SAT
шарінг меокс
Форум - Супутникового телебачення SAT-PROF  

Назад   Форум - Супутникового телебачення SAT-PROF > Вітальня > Вільне спілкування (теревеньки)

Примітки

Створення нової теми Відповідь
 
Параметри теми Параметри перегляду
Старий 24.06.2011, 14:20   #51
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 47
Дописи: 646
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 40
Дякую (Получено): 71
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0

Типово

Митрополи́т Андре́й Шепти́цький (у світі Рома́н Марі́я Алекса́ндр Шепти́цький;

29 липня 1865, Прилбичі — † 1 листопада 1944, Львів) — єпископ Української Греко-Католицької Церкви; з 17 січня 1901 року Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський — предстоятель Української Греко-Католицької Церкви.

Дитинство та юність

Андрей Шептицький народився у с. Прилбичі (тепер Яворівського району Львівської області). Майбутній Галицький Митрополит походив зі стародавнього русинського (українського) роду графів, який у XIX столітті зазнав полонізації, а члени родини стали франкомовними римо-католиками. При хрещенні отримав імена Роман, Олександр, Марія. Шляхетний рід отримав прізвище "Шептицький" від родового маєтку села Шептиці (Шептич). Його тато — граф Іван Шептицький, мати — графиня Софія Фредро.[1]

Подружжя Шептицьких мало семеро синів. Перший син Стефан помер у віці 2-х років. Другий — Юрій помер у віці 17-ти років. Третім сином Шептицьких став Роман, котрий якраз відомий як Андрей Шептицький. Четвертий — Казимир — успішний німецький адвокат, який у віці 43 років полишив світську карєру і став монахом студитом і відомий як Климентій Шептицький. П’ятий — Олександр. Шостий — Станіслав — полковник Генерального штабу і військовий аташе Австро-Угорщини в Римі перед Першою світовою війною, потім став генералом польської армії. Сьомий — Лев у 1939, під час першого російського вторгнення, був замордований більшовиками в Замості разом із дружиною.[1]

Про ранні роки життя Митрополита відомо з книги-спогадів його матері Софії Шептицької. Зокрема вона зазначає, що в дитинстві Роман вирізнявся сумирною вдачею, любов’ю до молитви, до якої вмів пробудити любов серед оточення.
« Вервиця – це було його перше апостолування в родині; чи він намовляв своїх братів, чи навчав, чи може вони самі йшли за його прикладом, не знаю, але без будь-якого впливу з мого боку за деякий час я побачила, що кожний з них має завжди вервицю в кишені, що молиться на ній і що засипляє з нею, обмотаною довкола ручки. Пишу про це, що я бачила і як я цю річ зрозуміла. »

— Софія Шептицька, Молодість і покликання о. Романа Шептицького[2]

Софія Шептицька зазначає, що близько 8 років Роман принципово відмовився від брехні, зробивши це, на її погляд, цілком свідомо, а не інстинктивно. До того ж він на той час, за словами матері, добре відчув, що таке страждання та жертва любові для ближнього.
« Хлопці мали фльоберт, з якого під час проходів наперезміну стріляли. Було постановлене, що кожний з них діставав щоденно по п'ять набоїв. Ці стріли були кульмінаційною точкою розваги, а скільки розмов поплило кожної днини, при чому щастя бувало захмарене лише кожушками, які я казала брати зі собою на довші прогулянки; коли один мав стріляти, заки натрапили на «звірину», тоді другий мав нести його кожушок. Отож у день св. Юрія – "Ама" босоніж підбіг до Ізя, кажучи до нього (по-французьки): "Слухай Юрку, я не міг Тобі нічого купити на Твої їм'янини, але ось маєш усі мої сьогоднішні набої, Ти зможеш стріляти під час цілісінької довгої прогулянки, бо знаєш, нині не буде лекції, а я нестиму Твій кожушок"! »

— Софія Шептицька, Молодість і покликання о. Романа Шептицького[2]

Першу освіту Роман здобув удома. Восени 1879 разом зі своїми двома братами Юрієм та Олександром розпочав навчання в гімназії Св. Анни у місті Краків (Польща). Невдовзі тут помирає його брат Юрій. Роман та уся сім'я Шептицьких глибоко переживають цю втрату. 1 жовтня 1883 розпочав військову службу у Кракові. 8 січня 1884 його приводять із казарми додому та діагностують скарлатину, яка супроводжується зараженням крові й гострим запаленням суглобів. У часі хвороби був близький смерті. Наприкінці лютого одужує, однак лікарі наполягають на звільненні його з військової служби. Врешті батькові вдається звільнити Романа з війська й у травні родина повертається з Кракова до Прилбич.[1]

Восени 1884 Роман і Олександр разом поїхали до Німеччини, у Вроцлав, на правничі студії в університеті. У 1886 вперше відвідав Рим. Влітку 1887 завершив університетські студії. 11 серпня цього ж року на пропозицію батька вирушає до Хирова в колегію єзуїтів. Через тиждень прибуває в Добромильський монастир, щоб ознайомитись з життям отців василіян. У жовтні 1887 батько відправляє Романа у подорож до Росії, під час якої познайомився з філософом Володимиром Соловйовим та істориком Володимиром Антоновичем. Упродовж цієї подорожі відвідав Поділля, Київ, Москву.[1]

8 лютого 1888 у Римі взяв участь у загальній аудієнції у папи Лева ХІІІ. Завдяки старанням матері Софії 24 березня папа приймає їх сім'ю на приватній аудієнції, під час якої Роман просить благословення на те, щоб стати василіянином. Лев ХІІІ не забув про цей візит і пригадав собі його через одинадцять років. 27 квітня 1888 Роман повернувся до Кракова і через три тижні здобув науковий ступінь доктора права.
Монаше та священиче служіння
Андрей Шептицький - монах Добромильського монастиря Чину св.Василія Великого, 1888-1892

29 червня 1888 граф Іван та графиня Софія супроводять свого сина до Добромильського монастиря отців Василіян. 13 вересня 1888 Роман склав перші чернечі обіти і прийняв ім'я Андрей. З жовтня 1888 по червень 1891 брат Андрей, проживаючи у Краківській Єзуїтській обителі на площі св. Варвари, відвідує університетські курси з богослов’я та філософії. Упродовж Великого посту 1891 року, як пише у своїх спогадах Софія Шептицька, брат Андрей харчується лише раз на день:
« В половині великого посту отець Карло Кочоровський Ч. І. перестеріг мене, що брат Андрей їсть лише один раз на день, а ранком і у вечорі випиває тільки склянку чаю, що уважає нечуваним умертвленням в його віці, рості й при теперішній виснажливій праці. При чому ректор колегії, який знав оцю гарячу аскетичну душу, дозволяв йому на всі можливі пости. »

— Софія Шептицька, Молодість і покликання о. Романа Шептицького[3]

У червні 1891 супроводжує на Буковину французького прелата, де знайомиться з життям буковинських старовірів.[1]

З 3 серпня по 4 жовтня 1891 важко занедужав на тиф, через що батьки були змушені забрати сина до Прилбич та викликати лікарів з Кракова та Львова. За порадою лікарів 17 жовтня 1891 вирушає на реабілітаційний курорт у Закопане. Лише 17 травня 1892 брат Андрей повертається у Добромильський монастир.[1]

11 серпня 1892 брат Андрей складає вічні обіти у Кристинопольському монастирі. А 3 вересня 1892 єпископ Юліан Пелеш у Перемишлі висвячує його на священика. 11 вересня 1892 ієромонах Андрей відслужив першу Божественну Літургію у родинну селі в Прилбичах.[1]

Упродовж 1892—1894 Андрей Шептицький завершує богословські студії у Кракові, які були перервані його важкою недугою. У той же період (1892-1896) отець Андрей виконує служіння магістра новиків у Добромильському монастирі. 20 липня 1896 його призначають ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові. 19 травня 1897 разом з отцем Платонідом Філясом починає видавати часопис "Місіонар" — місячник-бюлетень "Апостольства молитви". У 1898—1899 викладає богослов’я у Кристинопольському монастирі.[1]
[ред.] Єпископ та Митрополит

2 лютого 1899 імператор Франц Йосиф I номінув Андрея Шептицького на Станіславівського єпископа. 17 вересня 1899 відбулась єпископська хіротонія, а 20 вересня 1899 - інтронізація на Станіславівську катедру.[1] За час єпископства у Станіславівській єпархії Андрей Шептицький написав до вірних шість послань: Перше слово Пастиря (до вірних)[4], Наша програма (до духовенства)[5], Правдива віра (до вірних на Буковині)[6], Християнська родина (до духовенства та вірних)[7], До моїх любих гуцулів (гуцульським говором)[8], На грані двох віків (до духовенства та вірних)[9].

Період єпископства у Станіславові тривав недовго - всього чотирнадцять місяців. Тим не менше владика Андрей за цей короткий інтервал встиг відвідати багато парохій та ознайомитись з їх життям. Митрополит Шептицький першим із вищих ієрархів Греко-Католицької Церкви почав використовувати народну мову в спілкуванні із вірними. Ніхто з єпископів раніше не писав до гуцулів послання їхнім діалектом («До моїх любих гуцулів»): «Періш усего Ви, дєді і нені христєнецкі, сокотіт свої ґіти вид згіршення».

На запрошення західноукраїнський художник Юліан Маркевич оздобив Станіславівську катедру фресками візантійського стилю. Владика подбав також, щоб австрійський уряд виділив земельну ділянку та 300 тис. корон для побудови єпархіальної семінарії у Станіславові.[1]

Після смерті митрополита Юліана Сас-Куїловського Шептицький 17 грудня 1900 був номінований Галицьким митрополитом. Інтронізація відбулася 17 січня 1901 у соборі св. Юра у Львові.
[ред.] Екуменічна та унійна діяльність Митрополита Шептицького

Як митрополит двічі відвідав Росію (1907, 1912) та Білорусь. Сприяв розбудові Російської греко-католицької церкви. Створив апостольський вікаріат для вірних греко-католицької церкви у Боснії, а в 1908 направив туди для місійної діяльності ченців-студитів. У 1907 Шептицький добився призначення єпископа для США, а в 1912 — для українських поселенців у Канаді (Вінніпезька митрополія УГКЦ). У 1910 брав участь у євхаристійному конгресі у Монреалі. Шептицький був ініціатором Велеградських з'їздів (1907—1927), у Бельгії створив східну гілку ордену бенедиктинців.

У 1901 заснував монастир Студійського правила, у 1913 запросив до Галичини чин Редемптористів, які прийняли східний обряд і створили свою гілку. Опікувався також жіночими згромадженнями Сестер: Пресвятої родини, Студиток, Милосердя, Святого Вікентія, святого Йосифа, священомученника Йосафата. Скликав Синоди та конференції єпископату греко-католицької церкви. У 1917 провів низку заходів, спрямованих на поширення і зміцнення католицької церкви в Росії. У березні 1917 організував у Петрограді Синод Російської католицької церкви і призначив отця Леоніда Федорова Екзархом для католиків візантійського обряду в Росії. Перебуваючи у Києві, митрополит призначив отця Михайла Цегельського Екзархом для католиків візантійського обряду в Україні.

У міжвоєнний період Митрополит Андрей продовжував роботу з розбудови УГКЦ. За ініціативою Шептицького було засновано Львівську греко-католицьку академію (1928), Богословське наукове товариство (1929), Український католицький інститут церковного з'єднання ім. Митрополита Рутського (1939). Продовжуючи унійну діяльність, відновив роботу Голандського унійного апостолату, у Бельгії — східну гілку ордену бенедиктинців, започаткував унійний рух в Англії.

Передбачаючи наростання репресій проти церкви, Митрополит таємно 22 грудня 1939 висвятив на єпископа свого наступника — ректора Львівської духовної семінарії о. Йосипа Сліпого. У жовтні 1939 Шептицький призначив Екзархів для вірних візантійського обряду, що проживали на території Радянського Союзу: єп. Миколи Чарнецького для Волині та Полісся, о. Климентія Шептицького для Росії та Сибіру та ін.

Під час Другої світової війни Шептицький ставив питання про об'єднання всіх християн України навколо Київського Патріархату у єдності з Римським престолом, але не знайшов розуміння з боку окремих ієрархів церкви та української інтелігенції.

Політична діяльність Митрополита

В 1901 році закрив греко-католицьку семінарію на знак підтримки сецесії українських студентів із Львівського університету. В 1903 році він приєднався до бойкоту з українськими депутатами галицького сейму. Засудив Січинського (вбивцю графа Потоцького) в посланні перед Томиною Неділею 1908 р. Ця подія підживила неприхильне ставлення української громадськості до митрополита.

Найбільшим політичним досягненням Шептицького стала в 1914 р. домовленість з польською стороною про виборчу реформу, яка б збільшила політичне представництво українців у галицькому сеймі. Здійснити її завадила війна.

Загальна позиція митрополита у політичних справах: закликає духовенство не ув'язуватися в політику і сам подає приклад; як галицький митрополит він був депутатом віденського парламенту і галицького сейму, але в стінах обох цих шановних закладів до 1914 р. з'явився лише двічі і обидва рази виступав не на політичні, а на освітянські теми.
Благочинність та меценатство

Однією з мало згадуваних (але значущих для висвітлення його christianitas) соціальних акцій митрополита було те, що він добився в австрійського уряду допомоги для вдів священиків.

Під час Другої світової війни православні священики і миряни Кам'янця зверталися до митрополита Шептицького по допомогу — фінансову і суто церковну: книги, ризи, літургійне начиння тощо, — посилаючись на те, що він же є єпископом їхнього міста, — і митрополит у допомозі не відмовив.

Митрополит підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар»

Засновує Український Національний Музей, купує в 1905 для нього приміщення за 34 тис. доларів (з допомогою євреїв, бо поляк-власник не бажав продавати будинок українцям). Завдяки піклуванню Шептицького у музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису.

Церковні, гуманітарні фундації: найперша — Єпархіальна бібліотека в Станиславові (передав 4 тисячі книг із особистої бібліотеки), Академічний Дім, Народна лічниця (яку згодом (1930—1938) перетворили на сучасний шпиталь), гімназії; клопотанням до чеського уряду врятував українську господарську академію в Подєбрадах. Шептицький був ініціатором і засновником Земельного банку у Львові (1910).

На кошти митрополита придбано будівлю, в якій розмістилася художня школа Олекси Новаківського, а також майстерня Модеста Сосенка та Осипа Куриласа. Шептицький надавав стипендії молодим українським митцям для здобуття художньої освіти у кращих навчальних закладах Європи.

Ним заснована Львівська Богословська Академія (в 1928 р. єдиний український вищий навчальний заклад за Польщі); на сиротинці передав разом 1 млн. доларів; посилав подарунки на Песах єврейським убогим дітям.

Заходами Комісії охорони природи при НТШ митрополит дав розпорядження утворити на землях Львівської митрополії заповідник кедрових лісів на горі Яйко, що біля Підлютого, та заповідник степової рослинності біля Чортової Гори на Рогатинщині. То були одні з перших природних заповідників у Західній Україні. Сприяв відкриттю курортів.
Діяльність Митрополита за радянської та нацистської окупації

Страхітливі злочини «перших совітів» були причиною його привітання «побідоносному німецькому війську» 5 липня 1941 року. Були на те й особисті причини: 27 вересня 1939 в Прилбичах брата А. Шептицького, Лева, з дружиною, всіма членами сім'ї й челяддю (разом 13 осіб), розстріляли працівники НКВД; над родовою усипальницею Шептицьких скоєно наругу, сімейний маєток Шептицьких було пограбовано, знищені цінні стародавні документи.

Проте невдовзі після вступу німецьких військ на українські землі Шептицький розчарувався в намірах німців і як ніхто з інших єпископів у Європі відкрито й беззастережно виступив проти нацизму в багатьох пастирських посланнях. Двічі митрополит звертався з протестом щодо нищення єврейського населення у Галичині до райхсфюрера СС Гіммлера (грудень 1941; лютий 1942).

29-31 серпня 1942 він написав листа до Папи Пія XII. Зокрема, в цьому листі митрополит так охарактеризував нацизм:

Ця система брехні, обману, несправедливості, грабунку, спотворення всіх ідей цивілізації та порядку; ця система егоїзму, перебільшеного до абсурдної межі тотального божевільного націонал-шовінізму, ненависті до всього, що є красивим та добрим, ця система становить собою таке щось феноменальне, що найпершою реакцією при вигляді цього монстра є оніміле здивування. Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути не що інше, як дегенерація людства, якої ще не було в історії
[10]

21 листопада 1942 — послання «Не убий», в якому містилися заклики до примирення політичних сил українського суспільства, засуджувалися політичні вбивства і містилися застереження про відлучення від церкви організаторів і виконавців таких злочинів.[11]

Така позиція митрополита приводила до обшуків нацистами собору св. Юра, під час яких німці розкривали навіть труни покійників.
Перша шпальта газети "СВОБОДА" про вбивство митр. Шептицького

За згодою Шептицького значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції. Наказав сховати понад 300 єврейських дітей та цінні єврейські документи. У рятуванні євреїв йому допомагали, серед інших, сестра Йосифа Вітер (1946 її ув'язнено комуністичним режимом загалом на 30 років) і рідний брат Климент (37 євреїв; на фабриці взуття, яка належала студитам, — ще 16 євреїв; арештований радянським режимом 1947). Слід, однак, зауважити, що Митрополит приховував цю свою порятункову акцію від більшої частини духовенства — і тому, що цього вимагали обставини, і через антисемітизм значної частини священиків. З неприхованою симпатією пише про шляхетну поведінку Андрея Шептицького під час війни рабин Давид Кагане у своєму «Щоденнику львівського гетто».

Передчуваючи, що радянська влада буде нищити Церкву, митрополит заповідав, щоб священики, ченці і черниці вчилися якогось ремесла.

Митрополит Андрей також спричинився до створення Першої Української Дивізії «Галичина», підтримавши цю ідею, адже відомі його слова до Володимира Кубійовича: «Немає майже ціни, яку не треба б дати для створення української армії», які вперше пролунали ще влітку 1941 р., а вдруге у 1943 році у розмові з В. Кубійовичем щодо політичної доцільності та морального виправдання такого кроку.

Помер Владика 1 листопада 1944 року, близько 13 години, три дні перед тим переставши з будь-ким розмовляти. Похований у підземеллі собору святого Юра. Його похорон у зайнятому радянськими військами Львові перетворився на грандіозну маніфестацію.
[ред.] Критика діяльності А.Шептицького

Роль соціальної доктрини митрополита Шептицького визнається усіма богословами України. Зокрема, київський православний філософ Юрій Чорноморець вважає:

Митрополит Андрей Шептицький був прихильником соціального вчення Льва XIII і оригінально його розвивав. Не лише пристосовував до українських умов, а мав версію соціального вчення, яка була оригінальною в горизонті всієї Католицької Церкви, всього католицького богослов'я. У нас же бояться говорити про нього як про оригінального мислителя, оригінального неотоміста, який створив власне етичне і соціальне вчення. І якщо те вчення не таке, як вчення Івана-Павла II чи Бенедикта XVI, то воно не стає неактуальним для України. Бо завдання, які ставилися в соціальному вчення митрополита Андрея ще не виконані. Не побудовано ні громадянського суспільства на принципах солідарності. Немає правової держави, заснованої на природному моральному законі. Немає сталої демократії та захисту прав людини, які теж є вимогами природного закону за теорією митрополита Андрея. І методологія позитивного суспільного творення - солідаризм в сім”ї, громаді, нації, церкві, яку пропонує митрополит Андрей, і сьогодні актуальна.

[ред.] «Праведник світу»

В Ізраїлі за клопотанням Давида Кагане розглядалося питання про присвоєння А. Шептицькому звання «Праведник світу». Але, коли дійшло до голосування (1981), з 13 членів комісії двоє утрималися (в т. ч. Д. Кагане), 5 висловилися за присудження звання та 6 були проти.
__________________
Дякуйте Богу за прожитий день. За спожитий хліб, за здоров`я, і ласки які Він нам посилає.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 25.06.2011, 10:28   #52
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 47
Дописи: 646
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 40
Дякую (Получено): 71
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0

Типово

Йосип Сліпий.

Визначний український церковний діяч, патріарх Української греко-католицької церкви, кардинал (з 1965). Народився у с.Ззаздрості Теребовлянського району Тернопільської обл. Закінчив Тернопільську українську гімназію. У 1911 вступив до Львівської духовної семінарії та студіював у Львівському ун-ті. Восени 1912 митрополит А.Шептицький направив Сліпого на навчання до Інсбрукського ун-ту (Австрія). У 1918 захистив докторську дисертацію з теології "Навчання візантійського патріарха Фотія про Пресвяту Трійцю”. 30.09.1917 митрополит А.Шептицький висвятив Сліпого у сан священника. У 1920-х роках продовжував богословську освіту у римських ун-тах Грегоріанум, Анжелікум та в Орієнтальному інституті. У 1924 в ун-ті Грегоріанум здобув ступінь "магістер агрегатус” з догматики. Володів грецькою, латинською, італійською, німецькою,англійською та французькою мовами. Після повернення на батьківщину Сліпий викладав богослов’я (догматики) у Львівській греко-католицькій духовній семінарії, редагував науково-богословський квартальник "Богословія”, став одним з організаторів і був довголітнім головою Богословського наукового товариства (засн. 1922). З 1926 – ректор Львівської духовної семінарії, яку реорганізував у 1928 в Греко-католицьку богословську академію. Сліпий був редактором та керівником цілого ряду видань, серед яких: "Видання Богословії ”, "Праці Богословського наукового товариства”, "Праці Греко-католицької богословської академії”, "Аскетична бібліотека Греко-католицької духовної семінарії”, "Дзвони”, "Нива”, "Мета”. Брав участь у наукових конференціях та з’їздах (у Велеграді, Празі, Пінську та ін.). Цікавився українським мистецтвом, створив музей церковних мистецтв при Богословській академії. У 1930 обраний дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка. З 1926 Сліпий – член-куратор Українського національного музею у Львові, а з 1931 – заступник голови Українського католицького союзу.

У 1935 митрополит А.Шептицький призначив його соборним крилошанином Архікатедрального собору св. Юра та архідияконом Львівської митрополичої капітули. У 1936 організував унійний з’їзд у Львові. Здійснив ряд подорожей країнами Західної Європи та паломництво до святої землі.

Після початку другої світової війни 1939-45 і встановлення радянської влади у Галичині митрополит А.Шептицький, враховуючи свій вік, стан здоров’я та наростання антицерковних репресій, призначив Сліпого своїм коад’ютором (помічником з правом наступництва). 25.11.1939 Сліпий був іменований архієпископом Серрейським (висвячено таємно 21.12.1939). Після смерті митрополита А.Шептицького 1.11.1944 Сліпий став митрополитом галицьким, архієпископом львівським та єпископом кам’янець-подільським. Однак уже 11.04.1945 він разом з усіма іншими єпископами Української греко-католицької церкви, що перебували у Галичині, був заарештований. Тривалий час доля митрополита була невідомою, і лише в березні 1946 оголошено, що митрополит Сліпий звинувачений у "ворожій діяльності проти УРСР, співпраці з німецько-фашистськими окупантами” і засуджений військовим судом у Києві до 8 років ув’язнення. До значних термінів ув’язнення засуджені й ін. єпископи: Н.Будка та І.Лятишевський – до 8 років, Н.Чарнецький – до 5 років, Г.Хомишин – до 10 років. У березні 1946р. відбувся т. зв. Львівський собор, який проголосив ліквідацію Греко-католицької церкви та "воз’єднання” з Московським патріархатом. Незважаючи на неодноразові пропозиції про перехід на православ’я і обіцянки повернення на львівський митрополичий престол, Сліпий залишився вірний єдності з Апостольською столицею, що стало причиною нових судових процесів над митрополитом (1953, 1957, 1962). Перебуваючи у мордовських та сибірських таборах (всього 18 років), Сліпий намагався підтримувати зв’язки з духовенством та вірними церкви в підпіллі і в міру можливостей виконувати свої архіпастирські обов’язки.

У 1963 завдяки виступам на захист Сліпого Папи Римського Іоанна ХХІІІ, Президента США Дж.Кеннеді та ін. відомих політичних і громадських діячів країн світу митрополита звільнено з ув’язнення і вислано за межі СРСР. 9.02.1963 Прибув до Рима. 23.12.1963 Апостольська столиця визнала, що галицький митрополит – глава УГКЦ має статус Архієпископа. У грудні 1963 призначений членом Конгрегації Східних Церков, а 25.01.1965 Папа Римський Павло VІ надав йому титул кардинала католицької церкви.

Перебуваючи в Римі, Сліпий багато уваги приділяв питанням поліпшення організаційної структури УГКЦ, відновленню її самоуправного устрою. Митрополит взяв участь у Другому Ватиканському Соборі і в своєму виступі на ньому 11.10.1963 запропонував утворити помісну Українську католицьку церкву на чолі з патріархом. Синод УГКЦ 1969 утворив патріархальний устрій церкви, і восени 1975 Сліпий коронувався титулом Патріарха. У березні 1980 Папа Римський Іоан Павло ІІ був присутнім на засіданнях синоду, а наступний синод (січень-лютий 1983) затвердив Статут синоду УГКЦ. Важливе місце в діяльності Сліпого займали відвідини та візитації українських громад у діаспорі (США, Канада, Австралія та ін.), метою яких було пожвавлення її культурного та церковного життя. Сліпий – активний учасник міжнародних євхаристійних конгресів у Бомбеї, Боготі та Мельбурні. Дбав про підвищення освітнього рівня духовенства та вірних УГКЦ. У 1963 заснував у Римі Український католицький університет, філії якого згодом утворилися у Вашингтоні (США), Лондоні (Велика Британія), Чикаго (США), Філадельфії (США). Відновив діяльність Українського богословського наукового товариства (1960) та налагодив видання його друкованого органу – "Богословія” (з 1963), згодом журналів "Дзвони” (з 1976) та "Нива”. У 1964 започаткував видання "Благовісника Верховного Архієпископа візантійсько-українського обряду”. Збудував у Римі собор св.Софії (посвячений у 1969). З його ініціативи придбано і відновлено парахіальний храм Жировицької Божої Матері, при якому заснував музей та лічницю. Значної уваги надавав відновленню чернечого життя. Заснував монастир о.Студитів у Кастель-Гондольфо біля Рима. Підтримував діяльність Українського Вільного Університету у Мюнхені (Німеччина).

Сліпий – відомий вчений-богослов, автор творів з додогматичної теології про походження Святого Духа, про Пресвяту Трійцю, Святі Таїнства.

Багато його праць присвячено висвітленню питань історії Церкви, Берестейської унії 1596. У 1961-84 опубліковано 13 томів праць Сліпого. За наукову роботу Патріарх Сліпий обраний почесним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка (1964), дійсним членом Тіберійської академії в Римі (1965), членом Папської академії св.Томи (1981). Почесний доктор Українського вільного університету та ряду ун-тів США і Канади. Помер Сліпий 7.09.1984 у Римі, похований у соборі св. Софії. Згідно із заповітом Патріарха Йосифа, його тіло 28.08.1992 перевезено в Україну і перепоховано у соборі св. Юра у Львові.
__________________
Дякуйте Богу за прожитий день. За спожитий хліб, за здоров`я, і ласки які Він нам посилає.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 26.06.2011, 10:52   #53
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 47
Дописи: 646
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 40
Дякую (Получено): 71
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0

Типово

Архиєпископ Володимир (Стернюк),

виконував обов'язки голови Української Греко-Католицької Церкви (1972-1991). Народився 12 лютого 1907 року в Пустомитах біля Львова. Після закінчення навчання у Львові та Бельгії і вступу в чин Редемптористів був висвячений на священика. Переховуючись на горищі собору Святого Юра, став свідком ліквідації УГКЦ на Львівському "Синоді".

Після арешту 1947 року провів п'ять років у в'язниці і таборах праці в Сибіру. Після повернення до Львова працював сторожем, бухгалтером, двірником та санітаром швидкої допомоги, одночасно таємно виконував священичі обов'язки.

У 1964 році Стернюк був рукоположений на єпископа і очолював УГКЦ в Україні з 1972 до 1991 року аж до повернення Глави УГКЦ Митрополита Мирослава Івана. Це час жорстоких брежнєвських репресій та остаточної боротьби за визволення нарикінці 80-тих.

Будучи пастирем і харизматичним лідером підпільної Церкви, Архиєпископ Володимир керував нею з однокімнатної комунальної квартири, де кухня і ванна були спільними з сусідами. Його добре пам'ятають за розважливість, рішучість, теплоту і розуміння. Він помер 29 вересня 1997 року. Цього дня центральними вулицями Львова пройшла велика похоронна процесія.

Блаженніший Мирослав Іван (Любачівський)
,

Верховний Архиєпископ і Кардинал (1984-2000). Народився і виріс у Західній Україні, три роки навчався у Львові в Греко-Католицькій Духовній Семінарії, попередниці сьогоднішньої Львівської богословської академії. Здобуваючи освіту за кордоном, довгі роки не міг повернутися на окуповану радянськими військами батьківщину. Був священиком в американській діаспорі; у 1979 році призначений Митрополитом УГКЦ у Філадельфії, а у 1984 обраний Верховним Архиєпископом Української Греко-Католицької Церкви.

Після повернення до Львова 30 березня 1991 року Блаженніший Мирослав Іван очолив відродження Української Греко-Католицької Церкви в Україні. Уже через п'ять років, як пастир семи мільйонів вірних, опинився у непростій ситуації. Перед ним постало величезне завдання, яке вимагало щоденнної праці, а саме: духовно оновити понівечену Церкву, зняти напругу у взаєминах із православними, відбудовувати різні церковні інституції, вирішувати потреби священства, налагодити зв'язки із представниками влади і виправдати сподівання активних мирян.

У 1995 році він захворів на запалення легенів, що серйозно вплинуло на його здоров'я. Наступного року, з огляду на його важкий стан, Синод Єпископів УГКЦ обрав Владику Любомира (Гузара) єпископом-помічником Глави Української Греко-Католицької Церкви. Після смерті кардинала Любачівського 14 грудня 2000 року тисячі вірних прийшли віддати йому останню шану.

Блаженніший Любомир (Гузар)

, Верховний Архиєпископ і Кардинал (2001р.). Народився у Львові 26 лютого 1933 року. Разом із сім'єю емігрував до Сполучених Штатів у 1944 році. Був висвячений на священика у 1958 році, а в 1972 р. поїхав до Риму, де вступив до монастиря Студійського Уставу. У 1977 році Патріарх Йосиф рукоположив його на єпископа Церкви в Україні.

У 1992 році Архимандрит Любомир переїжджає зі своєю монашою спільнотою в Україну. 17 жовтня 1996 року призначений єпископом-помічником Глави УГКЦ Мирослава Івана Любачівського. Після смерті Блаженнішого Мирослава Івана Синод Єпископів обрав його наступним Верховним Архиєпископом. Інтронізація відбулася 28 січня 2001 року, і того ж дня повідомили, що папа Іван Павло II іменував його кардиналом.

Інтерв'ю з кардиналом Гузарем з'явилося в американській газеті NewYork Times 23 лютого 2001 року, наступного дня після того, як він отримав кардинальський перстень. У ньому він говорив про роль Української Греко-Католицької Церкви у взаєминах між Римом і Східним Православієм. Це тема, до якої Блаженніший Любомир постійно повертається. Подаємо його промову на цю тему, виголошену у Львівській богословській академії.

У період Польського та Австрійського панування в Західній Україні із XVII до XX століття Українська Греко-Католицька Церква мала великий авторитет серед українців. Отож одразу після радянської окупації Сталін діяв дуже швидко, щоб знищити Церкву. 11 квітня 1945 року було заарештовано митрополита Йосифа Сліпого та інших єрархів. Більшість єпископів згодом померла у засланні.

Після невдалої спроби силою змусити єпископів зректися єдности з Римом, радянська влада під страхом смерті зібрала 216 священиків: 9-10 березня 1946 року в Соборі Святого Юра (духовне серце Західної України) відбувся так званий "Львівський Синод". Було скасовано унію Берестейського собору, на якому Українська Греко-Католицька Церква офіційно приступила до церковної єдности з Апостольським Престолом. Церкву насильно приєднано до Російської Православної Церкви.

Були заарештовані та заслані до таборів праці сотні священиків, ченців, черниць та вірних мирян, дуже часто разом зі своїми дружинами та дітьми. У період між 1946 та 1989 роками Українська Греко-Католицька Церква була найчисельнішою забороненою Церквою в світі. Водночас вона стала найбільшою структурою суспільної опозиції радянській системі в СРСР. Незважаючи на жорстокі переслідування, Церква продовжувала жити підпільно завдяки ретельно відпрацьованій системі таємних семінарій, монастирів, парафій та молодіжних груп доти, поки її було легалізовано 1 грудня 1989 року.

Упродовж радянських часів історія підпільної Церкви була майже невідома громадськості. Але 1991 року у Львові було створено Інститут Історії Церкви, який записує цю історію для майбутніх поколінь. Інститут бере інтерв'ю у тих, хто вижив у часи підпільної Церкви і розповідає їхні історії світові. Його архів нараховує понад 1000 інтерв'ю з діячами колись підпільної Церкви в Україні.
__________________
Дякуйте Богу за прожитий день. За спожитий хліб, за здоров`я, і ласки які Він нам посилає.

Востаннє редагував argonavt79: 26.06.2011 о 10:59.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 26.06.2011, 11:18   #54
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 47
Дописи: 646
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 40
Дякую (Получено): 71
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0

Типово

Микола́й Чарне́цький

(*14 грудня 1884, Семаківці — †2 квітня 1959, Львів), церковний діяч Української греко-католицької церкви, редемпторист, єпископ, професор Духовної семінарії у Станиславові, настоятель монастирів у Костополі й Ковелі на Волині, Апостольський візитатором для слов'ян візантійського обряду поза руськими єпархіями, в Польщі, хіротонізований (на єпископа) з осідком у Варшаві, згодом у Ковелі. Проголошений мучеником і блаженним УГКЦ.
Ранні роки і школи

Народився 14 грудня 1884 р. у селі Семаківці на Станиславівщині у сім'ї селянів Олександра і Параскеви, які жили й працювали при парафії о. Каратницького, котрий опікувався їх багатодітною родиною. Малий Миколай ріс у лагідній духовній атмосфері і був найстаршою дитиною в сім'ї, де окрім нього було ще восьмеро дітей. Початкову освіту і середні класи закінчив у с. Товмач і вступив до гімназії св. Миколая у Станіславові (Івано-Франківськ). Його гімназійний товариш о. Атанасій Тимків згадує його пильністю і доброту: «Відзначався взірцевою поведінкою, згідний з усіма, нікому не робив прикрості, мовчаливий, пильний у виконанні своїх обов'язків, точний і покірний, правдомовний, нікому не завидував. У його присутності не можна було зле говорити про других, навіть жартома, або прозивати, бо він все ставав в їх обороні. Мав бистрий ум і сильну пам'ять. Скромне носив убрання і був задоволений тим, що має».

У додатку до шляхетності характеру виявляв і глибоке релігійне життя, яке заохочувало товаришів та спонукало до наслідування. Той же товариш далі так характеризує його: «Передовсім відзначався побожністю: багато молився, часто ходив до св. Сповіді і св. Причастя. Часто перед сніданням раненько приходив з церкви до бурси, щоб опісля по сніданню з бурсаками піти до гімназії. Багато читав релігійних книжок… Я ніколи не бачив його розгніваного — завжди був лагідний в словах та поведінці. Тож недивно, що ми, товариші, його шанували і любили. Та не лише товариші, але також професори... Можна сказати, що він був окрасою бурси».

У юнацькому віці заявив про бажання присвятити себе Богові як священик та вступив до духовної семінарії у Станіславові. За підтримки владики Григорія Хомишина в 1903 році Миколай поступив в Українську Колегію в Римі на студії філософії і богослов'я. Під час візиту до України 2 жовтня 1909 р. його рукоположено Кир Григорієм Хомишиним на священика. Повертається після висвячень до Рима, щоб продовжити навчання: у Римі здобуває ступінь доктора богослов'я.
Життя у мирі

Восені 1910 року стає професором філософії та фундаментальної догматики у Станіславові. Водночас виконує функції духівника семінарії: є взірцем покори та аскези, а також великої жертовної любові для семінаристів і викладачів.

Свої слова о. Миколай скріплював прикладом власного життя. Його побожність промовляла голосніше, ніж усі напучення до розважання, що їх він давав семінаристам кожного вечора. Тож недивно, що всі вважали його за «Божого чоловіка». Дух молитви та аскези о. Миколая створював у семінарії атмосферу надприродного життя. Ось як про нього писав один з відвідувачів семінарії о. Йосафат Жан ЧСВВ: "Я змінив мій латинський обряд на візантійський у 1911 році. Після своєї першої Святої Літургії у візантійському обряді я поїхав у Станіславів. Там я привітав ректора семінарії з гарним заведеним порядком у семінарії та із надзвичайно високою духовністю поміж семінаристів. Ректор відповів, що мені слід привітати з цим отця-духівника семінарії, преп. Миколая Чарнецького. І він додав: «Це справжній і чудовий аскет». Я пішов до кімнати преподобного о. Чарнецького і запитав його, якими засобами йому вдалося запровадити своїх семінаристів на такий чудовий шлях? — «Набожністю до Найсвятішого Серця. Наш Господь обіцяв благословити всі починання Його відданих слуг». Як згадує о. Атанасій Тимків, о. Чарнецький відзначався глибокою євхаристійною побожністю, «прекрасно і довго робив благодарення по Службі Божій, відбував адораційні години, жив Пресвятою Євхаристією».
Монаше життя

Однак серце о. Миколая поривалося до монашого життя. На початку 1918 року два монахи Чину Найсвятішого Ізбавителя о. Йосиф Схрейверс та о. Йосиф Бала відвідали семінарію. Отець Чарнецький раніше вже чув про Чин Отців Редемптористів, але не мав нагоди ближче з ним познайомитися. Запізнавшись з харизмою Згромадження, він вирішує вступити до цього Чину, котрий щойно розгортав свою діяльність в Галичині. Владика Хомишин з важким серцем відпускав о. Миколая, кажучи: «Отак найліпші мене покидають!» У жовтні 1919 р. о. Чарнецький вступає до новіціату Отців Редемптористів у Збоїськах поблизу Львова, а через рік, 16 жовтня 1920 р., складає свої перші монаші обіти. О. Стефан Бахталовський згадує: «Новиків було поважне число. Всіх їх будував і бадьорив на дусі своїм прикладом о. Чарнецький. Він точно й радо виконував усі обов'язки, вправи і праці новіціату, навіть такі, що їх не мав обов'язку сповняти. Все те виконував зовсім природно, без найменшого сліду самохвальби. Нічим не вирізнявся від других, хіба більшою ревністю і покорою».

Описуючи монаше та священиче подвижництво отця Чарнецького, о. Р. Костенобль зазначає: «Всюди він уходив за святого монаха і місіонара. Не менше в Згромадженні завжди уважали його чоловіком Божим, повним любови Бога і душ. Я ніколи не запримітив, щоб він мав найменшу трудність з яким отцем або братом в Згромадженні, ніколи я не чув найменшої критики відносно якого брата. Добрий отець, був прикладом для цілого Згромадження. Він заховував Правило в найменших дрібницях. Він не занедбував жодної вправи, приписаної Правилом, все те заховував точно, докладно, досконало. Ранішні молитви, полудневий іспит, часті відвідини Найсв. Тайн, часослов, розважання, благодарення по Службі Божій, тижневу конференцію і т. д., духовне читання, — живе правило. Великий подиву гідний святий. Досконалий монах — священик і апостол».

Прагнучи працювати задля з'єдинення християн і навернення духовно опущених людей, у 1926 р. Отці Редемптористи Львівської Провінції ЧНІ відкривають у місті Ковелі на Волині свій місійний осередок. Як ревного місіонера, туди було послано о. Чарнецького. Невдовзі він здобув велику пошану серед місцевих людей, навіть серед православного духовенства. Своєю ерудованістю, а поряд з цим, простотою, духом східних Отців, вабить до себе народ, а через себе — до Христа та Вселенської Церкви. Відкривши монастир і церкву в Ковелі, о. Миколай докладає всіх зусиль, щоб дотримуватися чистоти східного обряду в Літургії. Зауваживши таку ревну працю єромонаха Миколая Чарнецького, Папа Пій XI у 1931 р. призначив його титулярним єпископом Лебедським і Апостольським Візитатором для українців-католиків Волині та Полісся. На тих землях Чарнецький трудився майже 14 років як місіонер та єпископ.
Шлях до мучеництва

Розважаючи над життям Христа, Кир Миколай готував себе до мучеництва за віру. Знаменним з цього огляду був випадок, що стався під час його єпископських свячень в Римі. Після накладення мітри на його голову, вона зсунулася і впала на долівку. Присутні потрактували це як зловісний знак, на що нововисвячений владика відповів до тих, що стояли поблизу: «Можливо, і я покладу голову як св. Йосафат». І справді, хоч Господь не готував владиці Чарнецькому кривавого мучеництва, справжнім мучеництвом були роки переслідувань та великих терпінь в комуністичних таборах. Перший український владика-редемпторист від початку зазнав переслідувань. Так, у 1939 році, під час першої радянської окупації, Отців Редемптористів вигнали з Волині, а разом з ними й Кир Миколая. Тому він був змушений оселитися у Львові, в монастирі на вулиці Зибликевича (тепер Івана Франка).

Після відновлення діяльності Львівської Богословської Академії в 1941 році Кир Миколай став одним з її професорів: він викладав деякі філософські дисципліни, психологію та моральне богослов'я. Завдяки внутрішньому спокоєві, опертому на міцній та непохитній вірі у Боже Провидіння, глибокій покорі та молитовному духові, студенти вважали владику за святого. Як вони самі стверджували, Кир Чарнецький був для них найкращим взірцем монаха й людини взагалі.

Єпископ Чарнецький виховував молодих студентів у дусі дитинного довір'я до Божого Провидіння та опіки. Своїм власним життям, своєю надією на Божу силу та допомогу владика подавав їм живе свідчення істинного християнського життя. О. Степан Вівчарук, що на той час ще був студентом Кир Миколая, згадує: "Це було під час бомбардування Львова: ми були в класі, і раптом сирена повідомила про нанесення повітряного удару на місто. Але Кир Миколай спокійно продовжував свою лекцію.

<Через опір польської влади не мав юрисдикції, однак опікувався греко-католиками з Галичини, що оселювалися на Волині. Совєтська влада 1939 заборонила йому перебувати на Волині й до 1945 він жив у Львові. 1945 заарештований і вивезений на Сибір, де пробув 10 років, після чого повернувся до Львова, де й помер 2 квітня 1959 р. -- з первісної статті>

Коли місто вже почали бомбардувати, деякі семінаристи налякались. Зауваживши це, Преосвященний впевненим тоном звернувся до них: «Можливо, ви хочете сховатися до підземелля? Ви можете йти. Але не бійтеся, ми є в Божих руках». Коли радянські війська вдруге зайняли Галичину в 1944 р., почалась довга і важка Хресна Дорога Преосвященного владики Чарнецького. 11 квітня 1945 року, близько 2300 Миколая Чарнецького заарештували. Його тримали у в'язниці НКВД на вул. Лонського і жахливо над ним знущалися: будили серед ночі, допитували, били… Згодом Преосвященного перевели до Києва, де його тримали цілий рік, аж поки справу розглянули в суді. Нарешті оголосили вирок: як «агентові Ватикану» — 10 років у зоні посиленого режиму. Спочатку владику Чарнецького разом з Митрополитом Сліпим відіслали до сибірського містечка Маріїнська Кемеровської області, а пізніше його часто переводили з одної зони до іншої.

Згідно з достовірними джерелами, за час свого ув'язнення (від арешту у Львові в квітні 1945 року до звільнення в 1956 році) єпископ Чарнецький відбув 600 годин допитів і катувань, побував у 30-ти різних в'язницях і таборах примусової праці. Незважаючи на фізичні й душевні страждання, владика завжди знаходив слово потіхи для співв'язнів, духовно підтримував їх, кожного знав на ім'я. Не дивно, що до єпископа Чарнецького завжди горнулися нещасні, бо тільки в нього знаходили розраду.

Останні роки свого ув'язнення Кир Миколай провів у тюремному шпиталі в Мордовії. У 1956 р. стан здоров'я владики настільки погіршився, що лікарі навіть не давали надії на життя, йому вже навіть пошили одяг, у якому ховали в'язнів. Табірне керівництво вважало його за безнадійно хворого, тому вирішило відіслати владику до Львова, щоб ніхто не зміг звинуватити радянську владу у смерті єпископа.
Поворот до Львова

Отож у 1956 р. владика Миколай Чарнецький повернувся до Львова. Редемптористи о. П. Дмуховський, о. Б. Репетило та інші поїхали на залізничний вокзал зустрічати свого Єпископа. Сестри Милосердя св. Вінкентія с. Онисима Римик та с. Миколая Пандрак, що були свідками його повернення, згадують: "Наші священики привели його з вокзалу до нас на вул. Огієнка — там мешкало біля двадцяти сестер. Як увійшов, запала хвиля мовчання. Страшно було дивитися: худесенький, шкіра і кості. Коли сестри побачили Владику такого виснаженого, дуже худого, з палицею, вони розплакалися. По хвилині мовчанки Владика звернувся до них: "Дорогі діти, не плачте, а радше ходімо до каплички і разом заспіваймо «Тебе Бога хвалимо».

Владика тричі хворів на гепатит (жовтяницю), мав багато інших недуг, а тому відразу мусив лягти до лікарні. Всі думали, що Кир Миколай вже багато не проживе, але Господь продовжив його життя, адже цей духовний батько був таким потрібним Українській Церкві. Через деякий час владика видужав, що здавалося чудом. Опісля він замешкав з бр. Климентієм ЧНІ на вулиці Вечірній 7, де за владикою Чарнецьким дбайливо доглядали співбрати та Сестри Милосердя. Тут Кир Миколай продовжував свій апостолят молитви та терпіння. У самітній кімнаті, як у келії, молився та читав. Ті, хто відвідував його, розповідали, що часом бачили владику в стані духовного захоплення. Навіть коли був тяжко хворий, Преосвященний Миколай залишався вірним своїй місії Доброго Пастиря: духовно підтримував своїх співбратів, готував кандидатів до священства, висвятив понад десять священиків.

І все ж чудесне покращення стану здоров'я владики не було тривалим. 2 квітня 1959 року, Преосвященний відійшов по вічну нагороду до свого Господа. Його останніми словами було тепле звернення до Матері Божої Неустанної Помочі, до якої завжди мав велике синівське довір'я. Похорон владики Чарнецького відбувся 4 квітня 1959 року. Опис похорону, що зберігся в архіві Йорктонської Провінції ЧНІ, закінчується такими словами: «Ми думаємо, що прийде день, коли він буде канонізований, бо він був справді святим єпископом».
Беатифікаційний процес

Зважаючи на свідоцтво праведного життя блаженної пам'яті Кир Миколая Чарнецького, зокрема, його витривалість, мужність та вірність Христовій Церкві, виявлені в часи переслідувань, в 1960 році розпочато беатифікаційний процес. 2 березня 2001 року процес завершився на єпархіальному рівні і справу передано до Апостольської Столиці. 6 квітня 2001 р. богословська комісія ствердила достовірність мучеництва Кир Миколая Чарнецького, 23 квітня факт мучеництва підтвердили збори кардиналів, а 24 квітня 2001 року Святійший Отець Іван Павло ІІ підписав декрет про беатифікацію Єпископа Миколая Чарнецького як блаженного мученика за Христову Віру. Під час Святої Архієрейської Літургії 27 червня 2001 року Божого у Львові Святійший Отець Іван Павло ІІ проголосив Миколая Чарнецького блаженним.

24 квітня 2001 року у присутності Його Святості Папи Івана Павла ІІ у Ватикані відбулося проголошення декрету мучеництва єпископа Миколая Чарнецького. Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі папи Івана Павла ІІ.
Свідоцтва

Всі, хто знав Кир Миколая, одностайно свідчать, що ціле своє життя він виявляв глибоку покору й святість, тож не дивно, що відразу після його смерті багато людей звертаються до Кир Миколая у своїх молитвах та отримують поміч за його заступництвом. Це незабутнє пережиття святості та могутнього заступництва перед Богом відчуваємо під час молитовної зустрічі з владикою біля його могили на Личаківському цвинтарі. Люди постійно приходять на цвинтар, де поховано Кир Миколая і завдяки його заступництву випрошують у Бога різні ласки. Так, одна жінка, якій вже мали ампутувати хвору руку, набрала землі з могили Кир Миколая, приклала до руки й одужала. Саме відтоді люди стали часто брати цілющу землю з могили владики.
__________________
Дякуйте Богу за прожитий день. За спожитий хліб, за здоров`я, і ласки які Він нам посилає.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 27.06.2011, 10:49   #55
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 47
Дописи: 646
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 40
Дякую (Получено): 71
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0

Типово

Святи́й Йосафа́т Кунце́вич (світське ім'я Іван; *1580 — †12 листопада 1623) — український церковний діяч, греко-католицький архієпископ полоцький (з 1618), священномученик.

Народився у місті Володимирі-Волинському. В 1604 вступив у василіанський монастир св. Трійці (за ін. дан., св. Софії) у Вільно (тепер Вільнюс, Литва). З 1607 Кунцевич разом з Йосифом Велямином Рутським реорганізував чернече життя, упорядкував монастир і запровадив сувору чернечу дисципліну. В 1609 став священиком, а в 1613 після призначення Київським греко-католицьким митрополитом Рутського — архімандритом, З 1618 — греко-католицький архієпископ полоцький. Сприяв піднесенню освітнього рівня духовенства та поглибленню релігійності населення. Активна діяльність Кунцевича, спрямована на поширення впливу греко-католицької церкви, викликала невдоволення серед противників унії. 12 листопада 1623 Кунцевич був вбитий у Вітебську. Кунцевич — автор ряду полемічних творів.
Віленський період

Виховувався в родині православних, і в хрещенні був названий Іваном. Його батьком був небагатий купець Гаврило, матір'ю - Марина. За іншими даними батько майбутнього святого був простим шевцем. Ще в підлітковoму віці, невдовзі після Брестської унії 1596 року переїхав разом з батьками у Вільно.

Близько 1604 року він був пострижений у чернецтво (Братство святого Василія Великого) з ім'ям Йосафат. Вже тоді він пише твори про необхідність відновлення єдності Західної і Східної Церкви під керівництвом папи римського, постійно проповідує і нaвертає нa Унію значну кількість людей, за що навіть був прозваний православними «душехватoм».

У 1609 році був висвячений у священики католицьким єпископом, а в 1614 році Йосафат став архімандритом Віленського монастиря святої Трійці. У тому ж році митрополит Йосип Руцький взяв Кунцевича з собою в Київ для допомоги в нaвернені православних киян до унії. Однак, в Печерському монастирі, бачачи відмову ченців переходити в уніатство, став наполягати на перевагах унії і виголошував промови, якi сильно обурили іноків, які стягнули його з амвона і сильно побили, однак після богословського диспуту ворожість вляглась.
Полоцький період
В 1617 році призначений вікарним єпископом Полоцького архієпископа (у Вітебську), а з кінця 1618 року - самостійним Полоцьким архієпископом. Першими кроками Кунцевича на новому терені стало відродження церковного життя: відновлення храмів (в т.ч. Полоцького Софійського собору[1]), встанова церковно-парафіяльних шкіл, "чистка" кліру. Одночасно він позначився пристрасним прибічників єдності Західної та Східної церков. Разом з тим активність Кунцевича викликала неоднозначну реакцію. У жовтні 1618 при спробі відвідування Могильова, влада міста закрили перед ним ворота і пригрозилa розправою. Кунцевич поскаржився полькoму королю Сигізмунду III, який жорстоко розправився з непокірним містом, керівників повстання стратили, на жителів наклали великий штраф і відібрали всі православні церкви.

У березні 1620 року на зворотному шляху з Москви до Києвa прибув Єрусалимський патріарх Феофан, який активно проводив протурецьку політику. Він пoсвятив нових єпископів замість існуючих, чіж загострив протиріччя в середовищі польських християн. Зокрема в обхід Кунцевича єпископом Полоцька був поставлений Мелетій Смотрицький, дії якого були розцінені у Польщі як підбурювання до заколоту і церковного розколу на догоду Туреччини. Зокрема польський король Сигізмунд писав:
« хтось Смотрицький та Борецький змовилися з підданими цісаря турецького, ворога віри християнської і нашого, який на панства наші війною наступає. З якимoсь пастирем, нібито патріархом єрусалимським, на шпегі до панств наших від цісаря турецького надісланим, важились без дозволу і відома нашого посвячення брати - один на митрополію Київську, а інший - на архієпископство Полоцьке, ігноруючи тих, хто преложенства ці духовні здавна з подання нашого спорадного на собі носять і добре здоров'я мают[3] »

Однак пропаганда Мелетія Смотрицького принесла свої плоди. На адресу Кунцевича посипалися звинувачення у переслідуванні православних, на що він змушений був відповісти листом, адресованим Леву Сапезi:
« Я ж ніколи нікого до Унії насильством не примушував, такого ніколи не було. Захищати ж мені мої церковні права, (якщо на мене наступають насильством), мене примушує звичайна єпископська присяга »

В 1623 році в Варшаві відбувся сейм, на якому виступив Лаврентій Древинський. Вимагаючи припинити переслідування православних, він сказав:
« Ми нічого не просимо, крім того, що вже більше 600 років нам належить, що, як святиню, завжди зберігали нам польські королі, що затвердили за нами і сам нинішній король своєю присягою під час свого сходження на престол і самим ділом, надавши нашому патріарху присвятити нам митрополита... У Білорусії Полоцький архієпископ 5 років вже тримає запечатаними православні церкви Орші і Могилева.

Громадяни Полоцькі і Вітебські, які не можуть мати у місті із заборони того ж архієпископа, ні церкви, ні навіть будинку для відправлення свого богослужіння, примушені по недільних і святкових днях виходити для того за застави в поле, та й то без священика, так як ні в місті, ні поблизу міста їм не дозволено мати свого священнослужителя... Нарешті, ось справа жахливa, неймовірне, варварське і люте: в минулому році, у тому ж білоруському місті Полоцьку, той же апостат-єпископ, щоб ще більше дошкулити городянам, навмисно наказав викопати з землі християнські тіла, нещодавно поховані в церковній огорожі, і викинути з могил на поживу псам, як якесь падло...
»
Проповідь Йосафата Кунцевича в Білорусії. Малюнок: І. Рєпіна (1893)

Варто відзначити, що самі прихильники католицизму й унії що наводяться у виступі відомості розцінюють як перебільшення, що межує з наклепом.

Смерть Йосафата

Приводом для розправи 12 листопада 1623 року став наказ Кунцевича заарештувати православного священика Іллю, який всупереч заборонам продовжував здійснювати богослужіння в курені за містом. Арешт був представлений як черговий акт гонінь на православних. Підбурювачі вдарили на сполох, розлючений натовп кинувся в покої Йосафата Кунцевича, і розірвали його. Закривавлене тіло архієпископа потягли через усе місто Вітебськ до Двіни, куди і скинули тіло.

Канонізація


У 1641 папа Урбан VIII підписав беатифікаційний декрет, що проголошував Йосафата Блаженним, а папа римський Пій IX в 1867 р. зарахував його до святих. Папа Римський Іван Павло II назвав Кунцевича «апостолом єднання».
__________________
Дякуйте Богу за прожитий день. За спожитий хліб, за здоров`я, і ласки які Він нам посилає.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 27.06.2011, 11:06   #56
U4EL
Активіст
 
Аватар для U4EL
 
Реєстрація: 04.06.2011
Дописи: 342
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 53
Дякую (Получено): 2
Флуда (Поставлено): 1
Флуда (Получено): 0

Типово

Роман Шухевич

Роман Шухевич народився 07 липня 1907 року в місті Краковець, Галичина, де його батько був суддею. По інших даних Роман Шухевич народився 30 червня 1907 року у Львові в будинку, що на вулиці Довбуша, 2 (колишня вулиця Войціха), і охрещений 26 липня 1907 року в Успенській церкві, що на вулиці Руській.

Навчався у Народній школі в Кам'янці Струмиловій (тепер - Кам'янка Бузька) в 1913-1917 роках.

У десятилітньому віці Роман вступив до Львівської гімназії, в якій у 1925 році здав матуру (іспит зрілості).

Саме під час навчання у Львівській гімназії Роман Шухевич активно включається у вир національно-визвольної боротьби в молодіжних націоналістичних та багатьох спортових організаціях. Прилучається до праці в молодіжній сітці УВО.

В 1925 році Роман Шухевич стає повноправним членом УВО (Української Військової Організації).

14 вересня 1926 року Романа Шухевича прийнято до Львівської Політехніки (Львівського Політехнічного Інституту), який з успіхом закінчив у 1931 році.

Паралельно із навчанням у Львівській політехніці в 1928-1929 роках закінчив старшинську школу польської армії. Згодом, інкогніто, закінчив спеціальні курси для військових старшин (офіцерів).

В 1929 році Шухевич вступає до ОУН як один із перших її членів, займаючи там довший час пост бойового референта Крайової Екзекутиви ОУН.

В 1930 році Роман Шухевич одружується з дочкою священика Наталією Березинською (1910 р.н.)

В 1933 році в Романа і Наталії народжується син Юрко.

В 1934 році попадає до концтабору в Березі Картузькій, а з нього до польської тюрми.

В 1938-1939 роках приймає активну участь в організації "Карпатської Січі" та в керівництві нею. В той час коли Сталін і Молотов дружньо спілкуються із фашистами, Роман Шухевич керує важкими боями із фашистськими військами, захищаючи Закрпатську Україну.

В 1939-1940 роках Роман Шухевич Референт Зв'язку з Українськими Землями в СССР.

В 1940-1941 роках Крайовий Провідник на Західних Окраїнах Українських Земель і член Революційного Проводу ОУН.

В 1940 році організує і очолює Український Легіон.

В 1941 році в Романа і Наталії народжується дочка Марія.

В червні 1941 року Український Легіон є єдиною українською військовою потугою на Українських Землях, котра захищає щойно створений уряд Незалежної України у Львові. Воїни Українського Легіону оволодівають важливими громадськими об'єктами у Львові та створюють умови для діяльності української влади по всій Україні.

Червень 1941 року - Львівське управління НКВД закатувало 5450 львів'ян, в тому числі, Юрія Шухевича, рідного брата Романа Шухевича. На тілі були сліди страшних тортур, котрих зазнав Юрій Шухевич: виколоті очі, відрізані вуха, поламані пальці, руки, ноги, на спині і грудях вирізаний тризуб. Над тілом свого брата Роман Шухевич поклявся до смерті захищати людей від московького диявола. І цю обіцянку він виконав.

В липні-серпні 1941 року німецькі війська арештовують керівників Українського Легіону та членів Українського Державного Правління. Відновлення України було жорстоко придушине в катівнях Гестапо.

В 1943 році Роман Шухевич обіймає посаду Головного Командира УПА під псевдом Тарас Чупринка.

В травні 1943 року рішенням ПроводуОУН Роман Шухевич стає Головою Бюра Проводу ОУН. В серпні 1943 року Третій Великий Збір ОУН затверджує його на тому посту.

В липні 1944 року Великий Збір Української Головної Визвольної Ради обрав Романа Шухевича (під псевдо Лозовський) Головою Генерального Секретаріату УГВР.

В 1945 році, коли по виході з тюрми Степан Бандера повернувся на пост провідника ОУН, Роман Шухевич під псевдо Тур обняв пост Голови Проводу ОУН на Українських Землях.

В періоді 1943-1950 років Роман Шухевич, як Головний Командир УПА (псевдо Тарас Чупринка), Голова Проводу ОУН на Українських Землях (Тур) і Голова Секретаріату УГВР (Лозовський), керує національно-визвольною боротьбою багатотисячної УПА, широкого підпілля ОУН та мільйонних мас українського народу проти німецько-гітлерівських та московсько-більшовицьких окупантів.

5 березня 1950 року Роман Шухевич загинув у бою з озвірілими московськими загарбниками в Білогорщі біля Львова.

Нагородженний званням Герой України посмертно
__________________
Хто боїться невдач-той обмежує свою діяльність.
U4EL зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 27.06.2011, 11:18   #57
karpinets2710
Передовик
 
Аватар для karpinets2710
 
Реєстрація: 08.05.2011
Дописи: 1.370
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 6
Дякую (Получено): 8
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0
Ukraine
Мій ресівер: Orton 4100C
Типово

Кирило Григорович Розумовський (18 березня 1728 — 9 січня 1803, Батурин, Чернігівська губернія) — граф, політичний і державний діяч Гетьманської України, останній гетьман України (1750—1764).
Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Життєпис

Народився в селі Лемеші Козелецької сотні Київського полку в сім’ї козака Григорія Розума. Молодший брат його, Олексій Розумовський, 1731 року завдяки чудовому голосу потрапив до придворної капели в Петербурзі й став невдовзі фаворитом Єлизавети Петрівни, а після її вступу на престол 1741 року дістав від неї високі чини камергера та генерал-поручика і 1742 року таємно обвінчався з нею. Олексій Розумовський мав великий вплив при царському дворі й домігся багатьох пільг для української старшини, сприяв відновленню гетьманства на Лівобережній Україні. Саме Олексій Розумовський 1742 року забрав свого брата Кирила в Петербург, де він виховувався під опікою О.Сумарокова та І.Єлагіна. У 1743—1745 роках Кирило Розумовський навчався в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга під керівництвом відомих вчених Ейлера та Штрубе. У червні 1744 року разом із старшим братом був удостоєний графського титулу. Після повернення з-за кордону 1745 року одержав чин дійсного камергера. Маючи гарну зовнішність, чудову освіту та приємні манери, швидко завойовує високий авторитет у царському дворі. 1746 року одружується з родичкою цариці Катериною Наришкіною. У 1746 році 18-річного Розумовського призначено президентом Петербурзької Академії наук. Йдучи назустріч проханням Олексія Розумовського та української старшини, Єлизавета Петрівна відновила гетьманство, скасоване після смерті гетьмана Данила Апостола 1734 року, і на Глухівській раді в лютому 1750 року за вказівкою цариці гетьманом Лівобережної України було обрано Кирила Розумовського.



Початок кар'єри

Кирило Розумовський народився 18 березня 1728 року в Гетьманщині, в селі Лемеші Козелецької сотні Київського полку.

За допомогою брата Олексія був викликаний з рідного села Лемеші до Санкт-Петербургу, звідки посланий був, під опікою адьюнкта Академії Наук Г. Теплова, на навчання за кордон (Німеччина, Франція, Італія), де перебував у 1743—1745 рр. Повернувшися до Петербургу, 1745 р. був призначений президентом Російської Академії Наук (1746).[1] 1746 року одружився з родичкою цариці Єлизавети, Катериною Наришкіною.

1744 року Імператриця Єлизавета Петрівна під час відвідувань Києва вибрала місце, де згодом буде збудовано Маріїнський палац за проектом Б.Растреллі саме для графа Розумовського.

Петербург, палац Кирила Розумовського на річці Мойка.


На домагання української старшини, підтриманої Олексієм Розумовським, Імператриця Єлизавета Петрівна іменним указом «Про Буття в Малоросії гетьманові за колишніми норовами і звичаями» відновила гетьманат. Кирила Розумовського обрали гетьманом на раді в Глухові (лютий 1750 р.). Однак самого Кирила на церемонії не було, він не захотів їхати із столиці в провінцію. Лише в 1751 р., за суворим наказом імператриці Єлизавети, гетьман поїхав у Глухів.

Було відновлено автономію Гетьманщини, права гетьмана поширено на Київ і Запоріжжя. Відання українськими справами в Петербурзі повернули з Сенату до Колегії закордонних справ (як це було за попередніх гетьманів).

Реформа Гетьманщини

К.Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на самостійну українську державу європейського типу. У процесі цієї перебудови виявилися дві головні політичні течії серед вищої козацької старшини. Одна з них, консервативна (речниками її були генеральний писар Андрій Безбородько й генеральний підскарбій Михайло Скоропадський), намагалася, зберігаючи традиційний козацький устрій Гетьманщини, наблизити його до шляхетського ладу Речі Посполитої. За гетьманування К.Розумовського Гетьманщину було поділено на повіти,

Палац гетьмана Кирила Розумовського в Батурині

запроваджено систему шляхетських судів — земських, ґродських і підкоморських (1760—1763), війтівські посади у великих містах передано до козацької старшини. Поширилися політичні права старшини, яка частіше брала участь у старшинських з'їздах, «зібраннях», а згодом (1763—1764) у «Генеральному зібранні» в Глухові для обговорення важливіших справ і проектів державних реформ. Термін «шляхетство» став офіційною назвою козацької старшини. Поруч з тим ішов процес обмеження прав посполитих, але одночасно було відкрито ширший доступ до старшини представникам некозацьких верств (духовенство, міський патриціат тощо).

Друга політична течія, до якої належали здебільшого представники молодої старшинської інтелігенції, що здобували часто високу освіту в Західній Європі (речником їх були брати Туманські, зокрема Василь, майбутній генеральний писар), шукала зразків для державної перебудови своєї країни на Заході й воліла встановити в Україні (в дусі освіченого абсолютизму) гетьманську монархію, спадкову в роді Розумовських, але з наданням їй певних конституційних форм парламентарного типу («Генеральні зібрання»). Ця течія набрала більшого впливу на початку 1760-х pp., коли вона 1764 року (мабуть, за згодою К.Розумовського) зробила спробу висунути свої домагання не лише в Україні, але й перед російським урядом.

Це пожвавлення українського політичного життя й думки було пов'язане з діяльністю самого К.Розумовського. Він намагався — але без успіху — дістати право дипломатичних зносин, дбав про розвиток української торгівлі й промисловості, розпочав широку програму «національних строєній» (у зв'язку з проектом перенесення столиці до Батурина — цими заходами керував Г. Теплов), реформував козацьке військо («воїнська екзерциція», за проектом полковника лубенського Івана Кулябки та інші заходи), планував відкриття університету в Батурині, сприяв розвиткові української науки (зокрема історії), літератури й мистецтва.

Останній гетьман

Меморіальна дошка на Свято-Воскресінському храмі у м. Батурин

Широка програма модернізації Гетьманщини й участь у ній К.Розумовського, а ще більше політична активізація українського шляхетства цілком розбіглася з цілями російського уряду, який ще з 1750-х pp. почав щораз більше обмежувати економічні й політичні права України (указ 1754 року про контроль над фінансами Гетьманщини; скасування індукти й евекти у 1754 р.; ліквідація митного кордону між Росією й Україною 1755 року; вилучення Києва з під влади гетьмана; передача українських справ знову у відомство Сенату і контроль над наданням урядів і маєтків гетьманом тощо).


Новий уряд Катерини II посилив централістичну політику щодо України. З другого боку, соціальна політика К.Розумовського й перетворення Гетьманщини на державу шляхетського типу поглибили соціальні суперечності, а династичні плани К.Розумовського викликали опозицію й опір з боку шляхетської аристократії. До того додалися ще великі втрати України внаслідок її участі у Семилітній війні. У цих умовах Катерина II скористалася з петиції про спадкове гетьманство в роді Розумовських, і 1764 року примусила К.Розумовського зрезиґнувати з гетьманства, за що йому зберегли становище високого достойника Російської Імперії, забезпечили велику пенсію й надали було у власність колишні гетьманські маєтки, зокрема, Батурин.

Понад 11 років (1755—1767) проводив то за кордоном, то в обох російських столицях. Наостанок таки повернувся до Батурина — прожив там останні 9 років. Тут він будує для себе розкішний палац, де збирає одну з найбагатших у Європі бібліотек.

Заповів поховати себе в склепі-мавзолеї збудованої ним на території Воскресенської церкви. Її звели на місці зруйнованого мазепинського Троїцького собору. 1927 року радянські чиновники від культури відкрили його саркофаг, забрали коштовні речі, а склеп засипали землею.

Президент Імператорської Академії наук

З дня заснування до 1741 року в академії було 4 президенти. Всі вони були німці: Л.Л. Блюментрост, Г.К. Кайзерлінг, І.А. Корф, К. Бревен. З воцарінням Єлизавети Петрівни зухвальства німців у імперії почали придушуватись. Необійшли увагою і Академію наук. Потрібно було знайти нового голову, але підходячої кандидатури не могли знайти перших 5 років правління Єлизавети Петрівни. Взагалі, вчених російського походження в тодішній Російській імперії було не надто то і багато. Ломоносову, якого відправили навчатися закордон, обіцяли посаду екстраординарного академіка, але на геніального Михайла Васильовича дивилися дещо з підозрою і призначили лише адьюнктом. Михайло Васильович був досить запальною особистістю і до своїх цілей з русифікації академії він часто не боявся говорити речі, які потрібно було тримати при собі.

Кандидатуру президента знайшли випадково. Після поїздки закордон на навчання Кирило Григорович за свідченнями сучасників став зовсім іншою особистістю. В своїх спогадах Катерина ІІ дуже схвальними відгуками висловлювалася про Кирила, говорячи, що за декілька років він став набагато освідченішим і витриманішим в своїх манерах, а ніж його старший брат. Всі при дворі були в захваті від його краси і манер.

Так як в процесі політики русифікації багато вчених, таких як Деліль, Ейлер, Геллерт, Гмелін і інші, вирішили повернутися на Батьківщину, то фактично високоосвічених людей в Російській імперії залишились одиниці. Становище Кирила при дворі сказало саме за себе. В указі від 21 травня 1746 року Кирило Григорович став Президентом Імператорської Академії наук. Головними напрямками розвитку тодішньої Академії наук були сфери математичних і природничих наук, вивчення природних багатств, географії, складу населення імперії. Але першою справою, яка стояла перед Кирилом - це створити атмосферу порядку і дисципліни, бо деякі диспути в академії приводили до бійок.

Молодому вісімнадцятирічному графу потрібна була міцна і сильна опора в Академії. Він вирішив зробити ставку на Михайла Васильовича Ломоносова, який мав суперечності в поглядах як з німцями, так і з росіянами. Перший крок до порядку, молодий гетьман втілив за рахунок створення нового штату та регламенту, який був підписаний імператрицею 27 червня 1747 року. За ним Академія була розділена на 2 частини - власне академію і університет. Академію мали складати 10 академіків і при кожному з них ад'юнкт і десять почесних членів, які працюють поза академією. Всі ад'юнкти мали бути росіянами. Вести документацію на засіданнях Академії мав конференц-секретар. В статуті вказана норма за якою академіки мали виконувати доручення урядових органів, бібліотека, кунсткамера, типографії, кнжкова лавка збережені при Академії. Річний бюджет академії складав 53298 рублів.

Наступним кроком Кирила Григоровича було вивчення історії і географії. В 1760 році розпорядженням Сенату були забов'язані всі регіональні уряди з доставки географічних відомостей для публікації великого Атласу Російської імперії. Збиралися відомості про всі церковні будівлі з метою вивчення їх історії. Тим не менше історична наука перебувала в стані "ембріону" в Російській імперії. Фактично першою дисертацією, яка дала поштовх до вивчення історії, стала праця Міллера "Происхождение имени и народа российского". В результаті дискусії, яка розгорілася навколо неї почалося вивчення даної галузі. Найбільшим противником Міллера виступав Ломоносов. З 1751 року Ломоносов почав активно займатися вивченням історії і в 1760 році видав "Краткий российский летописец".

Після 1748 року Кирило Григорович активно підтримував Ломоносова. В цьому ж році за написання оди на честь сходження на престол Єлизавети Петрівни він виклопотав премії Ломоносову в розмірі 2000 рублів. Для заохочення Ломоносова, Кирило Григорович розпорядився привезти академічну лабораторію в такий стан, щоб вчений міг спокійно займатися своїми дослідами в області хімії. Ломоносов став улюбленцем графа Розумовського і користувався його підтримкою у всіх починаннях.

Досить складна ситуація була також і з університетом, де фактично не було студентів. Для поповнення складу студентства Кирило Григорович вимагав з Невської, Московської і Новгородської семінарій кращих вихованців. Правда першим часом справи тут не ладились, бо студенти не підкорялися наказам, могли грубити керівництву... Новим ректором замість відомого Міллера було призначено Крашеннікова, який стабілізував ситуацію.

Кирило Григорович розумів, що без активного книговидання справа Академії не має сенсу, тому в 1748 році він розпорядився, щоб "переводили и печатали книги гражданского разного содержания, в которых польза и забава соединена б была с пристойным к светскому житию нравоучением".

В 1750 році після обрання Кирила Григоровича гетьманом України, він прохав імператрицю відійти від справ в Академії, але отримав відмову, тому вимушений був постійно розриватися між Глуховим і Петербургом.

Від справ Академії він фактично відійшов в 1765 році, коли його становище при дворі дещо похитнулося, через заяву Мировича, який на суді з приводу спроби визволити зі Шліссельбурзької кріпості Іоанна Антоновича з ціллю посадити останнього на престол, назвав Кирила Григоровича, як особу, яка стала ініціатором даної ідеї, що стало здивуванням як для суддів, так і для самого Розумовського. Тим не менше, офіційно на посаді Президента Академії Наук Кирило Григорович залишався до 1798 року.
[ред.]
Родина

Родився в селі Лемеші Козелецької сотні Київського полку в сім’ї козака Григорія Розума. Молодший брат його, Олексій Розумовський, 1731 року завдяки чудовому голосу потрапив до придворної капели в Петербурзі й став невдовзі фаворитом Єлизавети Петрівни, а після її вступу на престол 1741 року дістав від неї високі чини камергера та генерал-поручика і 1742 року таємно обвінчався з нею. Олексій Розумовський мав великий вплив при царському дворі й домігся багатьох пільг для української старшини, сприяв відновленню гетьманства на Лівобережній Україні. Саме Олексій Розумовський 1742 року забрав свого брата Кирила в Петербург, де він виховувався під опікою О.Сумарокова та І.Єлагіна. У 1743—1745 роках Кирило Розумовський навчався в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга під керівництвом відомих вчених Ейлера та Штрубе.
karpinets2710 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 29.06.2011, 22:42   #58
U4EL
Активіст
 
Аватар для U4EL
 
Реєстрація: 04.06.2011
Дописи: 342
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 53
Дякую (Получено): 2
Флуда (Поставлено): 1
Флуда (Получено): 0

Типово

Нестор-літописець

(бл. 1056 - 1113)

святий; письменник, літописець

Народився 1056 року в Києві.У той час, коли преподобний Антоній у
безмовній тиші печери вимолював прощення для роду людського, а блаженний
Феодосій розбудовував монастир, прийшов Нестор сімнадцятирічним юнаком
до святої обителі.

З молодих літ він явив навики в усіх чернечих чеснотах: у постійному
прагненні і дотриманні чистоти тілесної й душевної, в добровільній
бідності, глибокому смиренні, безвідмовній покорі, суворому пості,
безперервній молитві на вічних рівноангельських подвигах, яскравим
прикладом яких служили життя перших святих Печерських — Антонія і
Феодосія.

Свій постриг Нестор прийняв за ігумена Стефана (1074-1075) і згодом був
висвячений на ієродиякона. Маючи перед собою великі праведні діла двох
світил Православія, він натхненно возвеличував і прославляв Бога «в
тілесі своїм і в душі своїй».

З роками гамуючи тілесні пристрасті, чесноти його зростали, але ченцеві
хотілося зовсім звільнитися тілесної плоті і досягти абсолютної
духовності, аби стати істинним достойником Бога. Він добре пам’ятав
слова, сказані самим Господом: «Дух є Бог». Головним його послушенством
у монастирі стала книжна справа. «Велика буває користь від учення
книжного,— говорив він, — книги наказують і вчать нас шляху до
розкаяння, бо від книжних слів набираємося мудрості й стриманості...
Той, хто читає книги, бесідує з Богом або святими мужами».

Тернистий і багатотрудний свій шлях до істини Нестор яскраво і повно
висвітлив у літописних працях. Він завжди виявляє глибоку смиренність та
постійно змиряє себе, самохарактеризуючись «недостойним, грубим, ницим
та переповненим численних гріхів». Історія безпомилково розставляє свої
оцінки, а особливо — духовна.

Преподобний Нестор належить до найосвіченіших людей Київської Русі кінця
XI — початку XII століття. Окрім богословських знань, мав виняткові
здібності до історії та літератури, досконало володів грецькою мовою.

З його праць збереглися життєписи святих князів страстотерпців Бориса і
Гліба, преподобного Феодосія, перших преподобних Печерських.

Найвизначніший твір Нестора Літописця — «Повість временних літ»,
складений на основі раніше написаних літописів, архівних, народних
переказів та оповідань, з поєднанням сучасних авторові подій.

Ця виснажлива й тривала праця включала в себе й ретельну пошукову
роботу.

З метою глибшого й повнішого пізнання своєї історії преподобний Нестор у
1907 р. вирушає на пошуки першоджерел. Літописець відвідав
Володимир-Волинський та Зимненський Святогірський монастирі. Наслідком
подорожі стало включення майже в повному обсязі до «Повісті временних
літ» Волинського літопису.

Свою титанічну працю великий подвижник завершив близько 1113 року. Це був результат майже двадцятилітнього щоденного подвигу. Хроніку подій у ньому було зведено до 1110 року.

Будь-яка подія чи явище були б назавжди втрачені для нащадків, якби вони не були зафіксовані словом. Завдяки Нестору нам відкриваються немеркнучі
славні сторінки минулого, аби підтримувати й надихати наступні покоління.

Помер 9 листопада 1113 р. Цього дня православна церква вшановує пам’ять великого літописця і святого угодника Нестора.
__________________
Хто боїться невдач-той обмежує свою діяльність.
U4EL зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 08.07.2011, 21:56   #59
karpinets2710
Передовик
 
Аватар для karpinets2710
 
Реєстрація: 08.05.2011
Дописи: 1.370
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 6
Дякую (Получено): 8
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0
Ukraine
Мій ресівер: Orton 4100C
Типово

Битва на річці Калка
Битва на Калці (31 травня 1223) — бій між русько-половецькими силами з одного боку і монгольським військом з іншого на річці Калка, на території сучасної Донецької області. Закінчився перемогою монголів, які вщент розгромили русько-половецькі загони. У битві загинуло багато князів і родовитих бояр південної і центральної Русі.

Бій засвідчив перевагу монгольського військового мистецтва над європейським. Він виявився передвісником лихоліть, які спіткали Київську Русь у часи монгольського нашестя.


Передумови

У 13 столітті Київська Русь переживала період феодальної роздробленості. Центральній владі було завдано сильного удару після руйнування Києва військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського у 1169 році і смоленського князя Рюрика Ростиславича у 1203 році. Колишні північно-східні удільні князівства фактично перетворилися на самоврядні держави. Втративши роль політичного центру країни, Київ залишався релігійно-символічною столицею Русі.

У той самий час у Східній Азії набирала сили нова держава — Монгольська імперія, створена талановитим полководцем Чингісханом. У 1219 році монголи розбили середньоазійських хорезмійців і вступили у війну з половцями, які дали притулок давнішім ворогам монголів — меркітам. У 1221 році західна монгольська армія під керівництвом Джебе і Субедея захопила Хорезмійську столицю Ургенч, вторглася до Азербайджану і згодом отримала наказ перейти через Кавказ. Обидва полководці мусили вдарити по половцях причорноморських степів і повернутися додому в обхід Каспійського моря.

У 1222 році західні сили монголів рушили до Кавказу, вторглися у Грузію і завоювали її. Проте в районі річки Терек їх спинило чисельно переважаюче військо половців, косогів та аланів. Джебе і Субедей удали, що воювати не збираються і уклали з головами цих племен мир. Але коли половецькі загони повернулися у чорноморські степи, монголи вдарили у спину їхнім союзникам і підкорили собі Північний Кавказ. У вирішальній битві на Дону західна монгольська армія розтрощила основні сили половців і на початку 1223 року вторглася до Криму, де захопила Сурож. Після цього Джебе і Субедей знову повернули у степ, відкинувши на правий берег Дніпра сили половців. Останні повтікали на Русь прохати допомоги. Руський літописець так описує цю подію:
У той же рік прийшла нечувана рать: безбожні моавитяни, прозвані татарами [3], прийшли на землю Половецьку, і половці стали супроти них. Але навіть хан Юрій Кончакович, що був найбільший між усіх половців, не зміг вистояти перед ними. І побіг він до ріки Дніпра, і многі половці побиті були. А татари, вернувшись, пішли у вежі свої.
І прибігло половців багато в Руську землю, і говорили вони руським князям: «Якщо ви не поможете нам,— то ми нині порубані були, а ви завтра порубані будете». І була рада всіх князів у городі Києві, і нарадились вони так: «Лучче б нам зустріти їх на чужій землі, аніж на своїй».

Похід на «татар»

Руська дружина в поході.

Після княжої наради у Києві, галицький князь і зять половецького хана Котяна Мстислав Мстиславич, який був прозваний за свої подвиги Удатним, переконав старших Київської і Чернігівської землі виступити разом проти монголів — «татар». Деякі знатні половці на знак подяки русинам прийняли християнську віру. У похід підготувалися переважно південні і центральні князівства Русі, з дружин яких було сформовано три групи військ.
Першу київську групу очолив великий князь київський Мстислав Романович, формальний голова походу. До неї увійшли загони його сина Всеволода і зятя Андрія, князя шумського Святослава, і князя несвижського Юрія.
Другою чернігово-смоленською групою командував князь чернігівський Мстислав Святославич. Йому підпорядковувалися частини переяславського князя Михайла Всеволодовича, курського князя Олега Святославича, князів путивльського і трубчевського.
Третя галицько-волинська група була під головуванням ініціатора походу галицького князя Мстислава Удатного. До його сил входили дружини волинського князя Данила Романовича, луцького князя Мстислава Німого, Ізяслава Інгваревича і теребовльського князя Ізяслава Володимировича.

Юрій Всеволодович, великий князь суздальський з Північно-східної Русі в похід не виступив, формально виславши на допомогу руській раті свого племінника ростовського князя Василя Костянтиновича, який проте "запізнився" приєднатися до основних груп.

Місцем збору була обрано правий берег Дніпра біля острову Хортиця. Руські війська рушили до нього в квітні 1223 року, де об'єдналися із половецькими силами і галицькими вигонцями з Подунав'я:
Звідти ж, із Києва, рушили вони (князі) місяця квітня і прийшли до ріки Дніпра, до острова Варязького. І приїхала туди до них уся земля половецька, і чернігівці приїхали, і кияни, і смольняни, й інші землі. Всі ми посуху Дніпро перейшли,— так ото покрита вода була безліччю човнів. А галичани й волинці, кожен зі своїми князями, і куряни, і трубчани, і путивльці, кожен зі своїми князями, прийшли кіньми. А вигонці галицькі рушили по Дністру і ввійшли в море,— човнів же було тисяча. І ввійшли вони в ріку Дніпро, і провели човни вгору до порогів, і стали коло ріки Хортиці, на броді близ Протолчів. Був же з ними воєвода Домажирич Юрій і боярин Держикрай Володиславич [5].

У Заруба до руських князів прибули монгольські посли, пропонуючи їм союз проти половців:
Це чули ми, що ви йдете проти нас, послухавши половців; а ми вашої землі не чіпали, ні міст ваших, ні сіл ваших, ні на вас прийшли, але за волею Божею на холопів і конюхів своїх поганих половців; а ви візміть з нами мир; коли (половці) тікатимуть до вас, бийте їх звідти, а товари забирайте собі; ми ж бо чули, що і вам вони зробили багато зла; ми їх і за це б'ємо

Однак князі відмовили послам і на вимогу половців вбили їх за підозрами у шпигунстві. Довіряти монголам русини не мали підстав, оскільки знали про віроломне порушення ними договору з половцями на річці Терек 1222 року. З іншого боку, за монгольськими законами — Великою Ясою — вбивство посла було гріхом, що закликав помсту до Неба, тому війна з Руссю, яка початково не входила у плани Монголської імперії, стала неуникною. За декілька днів Субедей і Джебе вислали нове посольство, яке оголосило руським князям війну:
Ви послухали половців, а послів наших перебили; йдете проти нас, то йдіть; ми вас не чіпали, хай усім Бог (суддя)

Монгольський лучник

Цього разу русини відпустили послів і почали планувати подальші дії. Їх координування ускладнювалося через суперництво трьох Мстиславів — київського, чернігівського і галицького, які були старшими походу. Ухвали на військових нарадах приймалися не одноосібно, а згідно волі усіх князів-учасників. Мстислав Удатний, князь галицький, наполягав переправитись через Дніпро і розбити монголів на лівому березі в степу, а Мстислав Романович пропонував дати бій противнику на Дніпрі і підготуватись до оборони. Мстислав Святославич, князь чернігівський, приймав вичікувальну позицію, не пристаючи на вимоги а ні галичан, а ні киян.

Між тим біля берегів Дніпра з'явився монгольський роз'їзд, який оглядав руські човни. Мстислав Удатний вирішив атакувати його і перейшов з тисячою воїнів на лівий берег Дніпра. Разом із ним рушили волинці Данила Романовича, галицькі вигонці і підлеглі князі. Монголи були побиті, а їх рештки на чолі з командиром Гемябегом потікали до половецького кургану. Вони заховали живцем свого командира у землі, сподіваючись врятувати йому життя, але Мстислав знайшов його і передав половцям. Ті нещадно стратили полоненого.

Більшість руських князів і бояр, які вперше зіткнулися з монголами, висміювали вигляд і зброю противника, кажучи «Вони прості люди є, гірші половців». Однак досвідчений воєвода галицьких вигонців Юрій Домажирич попереджав, що монголи добре стріляють з луків і непогано б'ються

Повернувшись до стану на правому березі Дніпра, Мстислав Удатний та інші князі його війська розповіли Мстиславу Романовичу і Мстиславу Святославичу про першу переможну сутичку з «татарами», переконуючи:"Мстиславе і другий Мстиславе! Не стійте! Підемо проти них!" . Ймовірно, чернігівський князь пристав на бік галичан, тому було прийнято рішення розпочати переправу.

У вівторок 23 травня русько-половецьке військо подолало Дніпро і рушило у Половецький степ. Воно просувалося вісім днів [10]. Попереду війська йшли дружини групи галицького князя Мстислава Удатного, за ним слідували сили чернігівського князя Мстислава Святославича, а усю колону замикали загони великого князя київського Мстислава Романовича. По дорозі русинів і половців зустрічали монгольські роз'їзди, які вдаючи втечу, заманювали їх, розтягуючи їхні загони на ворожій території. Також монголи кидали своїм переслідувачам обози з худобою, яку руські воїни охоче захоплювали, уповільнюючи рух війська. Легкість з якою руські князі відганяли противника, породило безпідставне почуття переваги над ним.

Битва

Уявний план битви на Калці за Іпатіївським літописом [11](31 травня 1223 року):
1) Кияни Мстислава Романовича; 2) Чернігівці Мстислава Святославича; 3) Курчани Олега Святославича; 4) Галичани Мстислава Удатного; 5) Волинці Данила Романовича; 6) Половці Яруна; 7) Монголи Субедея і Джебе; 8) Бродники Плоскині.

31 травня 1223 року русько-половецька армія вийшла на річку Калку. Там їх зустріла монгольська сторожа, яка у запеклому бою з руськими передовими частинами убила воєводу Івана Дмитрійовича та інших двох командирів авангарду, і відступила за річку.

Оскільки першими до Калки дісталися частини Мстислава Удатного, прибічника активного наступу, вони швидко переправилися через ріку. Як повідомляє літописець це рішення було самовільним, бо галицький князь не узгодив своїх дій із чернігівськими і київськими князями — «через зависть, бо велика незгода була меж ними». За наказом Мстислава першими переправилися волинці Данила Романовича, а згодом й інші полки. Сам Мстислав подолав річку останнім і разом з половцями хана Яруна вийшов на розвідку.

За Калкою на русько-половецьку рать чекало добре підготовлене монгольське військо. Його командири Джебе і Субедей побачили, що сили противника діють некоординовано, і розпочали наступ. Мстислав Удатний помітив монголів, але було запізно — його сили не були приготовлені до бою. Він кинув на наступаючих половeцькі загони, а сам повернувся до своїх дружин, наказавши якомога швидше озброїтися. Чернігівські і київські полки за Калкою не були сповіщені про початок битви.

Потужній натиск монгольської кінноти зруйнував половецькі порядки. Ярун і його сили кинулися тікати до табору Мстислава, посіявши паніку серед галицько-волинських військ. Потоптані відступаючими половцями, русини не встигли зайняти бойові позиції. У такій ситуації їм довелося прийняти на себе удар монголів. Спочатку частини Мстислава Удатного міцно трималися. Їм на підмогу підійшли чернігівські сили Мстислава Святославича і русини змогли розбити першу хвилю атакуючих. На початку битви відзначилися дружини волинців Данила Романовича і курчан Олега Святославича. Літописець, учасник походу, так описує ті події:
Коли зіткнулися війська між собою, то Данило виїхав наперед, і воєвода Семен Олуйович, і воєвода Василько Гаврилович. Ударили вони в полки татарські, і Василько був збитий з коня, а сам Данило поранений був у груди. Але через молодість і одвагу він не чув ран, що були на тілі його,— був бо він віком вісімнадцяти літ, [13] був бо він сильний,— і Данило кріпко боровся, побиваючи татар. Мстислав Ярославич Німий, бачивши це і подумавши, що Данило збитий був, помчав і сам між них, бо був той муж дужий, і тому, що він був родич Романові, із племені Володимира, на прозвище Мономаха. Він бо, велику приязнь маючи до отця його; йому й поручив по смерті свою волость — оддав князю Данилові.
Татари ж утікали, а Данило побивав їх своїм військом, і Олег Святославич курський.

Долю битви вирішили монгольські підкріплення, які атакували галицько-волинські і чернігівські групи військ Мстислава Удатного і Мстислава Святославича. Русини не встояли перед вправними монгольськими лучниками і почали тікати до Дніпра.
Кріпко вони билися, але інші полки татарські зіткнулися з ними, і за гріхи наші руські полки було переможено. Данило, бачивши, що все сильніше в битві налягають вороги і стрільці їх стріляють сильно, повернув коня свого на втечу — через те, що кинулися за ним противники. І коли він біг, то захотів води, і, пивши, відчув рану на тілі своєму,— в битві не помітив він її через силу й мужність віку свого.

Атака монгольських лучників (сучасна реконструкція, святкування з нагоди 800-річчя заснування Монгольської імперії).

Тим часом основі полки великого князя київського Мстислава Романовича залишалися осторонь самогубного бою. Бачучи відступ чернігівських і галицько-волинських полків, він поспіхом зайняв кам'янисте місце на горі над Калкою і спорудив там навколо свого стану укріплений «город» з частоколом. Частина монголів під командуванням Цигирхана і Тешюхана обложила позиції киян, а решта пустилася навздогін відступаючим русинам і половцям. У погоні монголи убили князя янівського Святослава, Ізяслава Інгваровича, князя шумського Святослава, чернігівського князя Мстислава Святославича із сином Васильком, князя несвизького Юрія та багато бояр і простих воїв. Врятуватися змогли лише деякі половці, які потікали першими, та князі і бояри галицько-волинської групи. Мстислав Удатний добравшись зі своїми людьми до Дніпра, відвів човни від лівого берега, щоб монголи не переправилися на правий, і щодуху подався до Галича. Під час втечі деякі дружинники і прості руські вої були пограбовані своїми ж союзниками — половцями.

Хоча основні русько-половецькі сили були розбиті, Мстислав Романович і його київська дружина боронилася в укріпленому «городі» ще три дні. Разом із ними опір монголами чинив князь Андрій, Мстиславів зять, і князь дубровицький Олександр. Противник ніяк не міг здобути укріплення, тому пішов на хитрість. Монголи запропонували русинам переговори про здачу і відправили до великого князя київського послом воєводу Плоскиню, командира союзних монголам бродників. Князям було обіцяно помилування в обмін на грошовий викуп і здачу «города». Коли ж ті прийняли умови і вийшли з укріплень, бродники зв'язали їх і передали монголам. Дружина і воїни укріплення були вирізані. Самих князів монголи поклали під дерев'яний помост і розчавили, влаштувавши на ньому святковий бенкет.
…а у города того залишились два (татарські) воєводи Цигиркан і Тешюкан на Мстислава і зятя його Андрія і на Олександра Дубровицького: бо було два князя з Мстиславом. Тут ж бродники з татарами були, і воєвода їхній Плоскиня, і той окаянний цілував хрест чесний Мстиславу і обом князям, що їх не уб'ють, але відпусьтять за викуп, і збрехав окаянний: передав їх, зв'язавши, татарам; а город взяли і людей посікли і тут кістьми пали; а князів вони задавили, поклавши під дошки, а самі зверху сіли обідати, і так життя їх (князів) скінчилось. [14]

Наслідки

Монгольський воїн з трофеями, здобутими у боях.

У битві на Калці монголи вперше зіткнулися з руськими методами ведення війни. Вимотана боями у Середній Азії і Кавказі, армія Субедея змогла розбити відбірні руські полки Мстислава Удатного, уславленого перемогами над поляками, угорцями і половцями. Цей бій засвідчив перевагу східноазійських військових традицій над середньовічними європейськими — єдиноначалля над колегіальним командуванням, колективної дисципліни над індивідуальним героїзмом, вишколених лучників над важкою кавалерією і піхотою. Ці тактичні відмінності стали запорукою монгольського успіху на Калці, а згодом і блискавичного завоювання Східної і Центральної Європи.

Тогочасних даних про втрати обох сторін у битві на Калці немає. Руські літописці подають лише кількість загиблих князів і воїнів київських дружин, з якої можна уявити величину поразки руського війська:
Мстислав (Романович) старий добрий князь тут убитий був, і другий Мстислав (Святославич), і інших князів тридцять убито було, а бояр та інших воїв многое-множество, говорять бо лише киян одних загинуло на битві тій десять тисяч. І був плач і туга на Русі, і по всій землі чули цю біду [15].

Для монголів битва на Калці була однією з рядових битв, які вони провели у Китаї, Середній Азії чи Кавказі. Після неї загони Субедея і Джебе зруйнували руське місто Новгород-Святополчий і, перейшовши річку Донець, вирушили додому по правому березі Волги. Проте неподалік міста Сувар, на переправі через Волгу, їх атакували волзькі булгари. Монголи були змушені відступити, втративши полководця Джебе, і відійшли до Середньої Азії. На Великому Курултаї на берегах річки Сирдар'я Субедей особисто доповів Чингісхану подробиці кавказько-причорноморського походу.

Для Русі ж бій на Калці обернувся катастрофою, «якої ото не бувало ніколи».[12] Історичний центр країни — південні і центральні руські землі втратили своїх володарів і військо. За п'ятнадцять років до початку монгольського нашестя на Русь ці території так і не змогли відновити свого потенціалу. Замість них зросла роль північно-східного Володимиро-Суздальського князівства, яке не брало участі у битві на Калці та зберегло свої кадри для розвитку власної держави, а також західного Галицько-Волинського князівства, майбутній правитель якого Данило Романович, один із небагатьох уцілілих учасників бою, зміг об'єднати ослаблену південну Русь зі стольним градом Києвом під своєю рукою перед початком монгольського вторгнення.
karpinets2710 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 11.07.2011, 20:28   #60
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 47
Дописи: 646
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 40
Дякую (Получено): 71
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0

Типово

Левко́ Григо́рович Лук'я́ненко

(*24 серпня 1928, с. Хрипівка, Городнянського району, Чернігівської області) — український політик та громадський діяч, народний депутат України. Багатолітній в'язень радянських тюрем і таборів. Письменник.
1944 призвали до війська. Служив в Австрії, на Кавказі в м.Орджонікідзе, Нахічевань. У 1951—1953 вступив у комсомол, у партію. 1953 вступив на юридичний факультет Московського університету. 1954 одружився. Вів активне громадське життя. До 1956 зрозумів, що обраний ним шлях помилковий, призупинив свою громадську діяльність і вирішив з 1957 орієнтуватися на підпільну боротьбу.

У вересні 1958 за розподілом був спрямований штатним пропагандистом райкому партії в Радехівський район Львівської області, де й поселився з дружиною. Робота була пов'язана з постійними поїздками по селах району. Він бачив, як людей заганяли в колгоспи, знищували цілі хутори. Разом зі Степаном Віруном і Василем Луцьківим вирішили створити підпільную партію Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС).

У середині 1959 переїхав до Глинянського району і, щоб мати більше вільного часу, з райкому перевівся в адвокатуру. Тут він знайшов однодумців І. Кандибу та А.Любовича.

7 листопада 1960 у Львові відбулася перша, організаційна зустріч, на якій обговорили програму. Оскільки програма була дуже жорстка і гостра, вирішили її знищити, а до наступної зустрічі, яка мала відбутися 22 січня 1961, доручили Лук'яненку скласти нову, м'якшу. Але 21 січня 1961 були заарештовані І. Кандиба, С.Вірун, В.Луцьків, А.Любович і Лук'яненко, пізніше І.Кіпиш та І.Боровницький.
[ред.] Засудження

У травні 1961 Львівський обласний суд засудив Лук'яненко до розстрілу за ст. 56 ч. 1 і 64 КК УРСР. Звинувачення було побудоване на першому проекті програми УРСС. Винуватили в тому, що він «з 1957 виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл 15-ма р. позбавлення волі. Інші дістали терміни від 10 до 15 р. позбавлення волі.

Кару відбував у Мордовії, з 1967 три роки у Владимирській тюрмі, потім знову в Мордовії. 1966 в Мордовські табори прибувала нова генерація політв'язнів — шестидесятників. Вони вели боротьбу з адміністрацією таборів за фактами грубого порушення законодавства і прав в'язнів. Дані про цю боротьбу стають відомими світовій громадськості. Лук'яненко бере в цій боротьбі активну участь. Щоб посилити ізоляцію, 500 найактивніших політв'язнів переводять у Пермські табори. У 1974 за організацію страйку Чусовський районний суд засудив трьох ініціаторів, у тому числі Лук'яненка, до тюремного ув'язнення у Владимирській тюрмі.

9 листопада 1976, на пропозицію Миколи Руденка, увійшов до складу Української Гельсінкської групи (УГГ), підписує всі документи УГГ. Лук'яненко пише звернення до Бєлградської наради 35 країн з приводу дискримінації українців, зокрема, права на еміграцію. Виступив на захист художника П. Рубана, написав статтю «Зупиніть кривосуддя!». Радіо «Свобода» передало його нарис «Рік свободи».

12 грудня 1977 Лук'яненко заарештований. Розуміючи, що його чекає в майбутньому, оголосив голодування, відмовився давати показання, також відмовився від громадянства. 17-20 червня 1978 Лук'яненко засуджений Чернігівським облсудом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР до 10 р. позбавлення волі і 5 р. заслання та визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

Карався в таборі особливо суворого режиму в сел. Сосновка в Мордовії. Разом з іншими політв'язнями продовжує боротьбу, готує і передає на Захід інформацію. У лютому 1980 всіх в'язнів особливого режиму, в тому числі Лук'яненка, переводять у спеціально збудовану тюрму в с. Кучино Пермської області, за 200 м від 36-ї зони.

13 грудня 1986 Лук'яненко з Кучино перевозять у Пермську пересильну тюрму, а звідти в Чернігівську, де з ним понад місяць «працював» слідчий КДБ. Повернули в Кучино. 8 грудня 1987 етапували на заслання в с. Березівка Парабельського району Томської області.
Політична діяльність після звільнення

У березні 1988 заочно обраний головою відновленої УГГ, яка 07.07 діє як Українська Гельсінкська Спілка (УГС). 23 квітня 1988 запропонували виїхати за кордон, та він відмовився, бо бачив, що ситуація в країні змінюється, вимальовується перспектива створення політичної партії. Указом ПВР від 30 листопада 1988 Левко Лук'яненко помилуваний, звільнений із заслання. На початку 1989 повертається в Україну.

У квітні 1990 на установчому з'їзді УГС обраний головою створеної на її базі Української республіканської партії. У березні обраний депутатом ВР України ХІІ(І) скликання від Залізничного в/о № 196, Івано-Франківська область. Був членом комісії з питань законодавства і законності, заступником голови Народної Ради. Лук'яненко — автор Акта про незалежність України від 24 серпня 1991 р., балотувався на посаду Президента України.

У травні 1992 склав повноваження депутата і залишив посаду голови УРП у зв'язку з призначенням Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді. У листопаді 1993 через незгоду з політикою уряду України подав у відставку і повернувся в Україну.

Народний депутат України ІІ скликання від Нововолинського в/о № 68, Волинська область.

У 1998-99 Лук'яненко один з керівників «Національного фронту», що об'єднує праві націоналістичні партії. У 1988 р. очолив Українську гельсінську спілку, яка згодом трансформувалася в Українську республіканську партію. З листопада 1993 до червня 1994 — голова передвиборного демократичного об'єднання «Україна». З травня 1992 — почесний голова УРП.

Народний депутат України IV скликання від блоку Юлії Тимошенко, № 5 в списку. Член Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, Член Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України для аналізу стану справ у Збройних Силах України, ходу їх реформування, узагальнення проблем, які є у цій сфері. Член групи з міжпарламентських зв’язків з Королівством Малайзія.

Народний депутат України V скликання від блоку Юлії Тимошенко, № 6 в списку. Голова підкомітету з питань жертв політичних репресій Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (з 07.2006), член фракції «Блоку Юлії Тимошенко» (з 05.2006). Склав депутатські повноваження 15.06.2007 і відмовився від висування на позачергових виборах-2007, пославшись на поважний вік.

Володіє англійською, польською, німецькою мовами.
__________________
Дякуйте Богу за прожитий день. За спожитий хліб, за здоров`я, і ласки які Він нам посилає.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Відповідь

Закладки

Параметри теми
Параметри перегляду

Ваші права у розділі
Ви не можете створювати теми
Ви не можете писати дописи
Ви не можете долучати файли
Ви не можете редагувати дописи

BB-код є Увімк.
Усмішки Увімк.
[IMG] код Увімк.
HTML код Вимк.

Швидкий перехід

Схожі теми
Тема Автор Розділ Відповідей Останній допис
"Правдиві" байки рибалок і мисливців sat-prof Відпочинок (природа,риболовля) 14 30.05.2018 14:55
Цей день в історії slavon Відпочинок (природа,риболовля) 178 17.06.2017 19:39
Про перехід України на цифрове ТБ (обговорення та запитання) Roma&XP SAT - новини,українські телеканали 109 16.02.2017 20:58
Майбутнє сат-тв на теренах УКРАЇНИ sat-prof Загальний розділ! 8 07.08.2011 00:31


Часовий пояс GMT +3. Поточний час: 17:31.


vBulletin 3.8.4 ; Переклад: © Віталій Стопчанський, 2004-2010
Львівський форум