Чистка форума (не актуальні дописи)

[D-Misha]

Ви велетні нескореного духу!

У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
«Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод.
Бо вам призначено скалу сесю розбить».

Іван франко – «Каменярі»

-----------------------------------------------------------------

Ви велетні нескореного духу,
Наслідники не зборених бійців,
Підняли слово- залізний молот руху,
І б’єте ту скалу, щоб люд міцнів!

У холоді, вас гріє жар надії,
Нове життя- вас поїть джерелО,
Ви знищите ворожії затії.
Скала впаде! То ж піднімай чоло!

І не злякають вас новітнії злодії,
Що у шоломах б’ють ,сховавши лик.
Хочуть спинити ваші чесні дії,
Бо кожний з вас –країни будівник!

Вони підтримують бандитську владу,
Яка спустошила твій рідний край,
Ви прокладаєте дорогу зорепаду,
Ви дійдете! То ж, Боже, помагай!!

[D-Misha]

Ми разом - до кінця!

Ці мільйони сердець - одне серце твоє Україно!
Встав потужний борець, розбудив в нас бажання єдині !
Знов із недрів землі встала пам’ять всіх душ непокори,
І здригнулась земля! Наша молодь підняла прапори!

Ні, не Крути й не бій, що колись лютував на Лисоні,
Це піднявся народ ! Годі плакать! Він став в обороні
Свого гордого «Я», бо не хоче вже гнути коліна.
Ми разОм –до кінця! Стане вільна єдина родина!

І сповняться слова, що колись заповів нам Шевченко.
Ти у новій сім’ї будеш жити – вкраїнець, вкраїнко!
Хоч ламали тебе і у війнах минали століття,
Ти ідеш до мети - Богом дане твоє МНОГОЛІТТЯ!

[D-Misha]

«Його ім'я на початку 70-х років переказували пошепки з двору в двір, з душі в душу, з серця в серце. В кінці 80-х воно зазвучало голосніше у кав'ярнях Золочева і Львова, на сторінках київських газет. Воно вознеслося народною надією на малих і великих вічах на початку 90-х років». © Бойко

Вічна пам'ять...

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

[D-Misha]

Світлій пам’яті Василя Стуса..

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Він Людина з великої літери. Його життєвий шлях і поезія завжди були дороговказом для мене. Зараз я впевнено можу сказати – Василь Семенович Стус – одне з найбільших і найсильніших вражень в моєму житті.

В ніч з 4-го на 5 вересня 1985 року він загинув в лиховісному 36-му карцері радянської в’язниці.

Після десятиденного голодування, яке він оголосив на знак протесту проти незаконного утримання в карцері. В вересні на Уралі холодно. Кажуть, що Стус помер від голоду та холоду, кілька разів перед смертю кликавши охорону. Вона заходила – з теплої кімнати, вдягнута, і „встановлювала”, що температура в карцері відповідає нормі.

Стус був вдягнутий в короткі штани, які були більше сході на шорти і коротку футболку. Йому, навіть, не дали ковдру. Так Україна втратила чи не найбільшого свого сина в новітній історії.

Безумовно, його вбила радянська влада. Це одна з причин, чому я називаю її „злочинною”.

Він був вбитий ні за що інше, як надзвичайну любов до України, власну точку зору і принциповість.

В 1985 році Стус був номінований на здобуття Нобелівської премії. Але мертвим її не дають…

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся,
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив, і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражданним і не злим обличчям.
Як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

[D-Misha]

Симоненко Василь Андрійович.....


Біографічні відомості.

Спочатку вчився у Біївській початковій школі. Після закінчення середньої школи в Тарандинцях вступив на факультет журналістики Київського університету.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!
Василь Симоненко, кінець 1940-х поч. 1950-х.

Закінчив факультет журналістики Київського університету (1957) і працював в обласній газеті «Черкаська Правда» і «Молодь Черкащини», пізніше кореспондентом «Робітничої Газети» в Черкаській області. Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій і Лоскотон» (1963).

Уже в ті роки набули великої популярності самовидавні поезії Симоненка, що поклали початок українському рухові опору 1960-70-их pp. Тематично вони становили сатиру на радянський лад («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), зображення важкого життя радянських людей, особливо селянства («Дума про щастя», «Одинока матір»), викриття жорстокостей радянської деспотії («Брама», «Гранітні обеліски, як медузи …»), затаврування російського великодержавного шовінізму («Курдському братові») тощо. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї батьківщини України («Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні» та ін.).

Самвидавною творчістю Симоненко, за визначенням критики, став на шлях, указаний Т.Шевченком, й увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України 2-ї половини 20 ст. Доля літературної спадщини Симоненка невідома. Його самвидавна поезія, у сучасній Україні лише в незначній частині опублікована у сфальшованому вигляді, поширилася за кордоном і була опублікована (разом з фрагментами поетового щоденника «Окрайці думок») у журналі «Сучасність» (ч. 1, 1965) і в збірці вибраних поезій Симоненка «Берег чекань» (1965 і 1973). В УРСР по смерті Симоненка видано з його спадщини казку «Подорож у країну Навпаки» (1964), зб. поезій «Земне тяжіння» (1964), вибір із творчості «Поезії» (1966) та збірку новел «Вино з троянд» (1965; ці новели також увійшли у друге видання збірки «Берег чекань» за кордоном).

Радянська критика у перше десятиліття по смерті Симоненка намагалася паралізувати вплив його самвидавної поезії цілковитим замовчуванням її, одночасно канонізувати спадщину померлого поета як бездоганно «партійну», але в подальшому, за виразної тенденції до замовчування творчості Симоненка загалом, розпочато ревізію її як несумісної з «партійністю» в літературі (М.Шамота). Зате високу оцінку, з особливим підкресленням громадської мужності поета, дістала поезія Симоненка у самвидавній критиці (І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк).

Загибель.

1962 року В. Симоненко разом з А.Горською та Л. Танюком виявили місця поховання розстріляних НКВС на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, в Биківні, про що й було зроблено заяву до міської ради. У 1963 році Симоненко був жорстоко побитий кагебістами на залізничній станції Шевченка у місті Смілі, після чого він переніс відмову нирок і невдовзі помер у головній обласній лікарні 13 грудня 1963 року. Похований в Черкасах.

[D-Misha]

"Ластівчине гніздо" прославилось у National Geographic

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Журнал National Geographic визнав фотографію палацу-замку "Ластівчине гніздо" на Південному березі Криму однією з найкращих з опублікованих у січні цього року.

Автором світлини стала професійний фотограф Джейн Суїні, яка побувала у більш ніж 120 країнах світу.

Ластівчине гніздо — пам'ятник архітектури та історії, розташований на прямовисній 40-метровій Аврориній скелі мису Ай-Тодор у селищі Гаспра. Будова нагадує середньовічний лицарський замок і є своєрідною візитною карткою Криму.

National Geographic — офіційне видання Національного географічного товариства США, засноване у жовтні 1888 року.

Журнал, як нагадує УНН, видається у кількох країнах, різними мовами і пише про географію, природу, історію, науку і культуру. Матеріали забезпечуються великою кількістю фотографій.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

[D-Misha]

Один з провідників ОУН Омелян Коваль: "Ця молодь відродить Україну"

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

У 13 років його вперше викликали на допит за політичні погляди, у 21 – він проголошував Акт відновлення незалежності, два з половиною роки провів у концтаборі Аушвіц, добре знав Василя та Степана Бандеру, понад 20 років очолював Спілку української молоді в Бельгії.

Кілька місяців тому 94-річний Омелян Коваль повернувся в Україну.

ІП поговорила з Ковалем з нагоди 85-річчя з Дня створення Організації українських націоналістів (3 лютого 1929 року).

- Події на Майдані показали, що у нас є багато людей, готових віддати своє життя за Україну. Чи бачите Ви у цих молодих українцях покоління своєї молодості?

- Перед поколінням сьогоднішньої молоді були одиниці, що переймались національною ідеєю, а тепер – це цілі маси. Ця молодь точно відродить Україну.

- Зараз багато людей через свої політичні погляди мають проблеми із законом. Ви мали щось подібне замолоду?

- У 13 років мене перший раз викликали на допит у поліцію. Це було після того, як я на святі Просвіти продекламував вірш:

"Батьки і діти – всі до боротьби!
Хай всміхнеться сонце
І не крячуть круки,
Що ми в неволі згинем як раби"

При слові "круки" я рукою вказав у напрямку польського поліцая, що завжди приходив на такі імпрези для контролю настроїв громадян. Після цього мене викликали на допит, але все обійшлось.

- Коли у 1938 р. вбито провідника ОУН Євгена Коновальця, на українських землях було оголошено жалобу. Ви пам’ятаєте, як це відбувалось?

- Так, це було напередодні Зелених свят. У суботу ввечері я повертався додому. Дорогою мене зустріли молоді хлопці і запитали, чи я хочу мати жалобні стрічки в пам'ять про Коновальця. Я погодився, і мені причепили чорну кокарду на груди із зазначенням, що треба скласти за це певну суму на фонд ОУН. Кілька стрічок ще взяв своїм друзям, яким роздав наступного дня у церкві.

Після обіду одного з моїх друзів за цю кокарду вже було заарештовано, а згодом поліцай уже прийшов за мною. За такий вчинок я відсидів тиждень у камері-одиночці.

- Як Ви стали членом ОУН?

- Перед тим, як когось запрошували до організації, цю людину довгий час вивчали. Мабуть, так було і в моєму випадку.

Зі мною сконтактувались, дали ряд документів. Коли я був готовий, то зголосився через зв'язкового, і мені призначили зустріч з повітовим провідником. Місцем було обрано лісок за селом. Все відбувалось уночі.

Провідник сказав: "Струнко!", - і ми разом промовили Декалог українського націоналіста. Потім мене запитали про причини вступу. Я розповів, що готував себе до цього вже давно і добре розумію, що мене може чекати. Також ми обговорили ряд програмних засад ОУН.

Опісля мені сказали, що Провід ОУН згоден прийняти мене в члени і мій провідник делегований провести мою присягу на вступ до організації. Я поклав руку на хрест та пістолет і промовив: "Прирікаю і зобов'язуюсь перед Богом, перед українським народом і перед власним сумлінням як член ОУН все і всюди боротися за Суверенну Соборну Українську Державу…".

Цей пістолет мені одразу ж і подарували. Я обрав собі псевдо "Дир", яке було співзвучне з іменем одного з перших князів України.

- Як Ви прийняли радянську владу 1939-го?

- Наш Долинський повіт [нині Івано-Франківщина - ІП] холодно прийняв нових окупантів. Червону армію вийшли вітати хіба що місцеві комуністи та деякі робітники. З розмов можна було почути, що багато серед солдатів було і українців.

Ми доволі часто розмовляли з ними, щоб дізнатись про їхнє життя. Правда, їхні слова були переобтяжені радянською пропагандою. Один із наших хлопців запитав у солдата, чи є у Радянському Союзі помаранчі, на що йому відповіли: "Конечно, что есть, даже большие заводы".
Омелян Коваль

Те, якими "розкошами втішаються" громадяни СРСР, було видно з того, як конфісковували приватні магазини, як на прилавках довільно можна було купити лише білоруські сірники, і, звісно, з постійних черг. Також притаманним явищем для радянської окупації був вивіз українців у Сибір.

- Як ОУН реагувала на ці події?

- Щодо вивозу у Сибір, то було зроблено кілька відповідних атентатів [політичних убивств - ІП] на безпосередніх винуватців, адже безкарність породжує ще більшу безкарність.

Щодо внутрішньої роботи організації, то ми продовжували її розбудовувати. Дуже скоро мене було назначено провідником ОУН у Долинському повіті.

- Ви були організатором проголошення незалежності України 30 червня 1941 року у Долинському повіті. Як це відбувалось?

- Після відходу червоних ми з хлопцями зустрілись в одній стодолі на краю села. Одразу ж почали чистити всю зброю, яка від невикористання трохи поржавіла. Наш повітовий провідник Нечай наказав організувати поліцію для забезпечення порядку. У кравця ми замовили кілька десятків синіх перев’язок з жовтим написом "Міліція".

Під вечір з радіостанції ми вже дізнались про проголошення у Львові незалежної України.

Не чекаючи наказів з Крайового Проводу, ми взялися до підготовки подібного дійства у Долині. Одразу ж збудували трибуну, замаїли її зеленню і прикріпили напис "Слава Україні – Героям Слава". Мешканці міста одержали наказ вивісити синьо-жовті прапори. Вночі ми створили місцевий уряд.

Близько полудня 1 липня площа у місті була вщент заповнена людьми. Все навкруги рясніло від синьо-жовтих барв. Де наші долинські євреї набрали стільки відповідного кольору матерії – це назавжди залишиться їхньою таємницею.

Тоді з трибуни повітовий провідник Нечай від імені ОУН і проголосив відновлення Української держави.

- Якою була реакція на це нових окупантів?

- Угорська армія прийшла у місто аж через три дні. Кілька танків і вантажних машин заїхало у місто. До людей вийшов генерал і німецькою попросив зустрітись із нашим представником.

Від нас вийшов голова повітової адміністрації Ярослав Гладій. Після їхньої розмови генерал виліз на танк і промовив: "Від себе і мадярського народу вітаю вас з проголошенням Української держави".

Наша влада існувала до 15 вересня 1941-го. Того дня мене й арештували. А до того угорці поводили себе, радше, не як окупанти, а як перехідна армія.

- Що з Вами було після арешту?

- 16 вересня мене і ще двох друзів-оунівців привезли у Станиславів (Івано-Франківськ). У місті нас запроторили у переповнену в’язницю: ми не мали де лягти спати, цілу ніч стояли у коридорах і в середу вранці нас відправили на один день до Львова на Лонцького, а звідти до Кракова у в’язницю "Монтелюпіх", де ми перебували до липня 1942-го.

Більшість в’язнів у цій тюрмі становили поляки. До нас вони ставились зверхньо, хоча інколи і допомагали. Промовистим був випадок, коли одна полька поділилась хлібом з українцем. У відповідь він подякував їй від імені українських націоналістів. Почувши це, вона радісно крикнула: "Так вам і треба!". Оунівець віддав їй хліб назад.

- Після цієї в’язниці Вас відправили в Аушвіц. Що було там?

- 20 липня 1942 р. нас, 25 в’язнів, названих "Бандера-ґрупе", вивезли з Монтелюпіху до Аушвіцу. Я опинився у першому списку разом з Василем Бандерою – молодшим братом Провідника ОУН.

Наша вантажівка зупинилась перед брамою, над якою виднів зловісний напис "Праця робить вільним" [дивіться на ІП фоторепортаж із Аушвіцу]. Нас вистроїли в ряд і зачитали прізвища, на що треба було відповісти "hiеr" ("тут") і піднести руку.

Поки полагоджували формальності, до нас забігав польський цирковий карлик "Бімбо" і своєю пискливою мовою зловістив, що сюди входять брамою, а виходять – комином. За вартовим будинком справді був крематорій, з якого курився дим і доносився неприємний запах.
Табірне фото

У таборі ми зустрілись із в’язнями, які мали ще перші номери. Я отримав номер 49730. Відтоді ця цифра у мене на лівому рукаві та на лівій руці (зробили татуаж).

Робота у мене була різною: на будівництві, на господарстві, на кухні та на зберіганні табірного одягу.

- Чи були конфлікти на міжнаціональному рівні?

- Спочатку у нас були конфлікти з поляками – вони переважали як серед в’язнів, так і серед табірної адміністрації. Ми пройшли такі знущання з їхнього боку, що й не сподівались, адже вони опинились у таких же обставинах, що й ми.

Коли ми приїхали, то нас відправили в 11 блок, який був призначений для адаптації новоприбулих в'язнів. Польський поліцай почав зачитувати список тих, хто приїхав. Перекличку він завершив на прізвищі "Бандера".

До нього підійшов чоловік з двома дітьми і сказав до одного зі своїх синів: "To Bandera - jest tym, który zabił naszego ministra Pierackego. Wdar go w pysk" ("Це Бандера – це той, хто вбив нашого міністра Перацького. Вдар його в лице"). Вночі нас у цьому блоці поляки добре злупцювали.

Знущання над Бандерою не припинялись. Особливо над ним знущався унтеркапо Подкульський, що родом з Перемишля. Одного разу Василя змусили возити бетон слизькими дошками на поверхи. Він і так ледве тримався на ногах, а тут ще й така каторга. Бандера кілька разів падав і облив себе бетоном.

Побачив це оберкапо Краль і закричав: "Co to za swinia? Skopac go!" ("Що то за свиня? Скупати його!"). Подкульський зі своїми посіпаками одразу ж занурили Василя з головою в бочку з водою. Ми здійняли галас і "бунтівників" швидко втихомирили. Так напівживого ми занесли його в блок, а звідти табірна адміністрація мала забрати його у шпиталь. Тоді ми його бачили востаннє.

Ходили чутки, що Василь не дочекався табірної адміністрації – його закатувала польська обслуга блоку. У таборі він пробув 2 дні. [Про Василя Бандеру і Євгена Бендеру, який зміг утекти з Аушвіцу разом із товаришами-поляками, читайте тут - ІП]

Після Василя у табір привезли його брата – Олександра Бандеру. Його спіткала така ж доля.

- Чи мали Ви у таборі контакт із зовнішнім світом?

- Лише одного разу. На Святвечір 6 січня я був у "будинку смерті". Його називали так через те, що з нього була лише одна дорога – на розстріл. Мене відправили сюди, бо з команди, де я працював, втекло 5 людей – решту 75 було заарештовано.

Того вечора я чув, як розстрілювали людей. В них стріляли цвяхом – так менше чути. Стріляли в потилицю. На 40 пострілів в ту ніч "ойкнули" тільки троє.

В камері, де я сидів, нас було 16 в’язнів. Відчинили двері, і я почув свій номер. Я вже думав, що це на розстріл, бо вночі ні на що більше не кличуть. І тут мені кидають торбинку – у ній 16 сухарів. Це була передача від мами – на Святий Вечір.

На Йордан [у січні] 1945 року нас евакуювали з Аушвіцу до Австрії: спочатку у табір Мавтгаузен, а звідти до останнього табору у моєму житті - Ебензе, з якого нас звільнили американські війська на сам Великдень, 6 травня 1945-го.

- У післявоєнні роки Ви мали декілька зустрічей із Степаном Бандерою. Як би Ви його охарактеризували?

- Це була людина, яку неможливо було не послухати у якихось його проханнях – від нього йшла велика енергія. Але крім цього, він був дуже скромний та порядний.
Омелян Коваль з дружиною вдома в Україні

Пам’ятаю, як одного разу в Альпах після наших організаційних зборів ОУН ми йшли спати, і в той час було дуже холодно. З нами був професор Григорій Ващенко. Піклуючись про здоров’я професора, Бандера знайшов йому покривало, прийшов і накрив його. У таких маленьких деталях і пізнаються люди.

- Чому Ви повернулись в Україну?

- Тут я по-справжньому щасливий. Тут я народився і тут я маю відійти, як Господь дозволить.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

[D-Misha]

Скажу-жила!

Якщо спасу хоч одне серце я від злому,
Чи біль вгамую і применшу комусь втому,
Тоді скажу, що не дарма жила
І крім зими, в мене була весна!

Коли я спраглому водиці дам напитись,
Підставлю хворому плече, щоб прихилитись,
Підтверджу цим, що я таки жила.
Гріхи змивали добрії діла!

Якби я пташечку малу, що з гнізда впала ,
Підняла, й з ніжністю назад її поклала,
То й з цього б радість у житті була ,
Без пафосу сказала б - я жила!

Молюся Богу, щоб частіш добро творити,
Нести розраду і ,без винятку, любити ,
Тоді скажу - було в мене життя!
Лишивши світ, не буде забуття!


Захар у Карпатах ( внукові присвячую)

Покотилось сонечко
Із Карпатських гір,
Розлилося літечко,
Піснею офір.
Заграла трембітонька,
В серці щастя жар!
Зникла з неба хмаронька,
Як заграв ЗАХАР!

Ой, грай же трeмбітонько,
Піснею витай,
Тут моє коріннячко,
Тут весни розмай.
В серці ти залишися,
Грай трембіто, грай!
Я іще повернуся,
В цей чудовий край!

Воля над Карпатами,
Сонцем виграва,
Легінь із термбітою,
Ці несе слова-
Рідна Українонько,
Розливай блакить!
Слава хай розноситься,
На весь світ ГРИМИТЬ!

PS.Вірші Наталіни- мого друга з Америки, відданого патріота України, члена Спілки письменників України...

[D-Misha]

У неспокійному Донецьку поставили пам’ятник собаці...


У розпал АТО на бульварі Шевченка в Донецьку з’явився бронзовий собака. Скульптура, що зображає чоловіка, який прикриває пса парасолькою, називається «Друг».

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Пам’ятник був створений художником Равілем Акмаєвим на основі його ж картини «Друг».

Бронзовий ескіз скульптури спершу був виставлений на ювілейній експозиції в Художньому музеї. Там «Друга» побачив міський голова Донецька Олександр Лук’янченко і висунув ідею прикрасити композицією центральний бульвар.

Відливали пам’ятник у Харкові, тому в Донецьк везли через усі блок-пости і зони бойових дій, впоралися за добу, відзначив автор скульптури.

Зі слів Равіля Акмаєва, чоловік з собакою під дощем народився кілька років тому, холодного осіннього дня, коли за вікном струмувала негода. Тоді ж він і взявся ліпити «Друга» з пластеліну.

Війна мистецтву не завада, як і почуттям взаємної прив’язаності людини і собаки.

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

[D-Misha]

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація! Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

Народнопоетичні символи України


Мамина пісня, батькова хата, дідусева казка, бабусина вишиванка, рушник, сорочка, калина біля вікна, барвінок - все це наші символи. Рідна хата! Оспівана в піснях, оповита легендами та переказами, опоетизована майстрами слова та пензля, вона завжди буде символом добра і надії. «Хата моя, біла хата, рідна моя сторона, пахне любисток і м´ята, мальви цвітуть край вікна...», «Постав хату з лободи, а в чужую не веди», «Збудуй хатку з маковини, та для любої дівчини», «Дорога моя хатка, де родила мене матка», «Люди добрі, хата тепла», «Чим хата багата, тим і рада». Це лиш часточка із немеркнучих перлин народної мудрості про отчий дім. Людина не має права бути безбатченком, завжди повинна пам´ятати батьківську хату, з якої вона пішла у велике життя. Пісня «Соколята».


Один із символів України. Рушник на стіні. Хліб-сіль на рушнику. Весільний рушник... Давній наш символ. Не було, мабуть, жодної хати на Україні, яку не прикрашали б рушники. Хата без рушників, казали в народі, - що родина без дітей. Рушник з давніх-давен символізував мир, злагоду та здоров´я в сім´ї. Все наше життя проходить поруч з рушником: ушановуємо народження дитяти, виряджаємо в далеку дорогу батька-сина, зустрічаємо гостей, проводжаємо людину в останню путь, використовуємо у весільних обрядах. Пісня «Рідна мати моя».

За давнім звичаєм, як тільки у сім´ї підростала дівчинка, мати змалечку привчала її вишивати рушники, сорочки, хусточки, передаючи свій досвід Вишиванням займалися переважно дівчата, жінки. Для цієї роботи використовувалася кожна зручна нагода: досвідки та вечорниці, на які дівчата збиралися довгими осінніми та зимовими вечорами, у години відпочинку від польових робіт навесні та восени. Витканий одяг, скатерки, вишиті сорочки та ручники були свого роду характеристикою дівчини, її працьовитості. Вишивання у кожній місцевості відрізняється орнаментом, технікою вишивки, гамою фарб. Найхарактерніші кольори - червоний і чорний. Пісня «Вишиванка».

Майже в усіх народів є улюблені рослини-символи. У канадців - клен, у росіян - берізка, а в нас - верба і калина.
Правду каже прислів´я: без верби і калини нема України. (За В.Скуратівським) А звідки пішла назва «калина»?

Було це дуже давно, коли на нашу землю хто тільки не нападав. Ось налетіли одного разу турки, а з ними й греків чимало. Розлетілась тоді чутка, що головного їхнього воєводу грека - поранено отруйною стрілою. Тому, хто його вилікує, обіцяли таку нагороду, яку загадає. Але ніхто не міг. Тоді прийшла в табір дівчина в убогій одежі, але дуже гарна і горда. Звалася Пелагея... Вона пообіцяла вилікувати грека, але взамін він мусить поклястися, що більше не прийде на нашу землю. Так і сталося. Грек забрав Пелагею у Грецію, і була вона там царицею трав - називалася Панацея... У Пелагеї була сестра Килина. Прощаючись із сестрою, Пелагея сказала: Твоїм ім´ям, сестро, назву оцю рослину, яку найбільше люблю, бо росте вона в наймальовничіших куточках, над чистими струмками, в тихих гаях. Коли цвіте вона, то найспівучіший птах соловей прославляє її красу, а восени на ній горять дивні кетяги ягід, налитих ніби самою кров´ю щедрої нашої землі, і ті ягоди повертають здоров´я людині. Буде вона зватися Килина, Калина...».

З давніх-давен наш народ опоетизував кущ калини, оспівав його у піснях.
«Чи я в лузі не калина була?» (калина символізує дівочу красу), «Ой у лузі червона калина похилилася» (нещаслива доля жінки), «Би у полі та криниченька» (калина - символ рідної землі, її садили на могилі козака, який загинув у чужому краї).

Кущ калини біля маминої хати - це не лише окраса, а й глибокий символ, наш духовний світ, наша спадщина. Якщо троянди і виноград, за влучним висловом М.Рильського, символізують красиве і корисне, то кущ калини, увібравши обидві ознаки, опредметнює й духовний потяг до своєї землі, свого берега, своїх традицій. Хіба не про це говорить народна поезія: калиновий лист, калинова сопілка, калиновий голос, калинова колиска? Мені здається, що тому, хто не посадив на обійсті калини, ніколи не почути найчистішої, найніжнішої, найбентежнішої у світі пісні. Її може народжувати лише сопілка з маминої калини.