[D-Misha]

— Знаєте, мій трирічний синок спалив сьогодні рукопис мого нового роману.
— Хто б міг подумати? Таке мале, а вже читає!

Два парубки зійшлися докупи та й розмовляють:
— Ти не знаєш, Стецьку, чого люди родяться то біляві, то чорняві?
— Як не знаю? Знаю!
— А чого?
— Того, що одні родяться вдень, а другі вночі.
— І справді, мабуть, так! А руді коли?
— Руді?
— Еге!
— Руді теж удень, тільки тоді, як дуже жарко

Л і к а р. На що скаржитесь?
Ш в е ц ь. Та на все. Язик став як підошва, в горлі наче хто цвяхи позабивав, у животі немов дратвою стягнуто, очі як клеєм залиті, у вухах мов шилом штрикає, а самого неначе на копил хто натягнув.

— Дядьку, а дядьку! А скільки верст буде до села?
— Та хто його зна! Як ваші коні не потомлені, то верст дванадцять, а якщо потомлені, то й двадцять набереться.

— Куди твій батько поїхав?
— На ярмарок.
— А коли вернеться?
— Та як поїде на об’їзд, то сьогодні буде, а як навпростець, то хіба завтра.

— Бабо, де у вас отаман живе?
— Їдьте, серденько, навпростець, там живе Андрій Швець, а там — круто соб — Кулина Вакуленкова: її чоловіка торік взяли у москалі, а там проваллячко, а за проваллячком — гульк — по городу ходить сива кобила, а на призьбі лежить рудий собака — ото, серденько, й отаман живе.

Неписьменна прибиральниця Тетяна у відомості на одержання зарплати проти свого прізвища завжди ставила хрестик. Одного разу після чергової получки Тетяна замість хрестика поставила кружечок.
— А чого це інший значок? — здивувався касир.
— Та це я вийшла заміж і перемінила прізвище, — відповіла Тетяна.

Заїхав гончар до мужика ночувать. Посідали вечеряти. Хазяїн сидить та все ріже хліб.
— Що це ти, хазяїне, робиш? Нащо хліб ріжеш? Уже ж більше не треба, — каже гончар.
Мужик як схопиться та гончаря за чуба.
— А ти, — каже, — сякий-такий, у чужім добрі не мішайся!
От повставали вранці. Пішов гончар запрягати свою кобилу. Вийшов і хазяїн. Гончар узяв хомут та й надіває його кобилі на хвіст.
— Як це ти, гончарю, хомут надіваєш? Хіба ж так хто запрягає?
— А ти ж чого лізеш у чуже добро? — крикнув гончар та собі мужика за чуба.

Ішов з полювання мисливець з порожніми руками. Щоб перед жінкою не було соромно, зайшов він на базар і купив кроля. Дома в сараї обідрав його та й уніс до хати вже готового.
Жінка засмажила кроля. Сіли їсти, а вона все приказує:
— От так зайчик — жирненький та смачненький, як курятинка. Може, ти й завтра принесеш такого?
А чоловік і каже:
— Та принесу, якщо грошей даси.

Іде один чоловік мостом, а на мості стоїть Іван, їсть хліб і дивиться у воду. Підійшов чоловік та й питає:
— Що робиш, Іване?
— Та їм хліб з рибою.
— А риба де?
— Та в воді.

Пішли два куми на полювання. Підходять до ставка. Побачив один кум, що в очереті плаває качка, та й каже другому:
— Гляньте, куме, яка качка, така жирна, аж блищить. Ох і борщ буде, пальці оближете. Ви тільки не заважайте, я зараз її застрелю.
Прицілився. Бах! А качка знялась і полетіла. Подивився він їй у слід та й каже:
— Хіба ж то качка?! Хай летить, там наїдку з неї — одне пір’я.

— На місяці, безперечно, водяться зайці, — твердив один мисливець. — Повірте, мій собака даремно не став би гавкати на місяць.