Русские ,кацапы,узкие ,кацапня твари и зло.
 

У такого беспощадного людоедского зла не может быть абсолютно никакого оправдания. Просто не существует целей, ради которых такое могут творить люди с людьми.

https://t.me/u_now/139389

З'явилося відео, де рашисти знущаються з українського полоненого

Мразота, горіть у пеклі живцем вічно..

https://www.kharkovforum.com/data/vi...bb9607da47.mp4

ЗЫ:вот и приходится брать и содержать в плену этих тварей, чтоб хоть шансы были забирать от них наших героев, кого не успели замучить...

Розслідувачі видання "Слідство.Інфо" з’ясували, що українську журналістку Вікторію Рощину, яка померла в 2024 році, жорстоко катували у російському полоні: на її тілі були ножові поранення, її били струмом, а співробітники російської колонії ховали її від перевірок.

https://www.youtube.com/watch?v=0xhaNePtNfE

Updated: важливе уточнення від Погомій Оксана: обидва чоловіки - Віталій та Денис - які захищали Херсон в умовах повного хаосу, яких здали місцеві зрадники, які витерпіли нелюдські, шокуючі катування від росіян і, зрештою, були ними страчені, так і не визнані як ті, які захищали Херсон, як військові. А вони це робили.
Ось такі у нас реалії всередині країни.
———————————————————
Прочитайте, будь ласка.
І ніколи не прощайте.
Віталію Лапчуку було 48 років. Він народився на Львівщині, але більшу частину життя прожив на Херсонщині. Коли російські військові побачать у паспорті Віталія місце народження, то радітимуть, що упіймали справжнього "бандеру".
На другий день повномасштабного вторгнення Віталій вирушив на Антонівський міст, де напередодні точилися бої. Там багато тіл було - наших військових і цивільних. Він побачив загиблого українського танкіста, зовсім молодого, приніс з машини покривало і накрив його. В автівках - розстріляні родини, діти.
Ніхто у місті не знав, що робити(?), усюди був хаос. Тоді Віталій сказав: "Треба захищати Херсон", і пішов до військкомату.
У військкоматі від познайомився з Денисом Мироновим, якого російські військові так само згодом закатували до смерті.
Отримавши відмову у військкоматі (?), вони записалися до херсонської тероборони, де разом формували роту з цивільних херсонців.
Пізніше вони нікому не показали списків з даними хлопців, чим їх і врятували. Навіть під катуваннями не видали своїх.
На початку березня росіяни увішли в Херсон. Тіла розстріляних тероборонців, які вийшли на перехват колони важкої техніки лише з автоматами і коктейлями Молотова, знайшли в Бузковому парку і в мікрорайоні Шуменський.
Від декого навіть і тіл не лишилося - самі фрагменти.
Віталій з Денисом почали їздити на хлібзавод. Вантажили там машину буханців, які потім роздавали бабусям і дідусям. А ще шукали покинуту зброю. Клали її під хліб і везли через російські блокпости. Міркували, що зброя знадобиться під час звільнення Херсона від окупантів. А ще передавали українській армії координати, де саме розміщується ворожа техніка. Але їх хтось здав. Хтось, кому Віталій довіряв.
27 березня Олена (дружина) була в будинку матері, коли під’їхали три джипи з намальованими на них "Z". На телефоні Олени висвітилося ім’я "Віталік": "Олено, відкрий мені ворота — вони заберуть зброю".
На ватяних ногах жінка пішла до воріт.
- Я побачила обличчя Віталіка - воно було чорне. Щелепа була повністю перебила, з розсіченої брови юшила кров, заливала очі. Обличчя було суцільним місивом. Його куртка була просочена кров’ю, - плаче Олена.
Разом із ним на подвір’я зайшли дев’ятеро озброєних до зубів людей, навіть протигази мали з собою. Я ще подумала: навіщо їм протигази, будуть нас труїти?".
Олена згадує, як почала кричати: "Хто ви такі, звідки, назвіть підрозділ, прізвища? Навіщо ви прийшли в мій дім, ви ж знаєте, що ви окупанти?".
- Я все повторювала, що жоден з них не вартий і мізинця Віталія. І тоді один з них - з такими тупими скляними очима - сказав: "Ще одне слово - і ти складеш зуби", - згадує жінка.
Дорогою до підвалу Віталію прикладом зламали лицьову кістку. Олена згадує, що чоловік був ледь живий. Згадує, як кричала її мама, притискаючи до грудей Біблію, як просила не чіпати Віталія.
Згадує, як російські військові зайшли в дім, щоб винести з нього все - від ноутбуків і телефонів до парфумів і шкарпеток.
- А потім сказали: "Ви всі терористи і нацисти, поїдете з нами".
- Коли вони натягали пакет на голову синові й зав’язували йому руки, я зловила погляд Віталіка. Він так на мене дивився, наче вибачався, що так сталося, наче почувався винним за те, що відбувається, - плаче Олена, - я хотіла його підтримати, що, мовляв, нічого, ми справимось, все буде добре. Я тоді не знала, що це останній його погляд.
Родину привезли в будівлю поліції, усіх трьох допитували в різних кімнатах. Олена була вся мокра - сльози і піт заливали її одяг. Було важко дихати, бо за стіною катують Віталія.
Олену з сином відпустили, вивезли під міст і викинули з машини. Коли вони нарешті дійшли до дому, то побачили, що в нього поцілила ракета. На всій вулиці - лише в нього.
22 травня 2022 року на міській пристані знайшли закатовану людину на дні - з проломленим черепом і гирею на ногах.
Це був Віталій Лапчук.
(с) Суспільне Новини, 2022 рік

Повага починається з мови. Кажи «людина з інвалідністю», а не «інвалід».

Интересно орки понимают, что их прокляли сотни миллионов человек до седьмого колена. Бабуля говорила, что проклятие многими людьми - страшная сила. Скорблю вместе с вами, сумчане. Вся Литва скорбит и проклинает рашку.

Закатований. Назавжди 39.
Історія одного українця, яку має знати весь світ

Аушвіц? Бухенвальд? Ні. Сучасна Мордовія.
Його звали Микола Андреюк. Псевдо — Храм. Старший матрос 36-ї окремої бригади морської піхоти. Українець. Захисник. Людина. Живий — до 14 листопада 2023 року. Закатований — у колонії Мордовії на території фашистського мордера.
Йому було всього 39. Народився у селі Новоподільське на Дніпропетровщині. Ріс у багатодітній родині. Вчився добре. Працював на ГЗК у Кривому Розі, утримував маму, допомагав братам і сестрі. Не мав власної сім’ї — бо служив. Бо вибрав Україну.
У 2014-му пішов добровольцем у Нацгвардію, брав участь в АТО/ООС, а згодом перевівся до морської піхоти. У 2021-му був поранений. Могли списати — але залишився. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Микола вже стояв на передовій.
Широкине. Маріуполь. Весна 2022-го. Оточення. Без зв’язку. Один єдиний лист сестрі: “Я живий, але навколо нас — рашисти. Я спалив документи. І тримаю при собі гранату на випадок полону”.
4 квітня 2022 року Миколу взяли в полон. Його вивезли в Оленівку. Звідти — до Мордовії, в табори. У сучасний ГУЛАГ.
Там, де колись рашисти нищили українців у совкових таборах, вони знову знищили українця. 18 місяців катувань. 60 кілограмів ваги. Серце не витримало. Помер. Помер далеко від дому, без адвоката, без вироку, без права на порятунок.
Його тіло раша “повернула” в грудні 2023 року. Але рідні дізнались про це лише через чотири місяці.
Це — воєнний злочин. Це — тортури. Це — державне вбивство. І це не виняток. Це — система.
Те, що зробили з Миколою — частина масового знищення українських військовополонених. Частина плану стерти обличчя народу, який не скорився.
Миколу поховали в Кривому Розі. Посмертно нагородили почесним знаком «Маріуполь. Відстояли — перемогли» та медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України».
Але медаль не поверне людину.
Повернути ми можемо лише одне — памʼять. Памʼять, яка стане обвинуваченням. Памʼять, яка вижене страх. Памʼять, яка не дозволить домовлятися з тими, хто вбиває в камерах.
У Миколи залишились мама, три брати, сестра та племінники.
І ця фотографія — після повернення.
Фото, яке має зберігатися в майбутньому музеї рашистського терору, поруч із фото з Бучі, Ізюма, Ягідного.
Щоб більше ніколи.
Щоб ніхто не забув.
І не пробачив.

https://scontent.fpoz2-1.fna.fbcdn.n...ug&oe=680B34A3

Кацапське московите зло що наробило!!!
"Дівчинка з очима, повними життя": на Дніпропетровщині через влучання БПЛА загинула 12-річна школярка
https://life.pravda.com.ua/society/s...OTk1LjU5LjAuMA..

Нелюди тільки могли так вчинити з молодою квітучою і талановитою дівчиною❤ вічна пам'ять невинно закатованих в полоні❤

https://www.youtube.com/watch?v=7PfsQg8-v-Q

:eek: