ПРОДОВЖЕННЯ
Опівдні ми нарешті виїжджаємо з містечка. Попереду на нас чекає невеликий подарунок – сто кілометрів асфальту. Але особливої радості на обличчях водіїв немає, напевно, тому що вони знають про буревій, який нас хутко наздожене. Через декілька кілометрів ми потрапляємо у такий шторм, що наші восьмитонні корвети злітають з дороги, щоб розбитися об скелі. Видимість падає до п’яти метрів. До всього виявляється, що наш водій трохи підсліпуватий – він постійно губить трасу. Ми зі штурманом починаємо шалено ревіти і махати руками в потрібний бік, коли наша фура знову зіслизає з асфальту і мчить у степ.
Їдемо із швидкістю двадцять кілометрів на годину. За п’ять годин ми ледве проїжджаємо сто кілометрів. Буря з піску та снігу не вщухає. На нараді нашої зграї ми приймаємо рішення шукати село, що має бути десь за декілька кілометрів на південь. Грузимося по мамонтах, сповзаємо з асфальту і скеровуємося у степ. Вісім пар очей врізаються у цілину. Через годину завірюхи на нас вискакує селище. Виявляється, що тут живе сім’я Ведмедя. Ми розміщуємося у юрті. Жінки починають готувати їжу – знов ці величезні порції. Після вечері разом з бабами, пліч-о-пліч, вкладаємося на підлозі. Юрта добре прогріта.
День шостий точнісінько повторює день п’ятий. Але ввечері на нас чекає сюрприз. Я сиджу та їм локшину у компанії наших водіїв. Раптом до юрти завалює якийсь п’яний монгол і починає горланити щось монгольською. Ведмідь спокійним тоном щось каже п’яному, але ці слова нервують гостя, якого ніхто не чекав. Він рве на собі сорочку і кидається на Ведмідя. Зазвичай Ведмідь може з легкістю наваляти цьому мужику, але тепер, сидячи за столом, він у невигідному становищі і вимушений зайняти оборонну позицію. Я стрибаю через стіл, навалююсь на кривдника і обхоплюю його руками ззаду. Ведмідь, користуючись моментом, звалюється на спину і всаджує п’ятою у щелепу супротивника. Ініціатор бійки падає назад, і ми разом летимо на підлогу. Бійку закінчено.
Згадуючи той день, я розумію, що тоді своїми діями заслужив повагу бригади. Навіть старий водій з фіговим зором, який увесь час понуро косився у мій бік, почав пригощати цукерками, хоч до цього ділився ними тільки зі штурманом.
День сьомий. Сиджу у машині. До УБ лишилося максимум 150 км. Ми знову пробили колесо. Уже ніч, а у нас немає цілої запаски. На вулиці мінус тридцять. В машині трохи тепліше. Я хуїю. Півдороги я зішкрябував кірку льоду з внутрішнього боку вітрового скла. Вже години чотири мої пальці ніг не подають ознак життя. Лишається тільки підпалити ці грьобані вантажівки. В УБ ми потрапимо вночі, і на нас там ніхто не чекає. Хлопець, який погодився нас прийняти, у останній момент відмовив. Я вже бачу, як мій труп бігає вулицями у -30 ?С, у вітер та стіг. Заєбісь!
Десантуємося о п’ятій годині ранку біля великого логістичного центру в Улан-Баторі. Готуємося йти шукати під’їзд для ночівлі, але один з водіїв кличе нас і пропонує зняти для нас готель на ніч. Мені хочеться обняти його та розцілувати.
Весь наступний день я намагатимусь познайомитися з яким-небудь монголом, аби вписатися до нього на ночівлю. Але справа не йде, і ближче до ночі ми стоїмо біля входу до буддистського монастиря. Я грюкаю в двері, відчиняє лисий хлопчина років п’ятнадцяти. Я жестами тлумачу йому, що нам з Женею ніде ночувати. Він просить зачекати біля входу, доки збігає за наставником. До нас виходить високий хлопець у буддистській рясі. Я розповідаю йому свою історію російською. Він робить декілька традиційних телефонних дзвінків, просить нас показати паспорти і пропонує заночувати на підлозі в своїй кімнаті.
Ми питаємо цього хлопця, чому він вирішив стати монахом. Усе, що він може відповісти: тут дають безкоштовну їжу, житло та можливість вчитися до нескінченності. Більшість його учнів – з бідних сімей. Чернецтво для них – хороший спосіб на паритись через своє майбутнє. За них вже усе вирішили – триразове харчування, житло та горловий спів. На питання, ким би він хотів стати у житті, хлопець каже, що хотів би бути ламою.
Всесвіт у панельній коробці
Два наступних тижні я живу в Улан-Баторі. Здебільшого, у хостелі за п’ять баксів. Цей хостел – двокімнатна, пропахла корейським їдлом, квартира. Смердить так, що я приходжу сюди буквально на декілька годин, аби поспати. На сусідньому ліжку живе китаєць, який день і ніч дивиться на ноуті дитяче порно, а поруч з ним – американець, який без перебою розповідає своїй подружці по телефону про те, як у двадцять три роки він позбувся цнотливості.
Увесь Улан-Батор виглядає, як спальний мікрорайон, що будується вже років сто. Тут практично немає дерев, холодно та брудно. Я блукаю по околиці міста і на мене насувається апатія. Я уявляю, як у цих панельних коробках з темними брудними вікнами ховаються сотні маленьких всесвітів. Таких маленьких, що їх можна зібрати у долоню.
Я зазираю у кафехи, які розташовані на перших поверхах цих будинків. Монголи у чорних куртках бухають горілку з кількою, витріщаються у зомбоящик, а навколо – новорічний «дощик». Від цієї картини хочеться плакати і блювати одночасно. Коли я зніматиму кіно про найбільш безнадійне місто на Землі, приїду до Улан-Батора за натурою.
Чому я провів там два тижні, я не знаю. Я ділив свій час між двома кафе у самісінькому центрі міста, де тусувалася місцева еліта, і за два тижні я її добре вивчив.
Мені запам’яталась розмова з одним монголом, який повернувся після шести років життя в Каліфорнії. У кафе Turning Point ми сперечалися з ним про найголовніше у житті. Він з жаром доводив, що найголовніше – гроші. Коли ти маєш гроші, ти маєш владу, друзів і кохання. Наступного дня після цієї розмови я купив квиток на поїзд до китайського кордону та поїхав.
Я перетнув Монголію із заходу на схід. Ми двадцять один раз міняли колеса, замазували смолою бак, в наших машинах не працювали пічки. Водії пили горілку на ходу, не скидуючи газу – це був єдиний спосіб швидко зігрітися. Нам доводилося спати у одязі, але ми все одно мерзли. Ми проїхали через піщано-сніжний буревій, і декілька разів наші авто ледь не перекидалися на бік. Женя заробив першу ступінь обмороження вуха, я обійшовся легким переохолодженням. Це був найбільш жорсткий тиждень за усю мою подорож.
Поїзд грюкає і повільно вгризається у нічний степ. Щойно я попрощався з Женею. Він продовжить рвати на схід, а мені саме час за півтори тисячі кілометрів на південь. Півроку ми разом переживали дорогу. Разом блукали в горах, разом тирили в крамницях, разом мокли під дощем. Нехай нам не завжди вдавалося зрозуміти один одного, але я сумуватиму за тобою, друже.