[sat-prof]

- Слава Україні!
- Героям слава!
- Як ваші справи? нічого вас не турбує?
- Ой, серце мене болить..
- Коле чи ріже? Може вам пігулку?...
- Та ні, дівчино, воно не так болить...
- А як?
- За Україну рідненьку болить..
***
Спогади. Уривки.
Ви знаєте, страху не було. Хоча ні, лукавлю. Трішки було. Ще в автобусі, боялась того, що не зумію допомогти. І за маму боялась, вона дуже переживала. Потім всі відчуття притупились і не залишилось нічого, і це було справді страшно - не відчувати нічого.
Поселили нас на Костельній, для тих, хто ніколи не бував в Києві спробую пояснити - вуличка, яка веде вгору, попри будинок Профспілок і до Михайлівського. Вікна балкону виходили на згарище. Це було перше моторошне відкриття - знати, що вийдеш на балкон, і обов"язково побачиш те місце, де згорали люди. Мимоволі тягнулась за ще однією цигаркою.
Броніжилет виявився важчим, ніж я сподівалась, плечі боліли жахливо, на ранок взагалі їх не відчувала, але спати не могла. за 4 дні спала відсили годин 5. Не могла мабуть через ті нерви. Хоча хто зна.. Насправді хочеться описати багато, описати кожну хвилинку, секунду, мить. До цього моменту не хотілося зовсім, а зараз не знаю. не вдержала. Але напишу тільки найяскравіше, те що ніяк не виходить з голови.
Сажа. сажа проникала через підошви черевиків, через одяг, і в"їдалась намертво, біло враження, о я ніколи не відмиюся.
Чай. Чай в Мальтійській службі допомоги - з імбиром, просто божественний чай. Дорогу до їхньої наметки показав один військовий, ми зустріли його, повертаючись з Михайлівського, куди ходили за додатковими медикаментами. Дорослий, величезний чоловік, котрий міг підняти нас двох без жодних зусиль - плакав як дитина, що ці барикади, які він допомагав робити нікого не врятували.
Взагалі нервових зривів ми бачили багато - мужчини, хлопці зривались, плакали, кричали.. Їх не могли втримати навіть 5-6 чоловік. А седативні нам не видавали, мовляв не було. та й ми не наполягали, все таки за освітою я не медик.
Гопник з Донецька, який не розмовляв українською, і через кожні 2 слова казав "тіпа", але одна його фраза добре мені запам"яталась: - " Я сдесь просто по тому,что не могу смотреть как мою страну разрывают на части".
Відставка Януковича. Це був просто момент щастя, такий проблиск серед того всього, коли зі сцени оголосили чудову новину.. всього за півгодини дізнались, що то не правда. Було не боляче. Було образливо.
Також майдан - це місце де серед вулиці запросто можна зустріти колишнього президента Грузії. Де Ляшко під ВР вилазить на паркан, тримаючи когось за руку і кричить, щасливо так кричить про ті законопроекти за які вони голосували, і які ще, висунуті на порядок денний.
Тіла несуть. Вигуки : "Слава!Слава!.... Герой! Герой! герой!".. І кулаки, які стискались до болю. Самі по собі.
Їхали додому автобусом фк "Оболонь. З нами їхав хлопчина, інвалід, мав дуже погану дикцію, але він обдзвонив всіх знайомих і розповідав їх про той автобус. Така щира людина.. Чомусь переживала, що він довго чекатиме на вокзалі в Франківську ранкового автобуса до свого села. Приїхали ж бо ми серед ночі.

Образливо зараз. Не для того там історія творилась, щоб наші Дупутати зараз просто робили вигляд, що щось роблять. і не для того щоб втратити Крим. Загиблі люди плачуть. і я не сміюся, бо вже не пам"ятаю ранку, який би не починався з новин.

Слава Україні!
Героям слава!
***
- Нажаль нема в мене дядечку таких пігулок.. Візьміть аскорбінку, вона корисна..