SAT
шарінг
Форум - Супутникового телебачення SAT-PROF  

Назад   Форум - Супутникового телебачення SAT-PROF > Вітальня - SaT-PRoF.CoM.Ua > Офтопік (теревеньки)

Примітки

Створення нової теми Відповідь
 
Параметри теми Параметри перегляду
Старий 13.06.2011, 13:30   #41
U4EL
Активіст
 
Аватар для U4EL
 
Реєстрація: 04.06.2011
Дописи: 342

Типово

Михайло Грушевський

«Народність і територія стрілися саме на порозі історичного життя нашого народу і утворили першу підставу його розвою»
М. Грушевський



Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) – історик, науковець, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, громадський та політичний діяч.

Народився Михайло Грушевський в м. Холм (нині м. Хелм, Польща). З часом його родина переїхала на Кавказ, де Михайло навчався у 1-й Тифліській класичній гімназії. У 1890 р. він закінчив історичне відділення історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира. В університеті М. Грушевський працював під керівництвом Володимира Антоновича. За успіхи в науковій роботі його залишили на кафедрі для подальшої наукової та педагогічної роботи як професорського стипендіата. У травні 1894 р. він захистив магістерську дисертацію і отримав ступінь магістра. Того ж року за рекомендацією

В. Антоновича М. Грушевського призначили на посаду ординарного професора кафедри всесвітньої історії Львівського університету.

Саме у Львові М. Грушевський розпочав активну науково-організаторську діяльність. Своєю діяльністю М. Грушевський сприяв переходові української науки в Східній Галичині від поодиноких індивідуальних історичних пошуків до організованого, колективного й систематичного вивчення історії України. Крім того, М. Грушевський був першим, хто звернув увагу на проблему підготовки наукових кадрів. Він створив власну наукову школу, до складу якої входили історики І. Крип’якевич, В. Герасимчук, С. Томашівський, І. Джиджора,
М. Кордуба, І. Кревецький, О. Терлецький.

Працюючи у Львові, М. Грушевський написав численні наукові праці та видав томи документів з історії України. Це дало йому підстави опублікувати у 1904 р. в Санкт-Петербурзі статтю «Звичайна схема руської історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», де він виклав концепцію самостійного історичного розвитку українського народу, окремішного від своїх сусідів як походженням, так і політичним, економічним та культурним життям. Реалізовані ці ідеї були в багатотомному виданні «Історія України-Руси» - найбільшій науковій праці вченого.

Окрім наукової діяльності М. Грушевський активно займався громадсько-політичними справами. Він був одним із засновників Української національно-демократичної партії (1899). Підтримував ідею автономії українських земель у складі Австро-Угорщини.

Після революції 1905-1907 рр. М. Грушевський переніс свою діяльність до Києва. Тут ним було створено Українське наукове товариство (УНТ) і розпочалася праця над «Записками Українського наукового товариства в Києві». У вересні

1907 р. М. Грушевський увійшов до складу позапартійного українського громадського об’єднання – Товариства українських поступовців, яке стало єдиною до 1917 р. українською організацією ліберального спрямування.

В ніч з 3 на 4 березня 1917 р. під тиском революційних подій в Росії в Києві утворилася Українська Центральна Рада (УЦР). Період існування та діяльності Центральної Ради став періодом найвищого злету політичної, громадської та державної діяльності М. Грушевського. Він став головним ідеологом української революції, творцем її концепції й разом з УЦР пройшов шлях від вимог обмеженої національно-територіальної автономії до становлення самостійної України.

Центральна Рада діяла протягом 14 місяців. Першим Універсалом було проголошено автономію України в складі Російської федеративної республіки. Згідно з Другим Універсалом Центральна Рада почала розробку закону про автономний устрій України. Третім Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, а 22 січня 1918 р. Четвертим Універсалом — повну політичну незалежність та суверенітет української держави. Під керівництвом М. Грушевського урядом УНР приймалися важливі рішення про державні атрибути, а також здійснювався конституційний процес. Він особисто брав участь в розробці Конституції УНР, яка була прийнята 29 квітня 1918 року. Однак цьому документу не судилося бути втіленим, бо того ж самого дня в Києві стався державний переворот на чолі з П. Скоропадським і М. Грушевському довелося перейти на нелегальне становище. Ліквідація УЦР поклала край державній діяльності М. Грушевського. У підпіллі він здебільшого займався науковою працею, брав участь в обговоренні питання про заснування Української академії наук, однак від пропозиції П. Скоропадського очолити новостворену академію відмовився.

У лютому 1919 р. М. Грушевський переїхав до м. Кам’янець-Подільського, а потім до м. Станіслава (нині м. Івано-Франківськ). У березні того ж року емігрував до Праги, потім до Відню. В еміграції М. Грушевський продовжував свою публіцистичну та наукову діяльність. Крім того, він долучився до створення міжнародної організації – Комітету незалежної України, яка інформувала світову громадськість про політичні цілі українського народу, а також заснував у Празі Український соціологічний інститут.

У грудні 1923 р. М. Грушевського заочно було обрано академіком кафедри історії українського народу Всеукраїнської Академії наук України (ВУАН), а на початку березня 1924 р. за дозволом ЦК КП(б)У вчений повернувся в Україну, де розгорнув активну діяльність в напрямку розбудови радянської історичної науки. Зокрема, він розробив проект Українського історичного інституту та Інституту для досліду пережитків примітивної культури і народної творчості України (1928); прагнув перевести з Праги до Києва Український соціологічний інститут. В цей час історик продовжував працювати над своїми фундаментальними працями – «Історія України-Руси» та «Історія української літератури».

На жаль, з осені 1929 р. почався погром історичних установ, створених М. Грушевським. Одночасно почалася огульна критика історичних та політичних поглядів вченого. 7 березня 1931 р. М. Грушевський переїхав до Москви, а 23 березня його заарештували та звинуватили у керівництві неіснуючою контрреволюційною організацією «Український національний центр». Він визнав себе винним і невдовзі його звільнили з-під арешту. Однак здоров’я М. Грушевського та його моральні сили були підірвані.

У жовтні 1934 р. він поїхав лікуватися до одного з кісловодських санаторіїв. Несподівано вчений захворів і невдовзі після операції помер. Його тіло було перевезене до Києва та поховане на Байковому цвинтарі.

Михайло Грушевський — це вчений світового рівня, творча спадщина якого близько двох тисяч праць з історії, історіографії, соціології, літератури, етнографії, археології, фольклору. Він показав, що еволюція людства, попри всі складнощі, має тенденцію до встановлення справедливого демократичного ладу. Влада у державі має належати особам, обраним народом на демократичних засадах, працювати для народу, спиратися на волю його більшості. Очоливши Центральну Раду, він був глибоко переконаний, що нова українська державність має базуватися на принципах демократії і закону. Своєю працею М. Грушевський закладав міцні підвалини української державності.
__________________
Хто боїться невдач-той обмежує свою діяльність.
U4EL зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 15.06.2011, 10:14   #42
karpinets2710
Передовик
 
Аватар для karpinets2710
 
Реєстрація: 08.05.2011
Дописи: 1.370
Ukraine
Мій ресівер: Orton 4100C
Типово

Іван Богун

Іван Богун походив з української шляхти. Учасник визвольних повстань у 1637-38 років. Брав участь у Азовському сидінні, зокрема, керував тоді одним із козацьких загонів, який прикривав Борівський перевіз через річку Сіверський Донець. Протягом 40-х років XVII століття Богун вів звичайне для реєстрового козака життя, брав участь у військових походах проти кримських татар і обороняв українські землі від набігів останніх. записаний до реєстру 1649 р. серед товариства Війська Запорозького, включеному до складу гетьманського Чигиринського полку.
[ред.]
Хмельниччина

Іван Богун виводить козаків з оточення під Берестечком у 1651 році.

З початком у 1648 році Визвольної війни українського народу Богун став одним із сподвижників гетьмана Богдана Хмельницького, і згідно «Реєстру Війська Запорізького 1649 року» він значився серед козаків Чигиринського полку, в його сотні був записаний «кадровий резерв» Хмельницького як прості козаки (зокрема серед них М.Криса який був серед заручників у поляків в битві під Жовтими водами). Треба додати що народна дума згадує про нього як одного із чотирьох керівників повстання з самого початку (серед них ще Максим Кривоніс, Мартин Пушкар та Михайло Борохович). Згодом,1650 році, за добрі організаторські здібності та військовий талант Богуна було призначено кальницьким полковником.

В 1651 році Богун вів бої на Брацлавщині проти загонів Калиновського та Лянцкоронського. У боях під Вінницею в березні 1651 року Богун вперше найбільш масштабно проявив свої здібності воєводи, заманивши в ході бою польську кінноту на Південний Буг, де крилаті гусари потрапили до завчасно підготованої пастки. Тут же Богун проявив значну особисту хоробрість, очолюючи сміливі нічні вилазки з козацького табору. В кінцевому підсумку Богун втримав свої оборонні позиції під Вінницею і після підходу основних сил української армії змусив коронне військо відступити. В подальшому, переслідуючи польські загони, полк Богуна брав участь у штурмі Кам'янця-Подільського (29 квітня — 1 травня 1651 року), а в середині травня його козаки оволоділи Корцем.

Важливою сторінкою кальницького полковника стала Берестецька битва, в якій Іван Богун проявив себе розсудливим полководцем в найтрагічніший момент бою. Саме його було обрано наказним гетьманом в оточеному поляками козацькому таборі 30 червня 1651 року. Богун виправдав покладені на нього сподівання, вивів із оточення основні сили українського війська.

Бій Богуна з Чернецьким під Монастирищем у 1653 (Микола Самокиш).

В березні 1653 року загони Богуна виступили проти армії Стефана Чарнецького, який, захопивши Липовець, Погребище та інші міста, рухався вглиб України. Зайнявши оборону в Монастирищі, Богун тривалий час відбивав атаки значно переважаючих сил коронної армії та робив дошкульні вилазки з міста. Так і не досягши успіху, війська Чарнецького, який під Монастирищем сам зазнав поранення, змушені були відступити.

Цього ж 1653 року Богун разом із Тимошем Хмельницьким водив козацькі полки в похід на Молдавію, де було розгромлено армію Георгіци та його союзників. Після загибелі в Сучаві Тимоша (5 листопада 1653 року), Богун повернувся з військом в Україну.

В кінці 1653 року та протягом 1654—1655 років кальницький полковник практично безперервно вів бойові дії проти коронної армії та татарських загонів на Брацлавщині та Уманщині.

В грудні 1656 року Богун в якості одного із керівників козацького корпусу під командою наказного гетьмана Антона Ждановича вирушив у похід проти військ Речі Посполитої. Українські війська разом із союзними арміями Семиграддя та Швеції протягом першої половини 1657 року пройшли Західною Україною та Польщею, здобувши при цьому Краків, Брест та Варшаву, хоча в кінцевому рахунку й змушені були відступити в Україну влітку 1657 року.
[ред.]
Руїна

В політичному спектрі Української козацької держави Іван Богун займав місце постійного опозиціонера. Зокрема, він досить рішуче виступив проти укладення Богданом Хмельницьким Білоцерківського договору (28 жовтня 1651), засуджуючи при цьому політику поступок Польщі і зменшення козацького реєстру. У 1654 році Богун був у числі противників курсу Хмельницького на союз із Москвою. Він, разом з Іваном Сірком, Петром Дорошенком та інш., виступав проти підписання Переяславської угоди, й, не склавши присяги російському цареві, згодом очолив антимосковську старшинську опозицію.

Після смерті Б. Хмельницького (27 липня 1657 року) Іван Богун підтримував курс Івана Виговського та Юрія Хмельницького на унезалежнення від Москви української зовнішньої та внутрішньої політики, але й крен в інший бік вказаних гетьманів — на зближення із Польщею чи Туреччиною теж викликав спротив кальницького полковника. Зокрема, Богун відмовився підписувати укладений Виговським Гадяцький договір (6 вересня 1658 року). А в 1660 році Богун виступив проти Слободищинського трактату, підписаного Юрієм Хмельницьким.

У 1662 році кальницький полковник Богун був ув'язнений поляками і відправлений до Мальборка. Він був звільнений Яном Казимиром в обмін на участь у поході на Лівобережну Україну. Але згодом Богун був звинувачений у зносинах з москалями та урядом Івана Брюховецького і вбитий поблизу Новгород-Сіверського 17 лютого 1664 року. Похований під Новгород-Сіверським.

Мав сина Григорія і внука Леонтія.
[ред.]
Оцінки

Пам'ятна монета номіналом 10 гривень випущена в обіг 6 вересня 2007 року. Реверс.
Олена Теліга «Сила через Радість»

(Відчит, виголошений в Українській Студентській Громаді в Варшаві, 15червня 1937 р. (фрагмент))
« Кожний хто читав трилогію Синкевича був на довгий час полонений Богуном. „Бути таким, як він!” Про це мріяли сотні юнаків , з захопленням вдивляючись в пориваючу постать, яку навіть перо чужинця не хотіло викривати. „ Хай будуть такими, як він!” — проносилося в думках не однієї дівчини. Богун є непереможно захоплюючий своєю яскравою фантазією, нестримною сміливістю і безоглядністю в бою, і таким лицарським відношенням до жінки, якого мусів вчитися у нього не один з висококультурних українців нашого віку, що вважає чемність до жінки за прикмету слабості, негідну мужчини.

Богун був тим героєм, якого неспокійний дух живе і досі і пекучим вогнем вривається в душу молоді. Він був найяскравішим представником типу тогочасних українців, що зі сміхом зустрічали небезпеку, не розв'язували вузли, а розрубували їх, не жебрали, а здобували, що вважали потрібним здобути. Безперечно той тип міг мати тисячі вад, що їх не має пересічна людина, може, бракувало багато чеснот, але він — і йому подібні — дали нам ту гостру емоцію, яку відчуваємо, читаючи вищезгаданого автора, як ціла будова світу з яким вони боролися, в крові й болоті лежала біля їхніх ніг…
karpinets2710 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 15.06.2011, 11:54   #43
karpinets2710
Передовик
 
Аватар для karpinets2710
 
Реєстрація: 08.05.2011
Дописи: 1.370
Ukraine
Мій ресівер: Orton 4100C
Типово

Іван Брюховецький

Iван Брюховецький народився біля Диканьки на Полтавщині. Дмитро Дорошенко називає його «не натуральним русином». Яким Сомко взагалі називав Брюховецького поляком.

Вперше він згадується в реєстрі Чигиринської сотні. Був старшим слугою (конюшим) у резиденції Богдана Хмельницького та виконував деякі дипломатичні доручення гетьмана. У 1659 р. Брюховецький під час гетьманських виборів їздив на Запоріжжя, щоб схилити запорожців підтримати кандидатуру Юрія Хмельницького. Незабаром Юрій став гетьманом, але Брюховецький покинув його. Він розумів, що молодий і бездарний новий гетьман не допоможе йому досягти високого чину. Залишившись на Запорізькій Січі, Брюховецький був обраний кошовим отаманом, а згодом і «кошовим гетьманом» (1659—1663 рр.).

Тим часом Юрій Хмельницький виявився недбалим гетьманом. У складних обставинах він розгубився, не дотримав присяги цареві, відновив Гадяцьку угоду 1659 року, за якою Україна шукала захисту Польщі. Цей вчинок викликав невдоволення лівобережних полків, і вони відмовилися слухати Юрія, заявивши, що хочуть мати нового гетьмана, вірного цареві. 1663 р. цар видав указ про вибори нового гетьмана.
[ред.]
Обрання гетьманом

Іван Брюховецький, будучи вмілим оратором, висунувши соціальні лозунги (зменшити податки, обмежити старшинське землеволодіння), став кандидатом на гетьманство. У червні 1663 р. у Ніжині на Чорній раді, тобто участь у якій брали не тільки козаки, але й усі інші стани держави, під тиском московського війська на чолі з Д. Великоганіним Івана Брюховецького було обрано гетьманом Лівобережної України. Інших претендентів на гетьманську булаву (Яким Сомко, ВасильЗолотаренко) та їхніх прихильників було на місці заарештовано московітами й після страчено.
[ред.]
Вірна служба Москві
[ред.]
Боротьба з Польщею

Три роки Іван Брюховецький провів у війнах з поляками та правобережним гетьманом Павлом Тетерею, проводячи відверто промосковську політику. У 1663—1664 рр. козаки відбили останню спробу поляків захопити Лівобережжя. Король Ян Казимир із великими силами оточив Глухів, але зазнав поразки від козаків і російських військ. Спроби Брюховецького скорити собі Правобережжя зазнали невдачі, хоча він на якийсь час захопив Канів, Черкаси й Білу Церкву. Іван Брюховецький спустошував й інші міста, але взяти Чигирин йому не вдалося, і під натиском козаків Тетері та поляків він відступив за Дніпро.
[ред.]
Зречення Переяславських статей

Тим часом Іван Брюховецький не виправдав сподівань українського народу в проведенні внутрішньої політики, розв'язанні соціальних питань. Відразу після обрання гетьманом Брюховецький уклав з Московською державою Батуринські статті 1663 р., які надавали Москві більше влади, ніж це було встановлено Переяславськими статтями.

Нова старшина в жадобі збагачення й утисках народу перевершувала своїх попередників. Отже, у боротьбі за булаву Іван Брюховецький тільки прикривався народними інтересами й прагненнями. Ставши гетьманом, він одразу ж забув про все. Тепер свою булаву він намагався тримати за допомогою страху та жорстокостей. Найменший протест закінчувався конфіскаціями, ув'язненнями, стратами. Він жорстоко покарав і ті міста, що мусили здатися королеві Яну Казимиру. В зв'язку з цим популярність гетьмана швидко падала й він бачив свій кінець з боку собі подібної старшини. Щоб захиститись од народного гніву, Брюховецький задумав зміцнити свою владу за допомогою царя. 1665 р. разом із багатьма іншими полковниками він прибув до Москви (вперше для українських гетьманів), де їх шанобливо зустріли.

У грудні 1665 р. Іван Брюховецький підписав Московські статті 1665, які значно обмеживши державні права Гетьманщини, посилили її адміністративну і фінансову залежність від Московського царства.

Там же гетьман одружився з дочкою московського боярина, сам одержав боярське звання, як і полковники, що його супроводжували. Тепер він підписувався так: «Вашего царского пресвитлого величества благодетеля мого милостивого боярин й гетман верного войска вашего царского вирньїй холоп й найнижший подножок пресвитлого престола, пресвитлого величества запорозкого Ивашка Брюховецкий». У володіння Брюховецькому було передано Шептаківську волость на Чернігівщині.

На початку 1666 р. Брюховецький повернувся в Україну, де за допомогою генерального підскарбія Романа Ракушки-Романовського реформував фінансові справи держави.

Iван Брюховецький на українській марці
[ред.]
Посилення московської влади

Дуже скоро промосковська політика Івана Брюховецького принесла важкі наслідки для України. Майже у всіх великих українських містах розмістилися російські гарнізони, значно розширилися права царських воєвод, які зосередили в своїх руках ряд військових і фінансових функцій (наприклад збирання податків в царську казну, заготівля хліба для утримання московських військ, грошові збори з українських купців тощо).

У 1666 р. було проведено майновий перепис населення Лівобережної України для визначення розмірів оподаткування. Все це викликало величезне незадоволення українського населення московською адміністрацією і особливо гетьманом, який призвів до її появи в Україні. Навіть та частина православного духовенства, яка підтримувала раніше промосковську орієнтацію гетьманів, відкрито запротестувала проти зростання московського впливу. Становище Брюховецького та його прибічників ставало небезпечним
[ред.]
Спроба очолити повстання проти Москви
[ред.]
Антимосковський рух після Андрусівського договору.

Під впливом всенародного обурення Андрусівським договором 1667 р., який означав зраду Москви у визвольної війні з Польщею та поділ України у містах Лівобережжя відбулися великі виступи проти московських залог, спричинених загальним обуренням діяльністю московської адміністрації в Україні.

Іван Брюховецький просив у Москви війська, щоб покарати всіх незгодних: всі збунтовані міста й села він передбачав вирізати, спалити і знищити. Але тут Москва не наважилась прислухатися до його порад.

Тоді він вирішив за допомогою Петра Дорошенка самому стати на чолі повстання проти Москви, щоб таким чином зняти з себе народну нелюбов. У січні 1668 р. на старшинській раді в Гадячі Брюховецький висловився за ліквідацію московської влади в Гетьманщині та перехід України під турецький протекторат. Рада прийняла цю пропозицію. Одночасно Брюховецький вступив у переговори з П. Дорошенком та вислав посольство у складі полковника лубенського Григорія Гамалії, генерального обозного Івана Безпалого і канцеляриста Кашперовича до Стамбулу.

Московські гарнізони, перелякані цим повстанням, справді у багатьох місцях добровільно йшли з України. Тільки в Києві і Чернігові утримались московські загони. На весну Брюховецький готувався до війни з московським військом на чолі з боярином Григорієм Ромодановським, яке вирушило через кордон для об'єднання військ посланців.
[ред.]
Вбивство власними військами та оголошення Дорошенка гетьманом

Татари уклали союз з Іваном Брюховецьким, а з-за Дніпра ішов Дорошенко, як думав Брюховецький, йому на допомогу. Але з дороги Дорошенко прислав до Брюховецького своїх посланців з вимогою відмовитися від гетьманства і віддати клейноди, обіцяючи за те дати йому Гадяч в довічне володіння. Це як громом уразило Брюховецького. Він хотів чинити опір, заарештував посланців Дорошенка, але невдовзі підійшов сам Дорошенко і став біля Опішні (тепер Полтавська область). Тут проявилася народна неприхильність до Брюховецького; не врятувало його і повстання проти Москви.

Першими покинули його татари, потім козаки заявили, що не будуть битися з Дорошенком, і кинулись грабувати обоз Брюховецького. Схопили його самого і привели до Дорошенка, який був 8(18).6.1668 р. у селі Будищі поблизу Опішні — той велів прикувати його до гармати. При цьому жест Дорошенка козаки сприйняли за наказ покінчити з Брюховецьким — кинулись на нього зі страшенною люттю, били рушницями, списами, «як скаженого собаку», зірвали з нього одяг і кинули голого.

Дорошенко велів відвезти його в Гадяч і поховати в церкві, збудованій Брюховецьким. Потім вирушив проти боярина Ромодановського, який обложив прикордонне місто Котельву, але той не наважився виступати проти козаків і відійшов за кордон. Вслід за цим Петра Дорошенка було оголошено гетьманом всієї України.
karpinets2710 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 16.06.2011, 22:16   #44
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 53
Дописи: 646

Типово

Степа́н Андрі́йович Банде́ра (* 1 січня 1909, Старий Угринів — † 15 жовтня 1959, Мюнхен) — український політичний діяч, ідеолог українського націоналiстичного руху ХХ століття, голова Проводу ОУН-Б. Герой України (звання присвоєно 20 січня 2010 року. Указ про присвоєння звання скасований Донецьким окружним адмiнiстративним судом 2 квітня 2010 року).

Батько, Андрій Бандера, греко-католицький священик, був у той час парохом в Угринові Старому. Походив із Стрия.
Мати, Мирослава Бандера (* 1890, Старий Угринів — † 1922), походила зі старої священицької родини (була донькою греко-католицького священика з Угринова Старого).
Збереглася детальна автобіографія Степана Бандери.

Дитинство


Будинок родини Бандери в Старому Угринові.

Степан Бандера в Пласті (1923 рік)
Дитинство Степан провів в Старому Угринові, в домі своїх батьків і дідів, виростаючи в атмосфері українського патріотизму та живих національно-культурних, політичних і суспільних зацікавлень. Фронти першої світової війни чотири рази в 1914—1915 і 1917 роках пересувалися через його рідне село. Літом 1917 року жителі Галичини стали свідками проявів національно-революційних зрушень та революції в армії царської Росії. В своїй автобіографії Степан Бандера згадує також про «велику різницю між українськими та московськими військовими частинами»
З самого дитинства С. Бандера був свідком відродження і будови української держави. З листопада 1918 р. його батько був послом до парламенту Західньо-Української Народньої Республіки — Української Національної Ради в Станіславі і брав активну участь у формуванні державного життя в Калущині.
У вересні, або жовтні 1919 року Степан Бандера вступив до української гімназії в Стрию, де вчився до 1927 року. В третьому класі (від 1922 р.) він стає учасником Пласту; у Стрию був у 5-му пластовому курені імені князя Ярослава Осмомисла, а після закінчення гімназії — в 2-му курені старших пластунів «Загін Червона Калина».
Весною 1922 р. від туберкульозу горла помирає його мати.

Молоді роки

У 1927—1928 роках Степан Бандера займався культурно-освітньою та господарською діяльністю в рідному селі (працював у читальні «Просвіти», провадив театрально-аматорський гурток і хор, заснував руханкове товариство «Луг» і належав до основників кооперативи). При цьому керував організаційно-вишкільною роботою по лінії підпільної УВО в довколишніх селах.
У вересні 1928 року він переїхав до Львова і тут записався на агрономічний відділ Високої Політехнічної Школи, де вчився до 1933 року. Перед дипломним іспитом через політичну діяльність його було арештовано і ув'язнено.
У студентські роки брав активну участь в організованому українському національному житті. Був членом українського товариства студентів політехніки «Основа» та членом управи Кружка студентів-рільників. Деякий час працював в бюро товариства Сільський Господар, що займався розвитком агрокультури на західних українських землях. З товариством «Просвіта» їздив по неділях та святах в поїздки в довколишні села Львівщини з доповідями та на допомогу в організації інших подій. У ділянці молодіжних і спортивно-руханкових організацій був активним передусім у Пласті, як член 2-го куреня старших пластунів «Загін Червона Калина», в Українському Студентському Спортовому Клубі (УССК), а деякий час теж у товариствах «Сокіл-Батько» і «Луг» у Львові. Займався бігом, плаванням, лещатарством, мандрівництвом. У вільний час залюбки грав у шахи, крім того співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні. Не палив і не вживав алкоголю.

Діяльність в ОУН 1932-33
У 1932—1933 рр. виконував функцію заступника крайового провідника, а в середині 1933 р. був призначений крайовим провідником ОУН і крайового коменданта УВО на ЗУЗ. В липні 1932 р. Бандера з кількома іншими делегатами від КЕ ОУН на ЗУЗ брав участь у Конференції ОУН у Празі (так звана Віденська Конференція, яка була найважливішим збором ОУН після установчого конгресу). У 1933 р. брав участь в конференціях в Берліні і в Гданську.
Під керівництвом Бандери ОУН відходить від експропріаційних акцій і починає серію каральних акцій проти представників польської окупаційної влади. У цей період ОУНівцями було здійснено три політичних вбивства, що отримали значний розголос — шкільного куратора Гадомського, звинувачуваного у нищенні поляками українського шкільництва та полонізації, працівника ГПУ Олексія Майлова як протест проти Голодомору в Україні та вбивство міністра внутрішніх справ Пєрацького, за якого польська влада провела криваві акції «пацифікації» (умиротворення) українців. Степан Бандера здійснював загальне керівництво замахами на Майлова і Пєрацького

Ув'язнення
У червні 1934 року був ув'язнений польською поліцією і був під слідством у в'язницях Львова, Кракова й Варшави до кінця 1935 року. В кінці 1935 на початку 1936 р. відбувся процес перед окружним судом у Варшаві, в якому Бандера, разом з 11 іншими обвинуваченими, був суджений за приналежність до ОУН та за організацію вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Бандеру засудили до смертної кари, яку замінено на довічне ув'язнення. Після того він сидів у в'язницях «Święty Krzyż» («Святий Хрест») коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до вересня 1939 року. 13 вересня, коли положення польських військ на тому відтинку стало критичним, в'язнична адміністрація і сторожа поспішно евакуювалися і в'язні вийшли на волю.
У першій половині січня 1940 року Бандера прибув до Італії. Був у Римі, де станицею ОУН керував проф. Є. Онацький. Там він зустрівся з своїм братом Олександром, який жив у Римі від 1933—1934, студіював там і зробив докторат з політично-економічних наук, одружився і працював у нашій місцевій станиці.

Трагічна доля рідних Степана Бандери

Храм у Кракові, де Бандера одружився
Церква Cвятого Норберта у Кракові, де Бандера одружився
З початком окупації України нацистськими військами один із загонів опору очолив молодший брат Степана — Богдан. Він загинув у 1942 чи 1943 році.
5 липня 1941 у Кракові Степан Бандера був заарештований. За ним до Берліна поїхала дружина Ярослава з тримісячною донькою Наталкою, щоб перебувати близько до чоловіка. Бандеру утримували спочатку у в'язниці, потім — у концтаборі Заксенгаузен, де він перебував до 1944 року. Братів Олександра (доктора політекономії) та Василя (випускника факультету філософії Львівського університету) у 1942 році вбили польські наглядачі-капо у концтаборі Аушвіц[4][5].
Андрія Михайловича Бандеру — батька Степана, було вбито радянською владою. Сестер Оксану та Марту-Марію у 1941 р. було заарештовано і заслано до Сибіру (Красноярський край). Керівництво СРСР десятиліттями не дозволяло їм повернутися до України — Марта-Марія Бандера померла на чужині у 1982 році, а літня Оксана Бандера повернулася на Батьківщину лише у 1989 році після майже 50 років життя у Сибіру. Вона померла 24 грудня 2008 року.
Ще одна сестра — Володимира — перебувала у радянських виправно-трудових таборах від 1946 до 1956 року.

ОУН Бандери


Після смерті Євгена Коновальця, згідно з заповітом, Провід ОУН очолив полковник Андрій Мельник, соратник Коновальця з часів боротьби УНР та спільної праці в лавах УВО. У серпні 1939 року в Римі відбувся другий Великий Збір Українських Націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді голови ПУН. Проте група молодих націоналістів на чолі з Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем і була відірвана від діяльності Організації, в ультимативній формі почала домагатися від ПУН та його голови полковника Андрія Мельника зміни тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох його членів. Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. Від ОУН відійшов осередок Бандери, який у лютому 1940 року утворив «Революційний Провід ОУН» й перебрало собі назву ОУН-Р (пізніше — ОУН-Б; ОУН-СД).
Через рік Революційний Провід скликав II Великий Збір ОУН, на якому одностайно обрано головою Проводу Степана Бандеру. Під його проводом ОУН-Б стає кипучою революційною організацією. Вона розбудовує організаційну мережу на Рідних Землях, творить похідні групи ОУН-Б з того членства, що було за кордоном, і в порозумінні з прихильними українській справі німецькими військовими колами творить український легіон та організує визвольну боротьбу, спільно з іншими поневоленими Москвою народами.
Перед вибухом німецько-радянської війни Бандера ініціює створення Українського Національного Комітету для консолідації українських політичних сил до боротьби за державність.
Рішенням Проводу Організації 30 червня 1941 р. проголошено відновлення Української Держави у Львові. Проте Гітлер доручив своїй поліції негайно зліквідувати цю «змову українських самостійників», німці заарештували Бандеру вже через кілька днів після акту проголошення віднови Української Держави — 5 липня 1941. Німецьким в'язнем був Степан Бандера до грудня 1944 р. Тоді звільнено його і кількох інших провідних членів ОУН з ув'язнення, пробуючи приєднати до своїх сил ОУН-Б і УПА, як союзника проти Москви. Тепер німецьку пропозицію Степан Бандера відкинув[6].
На Крайовій ширшій нараді Проводу ОУН-Б на Українських Землях у лютому 1945 р., що була трактована, як частина Великого Збору ОУН-Б, обрано нове Бюро Проводу в такому складі: Бандера, Шухевич, Стецько. Цей вибір підтвердила Конференція ЗЧ ОУН-Б 1947 р. і тоді Степан Бандера став знову Головою Проводу всієї ОУН-Б. Як Провідник ОУН-Б, Бандера у післявоєнний час вирішує далі продовжувати збройну боротьбу проти Москви. Він інтенсивно організує крайовий зв'язок і бойові групи ОУН-Б, які втримують контакт з Краєм постійно аж до його смерті.
У 1948 році в Закордонних Частинах ОУН-Б утворюється опозиція, якій Степан Бандера протиставився в площині ідейній, організаційній і політичній.
В грудні 1950 р. Бандера пішов з посту Голови Проводу ЗЧ ОУН-Б. 22 серпня 1952 р. він пішов також з посту Голови Проводу всієї ОУН-Б. Але це його рішення не було, одначе, прийняте ніякою компетентною установою ОУН-Б і Бандера залишився надалі Провідником ОУН-Б до своєї смерті в 1959 році.
1955 р., відбулася 5-та Конференція ЗЧ ОУН-Б, яка наново вибрала Головою Проводу ЗЧ ОУН-Б Степана Бандеру і з того часу знову інтенсивно проведено роботу Організації.

Повоєнні роки
Напруженими для сім'ї були повоєнні роки, адже радянські спецслужби полювали не лише за провідником національного руху, а й за його дітьми. Наприклад, до 1948 року сім'я шість разів змінюватиме місця проживання: Берлін, Інсбрук, Зеєфельд, Мюнхен, Гільдесгайм, Штарнберг. Зрештою, через необхідність дати доньці хорошу освіту, сім'я у 1954 році остаточно переїжджає до німецького міста Мюнхен (Баварія). Батьки намагались приховати від Наталки важливість персони її батька, щоб не наражати дівчинку на небезпеку. Спогади Наталки, доньки Степана Бандери, про той час.
« Маючи тринадцять років, я почала читати українські газети і читала багато про Степана Бандеру. З бігом часу, на підставі різних спостережень, постійної зміни прізвища, як і через факт, що навколо мого батька завжди було багато людей, в мене виникли певні здогади. Коли раз один знайомий проговорився, то я вже була певна, що Бандера — це мій батько. »
Саме в Мюнхені Степан Бандера провів останні роки життя, проживаючи під паспортом на ім'я Штефан Попель. За однією з версій, паспорт залишився йому від львівського шахіста Стефана Попеля, який у 1944 р. покинув Україну, на поч. 1950-х років жив у Парижі, а в 1956 переїхав до США.

Вбивство


Могила Степана Бандери у Мюнхені
15 жовтня 1959 року в під'їзді будинку на вулиці Крайтмайр, 7 (Kreittmayrstraße), в Мюнхені о 13:05 знайшли ще живого залитого кров'ю Степана Бандеру. Медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута. Богдан Сташинський зі спеціального пістолета вистрілив в обличчя Степану Бандері струменем розчину ціанистого калію. Два роки пізніше, 17 листопада 1961 р., німецькі судові органи проголосили, що вбивцею Степана Бандери є Богдан Сташинський з наказу Шелепіна і Хрущова.
Після докладного слідства проти вбивці відбувся т. зв. «процес Сташинського» від 8 до 15 жовтня 1962 р. Присуд проголошено 19 жовтня — вбивцю засуджено на 8 років важкої в'язниці.
Німецький Верховний Суд у Карлсруе затвердив, що головним обвинуваченим у вбивстві Бандери є радянський уряд у Москві. В інтерв'ю російській газеті «Комсомольская правда», опублікованому у номері за 6 грудня 2005 року, колишній голова КДБ СРСР Володимир Крючков визнав що «убийство Степана Бандеры было одним из последних устранений КГБ насильственными методами нежелательных элементов»[9].
20 жовтня 1959 року Степана Бандеру поховали на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф
__________________
Дякуйте Богу за прожитий день. За спожитий хліб, за здоров`я, і ласки які Він нам посилає.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 16.06.2011, 22:26   #45
karpinets2710
Передовик
 
Аватар для karpinets2710
 
Реєстрація: 08.05.2011
Дописи: 1.370
Ukraine
Мій ресівер: Orton 4100C
Типово

Назва:  defaultр.jpeg
Переглядів: 31

Розмір:  1,9 КБ
Іван Мазепа народився 20 березня 1639 року, в українському хуторі Мазепинці Київського воєводства Речі Посполитої. Хутір знаходився неподалік Білої Церкви. 1592 року король Сигізмунд II Август пожалував його шляхтичеві Михайлові Мазепі-Колединському з роду Курчів.

Батько Івана, Стефан-Адам Мазепа, був шляхтичем, але покозачився в часи Хмельниччини і став 1654 року Білоцерківським отаманом. Його дружина, Марина Мокієвська, була представницею старого шляхетського роду з Білої Церкви. Вона присвятила свої молоді роки сім'ї й вихованню сина Івана та доньки Олександри.

Дитинство Івана припало на час Хмельниччини і Руїни. Ще змалку мусив він навчатися військовій справі, їзді верхи, фехтуванню.

Мати відправила Івана на навчання до Києво-Могилянської академії. В ній він три роки вивчав риторику та латину. Мазепа добре володів пером, у хвилини дозвілля писав вірші й цікавився всіма видами літературної творчості. Протягом свого життя він опанував 8 іноземних мов.

Закінчивши навчання, Іван повернувся додому. Батько мріяв про велику кар'єру для свого сина і вислав його до двору польського короля, великого князя литовського і руського Яна-Казимира. Іван став королівським пажем і зумів швидко завоювати прихильність короля. Мазепа вже тоді вмів чарувати людей.
[ред.]
На королівській службі

Ян-Казимир, син Сигізмунда III та Констанції Австрійської, був у близьких взаєминах із західними монаршими дворами. Щороку він висилав за кордон трьох талановитих молодців шляхетського походження, щоб вони покращували свою освіту. Мазепа потрапив до цієї трійки стажерів і відвідав Німеччину, Францію та Італію. 1659 року він повернувся до Речі Посполитої. Після цього Ян-Казимир доручав Мазепі кілька разів дипломатичні місії в Україні.
[ред.]
Легенда про вигнання

Рекламний плакат до кантати М.Балфе

Оскільки Мазепа був українцем, польські магнати не могли йому вибачити ні його походження, ні його успіхів. Під час однієї із своїх подорожей Мазепа мав нагоду підтвердити королеві зрадницьку поведінку одного із шляхтичів, Пасека.

Ян Казимир, якому Мазепа розкрив очі, наказав арештувати Пасека, але цей великий крутій зумів викрутитися і присягнувся помститися смертю Мазепі. Вони зустрілися за рік в королівських передпокоях. Пасек, п'яний, а може, тільки удавши із себе нетверезого, виганьбив Мазепу. Цей замахнувся шаблюкою, а такий жест у королівській палаті вважали злочином. Мазепі занадто сильно заздрили придворні, що могли би бути справедливими свідками інциденту; крім цього, він був козак, і Ян Казимир, людина слабкої волі, не завагався, коли треба було жертвувати Мазепою, щоб задовольнити апетити своєї шляхти. Мазепа втратив становище.

Та й ця невдача Мазепи не наситила помсти Пасека, який мав добре перо. Він залишив після себе «Спомини», які належать до найживіших творів польської літератури, написані з темпераментом, багатою, різкою й живою мовою, стилем блискучого полеміста та майстра шпаги.

Ян-Хризист Пасек вигадав у своїх «Споминах» славну легенду про розгнузданого коня, що на перший погляд осліплювала своєю пластикою, а в дійсності, як більшість поетичних образів, надто далека від правди своєю бурхливою романтичною уявою. Легенда ця каже, що Мазепа мав коханкою дружину визначного польського магната; коли ошуканий чоловік дізнався про це, наказав своїй службі зловити винуватця, прив'язати його нагого до дикого коня і пустити степом, що аж із Польщі помчав із ним в Україну. Пасек у ролі оборонця чесності так захопився власною уявою, що вигукнув: «Бачиш, Мазепо, до чого доводить підлота та чужоложство! Тьфу! Чи шляхтич може бути брехуном і злодієм?»

Не було доведено, що в дійсності така подія була. Але Пасек використав реальність того факту, що Мазепа користувався успіхом серед жіноцтва. Ця історія була в усіх подробицях занадто гарна й мала свою привабу: маса схопила її і перетворила в епопею, а поети, маляри та музики — Байрон, Гюго, Верне, Булянже, Ліст — покористувалися нею і звеличили її героя, що зріс до величини символу. Едгар Кіне порівняв раз нещасливу Францію до замученого Мазепи, перед яким простягалося славне майбутнє.
[ред.]
Повернення в Україну та служба Дорошенкові

З 1663 р. Іван Мазепа жив у родовому маєтку в с. Мазепинці, потім успадкував після смерті батька посаду чернігівського підчашого.

Наприкінці 1669 р. Мазепа вступає на службу до гетьмана Петра Дорошенка. Це був справді «переломний момент» (Д. Дорошенко) у житті й діяльності майбутнього гетьмана, який відтоді цілковито віддає себе українській державній справі.

Та передусім поява Мазепи при чигиринському гетьманському дворі була пов'язана з великою зміною в його особистому житті. Десь 1668—1669 р. він одружився в Корсуні з удовою (трохи старшого від нього віку) Ганною Фридрикевич. Ми дуже мало знаємо про гетьманову Ганну. Невідомо також, чи мала вона дітей від Мазепи; якщо вони й були, то померли в ранньому дитинстві. Здається, мала доньку, яка померла в дитинстві («Historische Remargues», 22.I. 1704, Humburg sub dato 27.Xl.1703, Москва, Мацьків, 116).

У Дорошенка Мазепа був спочатку ротмістром надвірної корогви, себто командиром гетьманської гвардії, а згодом (десь коло 1674 р.) він, виконує обов'язки генерального осавула. Він брав участь у війні Дорошенка як союзника Туреччини проти Польщі (похід у Галичину 1672 р.). Він не був генеральним писарем: сучасну вістку про це, дуже популярну й досі в історичній літературі, спростував був ще сам Дорошенко (справді, генеральним писарем у 1669—1676 рр. був Михайло Вуяхевич-Височинський). Але Дорошенко не міг не оцінити великих здібностей («росторопності й цікавості», як каже Величко) Мазепи і не раз доручав йому важливі дипломатичні місії.
[ред.]
Перехід до Самойловича

Іван Мазепа

У червні 1674 р, Дорошенко послав Мазепу до Криму й Туреччини, давши йому татарський ескорт і кілька полонених козаків з Лівобережжя, призначених у подарунок ханові й султанським достойникам. Під час цієї подорожі, біля р. Інгулу, Мазепа попав у руки запорожців, які могли б його вбити, якби не кошовий отаман Іван Сірко, що впізнав Мазепу й врятував його. Коли гетьман Лівобережної України Іван Самойлович довідався про це, він зажадав у Сірка видати йому Мазепу. Сірко спочатку відмовив, але під тиском московського уряду змушений був відіслати Мазепу до Батурина (у липні 1674 р.) Та своєю досвідченістю в міжнародних справах і бездоганними манерами він переконує Самойловича зробити його довіреною особою. Він був обраний військовим осавулом.

Булава гетьмана Лівобережної України до рук Івана Мазепи потрапила в 1687 р., коли в результаті чергової антигетьманської змови генеральної старшини, інспірованої фаворитом тодішньої російської правительниці Софії князем Василем Голіциним, гетьмана Івана Самойловича не лише було позбавлено влади, а й заслано до Сибіру. Невдовзі й сам фаворит потрапив в опалу і попрямував слідами Самойловича. Втратила владу і Софія. Здавалося, за такого розкладу сил гетьманувати Мазепі залишилося також лічені дні. Однак у та*ких непевних умовах Івану Степановичу не лише вдалося втриматися при владі, а й істотно зміцнити власні позиції.

Він мав тоді вже 50 років і був людиною з величезним життєвим та політичним досвідом. Обрання Мазепи пов'язане було з підписанням нових, «Коломацьких статей». В основу яких покладено «Глухівські статті» Многогрішного 1669 року, але з деякими додатками на користь Москви.

Так, було застережено, що Україна не сміє порушувати вічний мир з Польщею і повинна підтримувати добросусідські стосунки з Кримом. Знову заборонено Україні мати дипломатичні стосунки з іншими державами. Крім залог та воєводів, що були в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі та Острі, московська залога мала стати в гетьманській резиденції — Батурині — для постійного контролю над гетьманським урядом. Заборонялось «голосов испущать», що «Малороссийский край гетманского регименту», а тільки казати, що він належить до єдиної держави з Великоросійським краєм. Тому мусить бути вільний перехід з Москви в Україну. Гетьман і старшина повинні дбати про зміцнення зв'язків між двома народами.
[ред.]
Гетьманство

Пам'ятний камінь на місці, де імовірно Іван Мазепа був обраний гетьманом України. Тут планується встановити пам'ятник гетьману Мазепі, Коломак

Сторінка з Апостола 1695 року, з титулом Івана Мазепи.

Метою Мазепи як гетьмана Війська Запорозького було об'єднання козацьких земель Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом, та встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.[Джерело?]

Ревний покровитель православ'я, він будує в усій Гетьманщині цілу низку церков, споруджених у стилі українського бароко. Заходами Мазепи Києво-Могилянський колегіум набув статусу академії (у цей час відомої як «Могило-Мазепивіанська») (завдяки матеріальній підтримці гетьмана вона спромоглася спорудити нові корпуси і збільшити кількість спудеїв до 2 тис.).

Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха.Цікаво, що в Апостолі 1695 року зазначено, що видання книги "За Щасливого Владіння ЇХ Царського Присвітлого Величества обох сторон Дніпра Войск Запорожских Гетьмана, Благородного ІВАННА СТЕФАНОВИЧА МАЗЕПИ друком новим відбулося".


У народі побутувала й до сьогодні знана приказка: «від Богдана до Івана не було Гетьмана». Свою владу він ототожнював з могутністю держави. Мазепа якнайрішучіше захищався від будь-яких посягань з боку запорожців, що боролися за свою автономність, і від деяких старшин, які посилали донос за доносом цареві. У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Боротьба з Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Його відкрита й послідовна підтримка старшини збуджувала повсюдне невдоволення серед народних мас та настроєних проти старшини запорожців. Потенційно вибухова ситуація виникла у 1692 р., коли Петро Іваненко (Петрик), військовий канцелярист втік на Січ і став піднімати там заколот проти гетьмана. Оголосивши, що настав час повстати проти старшини, яка «смокче народну кров» і «визволити нашу батьківщину Україну з-під влади Москви», Петрик заручається підтримкою кримських татар. Проте коли замість допомоги татари стали грабувати населення, популярність Петрика серед народу похитнулася й повстання згасло.
[ред.]
Внутрішня політика

Завдяки дипломатичному хисту Мазепа зумів налагодити стосунки як з царівною Софією та фактичним керівником московського уряду кн. В. Голіциним, так і з їх наступником — царем Петром І, що врятувало Україну від можливих руйнацій після державного перевороту у Московській державі 1689 р. Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних зносин, зафіксовану у «Коломацьких статтях» — угоді між Україною та Московською державою, підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, він мав численні зв’язки з монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Польщі, Гіраїв в Криму та ін. З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України, зокрема, Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на р. Самара. Прагнучи знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України, Мазепа дбав про забезпечення її представників маєтностями, про що свідчать гетьманські універсали Василю Борковському, Прокопу Левенцю, Михайлу Миклашевському, Івану Скоропадському та ін. В той же час І. Мазепа захищав інтереси простих козаків та посполитих, що було зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 років та інших, в яких регулювалися питання оподаткування та відробіток («панщина»). Вихований у принципах меркантилізму, Мазепа в різні способи сприяв розвиткові економіки держави, насамперед промисловому виробництву та торгівлі.
karpinets2710 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 17.06.2011, 22:57   #46
genych
Передовик
 
Аватар для genych
 
Реєстрація: 24.12.2010
Вік: 37
Дописи: 1.765
Рівненська обл.
Мій ресівер: ORTON 4050c
Надіслати повідомлення для genych на ICQ
Типово

Доісторична України

Представники роду Homo вперше з'явилися на території Україні близько 1 млн років тому . Свідченням цього є знайдена стоянка поблизу смт Королево на Закарпатті. Кроманьйонці з'явилися на території Україні близько тридцяти тисяч років тому . Період енеоліту (мідний вік) і неоліту представлений трипільською культурою. Залізний вік на території сучасного Києва та Київської області представлений черняхівської археологічної культурою, яку також називають «київської культурою» і яка існувала на рубежі II-III - рубежі IV-V століть . Для періоду бронзового століття територіям південно-західній частині характерна білогрудівської культура . Зарубинецька культура характерна для північного заходу Київщини другої половини I тис. до н. е.. - Першої половини I тис. н. е..

Близько 1500 до н. е.. на території України з'явилися кочові племена . Одним з них були кіммерійці (IX-VII століття до нашої ери), про яких є згадки в письмових джерелах . Скіфи, іраномовний народ з Центральної Азії, у VII ст. до н. е.. витіснили кіммерійців з українських степів. Приблизно в той же самий період греки почали засновувати перші колонії в Північному Причорномор'ї. Скіфи створили першу централізовану державу на території Україні . Близько 200 до н. е.. скіфів витісняють сармати .

У III столітті н. е.. на територію Україну переселяються готи, які тут створюють своє королівство - друге державне утворення на території Україні . У 375 готи терплять поразку від гунів і переселяються на Захід. Держава гунів, зазнавши декілька поразок від римлян і союзників, швидко втрачає силу і розпадається .

Після навали гунів гегемонія над територією [коли?] Україна переходить до слов'янських племен антів і склавинів, представлених відповідно пеньківської (також частково колочинської) і Празькому-корчацького археологічними культурами . Незабаром велика частина території України потрапляє в залежність від Хазарського каганату (салтово-Маякська археологічна культура). До слов'янським племенам на території Україні ставилися в другій половині першого тисячоліття поляни, древляни, сіверяни, бужани, тиверці, уличі, волиняни та інші.
__________________
Не можна знати все, достатньо розуміти. .
genych зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 17.06.2011, 23:07   #47
karpinets2710
Передовик
 
Аватар для karpinets2710
 
Реєстрація: 08.05.2011
Дописи: 1.370
Ukraine
Мій ресівер: Orton 4100C
Типово

Сомко́ Я́ким Семе́нович (? — † 1663) — наказний гетьман Лівобережної України (1660—1663) з переяславського міщанського роду, шваґер (шурин) Богдана Хмельницького (сестра Сомка — Ганна була першою дружиною Xмельницького).
[ред.]
Біографія

З початком Національно-визвольної війни середини XVII ст. входив до найближчого оточення Б. Хмельницького, виконував його дипломатичні та військові доручення. Сотник переяславського полку (1654), посланець Богдана Хмельницького до Москви (1654), наказний полковник переяславський (1658). На козацькій раді у 1659 р. в с.Германівка, поблизу Києва, висунув свою кандидатуру на посаду гетьмана, але обрали не його, а Ю. Хмельницького. Після Слободищенської угоди Юрія Хмельницького з Польщею (1660), до якої Сомко поставився негативно, був обраний полковником переяславським і наказним гетьманом Лівобережжя яке перебувало під контролем московітів (Переяславська рада).

Проте Сомко був невдоволений також московською політикою в Україні, він прагнув зберегти під своєю булавою цілісність і самостійність козацької держави. Це викликало недовір'я й ворожість Москви до Сомка, й опозицію до нього з боку частини лівобережної старшини на чолі із Василем Золотаренком, а також із боку Запоріжжя (на чолі з кошовим «гетьманом» Іваном Брюховецьким), як проти представника інтересів заможної старшини. Противники Сомка звинувачували його в таємних зносинах із Юрієм Хмельницьким, згодом із гетьманом Правобережної України Павлом Тетерею, а також із Польщею й Кримом. З цього скористалася Москва, яка не затвердила ухвали Козелецької старшинської ради 1662 про обрання Якима Сомка на гетьмана України й на Чорній раді в Ніжині (червень 1663) підтримала кандидатуру Брюховецького, який і був обраний гетьманом. Яким Сомко був ув'язнений і через 3 місяці страчений у Борзні
karpinets2710 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 18.06.2011, 00:26   #48
U4EL
Активіст
 
Аватар для U4EL
 
Реєстрація: 04.06.2011
Дописи: 342

Типово

Постать М. Міхновського в історії України.

Значення постаті М. Міхновського важко переоцінити. Сумніви, втрата сил, терпіння повертають деяких назад, але є ті, хто йдуть до вершини, а коли сили вичерпуються, чекають на зміну, у руки якої можна передати естафету. Такою верхівкою була для нашого народу самостійність. Слова “Самостійна Україна” стали молитвою, схожою на “Отче наш”, яка дала сили вже на останніх етапах шляху нашим національним провісникам.

Упродовж багатьох років у радянській історіографії Миколу Міхновського зображували як запеклого націоналіста, ворога українського народу. Його ідеї, погляди тлумачили як консервативно-мракобісницькі, подібні до ідей Ніцше та інших реакційних західних теоретиків. Тим часом Міхновський мріяв про єдину, неподільну, вільну Україну - державу робочих людей від „гір Карпатських аж до Кавказьких”.

Нащадок старого козацького роду Микола Міхновський народився у 1873 році у селі Турівці Прилуцького повіту на Полтавщині. Батько Миколи - Іван, свято беріг національні традиції і, як парох цього села, сміливо правив богослужіння українською мовою.

Після закінчення Прилуцької гімназії Микола вступив на правничий факультет Київського університету імені Святого Володимира.

Влітку 1891 року на могилі Т.Шевченка в Каневі українські студенти Іван Липа, Микола Байздренко, Володимир Боровик та Михайло Базькевич створили підпільне “Братство Тарасівців”. Його програма була складена в містечку Глинськ (тепер село в Роменському районі Сумської області). У Києві до них приєднався Микола Міхновський, який розробив основні засади Братства і організував найчисельнішу групу тарасівців. До Братства належали Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Микола Вороний, Володимир Самійленко та ряд інших визначних письменників та науковців. У 1893 році російській поліції вдалось розгромити організацію.

В січні 1898 року Міхновський переїздить до Харкова, де відкриває власну адвокатську канцелярію. Як талановитий адвокат Міхновський здобув неабияку популярність. У 1906 році на т.зв. “Лубенському процесі” двох українських діячів - братів Шеметів спочатку засудили до страти, але завдяки двомісячній адвокатській роботі М.Міхновського - звільнили.

У роки Першої світової війни М. Міхновського мобілізували у російську армію, де він служив правником у Київському воєнно-окружному суді. В цей період він стає членом таємної організації „Братство самостійників”, ініціює створення українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка, від якого увійшов до Української Центральної Ради, дав почин до скликання І Всеукраїнського військового з’їзду.

Тоді ж був сформований у Києві перший український полк імені Богдана Хмельницького. М. Міхновський відігравав значну роль у формуванні подібних військових відділів і по інших українських містах. В цей період діяльності Центральної Ради поряд з Симоном Петлюрою М. Міхновський був найбільше причетним до створення українського війська. Він став ініціатором формування в Києві другого українського імені гетьмана Полуботка козачого полку. Тимчасовий уряд заборонив організацію цієї військової частини. Заборону підтримав Генеральний секретаріат Центральної Ради на чолі з В. Винниченком. Останній наказав розформувати полк, а полуботківцям - їхати в свої частини на фронт. Проте солдати відмовилися виконати цей наказ. У відповідь Центральна Рада розпорядилася не постачати полк зброєю, амуніцією та продовольством. Потім формувалися полки імені І. Гонти в Умані, П. Сагайдачного в Житомирі та інших містах.

1904 року М. Міхновський створив при УНП окрему бойову структуру під назвою “Оборона України”. За своїм ідейним переконанням вона стояла на позиціях партії, але мала власне керівництво очолюване В. Чеховським.

До виборів у Думу (1906) року М. Міхновський видав у Харкові перший наддніпрянський український часопис – “Слобожанщина”, у якому закликав голосувати за українських кандидатів. У редакторській статті М. Міхновський пише: “Хто хоче йти до Думи, назвавшись ім”ям народного представника, тільки на те, щоб збільшити панське панування, хай спиниться, бо він зробить найбільший злочин проти свого народу...”

“Слобожанщина” проіснувала не довго. Все більш жорсткими ставали утиски існуючої влади на Міхновського, але не дивлячись на це, він ніколи не переставав перейматись проблемою самостійності України.

23 березня 1917 року у Києві за його ініціативою було скликано Військовий з’їзд, на якому головуючим повинен був стати Микола Міхновський, але стараннями соціал-демократів, безпосередньо Володимира Винниченка, було створено збірну президію, котра закликала до “...знищення всяких постійних армій”. У відповідь Микола Міхновський закликав: “Горе тій поневоленій нації, що дочекається панування демократизованої нації, бо тоді українець буде жити в барлозі зі свинями, у голоді і хворобах... Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони загиджують саму душу нації”.

29 березня того ж року на нараді вояків Київської залоги було ухвалене рішення про заснування Українського військового клубу ім. гетьмана Полуботка і початку організації українського війська. Радою клубу було опубліковано відозву до українських вояків складену М. Міхновським.

“ В українському громадянстві позначилися два напрямки: національний, з М. Міхновським на чолі, що стояв за створення власної армії, та соціалістичний з В. Винниченком – табір української революційної демократії, який вважав за...шкідливе, творення власної армії”,- свідчить Н. Василенко-Полонська.

Боротьба між цими таборами продовжувалася і на першому Українському Військовому з’їзді. Задуми М. Міхновського про організацію сильного військового центру, що міг би підтримати Центральну Раду, зазнали поразки. Певний час Центральна Рада шукала компромісу із Тимчасовим Урядом, але наштовхнувшись на невизнання прийняла 1 Універсал, де проголосила автономію України. У липні Центральна Рада йде на значні поступки Тимчасовому Уряду. Українські патріоти не могли більше терпіти такого приниження і в ніч 18 на 19 липня полуботківці роззброїли усі російські загони у Києві. Заклик до Центральної Ради проголосити цілковиту незалежність від Москви закінчився зрадою. Полк ім Полуботка був роззброєний і під охороною російських загонів відправлений на румунський фронт.

На зміну гетьманству прийшла Директорія УНР. Міхновський знаючи, що Директорія не встоїть перед більшовицькою навалою спробував утворити із Є. Коновальцем та Балбачаном диктатуру, яка б змогла врятувати Україну, але через хворобу він не зміг зустрітися із ними. Україна захлиналася у крові і зрадах.

З подальшої долі Миколи Міхновського відомо мало. Він певний час жив на Кубані, де викладав у Педагогічному інституті. У 1923 році він повернувся до Києва, спробував налагодити контакти із СУМ та СВУ, але за ним постійно стежила ЧК.

3 травня 1924 року Миколи Міхновського не стало. Ще й досі фахівці сперечаються з приводу того, чи то було самогубство, а чи підступне вбивство силами ЧК. У будь-якому випадку - це був злочин, оскільки українська нація у той день втратила Героя, що до останнього свого подиху вірив в Самостійну Україну і все своє життя присвятив служінню її ідеалам. Його твори, його ідеї і думки актуальні сьогодні. Пророчі слова Миколи Міхновського через роки закликають нас до єднання навколо національної ідеї, ідеї нашої самостійної України: “Ми не пропустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб”ємо їх до схід сонця свободи”.
__________________
Хто боїться невдач-той обмежує свою діяльність.
U4EL зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 18.06.2011, 09:51   #49
karpinets2710
Передовик
 
Аватар для karpinets2710
 
Реєстрація: 08.05.2011
Дописи: 1.370
Ukraine
Мій ресівер: Orton 4100C
Типово

Іван Сірко
Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!
Іван Сірко народився приблизно між 1605—1610 роками.[1] Це засвідчують результати досліджень останків Сірка, згідно з якими кошовому отаманові на момент його смерті було 70-75 років. Від першого дослідника біографії Сірка, Дмитра Яворницького, пішла думка про те, що майбутній кошовий отаман народився в Слобідській Україні в слободі Мерефі.[2] Однак Мерефа була заснована лише 1658 року, тобто після народження Сірка[3]. Сучасні дослідники вважають, що Іван Сірко походив зі Східного Поділля[4], а місцем його народження було сотенне місто Брацлавського полку Мурафа[5] за кілька кілометрів від Кальника.

За переказами, що були складені по смерті Сірка, майбутній отаман походив з козацького роду. Проте це твердження спростовують листи королів Речі Посполитої, в яких вони називали Сірка «уродзоним», тобто шляхтичем. Крім цього, в тогочасних джерелах під 1592 роком згадується ім'я подільського шляхтича Войтеха Сірка, одруженого з якоюсь Оленою Козинською, що можливо був родичем ватажка запорожців.[1]
Тридцятирічна війна
Детальніше: Козаки у Тридцятирічній війні

В українській історіографії 20 століття вважалося, що Сірко брав участь у Тридцятирічній війні (1618—1648) на стороні французів. Зокрема стверджувалося, що 1644 року Богдан Хмельницький, військовий писар Війська Запорозького у Варшаві зустрічався з послом Франції графом де Брежі і наступного року підписав контракт, за яким 2500 козаків дісталися морем через Ґданськ до французького порту Кале. Командиром цих козаків був Іван Сірко, який у жовтні 1645 року брав участь у боях проти Іспанії у Фландрії під командуванням Людовіка де Бурбона, а 1646 року, спільно з армією принца Конде, взяв «ключ від Ла-Манша» — неприступну фортецю Дюнкерк.[6] [1]

Проте дослідження сучасних істориків доводять, що в джерелах, які присвячені Тридцятирічній війні, ім'я Івана Сірка не згадується. Так само відсутні прямі згадки про участь українських козацьких підрозділів у конфлікті. Робиться припущення, що «легенда про Сірка» виникла через перекручування попередніми істориками імені французького генерала, барона де Cipo.[6] Попри це на честь «легендарної» перемоги Івана Сірка на березі Ла-Маншу встановлено пам'ятник козацькому отаману.
Кошовий отаман

Брав участь у війнах Б. Хмельницького з Польщею, але найбільше й успішно воював проти татар і турків.

В історичних документах зафіксована участь Івана Сірка у визвольній війні українського народу проти Речі Посполитої, зокрема в битві під Жванцем 1653 р.

1654 року Іван Сірко, разом з полковниками Іваном Богуном, Петром Дорошенком, та іншими, виступає проти підписання Переяславської угоди, і, як більшість запорожців, відмовляється від присяги московському царю Олексію Михайловичу.

У другій половині 50-х років — Вінницький полковник. Після перемоги гетьмана Івана Виговського над московським військом під Конотопом 1659 року, Сірко на чолі запорожців завдає поразки союзникам гетьманців — кримським татарам під Аккерманом і плюндрує степовий Крим. А вже за кілька місяців він несподівано відмовляється ставити свій підпис, навіть за присутності гетьмана Юрія Хмельницького, під Переяславськими статтями 1659 року.

Наприкінці 1660 року Сірко остаточно пориває з Ю. Хмельницьким і відправляється на Чартомлицьку Січ.

У 1660—1680 pp. дванадцять разів його обирали Кошовим отаманом.

1664 — Поселився з родиною під Харковом, за дві версти від Мерефи. Обрано на посаду полковника Харківського полку (1664—1665, 1667)

Як політик часто міняв орієнтацію.

Виступав проти Івана Виговського, Юрія Хмельницького (якого колись підтримував проти Виговського) й Павла Тетері, яким закидав їх пропольську політику; однак, у цей же період був противником Москви.

Після Андрусівського договору 1667 зайняв виразно антимосковську (й разом з тим антипольську) позицію.

Не зважаючи на свою ворожість до турецько-татарського світу, довгий час підтримував гетьмана Петра Дорошенка, з яким потім розійшовся.

Мав великі зв'язки і впливи на Лівобережній і Слобідській Україні, на якій посідав маєток; якийсь час був полковником (титулярним) ніжинським (від Дорошенка) і харківським.

1672 претендував на гетьманську булаву, що посварило його з новим гетьманом Іваном Самойловичем і московським урядом, який заслав його до Тобольську (мабуть, головно за підтримку Дорошенка й зв'язки з Степаном Разіном).

По поверненні з московської неволі (1673) до кінця життя лишився противником Москви і Самойловича, обстоюючи насамперед автономні інтереси Запоріжжя й в ім'я їх встановлюючи зв'язки то з Польщею, то навіть з Туреччиною і Кримом.

1675 року здійснив блискучий похід, заблокувавши вторгнення Туреччини на Чигирин, розбив кримську орду і яничарів Ібрагім-паші, які вдерлися на Україну.
Чигиринські походи
Детальніше: Чигиринські походи

Козаки пишуть відповідь турецкому султану, I.I.Рєпін, 1880-91 рр.

Запорозькі козаки взяли участь у відсічі другого так званого Чигиринського походу стотисячного турецько-татарського війська, яке взяло в облогу Чигирин, плануючи після завоювання цього міста зробити його плацдармом для загарбання Правобережної, а потім й усієї України. Чигирин захищали 40-тисячна царська армія під командуванням Ромодановського й 20-тисячне козацьке військо на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем. У 1677 р. після безуспішної тритижневої облоги турки й татари змушені були ретируватися з України.

У 1678 р. до Чигирина прийшло 200 тисяч турецьких і татарських військ, їм протистояли 70-тисячна царська армія й 50 тисяч українських козаків. І цей похід виявився безплідним для турецько-татарських військ, хоч вони й зайняли і зруйнували місто. Під час другого Чигиринського походу запорозьке військо мало завдати ударів по тилах турецько-татарських військ.

Основні сили запорожців, які очолював Іван Сірко, діяли над Лиманом. На військовій раді вирішили знищити великий морський транспорт із продовольством, котрий був відправлений із Константинополя. В Очакові хлібні запаси через мілководдя Дніпра були перевантажені з 15 каторг і 7 кораблів на 130 дрібних суден. Звідти паша рушив до Кизи-Керменя, котрий турецьке командування намагалося використати як продовольчу базу для постачання своїх військ.

Запорожці пропустили турецькі кораблі в Дніпро, а потім із тилу вдарили по них. Бій був короткий. Козаки знищили турків, а гребців каторг — полонених — визволили. У листі до Самойловича Іван Сірко писав: «…липня 12 числа проти Краснякова на гирлі Карабельном, ударив на ті всі судна, оволоділи єсми ними одне тільки судно вітрилами й многими гребці ушло». Було взято 500 полонених, а також захоплено 7 гармат, 20 прапорів і все продовольство. Для турецького війська, яке й до того терпіло від нестачі продовольства і фуражу, це була велика втрата.

Турецький султан Мехмед IV

Залишивши частину військ з ясиром та запасами продовольства в Кардишині та відправивши полонених до українського гетьмана, а турецького начальника — в Москву, низове запорозьке військо на чолі з Іваном Сірком пішло «на Буг к турскому мосту и заставе». Запорозькі козаки спалили турецькі мости, знищили варту й захопили багато підвод із різними запасами, що направлялись у Чигирин. Візир змушений був відправити молдавського та волоського господарів з військом для відбудови мостів.

У зв'язку з підготовкою до нового наступу султанський уряд ще навесні 1679 р. приступив до спорудження в пониззях Дніпра двох фортець-«городків». Турецький уряд уже давно мав намір збудувати на Дніпрі фортеці, які були б опорними пунктами під час походів на Лівобережну Україну. 25-тисячне військо мало виступити проти Запорозької Січі. Саме з цим турецьким походом історична традиція пов'язує знамениту відповідь запорожців та їхнього кошового отамана Івана Сірка турецькому султану.

Відомий лист Запорізьких козаків до султана Туреччини Мехмета IV 1676 р. підписано Іваном Сірком, що показано у відомої картині Іллі Рєпіна.
Останні роки життя

Могила Івана Сірка

Сірко виходив переможцем з десятків антиосманських походів. Досить сказати, що у боротьбі проти агресії Османської імперії Сірко провів понад 55 успішних походів і жодного не програв!

Його запорожці наводили страх на все північне побережжя Чорного моря та Крим, не раз брали Очаків, Білгород-Дністровський, Ізмаїл, Кілію, Тягиню (Бендери), Арабат, Перекоп, навіть Ясси; татарські матері лякали дітей іменем Сірка.

За боротьбу проти турків і татар — герой народних переказів і дум.

Уже на схилі віку він згадує в листі, до російського царя Олексія Михайловича, що наприкінці двадцятих років йому разом із Богданом Хмельницьким випало бути в морському поході запорозьких козаків проти турецької фортеці Трапезунд.

1680 року спільно з донцями Сірко востаннє опустив свою переможну булаву в битві з ординцями. Повертаючись з походу, він дізнається про вбивство синів і дружини після чого занедужав і поїхав з Січі за 10 верств на свою пасіку в село Грушівка (нині село Ленінське, Апостолівського району, Дніпропетровської області). У «Літописі» Самійла Величка читаємо: «…того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко… поховано його знаменито… з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього Низового війська. Бо це був справний і щасливий вождь, який з молодих літ аж до своєї старості …не тільки значно воював за Крим і попалив в ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях… численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир».

Козак (отаман Сірко). Картина І. Рєпіна. 1889

Похований І.Сірко біля Чортомлицької Січі (тепер село Капулівка, Нікопольського району Дніпропетровської області). 1967 року його перепоховали на іншому краю села, через те, що води Каховського водосховища наблизилися до могили. Точно сказати, що то є тіло Сірка, не можливо. Відомо, що йому відрубали праву руку, так він заповів у своєму заповіті. При розкопках могили було віднайдено обидві цілі руки, тому де його в дійсності поховано нікому не відомо [7].

Напис на надгробній стелі отамана говорив: «Р. Б. (Року божего) 1680 мая 4 Преставися рабь Бож. Іоань Серко Дмитровичъ атамань кошовий воска Запорозкого за его Ц. П. В. (Царского Пресветлого Величества) Федора Алексевича. Памят Праведнаго со похвалами»[8]

Щороку, 1-2 серпня, на могилі І. Д. Сірко (що за 2 кілометри від с. Капулівка) проводиться вшанування пам'яті Славного Кошового Отамана, яке збирає тисячі українців з усієї країни та закордону.
Сірко Характерник

Вважалося, що Сірко лежить у землі без голови: череп деякий час «мандрував» — до Москви в антропологічну лабораторію, до Нікополя, й нарешті опинився у Дніпропетровському історичному музеї. На хресті, що стояв на могилі Сірка, деякий час, був напис: «Хто буде сім років перед Великоднем виносити по три заполи на мою могилу, то буде мати таку силу, як я, і знатиме стільки, скільки я». Саме тут варто звернутися до феномена «характерництва». Майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани і знамениті полковники були «характерниками» (серед них — Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай і найбільший характерник із них — Іван Сірко). Це козаки, які володіли магією, — могли бачити майбутнє, події, що відбувалися за сотні кілометрів в інших краях, впливали на свідомість людей, неживу природу, лікували смертельні рани (навіть ставили на ноги мертвих!), знаходили скарби, виходили сухими з води («на Дніпрі войлок прокладуть і йдуть»). Відомо, що під час одного з походів Івана Сірка в Крим вітер видув силу-силенну води з Сиваської затоки, завдяки чому козацьке військо перейшло її вбрід і увірвалося на півострів у неочікуваному для татар місці — а потім так само повернулося на материк. Офіційна церква звинувачувала «характерників» у чаклунстві.

Турки і татари прозвали Сірка Урус-Шайтан.

Востаннє редагував karpinets2710: 18.06.2011 о 09:55.
karpinets2710 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 18.06.2011, 14:03   #50
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 53
Дописи: 646

Типово

Григо́рій Шашке́вич (* 1809 — † 18 серпня 1888) — галицький громадсько-політичний і церковний діяч, греко-католицький священик.

Вивчав теологію у Львівському університеті, закінчив греко-католицьку духовну семінарію.
До 1848 року був священиком у селі Угринів неподалік від Станіслава (нині Івано-Франківськ).
1848 року став співзасновником і заступником голови Станіславської окружної руської ради — філії Головної Руської Ради у Львові, послом до австрійського парламенту (райхстагу).
У 1845—1865 роках був радником міністерства освіти у Відні, керував департаментом галицького шкільництва, був цензором шкільних підручників.
Від 1852 року — канонік, згодом архієпресвітер капітули в Перемишлі. Від 1858 року — ректор греко-католицької духовної семінарії у Відні.
По поверненні до Галичини став послом до Галицького сейму (1867 рік).
ригорій Шашкевич відомий як активний поборник національної незалежності українців, поділу Галичини на дві адміністративні провінції (українську і польську) за етнічною ознакою, пристрасний оборонець народної мови та противник москвофільської тенденції в письменстві, автор меморандуму, спрямованого проти проекту латинізації української писемності (1859).
Зібрав цінні документи до історії «Азбучної війни» в Галичині, які опублікував Іван Франко («Українсько-руський архів», том 8, 1912).
Був автором однієї з перших граматик української мови для народних шкіл (1862) і «Німецько-руської правничої термінології» (1851), виданої у Відні у співавторстві з Яковом Головацьким і Юрієм Вислобоцьким.
__________________
Дякуйте Богу за прожитий день. За спожитий хліб, за здоров`я, і ласки які Він нам посилає.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Відповідь

Закладки

Параметри теми
Параметри перегляду

Ваші права у розділі
Ви не можете створювати теми
Ви можете писати дописи
Ви не можете долучати файли
Ви не можете редагувати дописи

BB-код є Увімк.
Усмішки Увімк.
[IMG] код Увімк.
HTML код Вимк.

Швидкий перехід

Схожі теми
Тема Автор Розділ Відповідей Останній допис
Цей день в історії slavon Ваші захоплення 179 21.11.2022 18:53
"Правдиві" байки рибалок і мисливців sat-prof Ваші захоплення 14 30.05.2018 15:55
Про перехід України на цифрове ТБ (обговорення та запитання) Roma&XP Новини,українські телевізійні канали,DVB-T2 - цифрове ефірне телебачення 109 16.02.2017 21:58
Майбутнє сат-тв на теренах УКРАЇНИ sat-prof Загальний розділ! 8 07.08.2011 01:31


Часовий пояс GMT +3. Поточний час: 20:53.


vBulletin 3.8.4 ; Переклад: © Віталій Стопчанський, 2004-2010
Львівський форум