Не особисто Путін, Патрушев і Медведєв запускали по нам дрони та ракети, – пише Валетов. – Не вони особисто стояли біля станків, щоб усе це виготовити. Не вони розраховували траєкторії та прописували польотні завдання.
Нас убиває не ці виродки. Нас убиває багатонаціональний російський народ. За зарплату. За гроші по контракту. За можливість просунутися службою.
Дехто з них ніколи й на тисячу кілометрів не наближався до України. У інших тут були тітки, дядьки, бабусі та дідусі. Їх влітку відправляли «на фрукту» та їсти вареники з вишнею. І половити карасиків в Орелі чи Пселі.
У деяких батьки тут навчалися, а хтось привіз з України чоловіка чи дружину. Але вареники з вишнями та тітка під Миргородом нікому з них не заважають. Просто запам’ятайте сказане.
Винуватити у тому, що відбувається, треба не лише керівництво, а й тих, хто своїми руками, мовчанням, податками підтримує цю війну. Вони не невинні виконавці, не жертви режиму. Вони його опора, його сила, його вміння.
Звичайні програмісти, які вводять у тупу ракету координати цілі та маршрут, звичайні робітники, які збирають шахеди, що прилетять у черговий будинок на масиві «Перемога». Вони всі – війна.
І коли війна призупиниться або закінчиться, вони будуть розповідати, що не знали, не хотіли, не очікували, не думали. Що вони просто виконували наказ. Що у них тітка в Миргороді. Що у них дядько в Жмеринці. Що у них у Києві могила діда…
Їм не треба нічого прощати, їм не можна співчувати. Вони не жертви режиму – вони й є режим.
|