Століття самотності.....
Ольга Мончук.
Жителька села Хотимира Тлумацького району Катерина Козак не з розповідей знає, як це дожити до ста років, адже 14 лютого цього року відсвяткувала своє 115-річчя, потрапила до Книги рекордів України як найстаріша українка і стала топ-темою фактично всіх українських ЗМІ. Більш детально дізнатися таємницю довголіття Катерини Козак, коли вона вже відпочила від численних візитерів, спробувала «Галичина».
Сонячний Хотимир...
Скажете збіг чи ні, але бабу Катерину за добру вдачу і щиру усмішку називають у селі «Сонечком». Того дня, коли завітала в гості до довгожительки, справді світило сонце. У маленькій старенькій хатині побачила ще одне «сонечко», адже у свої 115 Катерина Козак має добре почуття гумору, чарівну усмішку і веселий сміх, який супроводжував всю нашу розмову. У селі кажуть, що замолоду була дуже вродливою, тепер її обличчя прикрашає благословенна старість. Що, в принципі, не кожному дано.
У Хотимирі проживає 765 людей, село потроху старіє. «У нас переважно все населення старше: люди під 50 років — його цвіт, — розповідає секретар сільської ради Хотимира Надія Гаврецька. — Молодих мало. Роботи нема, сполучення з обласним центром теж нормального немає. У дев’ятирічній школі маємо 40 учнів». В селі констатують, що хто пережив 80, ті й живуть. Сільській раді Хотимира підпорядковане ще одне село — Жабокруки. 3 грудня цього року його житель Дмитро Насадик має зустріти своє 100-річчя.
Покоління сили....
«Така собі проста сільська жінка, до школи не ходила, не вчилася. Дуже гарно сміється, ні з ким ніколи не сварилася. Бідувала так, як усі люди бідують, всі війни перебула», — так про довгожительку говорять у її рідному селі. А народилася Катерина Козак 14 лютого 1887 року, тобто у досить популярний нині день святого Валентина. Надія Гаврецька сміється з того й каже: «Хто тоді знав, що то день всіх закоханих?!».
Парадоксально і те, що бабуся-рекордсменка ніколи не була одруженою. В селі жартують, що це і є головним секретом її довголіття. «Ніхто їй печінки не їв, не об’їдав, дітей не було, чоловіка не було та й збереглася бабка, — жартома каже Н. Гаврецька. — Ми так довго не потягнемо. Жартуємо, але це правда. Бо то покоління ще їло натуральну їжу і вбиралося в натуральний одяг, а ми дихаємо чим?! Старші люди сильніші, не можуть без роботи, бо звикли робити. Так, як ця баба, яка каже, що вона ходила служити по панах, геть усюди, бо вона мусила заробити. А звідки вона мала годувати тих дітей та й сама щось їсти?! А ми звикли, що нас усе болить і ми нічого не годні».
«Як муха у воді»
Своїх дітей Катерина Козак не має, проте виховала доньок своєї сестри — племінниць Катерину й Олену. Тепер за бабусею доглядає одна з них — Олена, якій теж чимало років — 83! Друга племінниця, Катерина, померла. «Отак уже баба коло нас 62 роки», — каже племінниця Олена Буряк і додає, що і їй самій уже догляд потрібен. «Мені треба на день п’ять, шість, навіть десять разів до баби подивитися. і вночі ще треба прийти, бо баба може впасти».
Заходжу до хати Катерини Козак, вітаюся і питаю по-простому: «Як ся маєте?» — «Як муха у воді», — відповідає мені бабуся, чим демонструє своє добре почуття гумору, хороший настрій і здоровий глузд. і продовжує не без гумору: «Проживаю так, якби’м Бога прогнівила. Бо якби Бог сі на мене не гнівав, то я вже давно була би’м на своєму місці». Таке довге життя, видно, трохи втомило довгожительку, бо сили вже її покидають, а сидіти і нічого не робити не звикла. «Ой житє! Трудно сі з тим житьом розв’єзати. Нажиласі рівно з головою», — підсумувала Катерина Козак.
Без медичної картки....
Скільки їй років, старенька не пам’ятає. «То вже й пора забувати», — каже мені бабуся. Її рік народження, який припадає ще на ХIХ сторіччя, підтверджує хіба що паспорт. Каже, що не знає секрету свого довголіття: «Бог свідок, нікому зла не зробила, хіба добре. Та най сі Бог мною опікує».
«Як була молода, була робітна, на постелі не сиділа. А нині не годна, нема сили. Я так любила на дворі бути, шукати собі якоїсь роботи. Тепер уже ні. Перелізу, як годна, на поріг, подивлюсі на світ та й іду до хати. Боже, а як приходить ніч, то пекло моє! У день ще хтось прийде, у вікно подивлюсі. А прийде ніч, вікно заслонюють та й живу, як пекельник», — сумно ділиться своїми бідами баба Катерина.
За свій вік бабуся жодного разу не була в лікарні, ніколи не пила таблетки, не брала уколів й навіть медичної картки не має. Олена Буряк сміється, що, може, і від того баба так довго живе, що до лікарів ніколи не ходила. Питаю довгожительку про її здоров’я. У відповідь чую таке: «Такий час прийде, що в грудях болить, але то, я думаю, вже й пора, аби боліло». Племінниця додає: «То так не може бути, щоби нічого не боліло».
Олена Буряк каже, що баба має добрий апетит, їсть усе, а найбільше любить молоко. «З’їсть стільки, що нас двоє не годні то з’їсти. Та й добре, що їсть, бо має здоров’я і тримається, ходить по хаті собі сюди-туди. Вчора ходила цілий день, а нині вже сидить».
У свої 115 бабця лише трохи недочуває, але має добрий зір і добру пам’ять, особливо про події минулого, розказує, як ще в «австрійську» — Першу світову війну ховалися від військових «попід землю». «Ой була біда, проминула, настало добро, а воно тепер кожний день», — підсумовує бабуся.
Бабуся жаліє хіба про те, що немає своїх дітей, «зате набавилася чужих». Спочатку виховала своїх племінниць, а потім доглядала і їхніх дітей, внуків і навіть правнуків. В Олени Буряк є двоє синів, восьмеро внуків і восьмеро правнуків.
Століття самотності — це ніби сказано про неї, найстарішу жінку України, яка під кінець нашої розмови щиро побажала всім: «Дай Боже вам здоров’я»! Й усміхнулася з висоти свого 115-річчя й справді, як сонечко...
http://www.galychyna.if.ua/index.php...ash=f681b43e52