Дзвінок. Путін знімає слухавку. — Гальо, пане президенте, ту Місько зі Станіслава! Телефоную, жеби вам вповісти, же ми ту вам офіційно війну декляруємо. — Хорошо, Миша, это действительно важная новость. А
большая у вас армия? — Ну, зара... (щитає)... Я, Влодко, сусід Стефко і всі, шо ту в преферанс грали. То нас разом вісім. — Должен сказать тебе, Миша, что у меня в армии 100 тысяч людей, которые только ждут моего приказа. — Холєра, я зара вам віддзвоню. (За якийсь час)... — Гальо, прошу пана президента, стан війни не скасовано! До нас приєдналося ше штири хлопаки з сусідньої кнайпи. — Должен сказать тебе, Миша, что со времени нашего последнего разговора я увеличил армию до 200 тысяч человек! — Най го холєра вхопе! Я ще зателефоную. (За якийсь час)... — Слава Йсу, пане Путін! Я сі тєжко вибачєю, але мусимо ся вицофати з тої войни. — Неужели? Очень жаль. А почему это вы вдруг передумали? — Ну, ми ту посиділи за пару гальбами пива, так си між собов порадили, і вздріли, же аж ніяк не зможемо нагодувати 200 тисяч плєнних москалів.
|