніяк не могли домовитися про склад, завдання та керівництво Комітету. Нарешті дійшли згоди, що керівництво має бути політично нейтральним.
На пропозицію А. Лівицького головою УНК обрали позапартійного генерала Павла Шандрука ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]). Одночасно генерал Шандрук став командувачем Української Національної Армії (УНА), до складу якої мали ввійти всі військові з'єднання, що воювали на боці німців. Представник Німеччини Альфред Розенберґ, райхміністр Східних земель погодився на те, щоб усі українські військові частини ввійшли до Української Національної Армії. За підрахунками в цій армії на той час могло бути понад 200 тисяч вояків, але до створення такої армії вже не дійшло.
Дещо раніше генерал Шандрук провів тригодинні переговори сам на сам з російським генералом Андреєм Власовим. Німці хотіли, щоб українці ввійшли до КОНР (від російського «Комитет освобождения народов России») та спільної армії, але Шандрук погодився тільки на зв'язкового офіцера. Інші представники народів СРСР підтримали українців, бо й самі жадали незалежності.
Перейменувавши дивізію «Галичина» на Першу Українську Дивізію Української Національної Армії, генерал Шандрук ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]) почав організовувати Другу Дивізію УНА, але встиг сформувати тільки дві бригади. 28 березня вони присягнули на вірність Україні такими словами: «Присягаю Всемогучому Богові перед Святою Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя, ні здоров'я скрізь і повсякчас під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій народ і свою Батьківщину - Україну. Свідомий великої відповідальності, присягаю як вояк Українського Національного Війська виконувати всі накази своїх начальників слухняно і беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в цьому допоможе Бог і Пречиста Мати. Амінь».
Вояками двох новостворених бригад були колишні полонені червоноармійці, пожежники, які служили в Німеччині, а також різні добровольці, серед яких багато галичан. Вони одразу вступили в бої з радянськими військами під Берліном та Прагою і билися дуже завзято. В перших же боях розбили частини польської дивізії ім. Костюшка і взяли в полон полкового командира, як виявилося, росіянина.
До складу Другої Дивізії УНА, командиром якої був призначений колишній старшина армії УНР, полковник (пізніше генерал) Петро Дяченко, увійшла і парашутна бригада під командою Тараса Бульби-Боровця, колись прославленого командира Поліської Січі. Її планували десантувати в тил радянського фронту на Полісся, але здійснити цей задум не вдалося через брак у німців літаків та авіаційного пального. Воякам Другої Дивізії, що не мала стількох досвідчених старшин, як Перша, поталанило менше. Вони здебільшого або загинули, або потрапили до рук більшовиків і були репресовані. Лише небагатьом з них удалося прорватися на Захід.
17 квітня 1945 р. генерал Шандрук ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]) прибув до Першої Дивізії з інспекцією, прийняв присягу на вірність Україні, яку провів капелан о. Михайло Левенець, та призначив командиром дивізії замість німця Фрайтаґа, який не брав участі в присязі, генерала Михайла Крата, колишнього старшину армії УНР. Але вирішили, що Крат не займатиме цей пост, допоки не буде замінено весь високий командний склад дивізії, що був німецьким. Генерал Шандрук привіз із собою синьо-жовті кокарди і тризубці, якими замінили німецькі відзнаки. Присяга й українські відзнаки підняли бойовий дух вояків дивізії.
Поки Перша Дивізія вела важкі фронтові бої, гітлерівська Німеччина доживала свій вік. Обстановка в цей час змінювалася стрімко. Генерал Крат ще не прийняв командування дивізією, коли член Проводу ОУНр і УГВР Микола Лебедь прислав кур'єром послання старшині Богданові Підгайному з указівкою роззброїти німецький персонал дивізії, перейти через Юґославію до Адріатичного моря, зайняти один з портів, де висадяться англійські десантники, і спільно з ними виступити проти німців. Провід ОУН(р) і УГВР завжди слідкував за дивізією, плануючи об'єднати її з УПА. Але кур'єр запізнився з посланням на цілий місяць, бо не міг пробратися у фронтову смугу, яку німці пильно стерегли. Дивізія вже давно перебувала на фронті в Австрії, довкола були ще сильні німецькі війська, і генерал Шандрук вирішив, що цей план нереальний, і його не було здійснено.
Після війни деякі автори споминів повідомляли відомості, правда, не підтверджені документами, що М. Лебедь тримав зв'язок з англійським генералом Кімом Філбі, який виконував накази Сталіна, котрий намагався за всяку ціну знищити дивізію «Галичина». В Юґославії на неї чекала озброєна до зубів 40-тисячна армія Тіто. Пізніше, як відомо, Кім Філбі втік до Москви, де були видані його спогади, але в них немає згадки про цей випадок. Однак відомо, що після війни англійці скидали над Карпатами українських парашутистів для зв'язку з УПА, та на них завжди чекали енкаведисти, які знали про час і місце висадки.

ПІСЛЯ ВІЙНИ
За два дні до капітуляції Німеччини генерал Шандрук послав сотника Макарушку та німця д-ра Арльта, котрий володів англійською мовою, поінформувати командування англійських військ, які наближалися із Заходу, про українську дивізію та її намір здатися в англійський полон. Коли Німеччина 8 травня 1945 р. капітулювала, дивізія відірвалася від фронту, щоб не втрапити в радянський полон, і рушила назустріч англійцям. Генерал Фрайтаґ не зміг пережити трагедії Німеччини і застрелився. Навздогін дивізії кинулися радянські війська на танках і перерізали колони, що відступали. Частина вояків, близько 1500 осіб, подалася в інший бік і потрапила до американського полону. Понад 10 тисяч дивізійників інтернували англійці. Генерал Крат нарешті перебрав командування над українськими полоненими, а німецький персонал перебрався в табори для полонених німців. Тим самим західні альянти визнали існування окремих українських військ.
Табір інтернованих дивізійників розмістили на терені Італії в місцевості Белярії, а дещо пізніше біля Ріміні. Виконуючи домовленості з СРСР у Ялті, англійці допустили в табір радянську військову репатріаційну комісію, яка намагалася вмовити українських вояків повернутися на «родіну», обіцяючи амністію. Їм удалося знайти близько тисячі охочих, які пізніше змушені були пройти т. зв. провірочно-фільтраційні табори, після яких їх засилали до Сибіру.
Довший час радянські комісії відвідували український табір інтернованих дивізійників, але більшість колишніх вояків категорично відмовилася повертатися під владу більшовиків. Західним альянтам дивізійники надіслали меморандум, в якому повідомлялися причини, що примусили українців боротися зі зброєю в руках проти комуно-більшовицької влади. Англійці не видали Сталінові дивізійників, цьому посприяв і Папа Римський. Американці визнали дивізію «Галичина» леґіоном і звільнили дивізійників з полону вже наступного, 1946 року.
В таборових умовах інтерновані дивізійники вчилися, організовуючи різні освітні та професійні курси, створили знаменитий хор, випускали табірну газету, займалися спортом. 28 охочих отримали можливість розпочати, а дехто продовжити науку в українській духовній семінарії в Римі. В таборі з підручних матеріалів збудували греко-католицьку і православну церкви, військові капелани продовжили духовну опіку над колишніми вояками.
В 1947 р. англійці перевезли кораблями інтернованих дивізійників до Великобританії, де вони ще рік змушені були працювати в сільському господарстві, допомагаючи фермерам, але вже почали отримувати за це плату. Коли в 1948 р. дивізійників випустили на волю, частина їх залишилася жити в Англії, а інші роз'їхалися по цілому світу. В 1949 р. дивізійники створили Об'єднання вояків українців (ОБВУ) у Великобританії, до якого входили колишні вояки, незалежно від того, в яких арміях вони служили. В 1950 р. в Мюнхені заснували всесвітнє Братство колишніх вояків Першої Української Дивізії Української Національної Армії, головна управа якого донині міститься в Торонто (Канада). Окрім Німеччини та Канади, Братство має крайові управи в США, Аргентині, Австралії. А 1992 р. до нього приєдналося Галицьке Братство, до якого входять чотири станиці: Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська і Дрогобицька. ОБВУ, і особливо Братство, з самого початку випускало журнал «Вісті» (згодом «Вісті комбатанта»), видало багато книжок, особливо спогадів дивізійників, і в діаспорі, і в Україні.
Крім того, в США існують «Суспільна Служба Комбатантів», яка допомагає незаможним дивізійникам, інвалідам та вдовам, а також Братство «Броди-Лев», що займається охороною воєнних могил українських вояків. На місці битви під Бродами, між селами Червоним і Ясенівцями Золочівського району, Братство спорудило меморіальний цвинтар, де стоїть 600 хрестів, збудувало каплицю з пам'ятником невідомому воякові. Трапляється, в спільних могилах разом з дивізійниками поховані вояки німецького Вермахту та червоноармійці. Ветерани Братства виступають за примирення всіх воюючих сторін, і цей цвинтар, здається, єдиний, де таке примирення здійснено.
З лав ветеранів-дивізійників у діаспорі вийшли письменники, поети, художники, священики, єпископи, науковці, вчителі, професори, ректор університету, бізнесмени, визначні фахівці. Багато з них стали меценатами, які допомагають Україні, не шкодуючи коштів для дитячих садків, шкіл, високих шкіл, бібліотек, громадських організацій та церков. Допомагали вони і Майданові під час Помаранчевої революції.

slavon

11.08.2013, 18:51

Продовження...
Після здобуття Україною незалежності дивізійники з діаспори приїхали до Києва і разом з побратимами з Галицького Братства заявили, що вони за примирення зі своїми колишніми противниками з часів минулої війни, за єдність українського народу. Але адекватної відповіді від офіційної організації ветеранів Великої Вітчизняної війни, яку очолює генерал Герасимов, не отримали. На заклик дивізійників відгукнулися тільки члени Спілки офіцерів України та Всеукраїнського об'єднання ветеранів.

ЗА ЩО БОРОЛИСЬ?
Як відомо, на Нюрнберзькому процесі фронтові частини «Військ СС» теж визнано злочинними, але у вироку зазначено, що покаранню підлягають тільки ті вояки, причетність яких до військових злочинів доведена. Дивізіиників після війни перевіряли радянські комісії та суди, англійські комісії, а на вимогу єврейських організацій - канадська комісія судді Дешена, але ніхто з них не знайшов серед дивізійників військових злочинців. Радянські військові трибунали і суди репресували їх тільки як політичних злочинців за «измену Родины». Вояки дивізії «Галичина» служили в ній під своїми прізвищами, і після війни їхні родини, що залишилися в СРСР, були репресовані та дискриміновані.
До сьогодні в Україні існує закон, за яким усі дивізійники і частина ветеранів УПА не підлягають реабілітації. Через те, що роки, проведені в жахливих умовах сталінських таборів, не зараховані їм до трудового стажу, вони мають мізерні пенсії. Це вбиває дивізійників не тільки фізично, бо не вистачає коштів на лікування, а й морально. Адже це дуже несправедливо щодо людей, які не шкодували свого життя і здоров'я в боротьбі за незалежність України. Для прикладу, в Латвії та Естонії ветеранів таких дивізій уважають героями і надають їм відповідні пільги, а пенсії радянським ветеранам виплачує Росія. Колишні дивізійники переконані, що не слід ділити ветеранів війни на кращих і гірших. Усі народи, які воювали по різні боки фронту в Другій світовій війні, давно примирилися.
Ще в 1999 р. тодішній Президент України Леонід Кучма, відповідаючи на запитання дивізійників в Івано-Франківську, сказав, що він за примирення та рівні права для всіх, хто воював у Другій світовій війні, як це було зроблено в Іспанії після громадянської війни. Також у 2004 р. прем'єр-міністр Віктор Янукович привселюдно заявив, що не треба ділити ветеранів на «своїх і чужих». Але ці заяви ніхто не впроваджує в життя. Не робить цього і влада галицьких областей, хоча дивізія «Галичина» була реґіональним явищем і проблеми її ветеранів мусять вирішувати органи місцевого самоврядування Галичини.
Понад 10 років тому шість західних областей - Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Волинська, Рівненська і Чернівецька визнали ветеранів ОУН-УПА борцями за волю України й учасниками бойових дій у Другій світовій війні та надали їм за рахунок місцевих бюджетів такі ж пільги, як мають ветерани Великої Вітчизняної. Пізніше до них долучилися Закарпаття і Хмельниччина. Дивізійників же оминають досі.
В 2001 р. в Івано-Франківську була спроба визнати 27 ветеранів дивізії «Галичина» борцями за волю України. За це рішення проголосували 48 з 50-ти депутатів міськради, але міський голова Зіновій Шкутяк його не підписав через протести місцевої «русской общины», що підняла крик на всю Україну. Протести підтримали українські комуністи та різного роду «яничари», які звернулися за допомогою аж до російської Думи, хоча сама Росія платить пенсії колишнім власовцям. Мер Івано-Франківська виправдовувався тим, що визнання дивізійників може зашкодити Вікторові Ющенку перемогти на президентських виборах. Те саме говорили і керівники області, обіцяючи визнати ветеранів дивізії «Галичина» на обласному рівні після того, як Верховна Рада визнає ветеранів УПА на державному. З того часу до 2007 р. тільки в Івано-Франківську померло вже десять дивізійників. Їх залишається небагато і в Галичині, і в Україні, і в цілому світі, і за деякий час проблема їхнього визнання може відпасти сама собою: нема людини - нема проблеми. Але як на таку «справедливість» подивляться в світі?
Понад шість років робоча група істориків під керівництвом д-ра іст. наук Станіслава Кульчицького при урядовій комісії на замовлення Верховної Ради вивчала діяльність ОУН і УПА. В своєму «Фаховому висновку...» вона також згадала про дивізію «Галичина». Але ці історики, виховані КПРС, апріорі не могли бути об'єктивними. В 10-й рубриці висновку вони процитували вкрай неґативно налаштовану до формування дивізії «Галичина» статтю, що була опублікована в «Бюлетені» Галицького крайового проводу ОУНр, де писалося, що вона буде німецьким «гарматним м'ясом», а світ думатиме, що українці - германофіли. Однак про ставлення інших проводів ОУНр, ОУНм, уряду в екзилі, а також ветеранів українських визвольних змагань часів Першої світової війни та галицької громадськості в тій рубриці - ні слова.
«Група істориків» з притиском вживає в назві дивізії «Галичина» абревіатуру «СС», очевидно, щоб принизити добровольців, бо охоронні частини СС чинили злочини. Але дивізія «Галичина» належала до фронтових частин «Війська СС», що не те саме. Вояки дивізії не носили відзнак СС, а тільки галицького «левика» в петлиці і на рукаві. Коли ж дивізію перевели до Української Національної Армії, то німецького орла змінили на тризуб. Історики не згадали ні про перейменування дивізії, ні про її присягу на вірність Україні.
«Група істориків» і ті, хто до сьогодні називає дивізійників колаборантами, мусили б знати, що колаборанти - це зрадники, які співпрацюють з окупантами своєї держави. Радянська ж Україна не була суверенною державою. Вона була маріонеткою більшовицької Росії, а її керівники допомагали більшовицьким окупантам фізичної духовно нищити український народ.
Ветерани дивізії, яких залишилося вже зовсім мало, сподіваються, що в Україні врешті переможуть правда і справедливість і всі ті українці, які воювали в Другій свковій війні, будуть визнані як борці за незалежність України. Не тільки дивізійники, а й ветерани Карпатської Поліської Січей, Буковинського куреня, ОУН і УПА, «Українського юнацтва», політв'язні та репресовані комуністичним режимом у 20-50-ті роки минулого століття. Адже всі вони боролися за Україну, і мета у всіх була одна, тільки шляхи різні.
Президент України Віктор Ющенко видав Указ про всебічне вивчення та об'єктивне висвітлення діяльності українського визвольного руху і сприяння процесові національного примирення у 2006-2007 рр. Але цей процес затягується, до того ж в Указі не згадано про дивізію «Галичина». Між тим, за словами американського історика Джона Армстронґа, автора праці «Український націоналізм» (1980 р.), справедливість вимагає, щоб хоробрість вояків дивізії так само, як і бійців УПА, не пішла в забуття.

vitali

23.08.2013, 19:33

ПРИСЯГА ВОЯКА
УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНЧОЇ АРМІЇ
Я, воїн Української Повстанчої Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров'ю усіх Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:
Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України.
Буду мужнім, відважним і хоробрим у бою та нещадним до ворогів землі української.
Буду чесним, дисциплінованим і революційно-пильним воїном.
Буду виконувати всі накази зверхників. Суворо зберігатиму військову і державну таємницю. Буду гідним побратимом у бою та в бойовому життю всім своїм товаришам по зброї.
Коли я порушу, або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде па мене зневага Українського Народу.

D-Misha

19.11.2013, 07:12

Пам'ять тих далеких днів..

Хронология событий...

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

На 25 апреля 1986 года была запланирована остановка 4-го энергоблока Чернобыльской АЭС для очередного планово-предупредительного ремонта. Во время таких остановок обычно проводятся различные испытания оборудования, как регламентные, так и нестандартные, проводящиеся по отдельным программам. В этот раз целью одного из них было испытание так называемого режима «выбега ротора турбогенератора», предложенного генеральным проектировщиком (институтом Гидропроект) в качестве дополнительной системы аварийного электроснабжения. Режим «выбега» позволял бы использовать кинетическую энергию ротора турбогенератора для обеспечения электропитанием питательных (ПЭН) и главных циркуляционных насосов (ГЦН) в случае обесточивания электроснабжения собственных нужд станции. Однако данный режим не был отработан или внедрён на АЭС с РБМК. Это были уже четвёртые испытания режима, проводившиеся на ЧАЭС. Первая попытка в 1982 году показала, что напряжение при выбеге падает быстрее, чем планировалось. Последующие испытания, проводившиеся после доработки оборудования турбогенератора в 1983, 1984 и 1985 годах также, по разным причинам, заканчивались неудачно[9].

Испытания должны были проводиться 25 апреля 1986 года на мощности 700—1000 МВт (тепловых), 22—31 % от полной мощности[10]. Примерно за сутки до аварии (к 3:47 25 апреля) мощность реактора была снижена примерно до 50 % (1600 МВт)[11]. В соответствии с программой, отключена система аварийного охлаждения реактора. Однако дальнейшее снижение мощности было запрещено диспетчером Киевэнерго. Запрет был отменён диспетчером в 23:10. Во время длительной работы реактора на мощности 1600 МВт происходило нестационарное ксеноновое отравление. В течение 25 апреля пик отравления был пройден, началось разотравление реактора. К моменту получения разрешения на дальнейшее снижение мощности оперативный запас реактивности (ОЗР) возрос практически до исходного значения и продолжал возрастать. При дальнейшем снижении мощности разотравление прекратилось, и снова начался процесс отравления.

В течение примерно двух часов мощность реактора была снижена до уровня, предусмотренного программой (около 700 МВт тепловых), а затем, по неустановленной причине, до 500 МВт. В 0:28 при переходе с системы локального автоматического регулирования (ЛАР) на автоматический регулятор общей мощности (АР) оператор (СИУР) не смог удержать мощность реактора на заданном уровне, и мощность провалилась (тепловая до 30 МВт и нейтронная до нуля)[9][11]. Персонал, находившийся на БЩУ-4, принял решение о восстановлении мощности реактора и (извлекая поглощающие стержни реактора)[9][12] через несколько минут добился её роста и в дальнейшем — стабилизации на уровне 160—200 МВт (тепловых). При этом ОЗР непрерывно снижался из-за продолжающегося отравления. Соответственно стержни ручного регулирования (РР) продолжали извлекаться[11].

После достижения 200 МВт тепловой мощности были включены дополнительные главные циркуляционные насосы, и количество работающих насосов было доведено до восьми. Согласно программе испытаний, четыре из них, совместно с двумя дополнительно работающими насосами ПЭН, должны были служить нагрузкой для генератора «выбегающей» турбины во время эксперимента. Дополнительное увеличение расхода теплоносителя через реактор привело к уменьшению парообразования. Кроме этого, расход относительно холодной питательной воды оставался небольшим, соответствующим мощности 200 МВт, что вызвало повышение температуры теплоносителя на входе в активную зону, и она приблизилась к температуре кипения[11].

В 1:23:04 начался эксперимент. Из-за снижения оборотов насосов, подключённых к «выбегающему» генератору, и положительного парового коэффициента реактивности (см. ниже) реактор испытывал тенденцию к увеличению мощности (вводилась положительная реактивность), однако в течение почти всего времени эксперимента поведение мощности не внушало опасений.

В 1:23:39 зарегистрирован сигнал аварийной защиты АЗ-5 от нажатия кнопки на пульте оператора. Поглощающие стержни начали движение в активную зону, однако вследствие их неудачной конструкции и заниженного (не регламентного) оперативного запаса реактивности реактор не был заглушён. Через 1—2 с был записан фрагмент сообщения, похожий на повторный сигнал АЗ-5. В следующие несколько секунд зарегистрированы различные сигналы, свидетельствующие о быстром росте мощности, затем регистрирующие системы вышли из строя.

По различным свидетельствам, произошло от одного до нескольких мощных ударов (большинство свидетелей указали на два мощных взрыва), и к 1:23:47—1:23:50 реактор был полностью разрушен

Авария.

26 апреля 1986 года на 4-м энергоблоке Чернобыльской АЭС произошёл взрыв, который полностью разрушил реактор. Здание энергоблока частично обрушилось, при этом погибли два человека — оператор ГЦН (главных циркуляционных насосов) Валерий Ходемчук (тело не найдено, завалено под обломками двух 130-тонных барабан-сепараторов) и сотрудник пусконаладочного предприятия Владимир Шашенок (умер от перелома позвоночника и многочисленных ожогов в 6:00 в Припятской МСЧ № 126 26 апреля). В различных помещениях и на крыше начался пожар. Впоследствии остатки активной зоны расплавились, смесь из расплавленного металла, песка, бетона и фрагментов топлива растеклась по подреакторным помещениям[7][8]. В результате аварии произошёл выброс в окружающую среду радиоактивных веществ, в том числе изотопов урана, плутония, йода-131 (период полураспада — 8 дней), цезия-134 (период полураспада — 2 года), цезия-137 (период полураспада — 30 лет), стронция-90 (период полураспада — 28 лет).

D-Misha

19.11.2013, 18:18

Митрополит Сабодан: "Голодомор організували більшовики"

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

"Голодомор був однією з ланок репресивної ланцюга більшовицької влади"

Предстоятель Української православної церкви Московського патріархату, Митрополит Київський і всієї України Володимир вважає, що Голодомор 1932-1933 років в Україні став наслідком репресивних дій більшовицької влади.

Про це йдеться в його зверненні до віруючих України з нагоди 80-ї річниці Голодомору, передає "Главком".

"Наш край спіткала страшна біда: мільйони людей прийняли мученицьку смерть від масового голоду. Це сталося не через нашестя або неврожай. Голодомор був однією з ланок репресивної ланцюга більшовицької влади, яка взяла на озброєння ідеологію побудови світу на нових принципах, - без Бога і Його морального закону", - заявив Володимир.

Він зазначив, що "оголошуючи благо народу головною метою, насаджуючи свій рай на землі", більшовицька влада засіяла землю людськими кістками і зросила річками сліз.

"Рай без Бога обернувся для народу в пекло. Цей суворий урок вітчизняної історії свідчить про безплідність всіх спроб побудови державного, політичного і суспільного ладу без заповіданих Богом моральних принципів. Такий лад приречений на самознищення", - підкреслив Володимир.

Нагадаємо, Священний синод Української православної церкви Московського патріархату ще у листопаді 2008 року назвав Голодомор 1932–1933 років в Україні "геноцидом".

"Штучний голод 1932–1933 рр. було сплановано більшовиками з метою прискорення примусової колективізації, ліквідації "куркульства" як класу, знищення "ворожих елементів", – зазначалося у зверненні Священного синоду, підписаному Митрополитом Київським і всієї України Володимиром.

Раніше повідомлялося, що у зв'язку з 80-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в 47 країнах світу відбулися заходи з вшанування пам'яті жертв Голодомору в Україні.

Джерело: ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

slavon

19.11.2013, 18:29

D-Misha, тільки цей митрополит забув сказати що "більшовики", у своїй переважній більшості, це жиди і москалі ...

D-Misha

20.11.2013, 20:23

Плекання національної пам’яті...
Євген Сверстюк.

Закласти камені пам’яті в основу – то біблійна мудрість.

Пам’ять лежить в основі релігії, в основі культури. Людина також початок веде від слова "пам’ять".

Кажуть: людина, яка багато пам’ятає і знає.

Кажуть: громада, яка шанує традицію і свою історію.

Кажуть: народ, який поважає і шанує свої святині.

І, нарешті, нація, яка в людській спільноті має гідність і самоповагу…

Але що робити нації, віками приниженій і безпам’ятній?

Мабуть, те саме, що садівникові: саджати деревце, доглядати і поливати. Потрібні добрі садівники. Потрібні в суспільстві пошана до садівників і сіячів і честь.

Роботящим рукам,

Роботящим умам.

Слабкі люди завжди питаються: а що про нас думають у світі?

Але ж у світі ніколи не скажуть більше того, що ми самі про себе кажемо…

Але коли наш спортсмен стане першим серед рівних, то і світ це помітить. Навіть більше: буде чекати перших українців не тільки у спорті. Тобто світ радо зустріне того, хто за чесними правилами гри вибивається на вершину і гідно представляє свій народ.

Навіть більше: світ радітиме з появи гідного партнера.

Якусь маленьку і химерну модель світу являв собою радянський концтабір. Там зібрались "діти різних народів". Там шанували достойних.

Дуже шанованим був учасник УПА Іван Покровський, син убитого в 1943 році священика отця Миколи з Ковельщини.

Скромний, непримітний табірний електрик, він про себе не любив розповідати. За нього свідчив його 25-річний термін і доброзичлива усмішка.

Він пам’ятав усі релігійні свята і вітав святкового ранку усіх, хто пам’ятав, а хто й не пам’ятав.

Але в пам’яті його були і усі дати національних свят. Він не забував дату ІV-го Універсалу Центральної Ради і дату Соборності України. На свято Героїв Крут 29 січня він збирав гурток людей, щоб розповісти про цю подію.

День прийняття Декларації Прав Людини 10 грудня дисиденти відзначали голодуванням. Старші політв’язні не звикли до цієї дати і заяв у прокуратуру про голодовку не писали. Але Іван Покровський приєднався: я теж за права людини. Адже воював я під гаслом: "Воля народам – воля людині".

За нього переживали, бо він був хворий на туберкульоз, а за таку позицію часто доводиться сидіти в карцері.

Були такі, що схиляли його утримуватися від демонстративних кроків. Він казав "не можу", і те тихе тверде слово Покровського знала вся зона.

З погляду практичної доцільності він "нічого не досягав". Але він нагадував усім про наші свята, і робив це протягом 25 років.

Він будував національну пам’ять в зоні сірості і безпам’ятності, де так легко опуститися до байдужості. Але коли у людини є свято, на яке скликають присутніх і відсутніх, то це живий вогник віри і надії.

Здавалося б, найгірше в таборі – туберкульоз. Аж ні – найгірше, найбільш загрозливе – збайдужіння і непам’ять. Тоді людина повільно згасає…

Зовні непримітний, Іван Миколайович внутрішньо світився і живив святиню в собі і в серцях друзів. Він тихо ніс обов’язок служіння, і це додавало йому сили.

В інших зонах такими були Михайло Сорока, Степан Мамчур – вони були наче послами від Повстанської України. І то ще питання, чи їх більше цінили земляки, чи іновірці та іноземці.

Коли людина свято береже національну пам’ять і честь, то це важливо для всіх. Національний поділ умовний – людей єднає передусім культура і високий ідеалізм.

Однак кожен доглядає свою ниву і підживлює свій культурний простір. Тоді усі беруть його за приклад, а добрі приклади потрібні і малим і дорослим.

Ледачим людям здається, що все рівно світ інтегрується, глобалізується і національні сентименти втрачають ціну.

Якщо сентименти, то їм ціна низька. А коли мова йде про національний стрижень, про самосвідомість і національну відповідальність, то це приблизно відповідає поняттю національної ідентичності.

Нація на "роздоріжжях люті і жаху", як писав Стус, втрачала верхню верству культури і виживала за рахунок кореневої сили.

Доступ до історичних джерел для нас відкрився в епоху інформаційної зливи – молоде покоління не встигало засвоювати того, що будує фундамент національної пам’яті. Старше покоління часто обмежувалось поверховими дискусіями.

Історичні події на наших очах засвічуються і минають, як телевізійні програми. День волі – 22 листопада – в уявленні деяких учасників поблякнув через політичні розчарування. Чи не свідчить це про брак свідомості і твердих принципів?

Адже пережили подію великого міжнародного значення, і вона не вимірюється політичними наслідками. Вона не минає, і не втрачає ваги. Політичні поразки мають значення тимчасове, а події всенародні залишаються в фундаменті національної свідомості.

То ще питання, що має більший вплив на формування національної пам’яті – поразки чи перемоги.

Хто нині цікавиться перемогою під Жовтими Водами? А Берестечко відзначають щороку.

В роки національно-визвольних змагань було багато переможних боїв, а ми святкуємо Крути. Нарешті над усіма поразками України – Голодомор 1933!

То був найпідступніший і найважчий удар. Він знесилив націю і принизив її. Пам’ять про нього заборонена і загнана в підсвідомість.

Але саме там вона жевріла і жила, щоб вибухнути аж референдумом 1 грудня 1991 року. Щоб там не казали про військові подвиги хоробрих земляків, а Україна не хотіла воювати "за Родіну – за Сталіна".

Історія України була полем фальсифікацій і заборон. Це позначається і досі: на полі спустошеному добре приживається бур’ян.

Відновлення пам’яті, укріплення національної пам’яті, виховання національної гідності – одне з першочергових завдань громадянського суспільства.

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])
Афіша заходів до 80-х роковин Голодомору..

В умовах інформаційної війни проти України виховання національної пам’яті – то головний самозахист. Нагадаємо, що репресії проти української мови мали за мету задушити і викоренити історичну пам’ять.

Полювання на книжку – це зрозуміти сьогодні важко, бо книжки лежать і тільки чекають на читача.

І треба оживити попит, інтерес до книжки, яка будує, опритомнює вчить думати і нагадує:

Хто ми?

Чиї сини?

Яких батьків?

Власне, з цього починається становлення громадянина.

Історичну пам’ять слід наполегливо плекати в кожній людині, в кожному поколінні. І ніколи не здрібнювати її до пропагандистських гасел і легковажних домислів. Вона є фундаментом правди.

Євген Сверстюк, член Ініціативної групи "Першого грудня", для УП..

Джерело: ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

D-Misha

02.01.2014, 15:24

Державний гімн України.....

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

Ще не вмерла Україна...

Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Душу, тіло ми положим за нашу свободу.
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Станем, браття в бій кровавий від Сяну до Дону,
В ріднім краю панувати не дамо нікому;
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє.

Душу, тіло ми положим...

А завзяття, праця щира свого ще докаже,
Ще ся волі в Україні, піснь гучна розляже,
За карпати відоб'ється, згомонить степами,
України слава стане поміж народами.

Душу, тіло ми положим...

М.Вербицький
П.Чубинський, С.Данилович

ТВОРЦІ ГІМНУ УКРАЇНИ..

Слова національного славня (гімну) “Ще не вмерла Україна і слава, і воля” написав на початку 60-х років ХІХ століття відомий український поет, етнограф, фольклорист, член Російського географічного товариства (1873 р.), лауреат золотої медалі Міжнародного географічного конгресу в Парижі (1875 р.) та Уваровської премії Петербурзької Академії наук (1879 р.) Павло Чубинський (1839-1884 рр.). Вірш, уперше надрукований 1863 року, швидко розійшовся в народі, серед інтелігенції, студентів, гімназистів. Певний час його навіть приписували Тарасу Шевченку.

Того ж 1863 р. музику на слова вірша написав талановитий західно-український композитор і диригент о. Михайло Вербицький (1815-1870 рр.).

Своїм творенням і словами гімн засвідчує соборність українського народу, єдність його східних і західних земель, сподівання на щиру працю і завзяття, на славне утвердження вільної України поміж іншими народами.

УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛЬНІ ГІМНИ.

Гімни належать до найбільших святинь будь-якого народу. Це ті слова, та музика, які змушують кожного з нас підніматися при перших же акордах, з трепетом у душі слухати ту мелодію, яка віднаходить найпотаємніші струни, кличе до високого й світлого. Є такий символ і в українців - це гімн “Ще не вмерла Україна”.

Втім, принагідн згадаємо, що перша музична символіка нашого народу сягає часів Київської Русі. Тоді роль державного гімну - в сьогоднішньому розумінні - виконували бойові заклики та пісні, які створювали патріотичний настрій перед битвами. Вони, як свідчить “Слово о полку Ігоревім”, закликали воїнів до хоробрості, аби здобути “князю славу”, “слави Ігорю Святославичу, Буй-Туру Всеволоду, Володимиру Ігоровичу” - “за землю Руську”, “за рани Ігорові хороброго Святославича”.

З тих часів поширюються й пісні релігійного змісту. В них возвеличуються Божа Матір. Господь, святі. До найпоширеніших видів старовинної гімнової пісні належать канти, що виконуються хором, триголосні псалми, короткі похвальні кондаки в честь Богородиці та святих тощо. Закордонний дослідник В. Трембіцький припускає, що національно-державним гімном Київської Русі могла бути похвальна церковна пісня “Архангельський глас”.

Перед боєм з монголо-татарською ордою на Калці 1223 року руські дружинники співали “С нами Бог, разумійте, язици”. Також як гімн звучала з уст українських воїнів перед Грюнвальдською битвою 1410 року бойова пісня “Богородзіца Дзєвіца”, що була на той час спільною для народів Польщі і Литви.

У період козацької історії на перший план виходять пісні-гімни, що прославляють подвиги цієї своєрідної суспільної організації. Особливо популярною була спочатку “Нумо, хлопці, до зброї”:

Он зібрались були чайку рятувати,
Славу добувати.
Ой чи пан, чи пропав - двічі не вмирати.
Нумо, хлопці, до зброї!

Пізніше поширилися такі, як “Пісня про Байду”, “Ой на горі вогонь горить”, “Ой на горі там женці жнуть”, “3асвіт встали козаченьки”, які набули великої популярності.

Коли 1848 року у Львові стає до влади Головна Руська Рада, вона приймає за національний гімн вірш отця Івана Гушалевича “Мир вам, браття”:

Мир вам, браття, всім приносим,
Мир - то наших отців знак,
Мира з неба всі днесь просим,
Чи багатий, чи бідак.
Разом руки си подаймо
І, як браття, ся любім,
Одні другим помагаймо,
К спільній меті поспішім!
Що ж нам нині на заваді?
Все вже зникло, тепер час!
Далі й в мирі, далі й в ладі
В ім'я Боже, лише враз!
Мир вам, мир вам, руські діти,
І гаразд вашим хатам!
Разом сили сполучіте,
Добре, добре буде нам!

На Закарпатті тоді ж Олександром Духновичем був написаний гімн “Я русин єсмь і буду”:

Я русин єсмь і буду,
Чесний мій рід не забуду;
Русин був мій отець і мати,
Руська вся родина.

Та саме в ті часи - у другій половині XIX століття (точніше - 1862 року, у Києві) - з'являється вірш відомого етнографа Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна”. Він був покладений на музику Михайлом Вербицьким і невдовзі став новим національним гімном.

Цей твір і сьогодні залишається найпопулярнішим українським національним гімном. Після всенародного референдуму 1 грудня 1991 року, який підтвердив незалежність України, музична редакція національного гімну “Ще не вмерла Україна” затверджена державним гімном нашої держави.

Крім нього, часто виконуються також “Боже великий, єдиний, нам Україну храниа (муз. М. Лисенка, сл. О. Кониського), “Ой у лузі червона калина” (гімн Українських січових стрільців):

Боже Великий, Єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.

Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю
Ти нас, Боже, зрости.

Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі Свої ласки, щедроти
Ти на люд наш зверни.

Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світла,
Щастя дай, Боже, народу
І многая, многая літа!

Ltnar

24.12.2017, 09:18

Сторінками історії: Як жили українці 100 років тому

Пропонуємо вам зробити незвичайну подорож – перенестися на 100 і навіть більше років назад і подивитися, як жили українці в той час.

На цих старовинних фотографіях, зроблених часто невідомими фотографами, перед вами відкриється історія України – в особах, пейзажах, побутових сценках.

Ви зможете побачити, як наші співвітчизники тоді одягалися, чим займалися, як виглядав їх побут – святковий і повсякденний. Навіть просто дивлячись на ці знімки, можна дізнатися багато нового і цікавого.

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

Ltnar

30.12.2017, 10:09

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

В цей день 1616 року вийшов «Часослов» – перша друкована книга Київщини, що побачила світ у лаврській друкарні.

Книга була надрукована у типографії Києво-Печерської Лаври на папері Радомишльської папірні (однієї з перших в Україні), яка поставляла папір для Києво-Печерської Лаври. Засновником друкарні Києво-Печерської лаври (1615) був Єлисей Плетенецький. Як відомо, початок українському друкарству поклав у 1574 році першодрукар Іван Федоров. Першими центрами друкарства в Україні були Острог і Львів (друкарня львівського братства розпочала діяльність на основі Федорівської друкарні в 1591 році). Головним помічником архімандрита в роботі над «Часословом» став Захарія Копистенський. Саме він написав другу, після Плетенецького, передмову до книги. Автором гравюр до «Часослова» став Павмо Беринда. Особливістю київського «Часослова» є поміщені в нього пісноспіви Антонію і Феодосію Печерським, княгині Ользі, князю Володимиру, Борису і Глібу, митрополитам київським Петру і Олексію. Друк книги дозволяв, по-перше, стандартизувати рівень освіти, по-друге – зробити її більш масовим явищем. 100 примірників на той час, а саме таким накладом вийшов «Часослов», – це велика цифра, адже книги були рукописними, і друк «Часослова» став проривом у просвітництво і культуру. Він став головною книгою для священнослужителів того часу. «Часослов» є також пам’яткою історії української мови, зокрема, релігійного стилю. Книга містить тексти із Біблії та Псалтиря. Також є історичні свідчення, що «Часослов» довгий час виконував функції підручника. Примірник «Часослова», як і багатьох інших українських стародруків та інших пам’яток, зберігається у фондах Російської державної бібліотеки у Москві.

Ltnar

06.01.2018, 10:27

Цей день в історії, 6 січня 2018

Найважливіші події в Україні і світі, дні народження знаменитостей – 6 січня.

Сьогодні українці святкують Святий вечір

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

1579 — укладена Арраська унія, початок процесу об’єднання Нідерландів
1846 — Тарас Шевченко написав «Заповіт»
1846 — У Києві створено Кирило-Мефодіївське товариство
1896 — відбулася прем’єра першого в світі кінофільму «Прибуття поїзду на вокзал Ла-Сіоти» братів Люм’єр
1918 — більшовицько-есерівський ВЦВК прийняв декрет про розпуск
російських Засновницьких зборів

1992 — вірмени проголошують незалежність Нагорно-Карабаської Республіки

Народилися

1367 — останній із династії Плантагенетів король Англії (1377—1399 рр.) Річард II.
1486 — Мартин Агрікола, німецький композитор
1822 — Генріх Шліман, німецький археолог, керівник розкопок у Трої, Мікенах, Коринфі (†1890).
1832 — Гюстав Доре, французький художник (†1883)
1834 — Степан Руданський, український поет.
1868 — Вітторіо Монті, італійський скрипаль і композитор, автор знаменитого «Чардашу»

1898 — Володимир Сосюра, український поет.
1938 — Василь Стус, український поет.
1938 — Адріано Челентано, італійський актор, співак
1939 — Валерій Лобановський, український футболіст і тренер
1946 — Сід Барретт, англійський співак, композитор, гітарист гурту Pink Floyd
1955 — Рован Аткінсон, британський актор-комік «Містер Бін»

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Померли

1852 — Луї Брайль, французький тифлопедагог, автор рельєфно-крапкового шрифту для сліпих
1918 — Георг Кантор, німецький математик, творець теорії множин
1945 — Володимир Вернадський, український філософ і природознавець
1957 — Амвросій Бучма, український актор і режисер
1993 — Діззі Гіллеспі, американський джазовий трубач
2011 — Олександр Коробчинський, лідер ПППУ

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Ltnar

06.01.2018, 15:44

Совість нації: Один з найкращих поетів України і один з найщиріших її громадян відзначав би сьогодні своє 80-річчя

В українській літературі другої половини 20 сторіччя немає фігури, де б такий талант зазнав таку трагічну долю. Найближчі аналоги слід шукати серед розстріляної інтелігенції 1930-х років. Третину життя Василь Стус провів в ув'язненні, тортурах, голодовках

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

6 січня виповнюється 80 років з дня народження українського поета та громадського діяча Василя Стуса, нагадують Патріоти України. Інститут національної пам'яті підготував до цієї дати факти з життя цієї дивовижної людини та підбірку його цитат.

1938, 6 січня – у селі Рахнівка на Вінниччині народився Василь Стус. Поет рідкісного таланту, який обрав долю борця. Із 47-ми років життя 13 провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті. Його позбавляли побачень з рідними, вилучали вірші, листи й рукописи, знущалися фізично й намагалися знищити морально. “То був чоловік, який говорив і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям”, – писав про нього Євген Сверстюк. Тому значення Василя Стуса більше, аніж талановитого поета, публіциста, перекладача й літературознавця. Він був і залишається “голосом сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності”.

Факти життя Василя Стуса

Дитинство

Був наймолодшою четвертою дитиною в родині. Коли хлопчику виповнився рік, батько поїхав на Донбас шукати роботу. Згодом до нього приїхала дружина із двома старшими дітьми, залишивши менших на бабусю. Коли Василю було три роки, батько перевіз до міста Сталіно (нині Донецьк) і його.

В роки Другої Світової родина залишилася в окупованому нацистами місті й жила у злиднях. Після війни отримали невелику земельну ділянку, на якій почали зводити будинок. Але ця справа просувалася надзвичайно тяжко, бо здоров’я батьків було підірване, а зарплатня - мізерна.

Про 1946-47 роки Василь Стус згадуватиме: "Коли мені було дев’ять літ, ми будували хату. І помирав тато - з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама…Пас чужу корову – за це мене годували. Я знав, що мама голодна – і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом".

"Рано навчився грати на гітарі, опанував шахи, завзято грав у футбол. За що б він не брався, все в нього виходило… Він наче відчував, що життя його коротке, марно часу не губив, завжди був у роботі", - згадувала про Стуса його сестра Марія.

Василь Стус добре вчився і закінчив школу із медаллю у 16 років. Одразу поїхав до Києва подавати документи на журналістику. Однак йому відмовили, бо виявився "занадто малим" за віком.

Студентські роки

На факультет української філології педагогічного інституту у Сталіно його зарахували без вступних іспитів. Шкільна медаль давала таку пільгу. З другого курсу відбулося об’єднання філологічного та історичного факультетів, тож закінчив Василь Стус історико-філологічне відділення. Перед першим курсом влітку працював на залізниці, щоб заробити гроші на радіолу.

Був наймолодшим у академічній групі. Але швидко завоював авторитет серед однокурсників завдяки ерудованості та приязності.

Самотужки вивчив латину. Добре знав німецьку мову. Читав Гейне в оригіналі. В університеті на заняттях з німецької перекладав без словника. А відповідав завжди виключно українською.

Багато читав і більшість вільного часу проводив у бібліотеці. Згодом деякі викладачі почали давати йому твори раннього Павла Тичини, Максима Рильського та заборонених авторів Розстріляного відродження.

Любив відвідувати філармонію, намагався не пропускати театральні прем’єри.

1959-го року Літературна газета надрукувала перші вірші Василя Стуса, передмову до яких написав Андрій Малишко.

Після інституту служив у армії. Спочатку на Полтавщині, а згодом його перевели на Урал. Якось солдат направили на термінове розвантаження автівки, під час якого Стус через нещасний випадок втратив фалангу безіменного пальця на лівій руці. Після цього він не міг грати на гітарі.

Громадянська позиція

З 1961-го року викладав українську мову в одній зі шкіл Горлівки.

Стусу пропонували вступити до партії, що допомогло б йому зробити кар’єру, стати директором школи. Але він відмовився і 1963-го року вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР у Києві. Тут він познайомився із шістдесятниками Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською та увійшов до Клубу творчої молоді.

4 вересня 1965-го року в Києві мала відбутися прем’єра фільму Сергія Параджанова Тіні забутих предків. Напередодні цієї події Україною прокотилася хвиля арештів творчої молоді. На показ прийшла столична інтелігенція, серед якої був Василь Стус. "Василь піднявся…крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім більше. Але не всі…", - так згадує той день Іван Дзюба.

Наслідком стало виключення з аспірантури.

На похороні Алли Горської у грудні 1970-го Василь Стус сказав, що вбивство художниці замовила влада. Стус знав про присутність агентів КГБ під час поховання, які пильно стежили і фіксували усе, що відбувається.

Стус не міг миритися з політикою радянської влади щодо посилення ідеологічного тиску та репресій проти дисидентів. У 1968-му році він був одним із підписантів Листа 139-ти, адресованого Генсеку ЦК КПРС Леоніду Брежнєву та першому секретареві КПУ Миколі Підгорному. У листі українська інтелігенція вимагала припинити незаконні політичні арешти та утиски інакомислячих.

Василь Стус направляв відкриті листи до Спілки письменників та центральних партійних органів, у яких критикував тоталітарну радянську систему, спрямовану на порушення та знищення прав і свобод людини.

Його поезії друкують у Самвидаві або за кордоном. Збірка Зимові дерева побачила світ у Брюсселі.

1979-го року увійшов до Української Гельсінської групи.

Двічі відбував покарання в таборах. У 1976-му році, відбуваючи перше покарання, написав відмову від радянського громадянства: "…Бути радянським громадянином – значить бути рабом…".

Часто потрапляв до карцеру. Оголошував голодування на знак протесту проти жорстокого поводження з ув’язненими.

Після другого арешту адвокатом Василя Стуса було призначено Віктора Медведчука, який без згоди на те обвинуваченого на судовому засіданні визнав його "провину". Це зафіксовано в Хронике текущих событий (Самвидав, Москва. - 1980. - №58).

Євген Сверстюк згадує: "Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь відмовився від цього адвоката". Але цієї відмови суд не прийняв. Тоді Стуса засудили до 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

12 жовтня 1980-го року академік Андрій Сахаров звернувся до учасників Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод: "1980 рік в нашій країні ознаменувався багатьма несправедливими вироками. Але навіть на цьому тлі вирок українському поетові Василю Стусу вражає своєю жорстокістю … життя людини безповоротно ламають, що стає платою за порядність, нонконформізм, за вірність своєму "я". Вирок Стусові – сором радянській репресивній системі…".

10 січня 1983-го року Василя Стуса покарано роком камери-одиночки зі зниженням норми харчування за те, що в Самвидаві вийшли його нотатки З таборового зошита.

Наприкінці серпня 1985-го року Василя Стуса покарали карцером за те, що він, читаючи книгу в камері, обперся рукою об нари. На знак протесту він оголосив сухе голодування, а в ніч з 3 на 4 вересня помер. Сталося це в таборі біля села Кучино Пермського краю. Дружині заборонили похоронити Стуса в Україні. Лише після завершення терміну ув’язнення, у 1989-му році рідні змогли перевезти його прах на Батьківщину.

Табірні наглядачі знищили рукопис із 300 віршами.

Василь Стус став лауреатом Міжнародної літературної премії Amnesty International.

Цитати

"На Донбасі читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків … Обов’язково – німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної…. Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритися з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже нас – за 40 мільйонів…"

(З листа Василя Стуса до Андрія Малишка)

Ти що казав? Що в зашморг затягнеш

Мене, моїх дітей, мою дружину,

Всіх націоналістів з України,

Фашист червоний, землю забереш

І на платформи – в болота сибірські,

Людські кістки – на добриво візьмеш?...

Нема кайданів, щоб твій дух здушили,

таких немає в світі гільйотин,

котрі б били душу, геть зболілу -

так, як за матір’ю боліє син….

Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації.

Переставши бути собою, поет втрачає і себе самого.

Ltnar

07.01.2018, 09:32

"Сіль" України - це не бюрократи та лиходії-можновладці: Небайдужі громадяни рятують будинок автора знаменитого на увесь світ «Щедрика»

У Європі та Америці досі дивуються, коли раптом дізнаються, що «Щедрик» – це українська народна пісня й найвідоміша її обробка належить українському композитору, чия трагічна смерть завадила віддати йому належну славу за життя...

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

«Щедрик» — одна з найпопулярніших обробок Миколи Леонтовича народних обрядових пісень, знана не тільки в Україні, але й у всьому світі під назвою «Дзвінка колядка, Колядка дзвонів» (англ. Ukrainian Call Carol, Ukrainian Carol of the Bells).

«Щедрик» належить до тих музичних тем, над якими Микола Леонтович працював майже усе життя. Перша редакція написана до 1901–02 рр., друга редакція — впродовж 1906—08 рр., третя — 1914 р., четверта — 1916 р., і нарешті, п'ята — 1919 р. Композитор знайшов текст народної щедрівки і написав до нього хорову музику. А самі слова, вважається, уходять коріннями ще у дохристиянські часи.

Коли «Щедрик» вперше пролунав у Нью-Йорку, у Карнегі-Холі ще 1921 року, він настільки закохав у себе американців, що з’явилася його англійська версія – «Carol of the bells», яку зараз наспівують по всьому світу. А на початку того ж року у батьківській хаті куля чекіста обірвала життя повного творчих сил 43-річного митця...

Коли минулого року світ відзначав 100 років «Щедрику», нарешті згадали про людину, яка, власне, і створила улюблену різдвяну мелодію світу. Коли ж небайдужі люди оприлюднили фото домівки, в котрій жила родина Леонтовичів, – це у селі Шершні на Вінничині, – виявилося, що будинок той на межі повної руйнації. Журналісти Радіо Свобода відвідали будинок і знайшли людей, яким небайдужа доля споруди....

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

Ltnar

08.01.2018, 07:37

Вишиванки та пишні вінки: У мережі показали, як одягалися українки 100 років тому

Велике значення українки приділяли прикрасам. На сході були поширені коралі та перли, привезені з морів. Також там любили дукачі - прикраси у вигляді медалей і монет. У столиці носили дніпровський бурштин.

Вишиванки й віночки зараз, як і 100 років тому, - на піку популярності серед українських модниць. Це ще раз доводить, що мода циклічна. Цікаву підбірку фотографій українських жінок кінця XIX - середини XX століття опублікував Микола Махно ...

Як видно зі знімків, у ті часи українки носили традиційний одяг, різноманітні прикраси, намиста, вінки і хустки. Основні елементи українського народного вбрання сформувалися за часів князівства і пізніше практично не змінювалися. Вбрання українців залежали в основному від місця проживання та матеріального статку.

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи] ([Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи])

Igor1031

10.06.2022, 13:04

Кому ще москалі, кацапи і рашисти файні?

І все ж, читаючи в стрічці десятки чи не сотні запитань в нікуди «як вони так могли», напишу: могли. Це було цілком собі передбачувано. Це наша проблема - нездатність памятати. Інколи вона видається нам чеснотою, ми думаємо, що це - зданість прощати. Тільки це - не прощення. Це ахіллесова пята нашого народу, понад 300-літній стокгольмський синдром, який щоразу змушує нас забувати усе зло, закривати очі у вірі, що так його не існує.
Ми забуваємо.
Ми злимось на тих, хто памятає і часто принижуємо їх у своїй злості.

1708 рік - московити вирізали абсолютно всіх жителів міста Батурин, включно з дітьми, 10-15 тисяч жертв за один день. Просто тому, що місто було столицею Мазепи.

Лютий 1918 року, війська під командуванням Муравйова взяли Київ і масово винищують його населення. Понад 5-10 тисяч загиблих. «Дума запросила перемирие, в ответ я приказал душить их газами».

Січень 1919. Червона армія Щорса під Києвом. Директорія здає столицю без бою, урочисто впускає Щорса. Щорс - комендант Києва. Попри це, Щорс занурює місто в хаос та насилля. Доходить до того, що з посади коменданта Києва його вже у лютому знімають самі ж більшовики, щоб зупинити безчинства в місті. Потім самі ж більшовики застрілять Щорса. А ми поставимо йому памятник в Києві, який щосили будемо захищати від декомунізаціі. Хоча це те ж саме, якби в Києві стояв памятник міхаілу «гіві» толстих, наприклад.

1920-ті - масові репресії проти українського села.

1932-1933 - Голодомор, про який ми почнемо по-справжньому згадувати лише з президентством Ющенка. При цьому, про нього та його винуватців більше воліють памятати люди на заході країни, де голодомору не було, ніж нащадки тих, хто його пережив. Але рефлекси та ритуали щодо шанобливого ставлення до хліба лишаться надовго.

1937 - Розстріляне відродження. Коли Голодомор був винищенням українського села, колиски українського народу, 1937 - винищення української культури, після якого ми надовго втратили міську культуру, а самі міста русифікувалися. Саме тому ви тепер говорите російською і кажете «ето наш родной язик тоже, ми нє аддадім єго расії». Хоча як ви можете не віддати те, що вам і так не належить? За деякими даними, переслідувань зазнали близько 30 тисяч осіб. Знищено цілі галузі та мистецькі течії. В тому числі, через безпосереднє знищення людей. А потім ви скажете «в украінской літєратурє нєт нічєго інтєрєсного, сплошноє нитьйо».

Червень 1941, Львів. Росіяни, панічно втікаючи від армії гітлера, розстрілюють близько тисячі людей, що утримувались в тюрмі на Лонцького. Німці виносять тіла загиблих, містяни їх оплакують. Після цього ви скажете «прєдатєлі, как оні посмєлі воєвать протів рускіх в дівізії Галічіна?».

Далі - ГУЛАГ та повішений Івасюк. Але натомість ви напишите на стіні київського будинку «цой жив!».

1995 рік. Грозний. Вщент розбомблене місто. Росіянами вбито близько 35000 мирних жителів, із них близько 5000 - діти.

11 грудня 1999 року росіяни виставляють УСІМ мешканцям Грозного ультиматум покинути місто, інакше вони вважатимуться терористами та будуть знищені. Станом на 23 грудня 2001 року на території Чечні діє понад 800 фільтраційних таборів/пунктів.

2014 рік. Україна. Ми масово відвідуємо концерти російських артистів, репостимо дудя, селфимось на Червоній площі, працюємо в компанії артємія лєбєдєва, співаємо на корпоративах газпрому, вважаємо російських журналістів професійніше українських, в містах ми зневажаємо українську мову, ми поводимось так, наче росіяни нам брати, а вони називають нас потєшнимі хохлами, бо росіяни мають хорошу память.

2022 рік. Буча. Краматорськ….
Давайте не забудемо хоча б їх.

☑️Примітка: усі «ми» та «ви» в цьому тексті, звісно ж, не стосуються тебе, дорогий читачу, ти не такий, ти хороший, а це все просто художній прийом.

Автор - Сергій Боричевський

sat-prof

24.08.2022, 10:46

Ти боролася за свою свободу з початку свого існування.
Ти сильна,а водночас безахисна дитина,яку треба захищати від злого світу.
У тебе багато всього прикрасного(міста,річки,гори,моря,озери). Кожен твій куточок закохує з першого погляду.
Твої кольори прапору знають у всьому світі.
Слова"Слава Україні "і Героїм Слава" говорять тисячі людей по всьому світу.
Зараз тобі роблять боляче,знищують ракетами міста,вбивають твоїх дітей. Тобі боляче,ми..це знаємо і бачимо. У нашому серці залишаються шрами від кожного зруйнованого будинку,від фотографій звірств рашистів. Ми плачемо разом з тобою.
Ще трошки і ми переможемо. Ми ж сильна нація .
Ти Європа,ти є весь світ.
Я безмежно люблю тебе,я пишаюся,що я Українка..
Цей День Незалежності відчувається,по особливому цінному.Шкода,що ми це зрозуміли таким чином. Я не думала,що настільки можна любити свою країну,що можна плакати просто ,коли побачиш свій прапор чужій країні. Дякую,що плекаєш справжній патріотизм в душі кожного Українця.
Ми повернемо кожен куточок України.

Автор: Марія Кузнєцова

Igor1031

25.04.2023, 12:53

1998 р. В Росії в січні 1998 року був проведений напад на Архиєпископа УПЦ КП Андріана (Старини), міліція слідство не проводила.

2000 р., 8 травня. Убивство у Львові видатного українського співака і композитора Ігоря Білозіра у відповідь на спробу заспівати українську пісню. Убивці – росіяни Воронов та Калінін, засуджені нині до ув'язнення.

2000 р. З приходом до влади в Москві В. Путіна був розроблений і реалізується особливий напрямок політики, метою якого є присвоєння Росією як можна більшої частини власності за кордоном, насамперед в Україні. Мова йде про землю, промислові підприємства, енергетичну сферу та нафто- і газогони.

2000 р. Москва повернула собі гімн колишнього СРСР – одної із найстрашніших імперій в історії людства.

2001 р. У Москві вийшла друком праця російського шовініста В. Жиріновського "Украина и русский вопрос", яка є збіркою антиукраїнських гасел, зокрема, проти української мови, національного руху тощо. Наведемо лише декілька цитат з книги:

С. 7...точно так же безграмотно называть Киевскую Русь – украинской державой, именуя Святослава, Владимира и прочих украинскими князьями.

С. 24. Нынешний министр культуры Украины – прекрасный актер Богдан Ступка – сыграл в экранизации романа Сенкевича "Огнем и мечом" главного злодея – Хмельницкого.

С. 94. Рано или поздно народу Украины нужно будет сделать выбор между равноправным и верным союзом с Россией и независимостью.

2001 р. Призначення послом Росії в Україні відомого антиукраїнця Віктора Чорномирдіна, який виконує завдання щодо зближення Росії із Україною. Фактично його діяльність має на меті перетворення незалежної Української держави на васала російської імперії, щось на зразок Гетьманщини XVIII ст. Російські емісари використовують будь-які методи, у т.ч. й тактику "повзучої контрреволюції". Ними здійснюється фінансова підтримка численних антиукраїнських та шовіністичних газет, що пропагують приєднання до Російської імперії та ліквідацію української мови.

2002 р., 13 березня. Указ президента України Л. Кучми "Про відзначення 350-річчя Переяславської козацької ради 1654 р.". 14 червня правочинність "ювілею" засуджено у "Зверненні" до Президента України, Голови Верховної Ради та Прем'єр-Міністра України відомими українськими політичними діячами (Микола Плав'юк, Анатолій Матвієнко, Юрій Костенко, Павло Мовчан, Володимир Яворівський, Юлія Тимошенко, Левко Лук'яненко та ін.) як "абсолютно недержавного" та такого, що став символом втрати Україною державної перспективи. 21 червня Рада НТШ у Львові прийняла подібну ухвалу.

2002 р., 24 травня. У Москві підписано протокол про "узгодження підручників історії у навчальних закладах України та Росії". Підписали: віце-премєр-міністри України та Росії Володимир Семиноженко та Валентина Матвієнко.

2002 р., червень. Російський консул М'ясоєдов вимагає у міської влади Львова "обеспечения прав российских граждан, постоянно проживающих в г. Львове, а также львовских православных общин УПЦ МП, которая находится в молитвенном и каноническом единстве с Московским Патриархатом".

2002 р., 3 липня. Прийнято ухвалу президії Українського історичного товариства, яка засуджує Указ Президента Леоніда Кучми "Про відзначення Переяславської угоди 1654 року".

2002 р., 3 липня. У "Відкритому листі" до Президента України від Президії Світової Наукової Ради при Світовому Конгресі Україністів Переяславську Раду названо військовим союзом, "що призвів до окупації України російськими військами" і закликано відмовитися від святкування цієї "чорної" дати української історії.

2002 р., липень. Сімферопольська газета "Кримская правда" ствердила, що української нації і мови не існує, бо "це частина російського народу, яка говорить одним із діалектів російської мови".

2002 р., вересень. "...Росія має перейти до політики жорсткого захисту своїх інтересів на Україні – аналогічно до "процесу протверезіння" російської політики стосовно Грузії", – заявив директор Інституту країн СНД К. Затулін. "Блок "Наша Україна" для нього є відверто групою антиросійського політичного впливу. "Багато діячів цього блоку винні в придушенні російської мови на Україні, у порушеннях прав російських і російськомовних, у захопленнях храмів УПЦ МП, у зв'язках із міжнародним тероризмом у Чечні", – відзначено в документі.

2002 р., 19 грудня. Російський посол В. Черномирдін в образливій формі дає вказівки українському Міністерству закордонних справ щодо того, якими мають бути відносини України із США та європейськими країнами і, по суті, закликав до згортання цих відносин.

2002 р., 19 грудня. У сучасній "братній Росії" відбуваються вбивства активістів української діаспори. Так, в місті Тейково Іванівської області вбито Володимира Побурінного, заступника голови Іванівської регіональної організації української культури "Мрія". Він організував денну школу української культури "Мрія". Вбивці не знайдені.

2002 р., грудень. Під керівництвом А.Лося в Криму створено ініціативну групу з проведення всекримського референдуму про перетворення АР Крим на російську національну автономію Республіка Таврида, її лідер А.Лось заявив, що так етнічним росіянам вдасться "врятуватися від насильницької українізації". "Україна шкодуватиме про те, що назвала нас, росіян, меншістю і шкодуватиме сильно", – заявив А.Лось.

2002 р., грудень. Народний депутат України Л.Грач та 164 депутати Верховної Ради (представники компартії, соціалістів, "Трудової України", СДПУ (о)) внесли законопроект про надання російській мові офіційного статусу.

2002 р., зима. Генеральне консульство Російської Федерації у Львові, порушуючи всі закони України, "переїхало" у нове приміщення по вул. К. Левицького, 95.

2003 р. Провокація Москви на острові Тузла.

2003 р. "Президент України" Л. Кучма розпустив Національну правописну комісію, яка займалась розробкою нового українського правопису. Ця комісія була створена в 1994 році, згідно звернення Міжнародної організації україністів. На жаль очолювали цю комісію люди, які саботували її роботу. Представники діаспори були змушені залишити цю комісію. Як результат, в Україні продовжує вживатись помосковщений правопис 1933 року.

2004 р. У Москві під час круглого столу на тему Переяславської Ради між неурядовими організаціями України та Росії яскраво проявився російський шовінізм, який діє також і на побутовому рівні. Московини відкрито засудили існування окремої української нації та мови і наполягали на тому, що створення незалежної Української Держави було помилкою.

2004 р. В місті Владивостоці, 1 квітня 2004 року, був вбитий активіст української громадської та релігійної організацій, лікар, Анатолій Улянович Криль, який почав організовувати та будувати Українську церкву.

2004 р. Безпрецедентне втручання Москви у вибори президента України. Отруєння В. Ющенка, кандидата в президенти України.

2005 р. Газовий шантаж України.

2005 р. (кінець). У північних водах Тихого океану, біля острова Сахалін, Міжнародною Еміграційною Організацією та береговою охороною Росії були звільнені понад 20 українських моряків-рибалок, які обманним шляхом були завербовані на російське риболовецьке судно. Вони мусили працювати, як раби, по 6-10 місяців без оплати, їсти сиру рибу та пити солону воду. Їм дозволялося спати по 3 години кожних два дні. З них морально і фізично знущалися.

2006 р. Під час виборів до Верховної Ради України і після них Партія Регіонів та інші численні партії та організації, зорганізовані московською "5-тою колоною", проводили широкомасштабні антидержавні та антиукраїнські кампанії.

2006 р., 21 грудня. Студент Луганського університету ім. В. Даля Сергій Мельничук був побитий депутатом міської ради від Партії регіонів Арсеном Клінчевим, "сучасним московським яничаром родом із Магадана" і доправлений у лікарню зі струсом мозку за те, що він у суді відстояв своє право на навчання українською мовою. Це відбувалось у Луганській телекомпанії ІРТА.

2006 р. Московськими спецслужбами був пограбований музей Кубанського Козацтва в американському місті Ховеллі. Рішенням суду цей музей був опломбований. Там зберігались козацькі святині, вивезені нащадками запорозьких козаків на Захід. Тому йшла мова про повернення запорозької частини музею в Україну, а кубанської на Кубань. Але це дуже не подобалось нашому "північному брату". Вкрадена агентами Кремля частина регалій була вивезена до московського посольства, а потім, скоріш за все – дипломатичними каналами, в Москву.

2006 р., 24 грудня. У сучасній "братній Росії" відбуваються вбивства активістів української діаспори. Так, у місті Тула зарізано члена ради Об'єднання українців Росії, голову Тульської регіональної організації "Батьківська стріха" Володимира Сенчишина. Через півроку відбувся звірячий напад на дружину покійного Наталію Ковальову – голову Ревізійної комісії ФНКА "Українці Росії". Дивом залишилась жива, але стала інвалідом. Злочинці не знайдені.

2007 р. Державною Думою РФ прийнятий Закон (ФЗ N309) "Про єдиний федеральний стандарт", згідно якого відміняється національна освіта і викладання національних мов в школах РФ.

2007 р. Підступними методами було усунуто від керівництва людей, які заснували та організовували українську бібліотеку в Москві. На їхнє місце були призначенні "спеціальні" люди, які ніякого відношення ні до української культури, ні до мови не мають. Після цього 19 листопада 2007 року зі сховища бібліотеки української літератури в Москві було вивезено і знищено унікальний газетний фонд. Це було зроблено власноручно новопризначеним директором бібліотеки Шаріною та її заступником, вранці, до приходу на роботу співробітників українців. Також були знищені раритетні примірники українських газет ХІХ-ХХ століть. Дев'ять високопрофесійних фахівців були змушені піти з бібліотеки. Заснували цю бібліотеку в 1988 році ентузіасти. На 2007 рік бібліотека налічувала біля 50 тисяч книг. Практично почався розгром української бібліотеки в Москві. Майбутня доля книжкового фонду не відома.

2007 р. Відновлення пам'ятника імператриці Катерині ІІ у м. Одесі. За ініціативи Руслана Тарпана, депутата міськради (на додаток: у 2013 р. Управління охорони об'єктів культурної спадщини Одеської міськради уклало за підсумками тендеру угоду з Державною службою охорони МВС. Міліціонери отримають із міського бюджету 551 тисячу грн за те, що будуть охороняти пам'ятник російській імператриці Катерині ІІ. Як зазначається в договорі, патруль Державної служби охорони з двох людей буде регулярно чергувати біля монумента, оберігаючи його від вандалів. При цьому охоронці повинні бути озброєні вогнепальною зброєю, гумовими кийками, наручниками, одягнені в бронежилети і армійські каски. Працівники Державної служби охорони стоять на варті пам'ятника імператриці вже третій рік поспіль – загалом місто витратило на їхні послуги півтора мільйони гривень).

2008 р., 17 квітня В Москві було закрито приміщення Українського Освітнього центру під виглядом відсутності рішення про його реєстрацію, хоч центр мав офіційний статус і існував протягом багатьох років.

2008 р. Після війни з Грузією, та "відпрацювавши" технологію захоплення чужих територій на прикладі Південної Осетії та Абхазії, (26.08.2008 року Д. Медвєдєв підписав укази про визнання їхнього державного суверенітету), Москва перекинула своє "око" на Крим та інші райони України. Але зробивши правовий прецедент з цими грузинськими республіками та боячись параду власних суверенітетів, Москва, через свій Конституційний суд, в категоричній формі затребувала зміни конституцій в деяких своїх республіках з ціллю вилучити з них пункти про суверенітет та положення про "нарід-суб'єкт як джерело влади". Це відносилось до республік Татарстан, Башкортостан, Саха (Якутія), Тива та інших. Ці вимоги були навіть до Краснодарського краю і Ненецького та Ямал-Ненецького автономних відділів (Всі українські політики мусять знати, що чекає Україну, коли вона хоч на маленьку долю влізе в правове "безправе" поле Москви. – М.В.)

2007-2009 рр. Москва збільшила кількість своїх агентів в Україні, які проводять антиукраїнську роботу. Агенти КДБ-ФСБ, під виглядом співробітників різних фондів, релігійних діячів, організовують сепаратистські рухи в Закарпатті та Криму.

2008 р. В липні місяці на засіданні Державної Думи Росії, під час обговорення теми 300-ліття Полтавської битви, депутат Багдасаров С.А. закликав керівництво Росії розпочати нову битву за Україну – Полтавську битву N2. Він сказав: "наступні вибори в Україні (президентські 2010 року) – це не просто вибори чергового президента, це наша Полтавська битва N2, тільки не військовими а іншим шляхом".

2009 р., з 14 на 15 липня. Акт вандалізму в Бабиному Яру. Зламано пам'ятний хрест на символічному місці страти нацистами в роки Другої світової війни видатної української поетеси, громадської діячки Олени Теліги та її побратимів, членів Організації Українських Націоналістів. Ніхто не вів розслідування, і ніхто не відповів за злочин.

2009 р., В липні місяці в м. Харкові був звіряче вбитий 57-літній талановитий математик, письменник, викладач, перекладач Вадим Голобородько. Вбивцею виявився 20-літній, раніш судимий, житель сусідньої Московії, який приїхав в Україну на "злочинні гастролі". (За якихось "дивних обставин", чомусь від рук таких "гастролерів" та молодих "отприсків" сучасної "еліти України", які літають на своїх автомобілях, дуже часто гинуть представники української творчої еліти??? – Авт.).

2009 р., 9 вересня. ДД Росії прийняла закон "Про оборону". Згідно цього закону Збройним силам Росії дозволяється військова експансія в інші держави.

2010 р., вересень Міжнародна наукова комісія відкрила поховання Ярослава Мудрого, в якому мусив знаходитись кістяк Мудрого і жіночий. Згідно теорії шведських істориків, це могла бути його дружина шведського походження. Але після відкриття з'ясувалось, що кістяк жінки відсутній. Могила відкривалась лише два рази: в 1936 і 1946 роках. Поховання перевозилось до Ленінграду.

2010 р., квітень Харківські угоди: В. Янукович підписав договір з Москвою про продовження перебування ЧФ Росії до 2042 року.

2010 р., 24 листопада Верховним судом Росії Федеральна Культурна автономія українців у Росії була ліквідована.

2010 р., грудень. Московська влада з надуманих причин влаштувала обшук в українській бібліотеці в Москві.

2011 р., вересень. В Харкові були закриті телеканали ФОРА, АТВК та АТН. Ці канали показували репортажі про корупцію та злочини місцевої влади. Також в Харкові за рішенням місцевої влади Добкіна-Кернеса силою міліції виселяються з приміщення Харківське міське товариство "Спадщини", Харківське обласне відділення Українського фонду культури, Конгресу української інтелігенції, книжковий магазин "Кобзар", "Книжковий світ", "Академічни книга", "Поезія", "Медична книга", "Книгарня", "Медична бібліотека" та інші.

2012 р., 5 квітня. податкова міліція Шевченківського району в Києві практично розгромила студію дубляжу іноземних фільмів українською мовою. "Хоробрі бійці" з податкової вилучили всі сервери, тобто понівечили, всю документацію та інше обладнання. Помістили все це в 55 мішків та 46 коробок і вивезли. Ніякого переліку вилучених документів та обладнання не складалось.

2012 р., квітень. Напад рейдерів на редакцію журналу "Всесвіт", за адресою вул. М. Грушевського 34/1. Співробітники викликали міліцію. Але, за висловлюванням самих нападників, це працівникам журналу не допоможе, так як за їхніми діями стоїть народний депутат від ПР Харлім В.М.

2012 р., квітень. У Харкові шляхом рейдерства знищується знаменита Харківська Наукова медична бібліотека. Бібліотека в цьому будинку знаходиться з 1900 року.

2012 р., травень. Верховний Суд Росії задовольнив позов Міністерства юстиції РФ з проханням ліквідувати Об'єднання українців Росії

2012 р., червень. Керівник Федерального агентства РФ у справах СНД та співвітчизників які проживають за кордоном, Костянтин Косячов повідомив, що Росія створить Інститут Пушкіна для пропаганди російської мови за кордоном. В Україні будуть створені в Києві, Одесі, Сімферополі, Дніпропетровську, Харкові та Львові.

2012 р. 3 липня. Верховна Рада України прийняла закон Ківалова-Колісніченка "Про основи державної мовної політики в Україні".

2012 р. 8 серпня "Мовний закон вступив в силу".

2013 р. ДЕРЖАВІ УКРАЇНІ належить лише 20% власності, все інше належить місцевому й іноземному капіталу, в основному – російському. Але найбільш трагічне, що ці 80% були не викуплені за їх вартістю, а вкрадені в жителів України:

- 90% нафтопереробки;

- 85% поставок нафти;

- 75% АЗС;

- 70% компаній в торговому суднобудуванні;

- 60% компаній в військовому суднобудуванні;

- Москва повністю контролює алюмінієву промисловість України, видобуток і виробництво титану, заводи машинобудування, енергетики, контролюються родовища та виробництва ядерної енергетики;

- взятий під контроль український мобільний зв'язок, телефонна мережа, всі засоби інформації;

- збільшується кількість російських банків, куди переводять свої рахунки підконтрольні їм підприємства, як результат – українські банки несуть збитки;

- Росія викупила український Промінвестбанк та перевела офіс з Києва в Донецьк;

- Росія викупила контрольний пакет акцій одного з найбільших українських концернів ІСД (Індустріальний Союз Донбасу), Запоріжсталь, Луганськтепловоз та багато дрібніших підприємств;

- Росія захоплює сільськогосподарський ринок України, через найбільшого українського орендатора "Українські агроінвестиції", з яким асоційована російська компанія "Ренесанс".

2013 р., 8 лютого. В УКРАЇНІ закрито україномовний канал "Культура".

2013 р., 3 квітня Міністерство юстиції РФ відмовилося реєструвати загальноросійську громадську організацію "Український конгрес Росії",організації, яка була створена на установчому з'їзді УКР у листопаді 2012 року. Наразі в Росії немає жодного загальноросійського об'єднання української національної меншини. В той же час, останній перепис населення свідчить, що у Росії мешкає близько 2 мільйонів українців.

1991-2013 рр. За роки незалежності в Україні було вбито, загадково померли біля 3000 українських патріотів. 1991-2013 За роки незалежності в Україні було вбито, загадково померли біля 3000 українських патріотів. Найбільш відомі з них: М. Бойчишин та В. Чорновіл – лідери НРУ, В. Бойко, генерал В. Санін, А. Єрмак, Р. Рапій, Ю. Оробець, М. Сирота, В. Червоній, Р. Ліщинський, С. Драгомирецький, журналісти О. Кривенко, Г. Гонгадзе, професори Г. Бачинський та В. Лебединець, міський голова Б. Котик, поет Р. Братунь, співак І. Білозір та інші (професор С. Трохимчук, "Меморіал").

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]