Не боятися мови

[Igor1031]

Автор: Наталка Дрозд

Матеріал друкованого видання український тиждень № 36 ( 512 ) від 7 вересня 2017 року

Той самий 2014-й. Поїздка з харківськими волонтерами під Слов’янськ. Оля Рубцова — гарна вишукана жінка, підприємець. Навіть уявити важко, що вона може їздити на саму передову до наших хлопців. Оля дуже любить свій Харків і спілкується українською. «Не називайте нас юґо-восток. Ми Слобідська Україна!».

Чернігів. Тренінг посттравматичного росту для родин загиблих. Говоримо на тему «Мир – Війна». Якими були до того, що змінилося, якими стали зараз. Хтось із присутніх дивується: «То виходить, що війна нас змінила… на краще? Хтось був байдужим, не вилазив із власної мушлі. А тепер гляньте на таблицю — став громадянином, активним, патріотом, навчився чогось нового, змінив коло друзів, відбулася переоцінка цінностей…» Мама загиблого Дениса Чередніченка Марина Михайлівна каже: «А я поняла важность мовного вопроса… Если бы я понимала это раньше, то мой сын был бы жив…»

Мій запис у Facebook, 2014 рік

Українською я почала говорити після 20. Свідомо. І постійно мені було нелегко. Спочатку не розуміли знайомі, навіть друзі. Усі думали, що я схиблена. Саме тоді я зустріла прототітушку: уперше (і, сподіваюся, востаннє) в житті чоловік підняв на мене руку. Просто на вулиці, серед білого дня п’яне, вибачте, чмо сказилося не так від того, що я відмовилася з ним прогулятися, як від того, що зробила це українською… Це було в Нікополі, наприкінці 1990‑х… Мені довелося боротися зі своїми комплексами, незнанням рідної мови, із чудернацькою вимовою. У голові невпинно йшов синхронний переклад із російської на українську й навпаки під час спілкування з моїми російськомовними друзями… І весь час ця фраза, яку я просто органічно ненавиджу: «ґлавноє, чтоби чєловєк бил хароший!». Та не головне!

Дорогі мої, рідні мої російськомовні друзі! Ви не говорите українською, бо вам «нравится этот красивый мелодичный язык» і ви «не хотите его коверкать». Але водночас ви записуєтеся на англомовні курси
Тобто, звичайно, людина повинна бути хорошою. Але вона не просто так собі особина, що тиняється планетою. Людина — це дитина якихось батьків, якоїсь країни… Вона носій певного генетичного коду, культури, мови. Дорогі мої, рідні мої російськомовні друзі! Ви не говорите українською, бо вам «нравится этот красивый мелодичный язык» і ви «не хотите его коверкать». Але водночас ви записуєтеся на англомовні курси. Є такий відомий вислів: скільки мов ти знаєш, стільки разів ти й людина… А якщо не знаєш рідної мови — ти хто? А якщо не маєш поваги до мови автохтонів землі, благами якої користуєшся, — хто ти? Мова не може розвиватися тільки в податкових деклараціях і законах, що приймає ВР. Мова виживе, якщо буде скрізь: у науці, техніці, вишах і дитячих садочках, на семінарах і на побаченнях. Мова житиме, якщо буде літературною, сленговою, діалектною. Якщо вона буде емоційною, потрібною, бажаною. Люди вмирали за наше право бути вільними, за наше право мати своє СЛОВО! Не бійтеся української мови, ви ж не боїтеся бути патріотами, українцями (хай хто ви за національністю). Полюбіть її — унікальну, неповторну, співучу, душевну, багату, влучну, змістовну. Я змогла…

Микола, ветеран, Одеса

Чому українською? Ну тому що всім відома теза «русского мира»: «Там, де російськомовні, має бути «рашн-мир». Боротьба та війна з Росією триватиме постійно, якщо не вирішити мовного питання. До речі, ще раз побачу лайк від тебе російськомовному сайту, групі з товаром, ображатимуся) Ми тут, значить, усі боремося за українізацію інтернету, а ти таке собі дозволяєш…

Yana Mikhnich (із записів у Facebook)

Чи переходити на українську, кожен вирішує для себе. Мені відомо одне: вивчити й удосконалити мову можна швидко та краще, якщо перебувати в мовному середовищі. А його створюємо ми самі. Коли кажуть, що не говорять українською, бо соромляться, що погано виходить, це суперечить логіці. Само собою краще не стане. А соромно жити в країні й не знати мови. Кожного дня ми щось робимо чи не робимо. А як жити з наслідками, вирішувати нам самим. Мова не є порятунком або вирішенням усіх проблем. Є багато поганих людей, які спілкуються українською, є багато хороших, які говорять російською.

Я знаю, що урок вивчено, і мої діти (коли вони будуть) спілкуватимуться українською. Не буде більше однаково, якою мовою розмовляти. Байдужість надто дорого коштує. А ще я хочу, щоб якомога більше нас відділяло від морокостану. Культура — це те, що вирізняє. І мова зокрема. Я знаю, що моя українська жахлива. Але сама собою вона кращою не стане. Українською говорю кілька місяців. Головне не «перемикатися» на російську, якщо нею з тобою розмовляють.

Позавчора викликала таксі на вокзал. Не люблю розмовляти в машині. Але таксист сказав, що в мене гарна українська, тож я підтримала бесіду. Розмова далі. Він: «Так а куди ви додому їдете?». Я: «Тобто?». Він: «Ну з якого ви міста?». Я: «Із Харкова». Усе ж таки інколи приємно руйнувати чиїсь стереотипи. А хлопець, здається, із Луганської області. Розповідав, як його в дитинстві перевчали з української на російську, бо ж усі російською розмовляли, щоб не виділявся, і школа російська була.

Автор: Наталка Дрозд

Матеріал друкованого видання український тиждень № 36 ( 512 ) від 7 вересня 2017 року

Джерело: Український тиждень

[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]


[Ссылки могут видеть только зарегистрированные и активированные пользователи]

[Igor1031]

Пам'ятаєте, як колись проводилася така цікава "акція", коли сім'ї зі сходу України приїжджали на захід і навпаки?
Так от, під час однієї такої подорожі сім'я із східного міста (не буду писати, якого саме, бо насправді це не принципово) приїхала у Львів. У новому місті всім членам сім'ї дуже сподобалося. Звичайно, влада не оминула нагоди, щоб відзняти про це сюжет і показати на загальнонаціональному каналі. Тому в одному із випусків новин хлопчик з батьком жваво розказував про свої враження від міста Лева. Розповідь була поверхневою і короткою, сповненою типових епітетів та красивих слів. І наостанок прозвучало запитання від журналіста:
"А що тобі запам'яталося найбільше?"
Хлопчик відповів (російською) приблизно так: "Там мнє очєнь панравілісь домА, ані такіє красівіє, но самий красівий - дом, в котором даже снімалі кіно о Д'Артаньянє і мушкітьорах"...
Чому я виділив зараз саме цей епізод багаторічної давнини? А все дуже просто: дитині, яка приїхала зі сходу і якій проводили професійну екскурсію містом Лева, "чомусь" не запам'яталися, наприклад, Ратуша, площа Ринок, Опера (яка стоїть майже на Полтві і зображена на 20 гривнях), не численні храми чи пам'ятники, кожен з яких має свою історію, легенду і так далі.
Дитині запам'ятався Будинок вчених. Ця споруда - одна з моїх улюблених у Львові. Але вона йому запам'яталася не тому, що збудована в прекрасному стилі необароко. Не тому, що авторами проекту є знамениті австрійські архітектори.
Вона запам'яталася, бо в ньому знімався якийсь там радянський примітивний фільм про мушкетерів з Боярським в головній ролі!
Думаю, що багато хто з вас уже догадався, про що я. Якщо коротко і без сентиментів, то насправді я про те, що нам потрібно не лише російську мову викорінити з нашого життя, життя пересічного українця, а решту ознак "русского міра". Бо російська мова - це лише видима частина айсберга. А справжню небезпеку становить "русскій мір" всередині українців, який в купі з війною породив ще одне чудовисько - малоросійський синдром.
А тепер спробую пояснити докладніше. Назвав я цей феномен "малоросійським синдромом" за аналогією із синдромом стокгольмським (хто не розуміє щодо останнього, може прочитати в інтернеті).
Я не писатиму надто багато про малоросійський синдром, який вразив мільйони українців, а лише зупинюсь на головному.
Давайте поставимо собі такі питання:
▪️ Зі скількома країнами межує Україна?
Згадали географію?
▪️ Назвіть хоча б 5 найвідоміших письменників чи поетів Польщі (до речі, кілька з них - лауреати Нобелівської премії).
Чи читали ви їхні твори?
▪️ Назвіть найвідоміших співаків та співачок Румунії. А Білорусі? А Молдови?
▪️ А художників Угорщини ви знаєте?
▪️ А хто зараз президент Словаччини?
А може навіть так: а ви знали, що президент Словаччини - жінка?
Чи, може, в перерахованих мною країнах ніхто не вмів та не вміє досі малювати, співати, писати вірші чи музику, знімати фільми?
А от коли мова заходить про Росію, то тут не вистачить місця в стрічці, щоб про все це писати. Вас ніколи не бентежило, що наші діти половину письменників із зарубіжної літератури вивчають саме російських? До того ж, майже усі "класики" російської літератури - шовіністи по відношенню до України та українців.
Може, Булгаков хороший, який жив у Києві, не визнавав УНР, зневажав українське і втікав від мобілізації?
Чи Солженіцин, який на старості літ став геть схибленим українофобом?
Чому ми вивчаємо стільки російської літератури, коли у світі налічується майже 200 країн?
Це саме про відомих художників, музикантів, композиторів... Іноді складається враження, що малювати ніхто, крім росіян, не вмів та не вміє...
Та достатньо зайти в Львівську картинну галерею, щоб побачити десятки шедеврів не російських митців, щоб збагнути: і представники інших національностей вміють, виявляється, малювати не гірше від придворних художників Російської імперії, які те й робили, що за царські гроші вчитися малювати їздили в ... Європу.

[Igor1031]

І все це продовжується усі роки існування незалежної України, в тому числі під час 11 років війни з Росією. Ми так і не змогли позбутися отого рабського малоросійського синдрому, який нам насаджувався і продовжує насаджуватися як зовні, так і п'ятою колоною всередині країни.
Ми так і не виробили імунітету проти його отруйної, руйнівної дії. Скажу більше: малоросійський синдром під час активної фази війни почав діяти ще підступніше! Не вірите? А перевірте себе на його наявність у нашій свідомості.
Знову ж таки, запитайте себе:
Як часто ви бачите повідомлення наших ЗМІ про те, що там сказав Галкін?
А де зараз Пугачова?
А як там бідний Макаревич?
Ой, а що там Панін, молодець чи ні? Не кажу про всяких там нафталінових петросянів, ургантів і т.д.
Ми ще їх не забули за 11 років війни?
Ой, іду подивлюся, що скажуть популярні російські блогерки про війну. Хоч би були проти війни, бо відписуватися не хочеться...
Або: які молодці деякі притомні росіяни (запитайте їх, чи віддали б вони Крим назад Україні). Або: а що там російські класики писали про Україну (ой, як мило)?
Або: що там дружини російських військових? Мучаться чи каються? А може звернутися до них російською?...
Перелік питань можна продовжувати. Вдумайтеся у їхній зміст і запитайте себе: хіба не безглуздо все це в наш час - час жорсткого протистояння з Росією? Хіба це не ознака чистого "малоросійського синдрому", який межує з стокгольмським синдромом, а ще нагадує якісь душевні фантомні болі?...
І якщо на заході країни ще якось пів біди, то на сході - картина сумна. Там люди навіть після обстрілів не можуть себе ідентифікувати. Хто вони? Які в них традиції? Де та їхня ідентичність, за якою ми можемо ствердно сказати, представники якої вони нації? А нема такої ідентичності!
33 років коту під хвіст. Малоросійський синдром, який залишає спустошення та порожнечу, фантомні болі душі.
Велика діра в свідомості пересічних громадян, коли російське нібито заборонене, а нічим його замінити (як втрачена кінцівка, яку не пришиєш). Коли далі тягне до всього російського, як жертву на місце злочину. І ось все це, а особливо відсутність ознак ідентифікації, ідентичності значної частини населення України, і є зараз найбільшою проблемою, яку необхідно вирішувати.
Тепер, під час активної фази війни, є шанс позбутися всього цього раз і назавжди. Потрібно визнати, що саме зараз це все "на часі".
Почнімо з малого: перестаньмо турбуватися за російських зірок кіно чи естради.
До речі, спитайте поляка чи угорця, чи він знає, хто такий Михалков, Пореченков чи та ж Пугачова. Ніхто не знає, крім самих росіян, носіїв російської мови або знову ж таки людей з малоросійським синдромом.
Перестаньмо цікавитися тим, що не вартує нашого з вами дорогоцінного життя. Знаю, що малоросійський синдром дійсно існує. В комусь більше, в комусь менше. Чекає, як паличка Коха, щоб підживитися і продовжувати свою руйнівну дію. Головне на цю мить: зрозуміти, що він є в кожному з нас, і вдарити по ньому з усією своєю силою, бо час для цього настав! Час почати кожному із нас самих. Сказати самим собі: ДОСИТЬ!
А на завершення, як приклад подолання схожого синдрому, згадую естонців, литовців та латвійців, зокрема Далю Грибаускайте, яка була членкинею КПРС, випускницею Ленінградського державного університету, викладачкою політекономії у Вільнюській вищій школі КПРС, але попри все змогла подолати в собі оту "совковість", отой завуальований під радянщину "русскій мір".
І це не перефарбовування, як звикло для наших відомих політиків (та й не лише політиків), а цілком свідомий вибір з її боку.
На завершення можу сказати так: вбиймо в собі малороса, адже це те, що може зробити кожен з нас (незалежно від віку, статі чи фінансових можливостей) задля спільної Перемоги!
Taras Sorochak
Slava Ukrainie