Україна сьогодні!

[Olexijj]

16 жовтня 1893 в містечку Келеберда на Полтавщині (тепер село неподалік Горішніх Плавнів) народився Петро Шкурат – громадсько-політичний діяч в Україні та еміграції, автор цікавих спогадів про своє життя і визвольну боротьбу, дитячий письменник і педагог.

Під час Другої світової війни Петро Шкурат мешкав у Перемишлі, співпрацював із підпіллям ОУН(б). При створенні у 1944 вищого представницького органу українців – Української Головної Визвольної Ради (УГВР) – президент УНР в екзилі Андрій Лівицький погодився направити до УГВР “обсерваторів” екзильного уряду УНР отця Мартина Волкова, Івана Карнаухіва і Петра Шкурата.

Голова Ініціативного комітету для створення УГВР Лев Шанковський стверджував, що одним із тих, хто мав мандат для участі у Великому зборі УГВР, але не брав участі в ньому, був Петро Шкурат.

Активний організатор і член УГВР, член Проводу ОУН Василь Охримович згодом зізнавав на допитах в МГБ: “Всього на Збір було запрошено близько 25 осіб, з яких Шкурат від УНР і греко-католицький священик канцлер Ґалянт не з’явились, але все одно учасниками Збору були затверджені, як члени УГВР”.

Все ж жоден з учасників Збору, хто опинився в еміграції, про членство П.Шкурата в УГВР публічно не згадували. Відповідно, питання цього членства наразі залишається відкритим.

[Olexijj]

Герой

Про його героїзм не написано книжок, не створено кінофільмів. Дуже коротке, але яскраве життя, покладене на вівтар боротьби за незалежність України, лише через півстоліття озвалося у скромних газетних публікаціях, а останнім часом — ще й в інтернет-виданнях. Навіть столітній ювілей цієї людини відзначили не на рівні області, а лише в його рідному селищі Залізцях молебнем та невеличким концертом. А героїчна постать варта більшої уваги і гідного пошанування. Хто ж він, незламний патріот, фаховий військовий, шеф штабу військової округи УПА — "Лисоня" — Володимир Якубовський (псевдо — "Бондаренко", "Стрийський")...

Народився він 1915 р. в містечку Залізці на Тернопіллі. Його батьки були релігійними й національно свідомими людьми і в такому ж дусі виховали п'ятеро дітей. Якубовські старалися будь-що дати освіту хоча б двом синам. Батько Володимира працював кондуктором Львівської залізниці. До речі, навіть така незначна посада для українців у Другій Речі Посполитій часто була нездійсненною мрією.

Старший із синів — Григорій, навчаючись у Львівській гімназії, брав активну участь у діяльності підпільної Української військової організації (УВО), доки його у 1923 р. не заарештувала польська влада. Григорію вдалося втекти з в'язниці, він переходить польсько-радянський кордон і опиняється в радянській Україні. Здобувши вищу освіту, працює інженером у місті Жмеринка, що на Вінниччині. А в Галичині тим часом поляки переслідують родину Якубовських. Батька звільняють із роботи. Щоб уникнути арешту, він два роки переховується, а потім, перейшовши кордон, потрапляє до сина Григорія. І влаштовується у Жмеринці на роботу за фахом.

Тим часом молодший син Володимир закінчив Залозецьку семикласну школу. Завдяки знайомим йому вдається вступити до школи кадетів у Варшаві. Закінчує її зі ступенем підхо​рунжого, а далі вчиться у Варшавській летунській школі. По завершенні навчання був призначений підпоручиком-пілотом до авіаційного полку у Львові.

Польська влада примушувала Володимира змінити національність, твердячи, що прізвище Якубовський доводить його польське коріння. Та юнак категорично відмовляється це зробити: заявляє, що ніколи не зрадить Україну. Через рік його усунули з військової служби. Пра​цює у домашньому господарстві, заміняючи в родині батька, який подався на Велику Україну, і водночас впрягається в роботу товариства "Про​світа". А у вільні хвилини пише вірші і малює пейзажі з краєвидами рідних місць.

Фатальну роль для родини зіграла фотографія. Напередодні Другої світової війни родина Якубовських зробила сімейну світлину і вислала її рідним у радянську Україну. Світлина з елегантно вдягненими членами родини привернула увагу працівників НКВС. Отже, Якубовських-емігрантів на радянській Україні запі​дозрюють у шпигунській діяльності проти СРСР на користь "панської Польщі". Спочатку арештували Григорія і заслали на Біломорканал, де він і пропав безвісти. Не забарилися енкаведисти й з ареш​том батька Йосифа. Зі Жмеринської тюрми він не повернувся... А родині в Залізцях судилося перебувати в постійній невідомості, бо з 1937 р. не мала жодної звістки від рідних із Великої України.

Під час німецької окупації Володимир пірнув у вир підпільної боротьби. У 1942 р. був направлений у повітову військову команду ОУН Зборівського повіту, а з 1943 р. — стає окружним військовим референтом Бережанської округи ОУН. На зламі 1943—1944 рр., коли УПА була структурно поділена на військові округи, Володимир Якубовський стає шефом штабу третьої військової округи (ВО-3) "Лисоня".

У перші місяці 1944-го Володимир Якубовський організував і очолив перший випуск підстаршинської школи у селі Слав'ятин неподалік міста Бережани. А вже ранньої весни завдяки його зусиллям було створено першу сотню УПА — "Холодноярці", невдовзі — дві інші: "Буйні" та "Рубачі", з яких на початку травня сформовано курінь під командуванням Якубовського ("Бондаренка"). У першій половині 1944-го військові підрозділи ВО-3 "Лисоня" вели бої проти німецьких військ, воювали з червоними партизанами, брали участь у боях проти місцевих відділів польської Армії Крайової.

Курінь "Бондаренка" з липня по вересень 1944-го діяв на терені четвертої воєнної округи УПА — "Говерла", а саме — в Карпатах, де провів декілька боїв із німецькими частинами, а потім відійшов на Бережанщину, щоб воювати проти більшовиків, які на той час уже повністю зайняли територію сучасної Тернопільської області. У вересні 1944 р. цей курінь прославився в боях поблизу села Чорний Ліс неподалік Залізців, поблизу хутора Альбанівка у Зборівському районі. Та особливо успішними були бої біля сіл Поручин і Біще Бережанського району, коли повстанці захопили зброю, амуніцію, відбили 150 заарештованих людей і загалом знищили, як повідомляє "Літопис УПА" (том 12), 105 ворожих солдатів. (Втрати упівців були мінімальні — троє вбитих і семеро поранених).

А загалом, на початок осені 1944-го у ВО-3 "Лисоня" діяло
23 сотні УПА, кількість стрільців наближалася до чотирьох тисяч.

Упродовж п'яти років боротьби в лавах УПА "Бондаренко" займався вишколом багатьох десятків старшин, підстаршин та сотень повстанців. Вони знали його як сміливого командира, котрий, на відміну від багатьох сучасних генералів і полковників, сам вів бійців у бій. За спогадами бойових побратимів, їхній воєначальник навіть у драматичні моменти вмів підійти до повстанця й зігріти його добрим серцем та товариською вдачею. У 1945 р. наказом Української Головної Виз​вольної Ради (УГВР) Володимиру Якубовському присвоєно звання майора.

МГБ неодноразово намагалося впливати на його рідних — матір та сестер, обіцяло золоті гори, щоб тільки Володимир припинив боротьбу і розкаявся. Органи держбезпеки лякали родину Якубовського виселенням, але це не зупинило повстанського командира.

17 червня 1947 р. штаб ВО-3 "Лисоня" зупинився на постій поблизу села Вівся Козівського району Тернопільської області. На хуторі боївку, яка охороняла керівника штабу, оточила рота червонопогонників, що з доносу зрадника знали місце їх перебування. Вийшовши з криївки, хлопці прийняли нерівний бій, у якому всі загинули. Лише "Бондаренкові" вдалося вирватися з оточення. Відступаючи, він вистріляв усі набої. Та коли побачив, що відступати далі нікуди, застрелився сам.

Родині у Залізцях прослався шлях у Сибір, звідки вона повернулася лише на початку так званої хрущовської відлиги, 1956 р. Однак рідного будинку Якубовським не повернули, і нині в ньому розміщується контора місцевого АТП.

Та все ж у вшануванні пам'яті славного повстанського воєначальника були і світлі моменти. Селищний голова Залізців Любомир Фесик переконує мене: "Ми крок за кроком ішли до того, щоб облаштувати місця, пов'язані з людьми, які багато зробили для становлення української державності. Ще в 1996–1997 рр. у Залізцях було встановлено пам'ятник Володимиру Якубовському роботи скульптора Василя Садовника. Люди повинні знати наших героїв, щоб примножувати українські історичні традиції і з оптимізмом дивитися в майбутнє..." Керівництво селища хоче заручитися підтримкою депутатів, щоб одну з нових вулиць назвати іменем славного повстанця. Бо його боротьба достойна того, аби це ім'я пам'ятали нащадки.

[vasjabr]

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

[vasjabr]

Вишиванка

Унікальний код твого краю.
Від Луганська до Львова –
особливості вишиванок кожного регіону

Для українця вишиванка – не просто одяг. Це щось дуже особливе: особисте, рідне, святе. Вишивка – як символ, який зберігає його коріння, ідентичність, розуміння себе. Це наша історія: міфологія, релігія, давнє мистецтво наших предків, душа нашого народу. Та більше того, у вишивці зашифровано наш генетичний код.

В Україні вишивати вміли у всіх регіонах. Кожна область, інколи навіть село володіли своїми унікальними техніками вишивання. Дівчаток із наймолодшого віку привчали до вишивання. У деяких областях це ремесло любили навіть чоловіки.

Вишиванки здавна носили чоловіки, жінки і діти. Кріпаки і пани, міщани і селяни. Одягали їх у свята та на щодень. За вишиванкою можна було визначити статус та походження власника. Найдавнішими матеріалами, з яких українці виготовляли для себе вишиванки, були тканини з овечої вовни, льону та конопель.

Наші бабусі досі пам’ятають багато секретів давнього ремесла. Наприклад, фарбували нитки для вишивання колись лише природними барвниками. Брали те, що було під рукою: кору, коріння, листя і квіти. Цікаво, що для закріплення кольору нитки запікали у житньому тісті – так вони не втрачали забарвлення протягом десятиліть. Дивовижно, та українським майстриням відомо близько 250 видів вишивальних швів, які базуються на 20 техніках.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Проаналізувавши старовинні та сучасніші зразки вишивок, можна умовно скласти своєрідний атлас регіонів України за типовими для них візерунками, орнаментами і символами, техніками і кольорами. І хоч чітких меж використання певної техніки вишивки ніколи не було (бо люди, спілкуючись, передавали, навчали одне-одного особливостей ремесла свого краю) та все ж спробуємо виокремити ті головні риси, які відрізняли кожну область від іншої.

Харківська область

Якщо розглянути сорочки межі XIX–XX століть – на них побачимо переважно чорно-червоні кольори (у чоловічих) та різнокольорові квадрати (на жіночих). І чоловіки і жінки носили вишиванки з комірами. Ці деталі одягу обов`язково прикрашали візерунками. Вирізняє Харківщину від інших регіонів те, що орнаменти вишивок виконували саме грубою ниткою – для створення своєрідної рельєфності. Характерний для Харківської губернії мотив вишивки — «Дерево життя». Під мотивом «Дерева» знаходився або зигзагоподібний орнамент (меандр), що символізував підземну воду, або квіти, перевернуті голівками донизу, котрі символізували підземний світ.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Луганська область

Відомо, що вишиванки Східного регіону мають переважно рослинні орнаменти. Особливістю луганських вишивок є поліхромні візерунки, виконані хрестиком, грубою ниткою, завдяки чому створюється враження рельєфності. Традиційним є поєднання різних за фактурою ниток, що також також додає рельєфності візерунку. Тут здавна вишивали хрестом і гладдю. Вміння вишивати на Луганщині передавалось із покоління в покоління. Цікаво, що народному ремеслу навчали дівчаток вже дошкільного віку. Бо, за традицією, на день сватання у юнки мало бути не менше 12-ти вишитих рушників.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Дніпропетровська область

Стародавніми класичним техніками на Дніпропетровщині було вишиття низзю та ажурними мережками. Вишивки хрестиком здебільшого геометричні, а також рослинні, що набули геометричного характеру. Дослідники, які розглядали найстаріші колекції вишивок Дніпропетровського краю, говорили: "Такого розмаїття ромбів, хрестів, косих хрестів, свастик, зірок, трикутників, квадратів, їх поєднання, вписування одних елементів в другі.., важко собі уявити.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Донецька область

Гама кольорів тепла вирізняє донецьку вишивку від інших. В ній багато сонця. В ній більше червоного, ніж чорного. Орнаменти яскраві, чорно-червоні на світлому (білому) тлі. Якщо були рослинні мотиви – то це пишні квіти, цілі букети і дерева. Зображали й птахів. (На весільних рушниках, наприклад, птахи сприймаються як елемент чарівності, казковості). На Донеччині вишивали різними техніками, окрім хіба що яворівки і низинки. Кольори ниток, якими вишивали жіночі й чоловічі сорочки – традиційно червоний, чорний і білий. Оздоблювали рукави, рідше коміри та поділ.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Запорізька область

Відомою на всю Україну була чоловіча так звана чумацька сорочка – з широкими рукавами, де вишивкою оздоблювався лише комір. (Цікаво, що такий рукав служив своєрідним прапором для подачі сигналу при переправі через дніпровські пороги). Чумацькі сорочки завжди добірно вишивалися. Комір здебільшого — лиштвою, пазуха — вирізуванням, а рукава вирізуванням з лиштвою. У Запорізькій області використовували всі основні геометричні фігури та їхні поєднання: кола (символи сонця) в середині яких розміщуються розетки, складені з ромбів; ромби можуть бути однією фігурою та поділені на частини, також з крапками посередині.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Полтавська область

Для Полтавської вишивки характерна ніжна кольорова гама, пастельні тони. Найчастіше це вишиття білим по білому геометричних орнаментів (у народі асоціювалось із морозними візерунками), а також поєднання їх з рослинними. Щоб підсилити ефект – додавали нитки попелястих кольорів. Кажуть, саме полтавська вишивка є найскладнішою зі всіх українських. «Рідною» для полтавчанок здавна була техніка лічильна гладь (лиштва). Наприклад, жіночу полтавську вишиванку можна впізнати за дуже багатим, складним, та водночас ніжним за кольорами, «тонким» оздобленням рукавів.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Сумська область

Жіночі сорочки-вишиванки Сумщини — переважно полтавського типу. Вишивка білими нитками гладдю, вирізуванням, набируванням, використання різних видів мережок. Характерні тут також багатоколірні візерунки. Це ніжне вишиття дрібним хрестиком і напівхрестиком, а також рельєфне грубою ниткою. Вишивали геометричні та рослинно-геометризовані взори. Серед зооморфних мотивів переважали птахи: орли, лебеді, качки, голуби.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Херсонська область

Вишивкам Херсонщини притаманний рослинно-квітковий орнамент. Він почав з`являтися на жіночих та чоловічих сорочках ще з середини XІХ століття. Одна з найпоширеніших ідеограм – "Світове дерево”, це образ праматері – Матері-Землі. Частими були також символічні зображення тварин: зозулі, півня, коня та оленя. Старовинні херсонські сорочки часто вишивали чорними нитками. Побутувала на Херсонщині й вишивка білим по білому.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

АР Крим

Кримські татарки теж любили вишивати. Природно, що їхня вишивка відрізняється від більшості типових на материковій Україні. Важливими тут є контрасти (які можна побачити й на народному верхньому одязі). Вони часто використовують квітчасті орнаменти з ніжними кольорами, правильно підбираючи кожну квітку. Головні знаки, використовувані майстрами тут такі: жіночій знак — вигнута гілка (егрі дал) — означає мінливість, динамічність, розвиток. Чоловічий — родове дерево — надійність, стійкість та сила. Гвоздика – літня людина. Тюльпани символізують молодих хлопчаків, а рози – жінок. Є також символ «марам», який досить часто зустрічається на вишивці і орнаментах, особливо головних покривалах і поясах з широкої вовняної тканини (учк’урах) – це «дерево життя».

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Миколаївська область

Жіночі сорочки цього регіону України були особливими. Їх вирізняли чотирикутний виріз довкола шиї та вільні, без зборок у зап`ясті рукави. Сильно стилізовані рослинні мотиви. Це сосонки, дубове листя і шишки хмелю, різноманітні квіти та квітучі гілки. Цікаво, що такий елемент як лінія, що використовувався як розмежувальний компонент вишивки був символом землі або межі між добром і злом. Не менш популярними були зооморфні мотиви.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Кіровоградська область

На старовинних вишивках Кіровоградщини збереглася символіка ранніх землеробів. Образ Великої богині, якій поклонялись трипільці. Зображалась у вигляді пташки і світового дерева. Також зустрічались такі цікаві символи як двоголовий орел – відображає чоловічу та жіночу сутність одночасно (звідси взяли для себе його росіяни). Пізніше поширеними були пишні різнобарвні рослинно-геометризовані орнаментальні мотиви з вазонами, квітами, листям, бутонами. Оригінальним був шов під назвою «солов’їні вічка», коли на полотні виколювались дірочки.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Черкаська область

Черкащина – це дуже красива витончена вишивка, яка потребувала неабиякого вміння та великих затрат часу. Дрібні стібки утворювали складний переважно геометричний візерунок. Відмінним від решти регіонів тут було горизонтальне розміщення узорних ліній на рукавах жіночих сорочок. Свою особливу вишивку мало відоме село Суботів. Тут любили золотисті відтінки: від жовтого до вишневого. У південних районах Чернігівщини вишивали основним білим із дрібним вкрапленням червоного та чорного кольорів.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Київська область

На Київщині вишивали дрібні геометричні та рослинні мотиви: зірки, квіти, виноградні грона. Для жіночих сорочок обирали червоні, жовті, сині кольори, підкреслені чорним. Київська вишивка була контрастною – на білому полотні рясніли насичені кольори червоно-чорних узорів. Ажурні мережки використовували і на жіночих і чоловічих сорочках. З часом більш поширеними ставали квіткові орнаменти. Ними прикрашали навіть чоловічі вишиванки, що виглядало як масивна нагрудна прикраса. Цікавою технікою володіли майстрині Іванківського району: візерунок, яким вишивали сорочку, спершу малювався на полотні, потім контур обводився чорною ниткою, а далі зашивався іншими кольорами.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

[vasjabr]

Чернігівська область

Для цього краю характерні білі вишивки. Геометричний або рослинний орнамент вишивається білими нитками або ж із украпленням червоного і чорного. Виконується дуже дрібними стібками, що нагадує бісерні вишивки, характерні для чернігівських сорочок. Використовувалися дуже тонкі нитки, що вимагало від рукодільниць надзвичайної майстерності. Щоб підсилити загальну виразність вишивки, в ній використовували два або більше типів швів: наприклад, прозорі із гладдю. Дуже популярною була й ажурна вишивка.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Одеська область

На одеську вишивку мали вплив східноподільський, молдовський та румунський способи декорування. Поширеними тут були чорні геометричні мотиви. Уставкова вишивка у вигляді композицій з 2 чи 3 рядів, доповнених жовтими або червоними смугами. Часто використовувались мотиви церковної корони, хреста та двоголового орла. Одеська вишиванка кольорова. Загалом багатство барв українських сорочок збільшується з півночі на південь.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Житомирська область

Техніки, які тут використовували найчастіше – це занизування та дрібний хрестик. З кольорів – поєднання синього із червоним та чорним. З геометричних фігур найпоширенішими були хрести, ромби, круги, зигзаги та особливо розетки. Ці фігури мали глибоке символічне значення, а оздоблена ними сорочка мала захищати господаря від негативного впливу. Та не менш популярні на Житомирщині квітково-рослинні орнаменти: найдавніші – барвінок і берізка, далі хміль, виноград, ружки, яблучка, листочки, які зустрічались й на інших предметах народної творчості (наприклад, писанках).

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Вінницька область

Велике багатство технік вишивання характерно для Вінницької області: низь, хрестик, вишивка штапівкою, настилання, верхошов (верхоплут), зерновий вивід, вирізування; різноманітні види чорних, білих і кольорових мережок. Більшість автентичних сорочок Вінничини оброблені саме низинкою. Поряд з основними швами застосовуються і допоміжні — вишивка штапівкою, шов «уперед голкою», контурні шви, якими обрамляють і з’єднують окремі елементи композиції. Темно-вишнева та червоно-чорна гами, де домінував чорний. Ритмічне чергування двох кольорів у квадратах. Улюбленим був колір стиглого жита у поєднанні із чорним. Додавали також невеликі зелені і жовті елементи.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Хмельницька область

В орнаментах подільських вишивок переважає один колір — чорний з великим або меншим украпленням червоного, синього, жовтого або зеленого. Найпоширеніші одноколірні (червоні і чорні) вишиванки, рідше — дво — і триколірні. Для Хмельниччини характерною була техніка вирізування. Геометричний орнамент із простих прямих, скісних, ламаних, зубчатих ліній. Строго геометрична низь.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Чернівецька область

Найдавніші зразки вишивок, знайдені у цьому краї, були виконані одним кольором. Зооморфні мотиви вишивали білою гладдю чи дрібним хрестом, штаповкою, крученим швом. Використовували навіть срібні та золоті нитки, бісер, шовк, вовна, металеві блискітки. Характерна вишивка Заставнівського району – це поперечні смуги (2-7) дрібних геометричних елементів. Поширені жовті та світло-зелені кольори. У Кіцманському районі вишивали досить великі рослинні візерунки, зокрема букети руж; зустрічалися також птахи.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Рівенська область

У вишивці домінували прості геометричні візерунки червоного кольору з добавкою синього. Жіночі сорочки часто вишиваються тільки червоною заполоччю та дуже простим орнаментом. Червоною ниткою на білому-сірому тлі льняної полотнини. Характерні вишивальні техніки занизування, верхоплут, настилування. Вишивка цього регіону — вишукано проста та чітка за композицією. Домінуючим є найдавніший монохромний (одноколірний) геометричний орнамент.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Тернопільська область

У більшості районів Тернопільщини майстрині віддавали перевагу геометричним узорам. Насичені темні кольори. Особливо на Борщівщині – регіоні, який прославився на весь світ саме своїми унікальними вишиванками. Це зашиті повністю рукави із сильним переважанням чорного кольору (що символізує трагічні сторінки історії краю), також поздовжні косі смуги з повторюваними елементами. Також мотив калини – один з улюблених на Тернопільщині. Ягідні галузки часто зображали між двома пташками. Типовою тут була вишивка вовняними нитками. Тернопільські візерунки чіткі, контрастні, з об`ємними елементами.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Івано-Франківська область

Вишивки Івано-Франківщини прикрашають чіткі геометричні фігури, які часто з`єднуються в одну широку лінію, утворюючи динамічний орнамент. Старовинними місцевими техніками є "колення” і "кручення”, які є досить складними у виконанні. На Івано-Франківщині завжди пишно декорували рукави. На одній сорочці поєднували багато технік вишивання: від "білих по білому” до "писаних” – суцільно "замальованих” нитками елементів. Особливими є вишивки села Космач. Яскраві жіночі сорочки з горизонтальними уставками, на яких переважає красива осіння гама. А от снятинські сорочки славились "рукавами-червонянками”, вишитими бавовняними нитками. Цікавими були покутські вишиванки. Чого варті лише місцеві назви візерунків: кучері звіздаті, чубаті, вусаті цілі, клинчасті головочки, зерняткові, чубаті, черковці, сливкові…

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Волинська область

Волинська вишивка проста та вишукана водночас. Для цього краю характерним є ритмічне повторення різних геометричних фігур: зірок, ромбів, ламаних ліній. Дрібні елементи, що вписувались один в одний, переплітаючись, утворювали гармонійний візерунок. З усіх кольорів переважав червоний, також вишивали синім і чорним. Суто західноволинським прийомом було розміщення вузької смужки вишивки на згині рукава при манжеті. Крім хрестика, поширеним було занизування – дуже давня техніка, що імітує човникове ткацтво, створюючи чіткі та прості композиції.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Львівська область

Львівська вишивка має свою особливість: білий простір між елементами малюнка, завдяки чому сорочка виглядає прозорою і легкою. Львівські вишивки, виконані переважно хрестиком та стебнівкою, нагадують тонке мереживо. Дрібна павутинка квіток чорного кольору, поєднаного із червоним, жовтим, зеленим та синім. Яворівський район мав свою унікальну техніку: дрібні елементи складали з окремих фігурок: сосонок, клинців, кривульок…, вишитих різнобарвними нитками: блакитною, синьою, зеленою. У жіночих сорочках вишивали манжети рукавів та самі рукави, на грудях робили невеличкий виріз.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Закарпатська область

Закарпатська вишивка – це дуже різнобарвна та густа вишивка – традиційними тут були більше десятка кольорів. Чи не кожне село тут мало свою «улюблену» гаму: від чорно-фіолетової та вишневої до зелено-голубої. Якщо червоний поєднувався з чорним – при цьому один колір обов`язково виділявся. Найпоширеніші техніки: низинка, кучерявий стіб, пряма та коса гладь… Основні фігури – ромб, який прикрашався іншими елементами – і так звані кривульки (зиґзаґ). Найдавніша закарпатська вишивка – це геометричні форми, та вже у ХХ столітті сюди проникають рослинні мотиви.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

[Olexijj]

Бої під Радовичами
У перших днях вересня 1943 р., поблизу села Радовичі Турійського р-ну, відбувся один із найбільших боїв УПА з німцями на Волині.

5 вересня в цьому районі повстанці вели бої з польськими загонами Армії Крайової та базами польської "самооборони". Для операції проти поляків було стягнено декілька куренів групи УПА "Турів".
7 вересня в місці ведення українсько-польських боїв з'явилися німецькі армійські підрозділи. Спершу рота вермахту несподівано натрапила на засідки, організовані сотнями "Байди" та "Кубика". Під час першого бою німці втратили 5 убитими й 11 полоненими. 8 вересня німці відправили каральну експедицію із Ковеля в силі батальйону піхоти (470 вояків) і трьох броньованих машин та бронепоїзда. Розпочалися запеклі бої з використання з обох боків
артилерії.

Повстанці, які мали чисельну перевагу, але гірше озброєння, вели бої дві доби (до кінця дня 9 вересня), після чого відійшли вглиб лісового масиву. У боях брало участь 9 сотень УПА (курінь Олексія Громадюка (“Голобенка”), курені “Щуки” і “Яреми”, а також вишкільна сотня артилерії під командою "Розважного", сотня "Запорожця" (сотенний, уродженець Горохівського району) та ін. - ) - всього понад 1000 повстанців під загальним керівництвом Олексія Шума ("Вовчака") Упівці здобули 59 одиниць зброї, убили начебто 208 противників (за свідченням учасника бою В. Новака ("Крилатого") .

В боротьбі особливо відзначилися сотенний 1-ої сотні Тихон Зінчук ("Кубік"), сотенний 2-ої сотні "Байда" (колишній червоноармієць), який командував навіть після поранення в голову, та чотовий Чайківський ("Трач"), чотовий "Деркач"; стрілець "Каленик", який загинув; кулеметник УПА, житель села Осьмиговичі Василь Севастанюк, який у критичний момент підвівся з кулеметом на повний зріст і нищівним вогнем заставив німців зупинити атаку. Жителем села Гаруша (Турійський район Волинської обл. Іваном Вовком було підбито німецький танк (броньовик?).
Із боку УПА загинуло біля 40 вояків, було 3 поранених. Тоді загинули повстанці: Андросюк Леонід Демкович, Наумов Іван, Січкарук Мусій, Романчук Василь Боніфатович, пс. "Муха" - всі уродженці села Купичів Турійського району; Бадера Максим Каленикович, Баран Леонід Миколайович, Марцинковський Василь Андрійович - всі уродженці села Новий Двір Турійського району; Білецький Василь Іванович, Гнатюк Іван Григорович, Рябий Єгор, Терещук Василь Васильович, Терещук Василь Іванович, Сервачинський Михайло, Терещук Олександр, Білецький Іван, Савчук Дмитро, Рябий Феодосій - всі уродженці села Нири Турійського району; повстанець Кухарук із Турійського району; Нечипорук Петро Іванович із села Літин Турійського району; Карпук Андрій Данилович, Башта Іван Микитович, Башта Володимир Микитович -всі уродженці села Гаруша Турійського району; Микитюк Іван із села Радовичі Турійського району; Муравський Сергій Пилипович уродженець містечка Турійськ; Прогонюк Степан Олексійович, повстанець Казбур, Соловенюк Петро, Солтис Адам, Чабан Ничипір, Шейка Петро, Шумський Петро Лукашович - всі уродженці села Вербично Турійського району; Шворак Леонтій
Сильвестрович, Терефельський Федір Трохимович -обидва уродженці села Чорніїв Турійського району; Потапчук Петро, уродженець села Будище Ковельського району Волинської області.

Ветерани польського підпілля стверджують, що в цьому бою німці втратили лише 26 своїх солдатів. Однак вказують на те, що тіла німців були сильно помордовані. Навряд чи в такому бою у повстанців була можливість знущатися над трупами.

Помордованими могли бути хіба що 11 німців, захоплених 7 вересня в полон. Скоріш за все правда про німецькі втрати лежить десь посередині. Якщо припустити, що вбитих німців 8-9 вересня було стільки ж, скільки захоплено зброї (59 чоловік) і додати до цього числа 11 убитих полонених і 5 убитих напередодні, то вийде доволі вірогідне число - 75 чоловік. Враховуючи, що повстанців було більше, й що німці атакували на незнайомій території, вони цілком могли втратити стільки людей за три дні.

[D-Misha]

"Щоб кожен розумів, що за мирне небо над його домівкою вже заплачено - заплачено кров'ю синів України": Ось які борди мають висіти на кожній трасі, у кожному місті та селі

Не можна забувати, що Герої віддали життя за наш спокій. Вони були одні з нас, але саме вони, а не ми, пішли на війну, захищаючи рідних та друзів.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Ось такі борди повинні висіти у кожному місті, селі та на міжміських трасах. Щоб полеглі за Україну солдати дивилися нам прямо в очі, в душу, в серце. Тим, у кого воно є, те серце. Так пише "Інформаційний опір", передають Патріоти України.

"Щоб ніхто не забував, що радіти своєму життю він може лише, завдяки їм, хлопцям з нуля.

Щоб на питання дітей, можна було відповісти, що цей дядя віддав за нас своє найдорожче, що мав – життя.

Щоб усі “та-мене-це-не-стосується” овочі опускали очі додолу.

Щоб кожен розумів, що за мирне небо над його домівкою вже заплачено.

Заплачено кров’ю синів України".

[D-Misha]

Все заради ідеї і мрії про єдину суверенну Україну: Історія життя і подвигу 14-річної підпільниці УПА Марії Гаврилів

"Якби були сили, – каже 86-річна Марія Гаврилів, яка пережила тюрми, катування і табори НКВС, - знову б пішла на фронт.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Марія Гаврилів.

Вони добровільно йшли на смерть. Без примусу чи маніпуляції. У свої юні роки наражалися на тортури, катування, пересильні табори, жахливі умови життя – і все заради ідеї і мрії. Мрії мати єдину непоборну і суверенну Українську державу. Наші історії про тих, хто у 15 чи 16 років залишав домівки і йшов до лісу, аби там боротися за незалежність. Донині учасників справжньої боротьби дожило не так і багато. І від того, що розповідають ці люди, – мороз шкірою. Про це пишуть Патріоти України з посиланням на ZAXID.NET.

Вони добровільно йшли на смерть. Без примусу чи маніпуляції. У свої юні роки наражалися на тортури, катування, пересильні табори, жахливі умови життя – і все заради ідеї і мрії. Мрії мати єдину непоборну і суверенну Українську державу. Наші історії про тих, хто у 15 чи 16 років залишав домівки і йшов до лісу, аби там боротися за незалежність. Донині учасників справжньої боротьби дожило не так і багато. І від того, що розповідають ці люди, – мороз шкірою.

Наша перша героїня пішла в підпілля у 14 і стала медсестрою УПА. Зараз Марії Гаврилів 86 років, і вона проживає в рідному селі Хишевичі, що на Городоччині. У старому кам’яному будинку лише вона. Її коханий, друг і опора Петро Гаврилів помер ще 16 років тому. Діти й онуки роз’їхалися по всій Україні. Втім, жінка не сумує, адже їй щодня телефонують рідні, і вона неймовірно тішиться, коли до родинної оселі всі з’їжджаються, адже Марія Гаврилів знає справжню ціну щастя. А всього цього в неї могло б і не бути…

27 липня 1944 року. Львівсько-Сандомирська операція успішно завершилася. Радянська армія входить у Львів. Помпезно, на танках, колонами по центральних вулицях міста. От тільки цього разу в місті Лева ніхто на червоноармійців не чекає. Ніхто не вітає «визволителів».

«Якщо в 39 більшовиків зустрічали з прапорами та хлібом сіллю і ставилися або нейтрально, або вітали цей прихід, то в 44-му, влітку 44 року, коли радянські війська заходять на цю територію, ми вже бачимо масовий опір, масові сутички і радянські війська змушені боротися, не так вже з німцями, як з з організованою українською національною обороною», – розповів історик Віталій Ляска.

Більшовики змінювали таблички, назви вулиць, вішали портрети вождів і навіть українські стяги. Та коли одні обживалися на нових місяцях і намагалися задобрити місцевих, інші по селах робили те, до чого давно звикли. Грабунки та перші вбивства породжують гнів та опір... Молодь дедалі частіше зникає в Чорному лісі. Вони йдуть шкільними класами, сім’ями. Багато неповнолітніх.

Марійці Гаврилів виповниться лише 14. Вона прощається з думкою стати медсестрою і втікає зі Львова до рідного села. Та мрія її ще наздожене. Якось літнього вечора перша вчителька постукає до батьківської оселі і попросить 14-річну Марічку рятувати повстанців, стати медсестрою.

«Україна в крові... а мама каже, так я чоловіка не ховала, він загинув, і якщо так Бог велів... йди, дитино, тільки не будь зрадницею, яке би тебе життя не чекало», – згадує Марія Гаврилів.

Повоєнне село. Збідоване і залякане. У легенькій сукні, нашвидкоруч зі стриженими косами з маленьким вузликом, у якому окраєць хліба та трійко яєць. Це все, що мама з батьком змогли дати в путь. Батьки Марійки того вечора прощалися з нею назавжди...

«Я знала, що маю загинути і я знала, що маю прекрасно вчитися і рани завивати (плаче, – ред.). Я попрощалася, залишила стареньку маму і тата… Я весь час думала…» – не може стримати сліз підпільниця.

А далі шлях... Шлях у гори... Шлях у непрохідні ліси. Там серед смерек і тиші гущавини була армія, в якої ще не було своєї країни. Але були сотні тих, хто давав добровільну згоду на смерть заради України.

«Це не була маніпуляція, такий запал був підкріплений молоддю, і цей запал йти за волю України, за цю соборницьку ідею, і на той час вже частково ілюзорну після ІІ Світової війни, йти на смерть, і це був свідомий вибір. Зрозуміло, що тут про жодні маніпуляції мови не може йти», – зазначив історик Віталій Ляска.

Тут вона зрікається імені. Вже не Марія, а – «Ірка». Кілька місяців у лісі вчилася бандажувати, лікувати та надавати першу медичну допомогу. Жили в нелюдських умовах і в постійній небезпеці бути впійманими і розстріляними працівниками НКВС. Зради чекали за кожним порухом листя, за кожним вигином ріки, але найбільше серед тих, кому довіряли. Не вірили нікому.

Село Виців. 1946 рік, осінь. Марійка і ще п'ятеро повстанців кілька днів блукали місцевими лісами, переховуючись від НКВС. Звісно, що зі собою нічого, крім зброї, не мали. Гнані голодом, вони спустилися з лісу до першої хати. Втім, замість їжі і підтримки господар оселі вибіг і відразу зник за дверима, а жінка благала повстанців тікати, адже її чоловік побіг за більшовиками. Відстрілюючись і ховаючись від куль, група розділилася. Марія Гаврилів цих лісів не знала і заблукала. Проте темний ліс юну повстанку не злякав. Для неї тут вже другий рік поспіль дім. І найкращий сховок та надійне ліжко було угорі.

Такі зради селян траплялися дедалі частіше. Починаються масові розстріли націоналістів і всіх, хто не згоден з політикою радянської Росії. Починається колективізація. Селян шарпають і приручають. Налякані і загнані у глухий кут, вони зневірились у лісових братчиках. Цю зневіру підсилюють і постійні провокації.

«Пропаганда страшна. Перебиралися у повстанську форму і вбивали людей і казали, що то повстанці», – розповіла Марія Гаврилів.

Повстанці вже не ведуть великих відкритих боїв. Їх тихо і підступно відловлюють у лісах. Полюють і влаштовують облави. Для Марії Гаврилів останній бій відбудеться на початку 47-го в Чорному лісі біля гори Бренів. За наказом проводу дівчина повертається до рідного села. І там на півроку поруч з рідною хатою за кілька кроків від людей, просто під носом НКВС вона сходить під землю.

«Зробили криївку з брусів, але знаєте, земля – то земля, і я мала 5 ранених, а їсти мені доносила моя мама, приносила під викопаний кожні другий-третій день», – згадує підпільниця.

Тепер там її шпиталька. Тут вона впродовж року рятуватиме поранених. Її руки зашивали і бинтували десятки повстанців. І за 4 роки підпільної професії у неї не помер жоден борець за волю. Та у своїй криївці вона пробула недовго. Адже окрім вправних рук Марія Гаврилів має надприродне чуття до брехні. Чоловік, який видав себе за пораненого, працював на НКВС. Йому прострелили руку, аби знайти схованку повстанців. План вдався – зрадник здав місце криївки. Та там вже не було нікого... Інтуїція дівчини врятувала їй життя і життя ще двох партизанів.

Відтоді Марійка переховується, але далі працює. Шукає і доставляє ліки. Передає інформацію та зброю тим, хто ще залишився у лісі. І в цей час вона познайомилася з тим, хто дав їй крила... Далі ношу боротьби за волю вони нестимуть удвох... І не раз спіткнуться об своє кохання... Його звали Петро. Сирота. Повстанець. 18-літній хлопець з гарячим серцем і вірою в Обіцяну Землю. Він був відчайдухом з усміхненими очима. Вони майже не бачилися. Крали у війни найсолодші миті, нечасті.

Їх спільне діло надихало, але кохання поставило підніжку. Якось у двері їхньої підпільної квартири, до їхнього першого сімейного великоднього сніданку увірвалися ті, які зламали тіла, але не любов. У 1948 році вони у чужій оселі, без свята і свідків взяли з Петром шлюб. Пізніше через 20 років вони шлюбні клятви повторили, і теж без свята, без суконь, але вже в колі своїх найрідніших. Та саме любов завела їх у пастку. У їхній перший Великдень у двері постукала біда. Причиною арешту стала афера, яку Марія з чоловіком провернули за два тижні до затримання. У 48-му повстанці, як ніколи, потребували зброї. Тож Петро наважився її вкрасти.

«Він служив при війську, і там, де була зброя, такий невеликий будинок… то він взяв дві сумки пістолетів, багато набоїв було», – згадує Марія Гаврилів.

Зброю у ліс мала передати Марія. Треба було їхати потягом до Самбора. На вокзалі зустріла рідну тітку, яка її ж і здала НКВС. Заарештували Марію Гаврилів 8 травня 1948 року. Чоловікові Марії вдалося втекти. Її ж, 18-річну, кинули до найстрашнішої в'язниці на Лонцького. Щоб вийти живим звідти – треба було мати велику силу духу. Витримували не всі.

«Не було ні де лягти, ні сісти, було нас так, як оселедців… Одна жінка біля мене навіть народила дитину, то я гримала, а вони не приходили… так дитина й задушилася, а жінка і ми всі були в крові», – розповідає підпільниця.

Марію допитували раз на день. Влаштовували провокації і навіть запрошували на допит рідну тітку, ту саму, яка зрадила. Між допитами підпільницю катували.

«Вони мене дуже катували, хочете вірте, хочете ні. Я мала волосся густе та кучеряве, то не залишилося жодної волосинки. Найбільше били, коли казала, що я українка», – пригадує ті знущання старенька.

Через 3 місяці катувань вона почує вирок – 10 років мордовських таборів, без права на помилування і без права на листування. За ґратами опинився і Петро. Свою кохану він побачить лише через 8 років. І за цей час вона отримає лише один лист, одну єдину звістку від свого чоловіка. У 1956 році вона повертається. Час на засланні змінив ту країну, в яку поверталася Марія, докорінно. Церкви забиті дошками, ніхто не молиться відкрито. Немає власного господарства – все у колгоспах. А сусіди з острахом дивляться на тебе, боячись підійти на гарматний постріл.

[D-Misha]

Продовження!

«Найліпших людей було знищено, колись у давнину в Київській Русі одне з найстрашніших покарань було – це ізгойство, людину виганяли з середовища, вона поривала всякий зв’язок з ним, тобто це вигнання поза межі батьківщини. І доля цих людей, які повертаються сюди, мені нагадує дуже долю ізгоя», – розповів історик Віталій Ляска.

Петро відсидів лише 3 роки і через брак доказів його відпустили. Та тінь неблагонадійного постійно переслідувала. Поневірявся на сезонних роботах і чекав Марію. Вона повернулася з ув’язнення у свою хату, в якій завжди жеврів каганець надії. Удвох було веселіше, але не солодко.

«Їздила до Львова і брала яйця чи масло, продавала, а там були такі німецькі мішки, дуже дешеві. То брала одну нитку на клубок і фарбувала, в’язала костюми дитячі, які потім продавала», – розповідає Марія Гаврилів.

Вони дочекалися світлого дня, коли жовто-блакитний стяг став символом їхньої держави. Та 24 роки тому й подумати не могли, що на їхню землю знову прийде війна. І якби були сили – Марія Гаврилів знову б пішла на фронт.

«Коли би мені було 70 років чи 75, я би там була, я би там була і брала би автомат, і мені було б нестрашно», – каже старенька.

Тепер Марія Гаврилів дослухається до звісток із фронту. Знову життя патріотів – плата за Україну. Але й ця війна закінчиться перемогою. УПА залишила хороших нащадків.

Наша перша героїня пішла в підпілля у 14 і стала медсестрою УПА. Зараз Марії Гаврилів 86 років, і вона проживає в рідному селі Хишевичі, що на Городоччині. У старому кам’яному будинку лише вона. Її коханий, друг і опора Петро Гаврилів помер ще 16 років тому. Діти й онуки роз’їхалися по всій Україні. Втім, жінка не сумує, адже їй щодня телефонують рідні, і вона неймовірно тішиться, коли до родинної оселі всі з’їжджаються, адже Марія Гаврилів знає справжню ціну щастя. А всього цього в неї могло б і не бути…

27 липня 1944 року. Львівсько-Сандомирська операція успішно завершилася. Радянська армія входить у Львів. Помпезно, на танках, колонами по центральних вулицях міста. От тільки цього разу в місті Лева ніхто на червоноармійців не чекає. Ніхто не вітає «визволителів».

«Якщо в 39 більшовиків зустрічали з прапорами та хлібом сіллю і ставилися або нейтрально, або вітали цей прихід, то в 44-му, влітку 44 року, коли радянські війська заходять на цю територію, ми вже бачимо масовий опір, масові сутички і радянські війська змушені боротися, не так вже з німцями, як з з організованою українською національною обороною», – розповів історик Віталій Ляска.

Більшовики змінювали таблички, назви вулиць, вішали портрети вождів і навіть українські стяги. Та коли одні обживалися на нових місяцях і намагалися задобрити місцевих, інші по селах робили те, до чого давно звикли. Грабунки та перші вбивства породжують гнів та опір... Молодь дедалі частіше зникає в Чорному лісі. Вони йдуть шкільними класами, сім’ями. Багато неповнолітніх.

Марійці Гаврилів виповниться лише 14. Вона прощається з думкою стати медсестрою і втікає зі Львова до рідного села. Та мрія її ще наздожене. Якось літнього вечора перша вчителька постукає до батьківської оселі і попросить 14-річну Марічку рятувати повстанців, стати медсестрою.

«Україна в крові... а мама каже, так я чоловіка не ховала, він загинув, і якщо так Бог велів... йди, дитино, тільки не будь зрадницею, яке би тебе життя не чекало», – згадує Марія Гаврилів.

Повоєнне село. Збідоване і залякане. У легенькій сукні, нашвидкоруч зі стриженими косами з маленьким вузликом, у якому окраєць хліба та трійко яєць. Це все, що мама з батьком змогли дати в путь. Батьки Марійки того вечора прощалися з нею назавжди...

«Я знала, що маю загинути і я знала, що маю прекрасно вчитися і рани завивати (плаче, – ред.). Я попрощалася, залишила стареньку маму і тата… Я весь час думала…» – не може стримати сліз підпільниця.

А далі шлях... Шлях у гори... Шлях у непрохідні ліси. Там серед смерек і тиші гущавини була армія, в якої ще не було своєї країни. Але були сотні тих, хто давав добровільну згоду на смерть заради України.

«Це не була маніпуляція, такий запал був підкріплений молоддю, і цей запал йти за волю України, за цю соборницьку ідею, і на той час вже частково ілюзорну після ІІ Світової війни, йти на смерть, і це був свідомий вибір. Зрозуміло, що тут про жодні маніпуляції мови не може йти», – зазначив історик Віталій Ляска.

Тут вона зрікається імені. Вже не Марія, а – «Ірка». Кілька місяців у лісі вчилася бандажувати, лікувати та надавати першу медичну допомогу. Жили в нелюдських умовах і в постійній небезпеці бути впійманими і розстріляними працівниками НКВС. Зради чекали за кожним порухом листя, за кожним вигином ріки, але найбільше серед тих, кому довіряли. Не вірили нікому.

Село Виців. 1946 рік, осінь. Марійка і ще п'ятеро повстанців кілька днів блукали місцевими лісами, переховуючись від НКВС. Звісно, що зі собою нічого, крім зброї, не мали. Гнані голодом, вони спустилися з лісу до першої хати. Втім, замість їжі і підтримки господар оселі вибіг і відразу зник за дверима, а жінка благала повстанців тікати, адже її чоловік побіг за більшовиками. Відстрілюючись і ховаючись від куль, група розділилася. Марія Гаврилів цих лісів не знала і заблукала. Проте темний ліс юну повстанку не злякав. Для неї тут вже другий рік поспіль дім. І найкращий сховок та надійне ліжко було угорі.

Такі зради селян траплялися дедалі частіше. Починаються масові розстріли націоналістів і всіх, хто не згоден з політикою радянської Росії. Починається колективізація. Селян шарпають і приручають. Налякані і загнані у глухий кут, вони зневірились у лісових братчиках. Цю зневіру підсилюють і постійні провокації.

«Пропаганда страшна. Перебиралися у повстанську форму і вбивали людей і казали, що то повстанці», – розповіла Марія Гаврилів.

Повстанці вже не ведуть великих відкритих боїв. Їх тихо і підступно відловлюють у лісах. Полюють і влаштовують облави. Для Марії Гаврилів останній бій відбудеться на початку 47-го в Чорному лісі біля гори Бренів. За наказом проводу дівчина повертається до рідного села. І там на півроку поруч з рідною хатою за кілька кроків від людей, просто під носом НКВС вона сходить під землю.

«Зробили криївку з брусів, але знаєте, земля – то земля, і я мала 5 ранених, а їсти мені доносила моя мама, приносила під викопаний кожні другий-третій день», – згадує підпільниця.

Тепер там її шпиталька. Тут вона впродовж року рятуватиме поранених. Її руки зашивали і бинтували десятки повстанців. І за 4 роки підпільної професії у неї не помер жоден борець за волю. Та у своїй криївці вона пробула недовго. Адже окрім вправних рук Марія Гаврилів має надприродне чуття до брехні. Чоловік, який видав себе за пораненого, працював на НКВС. Йому прострелили руку, аби знайти схованку повстанців. План вдався – зрадник здав місце криївки. Та там вже не було нікого... Інтуїція дівчини врятувала їй життя і життя ще двох партизанів.

Відтоді Марійка переховується, але далі працює. Шукає і доставляє ліки. Передає інформацію та зброю тим, хто ще залишився у лісі. І в цей час вона познайомилася з тим, хто дав їй крила... Далі ношу боротьби за волю вони нестимуть удвох... І не раз спіткнуться об своє кохання... Його звали Петро. Сирота. Повстанець. 18-літній хлопець з гарячим серцем і вірою в Обіцяну Землю. Він був відчайдухом з усміхненими очима. Вони майже не бачилися. Крали у війни найсолодші миті, нечасті.

Їх спільне діло надихало, але кохання поставило підніжку. Якось у двері їхньої підпільної квартири, до їхнього першого сімейного великоднього сніданку увірвалися ті, які зламали тіла, але не любов. У 1948 році вони у чужій оселі, без свята і свідків взяли з Петром шлюб. Пізніше через 20 років вони шлюбні клятви повторили, і теж без свята, без суконь, але вже в колі своїх найрідніших. Та саме любов завела їх у пастку. У їхній перший Великдень у двері постукала біда. Причиною арешту стала афера, яку Марія з чоловіком провернули за два тижні до затримання. У 48-му повстанці, як ніколи, потребували зброї. Тож Петро наважився її вкрасти.

«Він служив при війську, і там, де була зброя, такий невеликий будинок… то він взяв дві сумки пістолетів, багато набоїв було», – згадує Марія Гаврилів.

Зброю у ліс мала передати Марія. Треба було їхати потягом до Самбора. На вокзалі зустріла рідну тітку, яка її ж і здала НКВС. Заарештували Марію Гаврилів 8 травня 1948 року. Чоловікові Марії вдалося втекти. Її ж, 18-річну, кинули до найстрашнішої в'язниці на Лонцького. Щоб вийти живим звідти – треба було мати велику силу духу. Витримували не всі.

«Не було ні де лягти, ні сісти, було нас так, як оселедців… Одна жінка біля мене навіть народила дитину, то я гримала, а вони не приходили… так дитина й задушилася, а жінка і ми всі були в крові», – розповідає підпільниця.

Марію допитували раз на день. Влаштовували провокації і навіть запрошували на допит рідну тітку, ту саму, яка зрадила. Між допитами підпільницю катували.

«Вони мене дуже катували, хочете вірте, хочете ні. Я мала волосся густе та кучеряве, то не залишилося жодної волосинки. Найбільше били, коли казала, що я українка», – пригадує ті знущання старенька.

Через 3 місяці катувань вона почує вирок – 10 років мордовських таборів, без права на помилування і без права на листування. За ґратами опинився і Петро. Свою кохану він побачить лише через 8 років. І за цей час вона отримає лише один лист, одну єдину звістку від свого чоловіка. У 1956 році вона повертається. Час на засланні змінив ту країну, в яку поверталася Марія, докорінно. Церкви забиті дошками, ніхто не молиться відкрито. Немає власного господарства – все у колгоспах. А сусіди з острахом дивляться на тебе, боячись підійти на гарматний постріл.

«Найліпших людей було знищено, колись у давнину в Київській Русі одне з найстрашніших покарань було – це ізгойство, людину виганяли з середовища, вона поривала всякий зв’язок з ним, тобто це вигнання поза межі батьківщини. І доля цих людей, які повертаються сюди, мені нагадує дуже долю ізгоя», – розповів історик Віталій Ляска.

Петро відсидів лише 3 роки і через брак доказів його відпустили. Та тінь неблагонадійного постійно переслідувала. Поневірявся на сезонних роботах і чекав Марію. Вона повернулася з ув’язнення у свою хату, в якій завжди жеврів каганець надії. Удвох було веселіше, але не солодко.

«Їздила до Львова і брала яйця чи масло, продавала, а там були такі німецькі мішки, дуже дешеві. То брала одну нитку на клубок і фарбувала, в’язала костюми дитячі, які потім продавала», – розповідає Марія Гаврилів.

Вони дочекалися світлого дня, коли жовто-блакитний стяг став символом їхньої держави. Та 24 роки тому й подумати не могли, що на їхню землю знову прийде війна. І якби були сили – Марія Гаврилів знову б пішла на фронт.

«Коли би мені було 70 років чи 75, я би там була, я би там була і брала би автомат, і мені було б нестрашно», – каже старенька.

Тепер Марія Гаврилів дослухається до звісток із фронту. Знову життя патріотів – плата за Україну. Але й ця війна закінчиться перемогою. УПА залишила хороших нащадків.

[D-Misha]

"Ніяких сенсацій - все йде по плану": Олег Пономар про переговори у Берліні і початок процесу м'якої капітуляції Росії

Політичний оглядач розповів про підсумки переговорів у Берліні та інші актуальні події.

Доброго ранку, друзі. Четвер. Про підсумки минулих днів та актуальні події політичного життя в світі пише оглядач Олег Пономар, передають Патріоти України і цитують пост далі:

"- Главное событие, конечно, - встреча Нормандской четверки.
Никаких сенсаций, никаких неожиданностей - всё идет по плану, очень предсказуемо и прогнозируемо нами. Согласовываются технические детали процесса ухода РФ с Донбасса. (Для моих читателей понятно почему главным переговорщиком от РФ был Сурков, я об этом много писал. И это означает, что процесс мягкой капитуляции РФ идет по дорожной карте Нуланд-Суркова. И это означает, что США тоже негласно присутствуют на переговорах).

И еще несколько важных новостей.
- Трамп проиграл и последние теледебаты.

- Новость в корзину "Гаага":
Новые факты о гибели самолета Качиньского под Смоленском.

- Украина - космическая держава:
Южмаш готовится производить до 6 ракет-носителей "Зенит-3SL" в год.

- Газпром гудбай:
Польша представила проект газопровода “Northern Gate” из Норвегии (через Данию) в Польшу, по которому газ пойдет в страны Балтии, Восточной Европы, включая Украину.

- Витрина:

Бывший министр транспорта Польши Славомир Новак стал руководителем "Укравтодора".

Сегодня будет много новостей - эмоции в карман. Движемся дальше - с большИм оптимизмом. Помогаем Армии.

Майте гарний день та смачну каву на сніданок, друзі".