Сила української землі....
За визначенням дослідника духовної історії України О. Братка-Кутинського Наддніпрянщина і Наддністрянщина є єдиним місцем на планеті, де ширина чорноземної зони сягає 500 кілометрів. Саме в ній забезпечуються сталі врожаї та висока якість злаків, городини й садовини. Вчений виявив, що «значний масив українських земель з часу появи на земній кулі перших наземних рослин та перших тварин ні разу не був затоплюваний водами морів чи океанів. Це означає, що протягом сотень мільйонів років тут зберігався і нагромаджувався родючий ґрунт та послідовно розвивався найбагатший у світі генетичний фонд.»
Хліборобство врятувало людство
Давньої пори в міжріччі Дунаю-Дністра-Дніпра розвивалася ціла низка культур, в тому числі і хліборобських: Кукрецька, Буго-дністровська. В мідно-кам’яному віці тут розквітла Трипільська цивілізація. Чим пояснити привабливість цих земель та культурний розквіт життя на них? За визначенням дослідника духовної історії України О. Братка-Кутинського Наддніпрянщина і Наддністрянщина є єдиним місцем на планеті, де ширина чорноземної зони сягає 500 кілометрів.
Саме в ній забезпечуються сталі врожаї та висока якість злаків, городини й садовини. Вчений виявив, що «значний масив українських земель з часу появи на земній кулі перших наземних рослин та перших тварин ні разу не був затоплюваний водами морів чи океанів. Це означає, що протягом сотень мільйонів років тут зберігався і нагромаджувався родючий ґрунт та послідовно розвивався найбагатший у світі генетичний фонд.» Звідси «розселялися на новоутворені суші флора і фауна, а разом з нею і людність. Це означає, що саме терен України є тим містичним місцем планети Земля, на якому відбувається передача естафети знань від послідовно змінюючих одна одну рас земної кулі: лемурійської, атлантичної, арійської. Це означає нарешті, що саме ця земля мала породити сільське господарство нової раси, оскільки лише такий величезний масив такого благодатного ґрунту міг забезпечити сталі врожаї позбавленим ефективної технології людям арійської раси, що переживали свою кам’яну добу, спонукати їх до землеробства…» У цьому вся цінність землі і сутність хліборобства, як нової технології життя. Які б потім історичні культури (за умовними назвами науковців) не розвивалися на землях України, але найосновнішою культурою залишається культура хліборобства.
Його початок на Південному Бузі, Подністров’ї, Подніпров’ї відоме з кінця мезоліту — початку неоліту. У VI–V тисячоліттях до н. е. основним його провідником стала Буго-дністровська культура, яка існувала до двох тисяч років. На її гончарних виробах є відбитки зерна та полови пшениці, ячменю, проса. Західніше до Карпат племена Лінійно-стрічкової культури вирощували ще й жито, овес, вику.
Найпоширенішим злаком була пшениця. Вона найбільше за своїм поживним складом відповідає організмові людини. В неолітичному середовищі буго-дністровців окультуреним злаком вважалася пшениця-двозернянка. Була вона продуктивною і найзручнішою при збиранні врожаю та обмолоті. Другим після неї, за поширеністю, йшов ячмінь голозерний. Хоча найдавніше із злаків — ще з протонеоліту— відомий горох.
Весь видовий склад збіжжя перейшов у спадок трипільцям-оріям. На всіх ранньотрипільських поселеннях України і Молдови відомі одні й ті ж зернові: три види пшениці — однозернянка, двозернянка і спельта; два види багаторядного ячменю — плівчатий і голозерний; горох, віка ервілія, віка звичайна, чина дрібнонасінна. Зрідка знаходять відбитки вівса та проса. Появилася голозерна щільноколоскова, або ж карликова, пшениця. Одначе в господарстві переважали пшениця-двозернянка та ячмінь голозерний. Розповсюдження злаків не залежало від території. На ранньотрипільському поселенні Лука-Врубливецька (Подністров’я) однієї тільки пшениці сіяли чотири види: однозернянка, двозернянка, спельта і карликова. На полях селища Гребенюків Яр (Подніпров’я) на посівах також переважала двозернянка. Відбитки її є на на уламках жіночої статуетки та на вінці горняти.
Хліборобство вважається розвиненим тоді, коли вирощується три види злаків. Уже на нивах ранньотрипільських селищ їх вирощували більше десяти. Цей вид господарювання й надалі був сталим. Так в селищі Онопріївка (середній етап В-ІІ) вирощували двозернянку та голозерний ячмінь. При дослідженнях Майданецького міста 1977 року вдача не обійшла археологів. На чотирьох квадратних метрах житла найдено чимало обвугленого зерна, серед якого переважала пшениця і горох. Поруч були горщик-зерновик і зернотерка. Отже, археологи натрапили на своєрідний прадавній млин. Серед того зерна були три види пшениці – тверда, м’яка і спельта.
Влітку 1898 року між селами Верем’я і Халеп’я В. Хвойка розкопував житловий майданчик і «серед посуду, його уламків й попелу було знайдено шар обвугленої, і через те добре збереженої, пшениці, не належної до жодного із сучасного видів. У другому приміщенні також знайдено обвуглене зерно, яке поки що не визначене…»
Крім гороху, з бобових відомі сочевиця, вика, чина. На нивах трипільців колосився овес, просо. Останнє виявлено ще 1898 року при розкопках поселення у Колодистому археологом і літератором Василем Доманицьким. Найдено воно і при розкопках селища в Гребенях (Придніпров’я). Траплялися в Майданецькому місті й окремі зернини жита, але за їх обмаллю не вдалося встановити: дике чи окультурене. Що воно в той час росло, підтверджує пилково-споровий аналіз із праміста в Доброводах. З культурних злаків виділено пилок пшениці, жита, ячменю, вівса.
За кількістю знахідок, як у відбитках, так і самого зерна, вважається, що найпоширенішими були пшениця-двозернянка, ячмінь голозерний та горох. Інші злакові — однозернянка, спельта, карликова пшениці, просо, овес у господарстві мали допоміжне значення. Тут ми говоримо тільки про види, але ж очевидно були й сорти. Недарма ж тут вирощували однозернянку. Тільки вона має у своєму складі сім хромосом, що є основою для виведення з неї врожайних сортів.
Досліджено, що хліборобського інвентаря у жителів трипільських міст було вдосталь і ним вони могли обробляти землю та збирати врожай на площі чотири–п’ять тисяч гектарів.
До свого господарювання вони ставилися побожно і весь процес хліборобства для них був священнодійством. Воно було духовним змістом їхнього життя. Колосок на горщику хлібороби зображували разом із сонцем, яке вважалося найвищою божественною силою. На мальованому посуді із Майданецького, Томашівки, Доброводів, Тальянок колоски малювали то по два, то триєдиними, їх поливав дощ у вигляді навскісних ліній, охороняли священні тварини. Часто образ колоска набуває космічного узагальнення — він виростає із землі-хлібини, тягнеться вгору, мовби єднаючи Небо і Землю (Чичиркозівка). В розписі іншого горняти зернина набуває планетарного образу, тримаючи на собі і небо, і землю. Тільки в наших далеких пращурів – хліборобів-оріїв створений такий планетарно-космічний образ. Ця багатозмістовність втілилася у назву одного-єдиного колоска в українській мові, де «коло» символізує силу небес, а «сок» —живильність землі. Загалом образ цей утверджує, що сила і поживність обох поєднується у хлібові. Сила неба зображувалася в образі Сонця — у чотирьох фазах і у невпинному русі та в навскісних чи хвилястих лініях дощу. Коли ж дощу вдосталь не випадало, жінки викликали його ритуальними танцями і дійствами, як зображено на горщику із Концешт (Молдова).
Процес розвитку хліборобства сприяв трансформації Буго-дністровської культури у Трипільську. Перехід у ній від мотижного до орного обробітку призвів до виникнення металургії міді. Це ще раз засвідчує, що хліборобство впливає на розвиток усіх галузей господарства, архітектури, мистецтва і суспільства в цілому. Завдяки його розвитку у Трипільській культурі стали забудовуватись і розвиватися міста – їх на Україні епохи енеоліту відкрито 25. Прогрес у багатьох галузях — місто- та житлобудування, гончарне виробництво, суспільний уклад та духовне життя були найвищими в тодішній Європі. Той люд, який вирощує хліб, вважається людом Божим. Хліборобство є священним ремеслом, оскільки сам хлібороб пособляє Богові утримувати і розвивати життя на Землі.
Зайнявшись хліборобством, носії Трипільської культури влилися у життєтворчий процес на Землі й на основі його досягли великих здобутків та суспільного поступу у різних галузях. Зокрема вони заснували у міжріччі Південного Бугу та Дніпра 25 міст, а будинки свої будували у два поверхи. Їхня мальована кераміка немає аналогів у європейській культурі того часу. Хліборобська культура від часів Трипілля як спосіб господарської діяльності і духовного життя, стала основною для всіх наступних історичних культур та поколінь. Відтоді хліборобство стало великою життєздатною силою української землі, яке розвиває життя власного народу і сприяє його умноженню на сусідніх землях.
ЗЕМЛЯ – МАТИ НАША
У розумінні наших людей вона — це та, яка все родить: «Земля— мати наша», «Земля — годувальниця». Вона ж і домівка наша, бо на ній ми живемо, цебто, наш край, батьківська земля, Батьківщина, отже, рідна земля.
Ми — сини землі. На ній умножаємо себе. Трудимося коло неї, бажаємо словом, піснею, найвищими її здобутками — хлібом-сіллю, щоб стало ще краще жити.
Земля увійшла в наше життя назавжди. Від неї ми невіддільні. З неї ми виходимо, по ній ходимо, в неї і йдемо. «Земля в землю» — часто посутньо приказують наші люди, засвідчуючи цим свій світогляд. В тому не тільки практична діяльність, а й духовне життя пов’язане з нею. Земля — джерело нашої любові і патріотизму.
Наші предки — східні слов’яни поклонялися землі, джерелам та рослинам. І зараз люди використовують її здобутки, як значущі символи в ритуальних діях: хліб, зерно, плоди, рослини. Сама земля теж є художнім образом у стрункій системі народних свят та обрядів, в окремих діях, побажаннях. Весною діти качаються по зеленій землі. Ця забавка мала раніше змістовне уособлення і для дорослих — набратися ростучої сили землі.
Молода, коли просить на весілля людей, доземно їм тричі кланяється. Так же вітаються молоді з усіма людьми і на урочистостях. Це — вияв особливої поваги. Взагалі, доземний уклін є символом найвищої вдячності і шани. Крім усього, молодим бажають, щоб вони були родючі і багаті, як земля.
Коли від’їздить людина кудись надовго з рідного краю, бере з собою грудочку землі, аби вона гріла душу і була повсякчас із нею. Цей звичай у нашому краю описав Тарас Шевченко в поемі «Катерина». Юнакам із сіл Тальнівщини, які йдуть в лави Збройних Сил України, батьки вручають грудочку землі, аби ті знали, що мають захищати.
Взагалі земля в нашого народу була в особливій повазі. Люди вірили, що вона всюди і в усьому помагає, бо ж є могутня і всеможна. Вірити в землю — це бути такою, як вона. Відомий факт, коли запорожці, йдучи до турецького султана, насипали в чоботи землі і твердили йому: «На чиїй землі стоїмо, — тій і служити будемо». Ось така звичаєва мудрість, як вершина дипломатії. Козаки, вирушаючи на таємну справу, робили так, як йдеться у пісні «Про Саву Чалого і Гната Голого»: «Візьмемо своєї землі в чоботи під ноги, а щоб не знав тe пан Сава нашої підмови».
Землею бажають, нею і проклинають: «А щоб ти землі перед собою не бачив» І що найстрашніше: «Щоб тебе свята земля не прийняла».
Найвища клятва — клятва землею: її цілують або з’їдають грудочку, щоб утвердити свою правоту, істинність. Земля — це і найбільша сила. Герої казок кажуть ворогові: «Землею й водою будем битися з тобою». Вона — це й довічна вірність: «нас розлучить сирая земля». «Ударив лихом об землю», — кажуть про людину, котра одним махом позбувається клопотів. А коли помирає людина, то й наостанок їй бажають: «Земля тобі пухом», «Легко тобі землю держати». І кидають на могилу грудочку землі. Так, як ото гуртом зводять хату, так разом і насипають могилу.
Основну енергію землі дає сонце, живить її вода, а людина докладає сил, щоб на ній і квітло, і родило. Коли ж сонце починає свій новий річний цикл, люди наші колядують: «Радуйся, земле, ясен світ засвітився». Весь процес хліборобський, тобто життєвий, пов’язаний із землею. Як ось у весняному чи осінньому ритуальному зачині сівби. Ото має чоловік їхати на поле. Наїдається добре, аби колоски були повними та дорідними. Піднесений величчю здійснюваного, виходить він з хлібом-сіллю на ниву. Стоячи серед поля, піднімає його господар до сонця і каже:
– Благослови, Боже, щоб родило всюди!
Потім тричі кланяється на схід сонця і так само — на всі сторони світу. Кладе хлібину на рушнику серед поля і бере зерно на засів:
– Благослови, Боже, щоб родило всюди!
– В добрий час, як у людей, так і в нас! Хто перший почав, щоб у мене позичав!
Бере хлібороб мішка через плечі, човником зв’язаним, і засіваючи із жмені, приказує:
— Роди, де й упадеш!
— Роди, земле, на кривого, на сліпого, на козаченька молодого!
— Роди, Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю|.
Коли ж лягло зерно в теплі обійми землі, господар благословенно промовляє:
– Дай, Боже, дружнього сходу та доброго врожаю!
Пісня й праця зливаються в єдиний квітучий мотив життя.
Орел поле виорав
Та пшеницю засіяв,
Крилечками зволочив,
Дрібний дощик примочив.
Роди, Боже, пшеницю
Молодицям на паляницю,
Старим бабам на крохмаль,
А дівчатам на коровай.
Щоби цьому не було впину, то старші менших до землі прилучають та навчають життєвих основ:
– Земля — наша мати
– Дай землі — вона дасть і тобі.
– Не випускай землі з рук.
– На чужій землі хліба не заробиш.
– На добрій землі — добре й родить.
– Земля чорна, а хліб білий.
– Земля потребує доброї погоди, доброго насіння, доброго трудівника.
– Земля трудівниця й годівниця.
– В кого земля, в того й сила.
– Земля-мати, будеш робить — будеш мати!
Джерело: