Передовик
Реєстрація: 04.01.2011
Вік: 52
Дописи: 2.592
Hunduras
Мій ресівер: Dreambox 500HD; Openbox X540
|
Продовження
Цитата:
30 серпня 1944 р. в Словаччині розгорілося комуністичне повстання проти уряду президента Тісо за активної допомоги Москви, що перекинула туди три тисячі десантників. До повстання приєдналася частина словацької армії на чолі з міністром оборони Фердинандом Чатлошем. Спочатку на допомогу німцям для придушення повстання з Нойгаммера вислали бойову групу вояків дивізії під командою полковника Вільднера, а 28 вересня прийшов наказ перекинути в Словаччину всю дивізію.
Штаб дивізії переїхав до міста Жіліна, а вишкільний полк - до Чадци. Бойова група брала участь у боях з повстанцями, що відступали в гори, а решта дивізії охороняла важливі об'єкти і залізничні колії, а також проводила вишкіл поповнення. 28 жовтня впала Банська Бистриця - основний пункт опору повстанців. Дивізія здобула багато трофеїв - зброї і спорядження, брак яких відчула після Бродів. Також дивізія охороняла українських утікачів, які втікали через Словаччину на Захід. Стосунки між дивізійниками і цивільним населенням Словаччини були чудові. Словаки пригощали наших вояків, розуміючи, які причини змусили їх зі зброєю в руках боротися проти більшовиків.
Наприкінці грудня частини «Галичини» брали участь у фронтових боях на півдні Словаччини, де більшовики прорвали фронт. Там українські вояки відзначилися хоробрістю, а в січні дивізія повернулася назад. Тоді ж командир дивізії генерал Фрайтаґ отримав за битву під Бродами одну з найвищих нагород Німеччини - Лицарський хрест, хоча й критикував дії дивізії у тій битві та в критичні хвилі відмовлявся нею командувати.
В листопаді слово «галицька» в назві дивізії замінили на «українська», а також оновили текст присяги. Перша присяга, яку рекрути приймали ще в Гайделяґрі, звучала так: «Присягаю святочно перед Богом, що в боротьбі проти більшовизму виявлятиму безумовний послух найвищому Командувачеві Німецьких збройних сил Адольфові Гітлеру і як хоробрий воїн не вагатимуся кожночасно для цієї присяги віддавати своє життя». До нового тексту присяги додали слова: «...для визволення мого Українського Народу, моєї Української Батьківщини». Німці були змушені пом'якшити свою політику щодо українців, коли відступили з українських земель. Врешті вони звільнили з концтабору в Заксенгавзені провідників ОУН Степана Бандеру й Андрія Мельника, командира партизанів Тараса Бульбу-Боровця та багатьох інших відомих українців.
21 січня 1945 р. надійшов наказ перекинути дивізію «Галичина» пішим маршем до Словенії на боротьбу з комуністичними партизанами. Марш почався 31 січня і закінчився 28 лютого. Вояки дивізії пройшли майже 500 км в умовах лютої - сніжної й морозної зими в гірських районах та під загрозою нальотів альянтської авіації.
У Словенії діяли комуністи Тіто та прихильники монархії -«четніки», з якими дивізії вдалося досягти перемир'я. Дивізія мусіла забезпечити безперебійний рух транспорту на шляху «Марібор-Целє», чого було досягнуто за 10 днів. Пізніше дивізія атакувала тітовських партизанів, але без успіху, бо вони скрізь відступали в ліси та гори, доходило тільки до невеликих сутичок.
У лютому дивізію «Галичина» поповнив Волинський леґіон з 600 вояків. Відтоді, крім греко-католицьких капеланів, духовно опікувалися вояками і два православних священики. Дивізія почала набувати соборного характеру, адже частина вояків була українцями зі Сходу.
Тим часом Радянська Армія прорвала фронт на ділянках Ґляйхенберґа і Фельдбаха в австрійській провінції Штирії. 31 березня дивізію «Галичина» перекинули зі Словенії на фронт, щоб закрити цей прорив. Бої були дуже жорстокі, деякі місцевості переходили з рук до рук по кілька разів. У цих боях полягло 729 українців, багато було поранених.
Укінці березня 1945 р. Гітлер довідався, що на терені Австрії діє українська дивізія «Галичина» і наказав негайно її роззброїти. Але цього не зробили, бо дивізія стримувала потужний наступ радянських військ і не було ким її замінити. В той же час, 12 березня, був створений Український Національний Комітет (УНК), який Німеччина визнала як єдиного представника українського народу. В переговорах, що тривали майже сім місяців, українську сторону представляли президент УНР в екзилі (на вигнанні) Андрій Лівицький, колишній гетьман Павло Скоропадський, Степан Бандера і полковник Андрій Мельник, які ніяк не могли домовитися про склад, завдання та керівництво Комітету. Нарешті дійшли згоди, що керівництво має бути політично нейтральним.
На пропозицію А. Лівицького головою УНК обрали позапартійного генерала Павла Шандрука. Одночасно генерал Шандрук став командувачем Української Національної Армії (УНА), до складу якої мали ввійти всі військові з'єднання, що воювали на боці німців. Представник Німеччини Альфред Розенберґ, райхміністр Східних земель погодився на те, щоб усі українські військові частини ввійшли до Української Національної Армії. За підрахунками в цій армії на той час могло бути понад 200 тисяч вояків, але до створення такої армії вже не дійшло.
Дещо раніше генерал Шандрук провів тригодинні переговори сам на сам з російським генералом Андреєм Власовим. Німці хотіли, щоб українці ввійшли до КОНР (від російського «Комитет освобождения народов России») та спільної армії, але Шандрук погодився тільки на зв'язкового офіцера. Інші представники народів СРСР підтримали українців, бо й самі жадали незалежності.
Перейменувавши дивізію «Галичина» на Першу Українську Дивізію Української Національної Армії, генерал Шандрук почав організовувати Другу Дивізію УНА, але встиг сформувати тільки дві бригади. 28 березня вони присягнули на вірність Україні такими словами: «Присягаю Всемогучому Богові перед Святою Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя, ні здоров'я скрізь і повсякчас під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій народ і свою Батьківщину - Україну. Свідомий великої відповідальності, присягаю як вояк Українського Національного Війська виконувати всі накази своїх начальників слухняно і беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в цьому допоможе Бог і Пречиста Мати. Амінь».
Вояками двох новостворених бригад були колишні полонені червоноармійці, пожежники, які служили в Німеччині, а також різні добровольці, серед яких багато галичан. Вони одразу вступили в бої з радянськими військами під Берліном та Прагою і билися дуже завзято. В перших же боях розбили частини польської дивізії ім. Костюшка і взяли в полон полкового командира, як виявилося, росіянина.
До складу Другої Дивізії УНА, командиром якої був призначений колишній старшина армії УНР, полковник (пізніше генерал) Петро Дяченко, увійшла і парашутна бригада під командою Тараса Бульби-Боровця, колись прославленого командира Поліської Січі. Її планували десантувати в тил радянського фронту на Полісся, але здійснити цей задум не вдалося через брак у німців літаків та авіаційного пального. Воякам Другої Дивізії, що не мала стількох досвідчених старшин, як Перша, поталанило менше. Вони здебільшого або загинули, або потрапили до рук більшовиків і були репресовані. Лише небагатьом з них удалося прорватися на Захід.
17 квітня 1945 р. генерал Шандрук прибув до Першої Дивізії з інспекцією, прийняв присягу на вірність Україні, яку провів капелан о. Михайло Левенець, та призначив командиром дивізії замість німця Фрайтаґа, який не брав участі в присязі, генерала Михайла Крата, колишнього старшину армії УНР. Але вирішили, що Крат не займатиме цей пост, допоки не буде замінено весь високий командний склад дивізії, що був німецьким. Генерал Шандрук привіз із собою синьо-жовті кокарди і тризубці, якими замінили німецькі відзнаки. Присяга й українські відзнаки підняли бойовий дух вояків дивізії.
Поки Перша Дивізія вела важкі фронтові бої, гітлерівська Німеччина доживала свій вік. Обстановка в цей час змінювалася стрімко. Генерал Крат ще не прийняв командування дивізією, коли член Проводу ОУНр і УГВР Микола Лебедь прислав кур'єром послання старшині Богданові Підгайному з указівкою роззброїти німецький персонал дивізії, перейти через Юґославію до Адріатичного моря, зайняти один з портів, де висадяться англійські десантники, і спільно з ними виступити проти німців. Провід ОУН(р) і УГВР завжди слідкував за дивізією, плануючи об'єднати її з УПА. Але кур'єр запізнився з посланням на цілий місяць, бо не міг пробратися у фронтову смугу, яку німці пильно стерегли. Дивізія вже давно перебувала на фронті в Австрії, довкола були ще сильні німецькі війська, і генерал Шандрук вирішив, що цей план нереальний, і його не було здійснено.
Після війни деякі автори споминів повідомляли відомості, правда, не підтверджені документами, що М. Лебедь тримав зв'язок з англійським генералом Кімом Філбі, який виконував накази Сталіна, котрий намагався за всяку ціну знищити дивізію «Галичина». В Юґославії на неї чекала озброєна до зубів 40-тисячна армія Тіто. Пізніше, як відомо, Кім Філбі втік до Москви, де були видані його спогади, але в них немає згадки про цей випадок. Однак відомо, що після війни англійці скидали над Карпатами українських парашутистів для зв'язку з УПА, та на них завжди чекали енкаведисти, які знали про час і місце висадки.
ПІСЛЯ ВІЙНИ
За два дні до капітуляції Німеччини генерал Шандрук послав сотника Макарушку та німця д-ра Арльта, котрий володів англійською мовою, поінформувати командування англійських військ, які наближалися із Заходу, про українську дивізію та її намір здатися в англійський полон. Коли Німеччина 8 травня 1945 р. капітулювала, дивізія відірвалася від фронту, щоб не втрапити в радянський полон, і рушила назустріч англійцям. Генерал Фрайтаґ не зміг пережити трагедії Німеччини і застрелився. Навздогін дивізії кинулися радянські війська на танках і перерізали колони, що відступали. Частина вояків, близько 1500 осіб, подалася в інший бік і потрапила до американського полону. Понад 10 тисяч дивізійників інтернували англійці. Генерал Крат нарешті перебрав командування над українськими полоненими, а німецький персонал перебрався в табори для полонених німців. Тим самим західні альянти визнали існування окремих українських військ.
Табір інтернованих дивізійників розмістили на терені Італії в місцевості Белярії, а дещо пізніше біля Ріміні. Виконуючи домовленості з СРСР у Ялті, англійці допустили в табір радянську військову репатріаційну комісію, яка намагалася вмовити українських вояків повернутися на «родіну», обіцяючи амністію. Їм удалося знайти близько тисячі охочих, які пізніше змушені були пройти т. зв. провірочно-фільтраційні табори, після яких їх засилали до Сибіру.
Довший час радянські комісії відвідували український табір інтернованих дивізійників, але більшість колишніх вояків категорично відмовилася повертатися під владу більшовиків. Західним альянтам дивізійники надіслали меморандум, в якому повідомлялися причини, що примусили українців боротися зі зброєю в руках проти комуно-більшовицької влади. Англійці не видали Сталінові дивізійників, цьому посприяв і Папа Римський. Американці визнали дивізію «Галичина» леґіоном і звільнили дивізійників з полону вже наступного, 1946 року.
В таборових умовах інтерновані дивізійники вчилися, організовуючи різні освітні та професійні курси, створили знаменитий хор, випускали табірну газету, займалися спортом. 28 охочих отримали можливість розпочати, а дехто продовжити науку в українській духовній семінарії в Римі. В таборі з підручних матеріалів збудували греко-католицьку і православну церкви, військові капелани продовжили духовну опіку над колишніми вояками.
В 1947 р. англійці перевезли кораблями інтернованих дивізійників до Великобританії, де вони ще рік змушені були працювати в сільському господарстві, допомагаючи фермерам, але вже почали отримувати за це плату. Коли в 1948 р. дивізійників випустили на волю, частина їх залишилася жити в Англії, а інші роз'їхалися по цілому світу. В 1949 р. дивізійники створили Об'єднання вояків українців (ОБВУ) у Великобританії, до якого входили колишні вояки, незалежно від того, в яких арміях вони служили. В 1950 р. в Мюнхені заснували всесвітнє Братство колишніх вояків Першої Української Дивізії Української Національної Армії, головна управа якого донині міститься в Торонто (Канада). Окрім Німеччини та Канади, Братство має крайові управи в США, Аргентині, Австралії. А 1992 р. до нього приєдналося Галицьке Братство, до якого входять чотири станиці: Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська і Дрогобицька. ОБВУ, і особливо Братство, з самого початку випускало журнал «Вісті» (згодом «Вісті комбатанта»), видало багато книжок, особливо спогадів дивізійників, і в діаспорі, і в Україні.
Крім того, в США існують «Суспільна Служба Комбатантів», яка допомагає незаможним дивізійникам, інвалідам та вдовам, а також Братство «Броди-Лев», що займається охороною воєнних могил українських вояків. На місці битви під Бродами, між селами Червоним і Ясенівцями Золочівського району, Братство спорудило меморіальний цвинтар, де стоїть 600 хрестів, збудувало каплицю з пам'ятником невідомому воякові. Трапляється, в спільних могилах разом з дивізійниками поховані вояки німецького Вермахту та червоноармійці. Ветерани Братства виступають за примирення всіх воюючих сторін, і цей цвинтар, здається, єдиний, де таке примирення здійснено.
З лав ветеранів-дивізійників у діаспорі вийшли письменники, поети, художники, священики, єпископи, науковці, вчителі, професори, ректор університету, бізнесмени, визначні фахівці. Багато з них стали меценатами, які допомагають Україні, не шкодуючи коштів для дитячих садків, шкіл, високих шкіл, бібліотек, громадських організацій та церков. Допомагали вони і Майданові під час Помаранчевої революції.
|
__________________
З повагою Slavon
4W+5E+13E+19E, 31,5Е+36Е+39Е
Dreambox 500HD; Openbox X820CI, Х540
Viasat UA (Віжин ТВ) - це маразм, яких мало !!!
Стронг 7700, 7707 - металолом, гіршого від нього приймача немає !!!
Не ведіться на це, бо це 100% лохотрон !!!
Востаннє редагував slavon: 11.08.2013 о 19:51.
|