"Я був такий щасливий нарешті, що можу спокійно дивитись на небо, я про це так мріяв там, у ДАПі", - "кіборг" Андреєв
У критичні моменти боєць згадує мандраж. Не страх, а саме мандраж. Тоненька грань, ціною в життя та подвиг, що відокремлює героя від боягуза. Життя бойових побратимів та України, а подвиг свій вистражданий, знов таки заради друзів, сім’ю та Батьківщину
Патріоти України пропонують історію героя, котра опублікована у ФБ на сторінці "Майдан 18-20 февраля. Как всё было."
"Чи було мені страшно?.. Ні, не було, були моменти мандражу, коли від напруження і виснаження тряслися руки-ноги, але я Мамці обіцяв повернутися, тому навіть не думав зле, просто весь час бачив, ніби те, що зараз має статися, готовий був до усього... Напряг, звичайно, нереальний, але зате який адреналін! Мені його бракує тепер..."
"Пройшли сутки, як повернувся з Донецького аеропорту, тримали оборону нового терміналу, разом з бійцями 93 і 74 бригади... хочеться розказати всім про те, що пережили...
Заїзд був 30.12.2014 через сепарский пост з автоматом і одним магазином. Більшого позору не відчував ніколи, не розумів, як десантура може так ганьбитись, але нам не залишили вибору, потрібно було міняти хлопців, адже пробути там 2-3 тижні досить тяжко, як фізично так і психологічно. Спочатку обстрілювали нас з стрілецької зброї, мух, РПГ і АГСів ми давали нормальну відповідь і сепари не лізли, а коли наш президент заявив, що в аеропорт завезли 2 камази боєприпасів і продовольства і аеропорт може витримати любий штурм, пішло по повній.
Насправді прорвалась до нас 1 МТЛБшка за пораненими (7чол) і привезла 7 ящиків патронів, ящик гранат і 100л води, яка замерзла, а дрова закінчились давно, пішов обстріл з танків, мінометів, СПГ, гаубіц, інколи градів, поперли чечени. Стіни в терміналі почали падати одна за одною, з кожної дірки було чути: "алах-акбар, хахол вихаді ми тебя резать будем". Пішов замєс, останні 3,5 останні дні не знаю як пережив, від вибухів, пострілів, завалів, крові, холоду, недосипання почало "зривати кришу".
Мені повезло, я своє відбув і пішов на ротацію, а інших потрібно виводити там вже нема, що обороняти, лишились одні руїни. Туди б закинути нашого президента, міністрів і генералів, хоча б на сутки..."
Автор цих слів, написаних за три дні до першого вибуху в терміналі - майданівець, один з легендарних кіборгів, захисників ДАПу 31-річний Андрій Андреєв з Волині. Воював у складі 81-ї бригади, старший навідник АГС, згодом командир відділення. Позивний Фестиваль.
Йому пощастило повернутися звідти живим. І я досі майже дослівно пам'ятаю цей його пост на ФБ, датований 16 січня 2015 року, після кількох тижнів тривожного мовчання у мережі…
20 лютого. Найдальша барикада на Інститутській. Андрій присів за щитом
Андрій був у всі найгарячіші та найнебезпечніші дні на Майдані, потім - рік на війні, майже постійно на передовій у секторі "Д": Костянтинівка, Авдіївка, Піски. 16 днів у січні 2015 провів у новому терміналі донецького аеропорту.
Ми багато говорили з Андрієм про війну і про ДАП. Але спершу про його бойовий шлях на Майдані.
" - Я вперше приїхав на Майдан після розгону студентів 30 листопада. Не за політику, а воювати з ментами. Я просто не міг сидіти на місці і спокійно дивитись на те, що твориться. Була одна думка: просто так бити людей ніхто не має права, жодного! Терпіти не можу ментів. Один знайомий так званий правоохоронець в Луцьку, коли я приїхав додому з Майдану в час відносного затишшя спитав у мене при зустрічі на вулиці: скільки мені платять за те, що стою на Майдані? Я тоді ледве в морду йому не дав, досі не розмовляю. Коли на Майдані було найгарячіше, або коли йшло до того, а я це відчував якось підсвідомо просто, то кидав усе, кидав роботу, іноді позичав гроші і їхав до Києва. А тут якийсь мудак у формі мені розказує, що на Майдані платили…
В той день, коли почались бої на Груші, ми з хлопцями планували йти на Дніпро скупатись в ополонці. Це ж було Водохреща. Але ще не дійшовши до місця почули вибухи і зрозуміли, що на Грушевського щось почалося. Прибігли, коли вже були сутички, горіли автобуси. Приходили Кличко з Яценюком, обзивали людей провокаторами, їх дружно слали подалі. Я був на Груші увесь час, поки йшли активні бої. Перший раз, як беркути пробували нас розігнати, то навіть забрав у ввшника щит, прийшов з ним у Жовтневий палац, який тоді займали свободівці і тоді їхня охорона на вході не хотіла мене пускати. Свободівці кричали, що я провокатор і що усі ми, хто рубався тоді на Груші звичайні провокатори. А сам Тягнибок на Майдані постійно ходив у супроводі купи охоронців. Я ні в кого більше стільки охорони не бачив, навіть у Кличка )))
Аэропорт андреев киборг дап
Востаннє приїхав на Майдан десь 15 лютого. Я не входив до жодної сотні, тож просто пішов у профспілки до Правого Сектора і попросився до них, бо вони виглядали на Майдані найдвіжовішими. Ходив пару раз на тренування.
18 лютого зранку, коли почався так званий мирний наступ, Правому Сектору був даний наказ займати позиції на Грушевського і рухатися до ВР. Ми вийшли за барикаду на Груші, зупинилися і побачили з боку Маріїнського парку просто море беркуту. Вони повільно сунули в наш бік і ми почали готуватися до штурму. Стоячи там, ми відтягували дуже великі сили противника. Потім, обдумуючи, що сталося далі і співставляючи події, дійшов певних висновків. Загони Самооборони та майданівці вже дісталися урядового кварталу, почалися сутички, тоді наші оточили частину беркутів і тітушок в парку і добряче їх тиснули. Саме в цей момент вилазить Парубій і оголошує якесь незрозуміле перемир'я на 40 хв. А нам в цей самий час дають наказ відійти за барикаду на Грушевського. Як тільки ми зайшли за барикаду, Беркут розвернувся і побіг в сторону Маріїнського парку. Про криваве побоїще, яке вони тоді там влаштували, знають усі. Саме тому, бойові майданівці так не люблять Парубія…
Штурм пагорба біля Жовтневого 20 лютого.
Далі вони пішли на штурм… Коли вночі з Інститутської на нас попер водомет, стало реально дуже страшно. В ніч штурму майдану мене ледве не взяли в полон беркути. Я вибіг до стели, вони хотіли оточити і схопити, зайшли з боку. Ледве вдалось втекти тоді. Поступила інформація, що біля Михайлівського озброєні банди тітушок, ми з хлопцями побігли туди. Бачили їх з молотками в руках, зі стволами, потім хтось з того боку надійшов і сказав, що їх дуже багато і порадив відступити на майдан. Ми повернулись. В профспілках згоріли усі мої речі, добре, що я здогадався раніше паспорт покласти у внутрішню кишеню.
Правий Сектор 18 ввечері організовано з Майдану пішов, їх не було у ніч штурму, не було 20 лютого як організованої сили. Були окремі люди, які вважали себе правосєками, але відмовились тоді виконати наказ і залишити майдан. Крім мене тоді лишилось лише кілька пацанів, з яким я жив у профспілках. Ті, що йшли, ще хотіли забрати у мене бронік, але я такий, що попробуй забери. А від того, що вони, будучи такими мегарадикалами пішли тієї ночі мені досі гидко.
І Ярошу я не вірю...
Ми трималися на першій лінії до самого ранку, просто падаючи з ніг від утоми. Біля мене розірвалась граната, було два осколки в нозі, але я навіть до лікарні не звертався, там на місці їх і витягли. А над ранок нарешті приїхали хлопці з Львівської сотні. Вони нас врятували…
Після того як згоріли профспілки, я не мав де ночувати, тож вмостився просто на лавці. Звідти мене забрала якась жінка і відвела до їхньої бердичівської палатки за сценою. З тими чудовими людьми я прожив наступні кілька днів.
Зранку 20 лютого хтось забіг у намет і почав кричати, що беркут відступає. Ми кинулись надвір. Я іноді думаю, що це був їхній план: відступити трохи і заманити нас у пастку, бо ті з автоматами вже чекали.
Я добіг до моста і разом з іншими кинувся лізти по схилу до Жовтневого. Ми бачили як відступає, стріляючи з калашів, чорна рота беркута. Далі ми з хлопцями через бокові двері ввірвалися всередину в Жовтневий палац і почали його обшукувати. Хтось побіг до підвалу, хтось на дах. Коли я через якийсь час вибіг на вулицю, то там був суцільний жах - постійно несли поранених і вбитих. Ми кинулися вперед повз Жовтневий, добігли до найпершої барикади нагорі Інститутської. І вже там за кілька секунд двох хлопців, які бігли разом зі мною просто скосила куля.
Я бачив, як беркути попереду стріляли в нас, як вони клали свої калаші на барикаду і валили просто в наш бік. Він побаченого там мені стало дуже погано можливо я навіть втратив свідомість, бо просто не пам'ятаю, що було далі. Отямився від того, що який старший чоловік, здається афганець з чорним від диму лицем, таким що лише одні очі світилися, почав мене штурхати, говорив щось про те, що це війна і революція, що революцій без крові не буває. Я дуже вдячний йому за те, що він мене тоді привів до тями.
Пам'ятаю, як відкрив очі і перше, що бачу та усвідомлюю це те, що я у яскраво червоному светрі. Який же я дурень, думаю! Оце вирядився, просто ходяча мішень. Там на першій барикаді головним завданням було запалити вогонь і димом сховати майданівців від снайперів. Ми закидали шини, підсовуючи їх палками, щоб не виставляти голову вище барикади, далі закидали туди коктейль і підпалювали. Потім я помагав виносити хлопця, який загинув недалеко. Ми занесли його на Майдан. Десь через місяць я дізнався, що це був мій земляк Едуард Гриневич. Через ФБ мене знайшла його мама, ми з нею зустрілися, досі спілкуємось. Вона дуже переживала, коли я був на війні. Потім, розглядаючи фото, я згадав, що їхав з Едіком в одній маршрутці додому з Києва. Ми так і не познайомились з ним за життя…
На майдані я кричав, що треба нести шини туди наперед, люди стали в ряд і почали передавати шини. Цілу ніч після розстрілу майдану ми з хлопцями сиділи біля бочки, розповідаючи один одному, хто що бачив. Наступного дня на майдані вже була тьма людей, ми трошки походили, сфотографувались на пам'ять і 22 лютого я поїхав додому."
А далі почалась війна... З початком активних бойових дій Андрій не міг сидіти вдома, він хотів на передову, але його готові були взяти лише в резерв. Потім зламав ногу і поки сидів з гіпсом влітку 2014-го, на фронті стало дуже гаряче.
" - Я лежав вдома зі зламаною ногою, коли наших вбивали під Іловайськом, і мене всього трусило від розуміння того, що я не там і не можу нічого зробити, щоб допомогти хлопцям. Прийшов з гіпсом у військомат і сказав, що готовий йти добровольцем, але тільки у 80-тку, бо там були мої друзі. Мене не хотіли брати в десант, казали, що я не витримаю. В результаті десант ледве витримав мене )))
- Ми, десантники, які стояли в секторі "Д" усі хотіли потрапити в аеропорт. На кіборгів дивились, як на богів, кожен хотів також стати кіборгом, ганялися за тими шевронами."
Всупереч тому, що хтось пише, що мовляв, не варто називати оборонців ДАПу кіборгами, Андрій говорить, що хлопці цією назвою гордяться, що не зустрічав жодного, хто був би проти.