Дикий калган.
Інші назви: перстач прямостоячий, узик, зав’язник, пуповник, древлянка.
Ходить така баєчка в Карпатах.
Одного разу в Кутах та й довкола — а діялося те в сиву давнину — такі яблука вродили, що світ не видів. Не пропадати ж марно добру. І налагодили гуцули з-під Кутів плоти з тими яблуками аж до самої Америки.
Правда, що воно за землі такі, тоді ніхто й не знав. Та оповідали, що люди там гарні і ґречні жили. А от яблук таки не виділи й не знали.
Тож і поїхали гуцули базарювати. Люди вони щирі. Продали свої здобутки за безцінь. Зате в дорогу дали їм тамтешні люди коріння живучого, що калганом звалося. І води цілющої дали, аби хвороби ніякі не приставали в далекій подорожі.
Узяли наші кутяни того коріння та й настояли на воді. А вода зацвіла квітами. Напився тої води один гуцул, другий, третій — сили додаються. І великий океан видався їм, як маленьке озерце.
Пливуть. Аж бачать на хвилі наче плоти якісь, тільки на їхні гуцульські не схожі. А на плотах — також люди. Гуцули й питають:
— Як си маєте, брати наші?
— А хто ж ви будете, люди добрі? — вийшов до них старший. А то був Колумб. — Звідкіля ви?
— Гей, гей, з країв далеких, — відповідають. — Із самої Гуцулії! Мо’, чулис-те?
— А то ж як! — відповів Колумб.
— Д’хаті вертаємо, з Гамерики, — сміялися гуцули. — Яблука продали, калгану придбали і тебе би-м почастували.
Згодився на те Колумб, бо увидів, що то люди щирі. Причастився калганом і теж звеселів.
— То де, — питає, — того зілля надбали?
— У самій Гамериці, — казали гуцули.
— А я ото якраз і їду її відкривати, — каже Колумб.
— То най щастить тобі, чоловіче добрий!..
Отак, виходить, ще до Колумба відкрили гуцули далеку Америку. І відтоді у наших краях і село з’явилося, котре нині Черганівкою називають. А тим корінням живучим, що калганом іменується, недуги люди виліковують.
Дикий калган, або перстач прямостоячий — багаторічна трав’яниста рослина, яку ще називають узиком та зав’язником. Росте вона на сухих та мокрих луках, по болотах, на лісових полянах, полонинах, у рідких шпилькових та шпильково-дрібнолистяних лісах.
У народі цю рослину знають з давніх-давен як дуже надійний засіб при лікуванні шлунково-кишкових розладів, опіків, дизентерії та шкірних захворювань.
У давнину збирало її майже все сільське населення, святили в церквах і зберігали на випадок хвороби у людей чи й тварин. Найчастіше берегли сушені корені або настоювали їх на горілці. Цей народний засіб настільки відомий, настільки надійний, що препарати перстача введені в наукову медицину як для внутрішнього, так і для зовнішнього застосування і включені в радянську фармакопею для заміни імпортного дубильного кореня ратанії, який ввозили в дореволюційну Росію з Південної Америки.
У Західній Європі цю рослину застосовують також з давніх часів і вона значиться в німецьких середньовічних довідниках. Латинська назва рослини потентілла торментілла. Назву рослина дістала від слів торментіл-ла (так називали в середні віки дизентерію, для лікування якої користувалися перстачем) і потентілла — зменшене від слова потенція — сила, чим характерна ця маленька, але сильнодіюча рослина.
Перстач прямостоячий має прямі тонкі стебла, що вгорі розгалужуються. Стеблові листки сидячі, трійчасті, з двома великими прилистниками. Квіти поодинокі, золотисто-жовті, сидять на двох квітконіжках на кінцях стебел та гілок. Чашечки подвійні, з чотирма зовнішніми і чотирма внутрішніми дольками. Вінчик чотирипелюстковий, що відрізняє рослину від інших видів перстачу, які мають по п’ять пелюсток. Плід сухий, складається з 12-15 бурих зерняток. Цвіте в червні-серпні.
Ця рослина в основному розповсюджена в європейських широтах, але досить багато її зустрічається і в Західному Сибіру.
Пізно восени збирають кореневища перстачу, очищають від тонких додаткових корінців, обмивають та сушать. Сухі кореневища тверді та важкі, але легко піддаються подрібненню. Колір їх зовні темно-бурий, на розрізі темно-червоний або червоно-бурий.
Кореневища перстачу містять близько 35 процентів дубильних речовин (кристалічний ефір, торментол, катехін, органічні кислоти, наприклад, елагову і хінну, глюкозид торментилін, смолу, віск, камедь, крохмаль, червоний пігмент флобафен).
Відвар з кореневищ перстачу має в’яжучі, жовчогінні, відхаркувальні, протизапальні, бактерицидні, кровоспинні, знеболювальні та ранозагоювальні властивості.
Препарати з кореневищ застосовують при хронічних колітах, дизентерії, виразці шлунка, всіляких внутрішніх кровотечах, жіночих хворобах, захворюваннях печінки та при подагрі.
У науковій медицині відвар кореневищ перстачу вживають при запальних процесах шлунково-кишкового тракту (ентерити, ентероколіти, диспепсії).
Зовні відвар перстачу використовують для обмивань, примочок, компресів при кровотечних ранах, виразках, опіках, різних висипках, екземах та інших шкіряних захворюваннях, а також для полоскань при запальних процесах ротової порожнини (стоматитах, гінгівітах) та при ангінах.