Україна сьогодні!

[yyyyyhhh]

За добу 15 червня ЗСУ знищили зокрема 590 окупантів, 10 танків та 16 бойових броньованих машин рашистських окупантів.

Пропонуємо вашій увазі зведення загальних бойових втрат росії з 24.02.2022 по 16.06.2023.

особового складу – близько 218 500 (+590) осіб ліквідовано,
танків – 3 965 (+10) од,
бойових броньованих машин – 7 683 (+16) од,
артилерійських систем – 3 812 (+19) од,
РСЗВ – 606 (+2) од,
засобів ППО – 364 (+0) од,
літаків – 314 (+0) од,
вертольотів – 301 (+0) од,
БПЛА оперативно-тактичного рівня – 3 357 (+24) од,
крилатих ракет – 1 199 (+0) од,
кораблів/катерів – 18 (+0) од,
автомобільної техніки та автоцистерн – 6 519 (+13) од,
спеціальної техніки – 519 (+0) од.

[Igor1031]

Рабство всеосяжне і непереборне в країні де за 30 років знищено десятки тисяч заводів і підприємств, а з ними і мільйони робочих місць, що стало причиною зменшення населення з 50 мільйонів до менше ніж тридцяти, а скільки мільйонів дітей не народилося. Реальне рабство - це Україна, де ті злочинці, ворюги, що розграбували країну тепер волоком тягнуть людей на війну і півтора року як заборонили виїзд за кордон. Рабство - це коли поліція охороняє не закон і правопорядок, а злодіїв і ворів і те що вони награбували в Україні

[Igor1031]

Ну не вже ще не ясно, що й процесом поставок зброї, опосередковано, керує кремль? На постачання кожного виду (типу) озброєння, конфіденційними каналами, лідерам демократичних держав і керівникам світових організацій (ООН, НАТО, Євросоюз тощо), кремлядь малює червоні лінії ядерним пензлем. Не може не малювати, бо іншого нічого впливового в неї за паскудною душею не лишилося. І на смерть переляканий Захід, увесь світ, боїться реального кінця життя на планеті. І практично собі міркує, хай краще одна країна згине лиця землі, ніж усі. Це так очевидно! Тому й зволікають, крутяться, обіцяють, тягнуть резину. Україна - заручниця і фізичний край битви цивілізації з ядерними варварами. А сама цивілізація зганьблена страхом. Хоч головою бийся, а так і буде надалі! Сотні загиблих щодня українців і безвихідь. Аж поки ти (він, вона, вони, ми всі, як президенти України) не винесеш на світову трибуну і політичну арену оцю світову проблему, яку я тобі тут, в коментарі, накидав кількома реченнями.Сергій Корнієнко

[yyyyyhhh]

Керівник Головного розвідувального управління України Кирило Буданов закликає не квапити українську армію, яка зараз проводить наступальні дії.

«Контрнаступ просувається. Загалом можна сказати, що наступ йде. Успіх буде, але згодом. Можу нагадати історію з Бахмутом. Росіяни атакували його понад 10 місяців».

«А у нас завдання трохи більше, ніж один Бахмут, а часу менше, ніж 10 місяців», – сказав Буданов.

[Igor1031]

Щоб бачити інформацію потрібна Реєстрація!

[yyyyyhhh]

Україна не отримала запрошення до НАТО на саміті організації, який відбувся у Литві, проте президент України вірить, що це станеться на наступному саміті у Вашингтоні 2024 року.

«Наступний саміт НАТО? Це правда, ми віримо у перемогу. І віримо, що наступний важливий крок для України буде на наступному саміті НАТО у Вашингтоні. Мені здається, треба готуватись до цього саміту».

«І з перемогою прийде членство в Альянсі», – сказав Зеленський.

[yyyyyhhh]

За добу 26 липня ЗСУ знищили серед іншого 590 окупантів, 9 танків та 3 безпілотники рашистів.

Пропонуємо до вашої уваги зведення загальних бойових втрат росії з 24.02.2022 по 27.07.2023.

особового складу ‒ близько 244270 (+590) осіб ліквідовано,
танків ‒ 4186 (+9) од,
бойових броньованих машин ‒ 8147 (+11) од,
артилерійських систем – 4745 (+18) од,
РСЗВ – 698 (+0) од,
засобів ППО ‒ 457 (+0) од,
літаків – 315 (+0) од,
гелікоптерів – 311 (+0) од,
БПЛА оперативно-тактичного рівня – 3996 (+3) од,
крилатих ракет ‒ 1347 (+40) од,
кораблів /катерів ‒ 18 (+0) од,
автомобільної техніки та автоцистерн – 7229 (+18) од,
спеціальної техніки ‒ 708 (+0) од.

[Igor1031]

Якби життя це була гра, яку можна пройти по-новому, то шукати собі свою домівку треба б було десь років у 25. Під «домівкою» я маю на увазі місце не Землі, де мені комфортно було б жити до самої смерті.
У 25 я вже мав зарплату, яка дозволяла б мені побачити багато країн. А ще — відкласти достатньо грошей до 30 років, аби вистачило на переїзд до нової Батьківщини і облаштування там.
Після цього можна було б багато років працювати на громадянство, пенсію, можливо власне житло. Винагородою стало б втілення мрії, наприклад жити біля теплого моря.
На жаль, багатьох з нас вчили що «Батьківщину не обирають», що «де народився — там і згодився». Хоча логіка підказує зовсім інше: як ти можеш обрати краще місце, якщо ти не бачив інших країн? А багато людей в Україні навіть інших міст не бачило. Коли людина каже що ніколи у житті не бачила моря (а такі є!) — я пригадую фразу «На небі тільки і розмов — що про море!».
Батьки підсвідомо бажають щоб ви повторили та продовжили їх життя: пішли у ту ж професію, жили поруч, може навіть готові віддати вам свою хату — а собі знайдуть щось по-менше.
Родина і близькі люди — це справді важливо. До кого ще ви підете у скрутні часи, як не до родичів. І на кого ще мають розраховувати старі, немічні батьки (а ми усі там колись будемо) як на власних дітей?
Отже у житті кожної людини настає цей вибір: між цілим світом та своїм власним (і можливо — одиноким) шляхом у ньому, чи передбачуваною стабільністю родинної оселі.
Я народився і виріс у Харкові у пролетарському районі Малишева (там працювала уся родина). Це не славнозвісне ХТЗ — але десь поруч. За часів СРСР навкруги були: завод Серп і Молот, Велозавод (славетний вел «Україна»), ХЕМЗ, завод Холодильних Машин, Лікеро-Водочний завод (а як же!), Миловарена фабрика, Бісквітна фабрика, два хлібозаводи, «Протон» ... і більшість з них не пережили 90ті. Тоді моя родина виживали переважно картоплею з городів — про майбутнє ніколи було і думати.
Але вже у 2000 мене узяли на першу роботу в ІТ — і платили $300. Це були шалені гроші ($50 була середня зарплатня) — я отримував більше, ніж уся моя родина! Отже десь у 2010 році, коли я вже був синьором, замість купувати власне житло — я міг би поїхати до США. Тобі як раз компанія почала практикувати такі переїзди. Але я залишився, і на момент 2013 року мешкав у власній квартирі, кожен рік ходив по Криму, мав депозити в баксах під 10% річних, мав депозити у гривні під 20% річних, планував купити ще одну квартиру аби здавати — і у 40 років покинути галеру і перейти на фріланс (працювати 40 — 80 годин на місяць із дому).
Нажаль 2014 рік показав що будь які плани в Україні можна будувати тільки аби доля з тебе поглузувала. Крим віджали, гривня впала у 3 рази, банки попадали, бакси повернули гривнями. Потім трапилося те, що ніхто і уявити не міг: «брати» — росіяни виявилися орками і почали війну на Донбасі. У Харкові я бачив багато очманілих людей з Донбасу, які ще учора вважали що Параша їх захистить та візьме до себе (як Крим) — а натомість приїхали чечени, буряти та інші орки і влаштували їм справжню фашистку окупацію: мародерство, гвалтування, тортури у підвалах.
Що цікаво — до 2020 року у мене був ще один реальний шанс перейти працювати у Microsoft вже не як аутсорсер, а як постійний робітник. Така домовленість була — і багато синьйорів з моєї команди нею скористалися. Але я знову обрав родину.
Ну а потім ще одна «посмішка долі» — цього разу знову небувала гепа, тільки в усьому світі. Ковід пройшовся по тілу «катком» — після нього у мене досі задишка. Але навіть гірше вплинула самоїзоляція. Тепер вже не тільки Криму — а жодного відпочинку взагалі. Купатися залишилося тільки дома у ванні.
Ну і останнім ударом (у який я теж не вірив) — стала повномасштабна війна! Це здавалося настільки неможливим — що ми навіть не бігли у підвал. Батьки були не у тому стані здоров’я, а мені усе здавалося якимось нереальним — наче комп’ютерна гра. За вікном бачити як за 5-10 км бомблять Салтівку — але здається що це на екрані монітору і відчуття що вдома я у безпеці.
Як це не дивно, мені пощастило: Харків відстояли, ракети не влучили, світло і інтернет були — і я працював на тій самій галері і на проекті як ніби нічого не трапилось! Це для мене ще один божевільний розрив стереотипів: твоє життя летить шкереберть, світ рухнув, але нудна і так само нікому не потрібна робота залишається не змінною! «Учора до війни поправив 30 XML файлів — сьогодні війна, але ж залишилося тільки 20 — встигаєш?»
З одного боку війна розбила усі мої мрії, знецінила заощадження і фактично довела що гроші не приносять задоволення. З іншого боку — вперше з’явилася справжня потреба заробляти гроші заради перемоги. Звичайно по-перше на усі гривні, які повернули з банків, а придбав воєнні облігації. Тобто можна сказати позичив державі до перемоги (але виявилося — на рік). Ну і після цього майже уся галерна зарплатня йшла на донати...
Спочатку казали про 2-3 тиждни, потім про 2-3 місяці, потім «Крим до кінця року»... нажаль війна затягнулася. І хоч Харків став більш безпечним — але я почав відчувати що унутрішній конфлікт розриває мене.
Я завжди був «ботаном», боявся «брати від життя усе», чи хоча б щось. Звик задовільнятися доступним: комп’ютером, книгами, прогулянками на природі. Я, узбережжя, море і ніяких людей навкруги — ось моя мрія коли я не у відпустці. Але я завжди плекав надію що колись «усе зміниться». Тобто зараз я багато працюю, роблю переважно те, що від мене бажають інші — але колись я стану по-справжньому вільним у буду робити що захочу.
І от у час війни я працюю стільки ж, на той самій галері, але вже немає ні відпустки, ні прогулянок, ні задоволень. І майбутнього теж немає — бо усе зароблене витрачаю зараз і воно ніколи не повернеться. Замість цього є постійний стрес: від обстрілів, від новин, від очікування «краху ІТ», від страху перед мобілізацією.
Я зрозумів що довго так жити я не зможу — почну не просто скиглити і депресувати (як завжди) — а реально почну божеволіти. Отже це виявилося «червоною лінією», до якої, мене — терпілу, можна було штовхати. Я терпів втрачаючи гроші, я терпів втративши Крим, я терпів тупу роботу, я терпів самоїзоляцію і обстріли... Але виявилося що одного я не можу терпіти: життя без волі! Без можливості плавати у морі та ходити на природі. Ще одного літа в ізоляції а б не витримав.
Отже я поставив собі ціль: я маю поїхати відпочивати на море за будь-яку ціну. І взагалі: скільки можна далі чекати аби починати жити? Тут вже життя може закінчитися у будь — який момент, а я ще й не починав.
Отже зараз я у Чорногорії, купаюся у морі та ходжу по горах. Тут майже як мій улюблений Крим.

З одного боку — краще було поїхати раніше, аби встигнути заробити на пенсію і житло. Але б моя родина не захотіла їхати до мене — отже я б жив один.
З іншого — так я був зі своєю родиною увесь час, скільки їм був потрібен. Я також вважаю що достатньо у житті віддав та втратив, аби мати право хоч частину життя прожити для себе.
Єдине що я хотів би змінити у житті — це ще мати власну дружину та дітей. З 2000 року я вже міг їх забезпечувати — отже до 2020 діти вже стали б дорослими і ми з дружиною могли б зараз насолоджуватись пенсією у будиночку біля моря.
Але кохання не купити за гроші — отже «Життя теж не знає умовного способу».
Beaver Green


нашо ті дружина і діти, спустись на землю, воно дорого і не надійно. Знайде собі молодшого кине тебе посадить на аліменти, налаштує вштики будеш бачити дитину раз в місяць.
ти з 2000 року 23 роки намагаєшся за тою тупою морквою догнатись, але маєш шо маєш.
Чи діти підписувались народитись від тебе, депресуючуго айтівся, який нікому з жінок не потрібен? Шо ти зможеш їм дати, таке ж саме депресивне життя? Адже розум це прокляття і діти мабуть твої будуть «розумні»
За 23 роки можна бізнес на мільярд замутити, а не дитину умовну, подивись на лічильник людей, за 23 роки з 6 до 8 мільярдів наплодились, як вірус. Поки я набирав цей тупий непотрібний коментар людство наплодило 100 непотрібних людей, які лише вбиватимуть планету!

[Igor1031]

Наші хлопці на фронті з ордою деруться,
Ну а наші чарівні дівчата з іноземцями їб..... кохаються,
І чим далі на захід від неньки піду,
Тим глибше дозволить вона проникати в бездонну дівочу піз.... душу.
Іноземці усюди приймають, усюди нам раді,
І це щастя і радість безкрайня для кожної нашої бл.... дівчини,
Там же принци усі, дав би натяк хоч раз,
І дівчИна від щастя співа, най би був піда.... так собі.
Порозвісили наші гаранти безпеки, прапори українські, і не рахуй,
Обіцяли і зброю і гроші, і захист, а отримуєм поки що х... мало,
Повискакували на вулиці Америки в вишиванках патріоти в еміграції,
Бо не хоче ніхто щоб тут кацап тебе взяв у полон і канцелярським ножем здійснив кастр.... погане.
Хай там катують хоч всіх, але тільки не нас тут, бо це для патріотів в еміграції згуба,
Не для того створила тебе в Україні батьківська залу.... любов,
І мільйони щасливих дівчат за цей час вже вдягнули весільне вбрання,
Щоб показати цім світові всьому, яка ж Україна велика, і справжня хуйн... класна.

[Igor1031]

Щоби зберегти націю, треба було слідувати за фіннським сценарієм і зупинитись трошки раніше: коли завершилась активна фаза бойових дій у 2015 році.
Вже тоді слід було зайнятись реальними реформами і всі зусилля зосередити на гарантіях вступу України хоча б до ЄС при умові, що ми зливаємо Крим і Донбас. Вони не потрібні Україні для сталого розвитку. Фінни живуть без Виборгу і половини Карелії і ми змогли б. Люди цінніші.
На цьому грунті треба було заключити з РФ мирний договір у присутності і з підписами всього Радбезу ООН з формулюванням, що ніхто ні до кого не має жодних претензій, і це засвідчено США, Китаєм і всіма іншими.
Далі слід було починати закидувати баблом білорусів, шляхом надання можливості їх фірмам брати участь у прозорих тендерах в Україні. Вусатий шльондр довго роздивлявся де більше зиску, треба було його тупо перекупити.
Оце все потрібно було для збереження нації, а не слухати всяких муділ зі «свободи», котрих зараз не чутно, не видно.
Але це занадто дальновидна політика для наших можновладців і для нашого інфантильного народу. Одним простіше годувати народ гучними лозунгами і далі пиляти бюджет, другим споживати лозунги «про велич» і дивитись телемарафон «про перемоги». От і маємо війну «до останнього українця» з важко прогнозованими наслідками і засилля таких от «денисенок».Viacheslav Vasyliev dou//