SAT
шарінг меокс
Форум - Супутникового телебачення SAT-PROF  

Назад   Форум - Супутникового телебачення SAT-PROF > Вітальня > Вільне спілкування (теревеньки)

Примітки

Створення нової теми Відповідь
 
Параметри теми Параметри перегляду
Старий 16.08.2011, 22:48   #71
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 48
Дописи: 646
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 40
Дякую (Получено): 71
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0

Типово

Іван Сулима.

Іва́н Миха́йлович Сули́ма (р.нар.невід. — †12 грудня 1635), гетьман нереєстрових запор. козаків (1628—1629, 1630—1635), дрібний шляхтич.
Народився в с.Рогощах (нині Чернігівського району Чернігівської області).
Його син Федір був полковником Переяславським, а син останнього Іван - генеральним хорунжим.
Рід Сулима занесено в родову книгу Полтавської губернії.
Морські походи

У свої перші морські походи Іван Сулима ходив з Самійлом Кішкою ще достатньо молодим козаком, проходив у нього морську школу. Особливо вабило його море, морські походи. Досить швидко талановитий козак вибився в чільні старшини, став на один рівень мало не з Петром Сагайдачним. Як би склалася козацька доля Сулими далі, можна лише гадати, бо в одному з походів у бою з турецькою ескадрою, десь близько 1605 року, у чайку Сулими вцілили турецькі гармати. Звичайно, молодий і здоровий козак, опинившись з побратимами у воді, топитися так запросто не збирався. Але нічого вдіяти проти турків вони не змогли. Турецькі моряки повитягали козаків з води і тут же прикували до весел своєї військової галери.

Неволя галерного бранця продовжувалася для Сулими довгих 15 років. Перед його очима постійно стояв приклад визволення з 26-річної неволі-каторги Самійла Кішки, тож Сулима духу не втрачав і затявся вирватися на волю при першому зручному випадку. Такий випадок трапився йому лише через 15 років. В той час турецький флот воював з Венецією, тож Сулима з галерою був на війні. За однією з найпоширеніших версій, Іванові Сулимі якимось дивом вдалося звільнитися з кайданів та звільнити від пут своїх побратимів по неволі. Звільнившись посеред ночі, колишнім бранцям вдалося захопити бойову галеру разом з її екіпажем в 300 чоловік яничар. Сулима, прикувавши яничар до весел, наказав гребти до берегів Італії. Уміло уникнувши бою як з турецькими, так і з італійськими кораблями, Сулима пришвартувався в Римі.

У „вічному місті” обідраний, напівголий екіпаж Сулими справив надзвичайне враження, а коли досі не бачені моряки невідомо якого флоту вишикували на пристані ще й 300 відбірних яничарів, закутих у кайдани, то й зовсім викликали сенсацію. Подивитися на це видовище збіглося мало не все місто.

Чутка про надзвичайну подію дійшла і до Папи Римського Павла V Боргеза, який побажав особисто подивитися на відважного командира незвичайної галери, що Божою ласкою вирвалася з бусурманської неволі.
За визначні походи в Крим й Туреччину проти татар та турок, одержав від папи Павла V золоту медалю з папським портретом.
Повернення з неволі
Повернувся в Україну Сулима з європейською славою, яку вимушені були визнавати і при королівському дворі в Польші. Окрім Сулими, ніхто з полководців Речі Посполитої не удостоювався найвищої в Європі папської золотої медалі, навіть коронний гетьман. Прибувши на Січ, Іван Сулима організовує численні морські походи в Чорне море.
Був якийсь час одним з управителів маєтків С.Жолкевського (1615) і його спадкоємців Даниловичів на Переяславщині й за цю службу одержав села Сулимівку, Кучаків і Лебедин (1620).
Восени 1628 року, після загибелі гетьмана Чорного, Сулима обирається гетьманом реєстрових козаків. Гетьманував недовго, всього близько року, бо в травні наступного 1629 року виступає вже як управитель маєтку коронного гетьмана С. Жолкевського в Переяславі.

У 1632 році гетьман Сулима провів свій знаменитий похід в Азовське море, де взяв штурмом турецьку фортецю Азов в гирлі Дону. Нікому з українських флотоводців до нього не вдавалося взяти Азова. Спроба пробитися до Азова гетьмана Семена Скалозуба закінчилася поразкою і його загибеллю. Іван Сулима подолав усі перешкоди і провів успішну атаку цієї далекої від Січі турецької фортеці. Українські козаки знищили порт і всі портові споруди, а турецький гарнізон загнали до фортеці. Сулима добре знав, що місто Азов для Порти було головним портом, який забезпечував турецьку столицю в першу чергу продовольством. Тож, вивівши його з дії, Сулима завдав відчутного удару Стамбулу. Звісно, що бойовий рейд козацького флоту в Азовське море і штурм Азова надзвичайно вразили правителів Стамбула, Варшави і Москви. Всім стало ясно, що Січ висунула нового неординарного полководця, який не поступиться інтересами свого народу.

Розлючений падінням Азова султан, допускаючи, що Сулима на зворотному шляху ще добре пошарпає Крим, послав в Очаків могутню ескадру із 20 важких галер. Але це козацького флотоводця не спинило. Нічною атакою Сулима прорвав виставлену турками оборону, потопивши п'ять галер а з десяток вивів з ладу. Причому в ході цього бою козаки втратили лише три чайки з трофеями.
Страта

У серпні 1635, повертаючись з походу проти Туреччини на чолі козацького (нереєстрового) війська, зруйнував щойно збудовану польську фортецю Кодак на Дніпрі й винищив її нім. (найману) залогу з комендантом фортеці, французом Маріоном.

Був по-зрадницькому схоплений, за рішенням сейму гетьмана та трьох його сподвижників, які видали його полякам, і страчений на центральній площі у Варшаві.
__________________
Дякуйте Богу за прожитий день. За спожитий хліб, за здоров`я, і ласки які Він нам посилає.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 16.08.2011, 23:10   #72
genych
Передовик
 
Аватар для genych
 
Реєстрація: 24.12.2010
Вік: 32
Дописи: 1.765
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 307
Дякую (Получено): 296
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0
Рівненська обл.
Мій ресівер: ORTON 4050c
Надіслати повідомлення для genych на ICQ
Типово

КОЗАК МАМАЙ - СИМВОЛ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ

“Хоч дивись на мене, та не вгадаєш, відкіль родом, як зовуть, нічичирк не скажеш. Коли трапилось комусь у степах гуляти, той може прізвище, ім’я моє угадати”… — ці слова закарбувалися в народі. Давно минули часи козаччини. Припала порохом післябогданова Руїна, під час якої спогади про минулу козацьку славу і прагнення до самобутності викристалізували в народі свій образ-ідеал, який часто стояв поруч з іконами.

Він був українською іконою, втіленням вольових віковічних прагнень українців бути господарями в своїй хаті. Ймення йому — Мамай. Тюркською “мамай” означає — ніхто, ніяк, без імені, порожнеча. Тюрки вірили, що за душу людини борються добро і зло. І знаходять цю людину за іменем. Якщо ж людина не має імені, злим силам вона не підвладна. Оця суб’єктивна не визначеність посилює враження, бо один усамітнений козак уже виступає в ролі образу всіх українців. Він ніхто — і водночас єдиний для всіх.
Мамая витравлювали з народу дуже довго. Здавалося, що цей ідеалізований воїн-символ, що засвідчує собою миролюбність і глибинність духовного світу українців і водночас силу духу й волі, змогу відстояти свою Батьківщину, зникне з нашої пам’яті. Поневолювачам потрібен був не цілеспрямований волелюбний народ, а сіра маса, ґвинтики в руках великих самодержавців. Тому не дивно, що ті картини Мамаїв, які ще збереглися і які збирали в найвіддаленіших куточках України, відлежувалися подалі від людського ока. Їх не показували широкому загалу. Попередня виставка картин, на яких зображений козак Мамай, відбулася в 1929 році. Після того виставок не було. Водночас культивувався образ радянської “шароварщини”, образ українця-малороса.
Козак із серйозними і дещо стривоженими очима масштабно виринув минулого тижня. У Києві в Національному художньому музеї відкрилася виставка картин “Козак Мамай”. Як зазначив один із її кураторів, Валерій Сахарук, ця ідея виникла зовсім спонтанно. Спочатку була думка про фестиваль наївного мистецтва. А потім співробітниця Національного художнього музею Тетяна Грущенко висунула на обговорення ідею створення саме виставки картин “Козак Мамай”, у втіленні якої, крім Національного художнього музею, вирішальну роль відіграв Фонд Марії Приймаченко.
Пізніше виникла ідея внести інтригу. З цією метою, як зазначив В. Сахарук, до участі у виставці були запрошені двоє яскравих сучасних художників — Олександр і Тамара Бабаки. Вони спробували помірятися силами з тим неймовірно потужним історичним матеріалом, який і називається картиною “Козак Мамай”. І справилися блискуче. Продуктами цієї роботи стали відео пана Олександра і об’єкти пані Тамари. Без них ця виставка не мала б і 50 % ефекту. Вони віднайшли такі ідеї, глибинні точки дотику, які не кожен міг до кінця усвідомити. Відео справді справило враження. Посеред виставкової зали стояв великий телевізор, на якому демонструвався процес вимальовування силуетів Мамая. Художник, за словами організаторів, протягом 60 хвилин невпинно творив на освітленій знизу білій площині.
Повертаючись до виставки, хотілося б зазначити, що загалом експоновано більше 40 унікальних картин, які датуються XVIII — початком XX століття. Більшість із них експонується вперше. Основою колекції стала базова колекція Національного художнього музею, яка складається з 24 картин і включає найкращі твори з різних реґіонів нашої держави. Крім того, організаторам вдалося залучити до виставки колекцію картин Дмитра Яворницького з Дніпропетровського історичного музею імені Яворницького, колекцію Музею імені Івана Гончара, Державного музею архітектури та побуту України. Музей українського народного декоративного мистецтва від себе надав виставці 4 скрині, в тому числі одну із зображенням Мамая.
Загалом відкриття виставки було більш ніж вдалим і залишило яскраві враження у гостей. Зокрема народний депутат України Іван Плющ, висловлюючи подяку організаторам, сказав, що тільки зараз починає розуміти, наскільки радянські ідеологи витравлювали всіма можливими засобами з українців козацький дух, який є суттю національної ідеї. Без цього, за словами Івана Степановича, сподіватися на могутню Україну і щасливий народ не варто: “У нас були і є багато ідеологів, які кажуть, що національна ідея стоїть поряд з ідеологією, яка притаманна радянській системі. Тому, мовляв, зараз ми демократи, і для нас ідеології не потрібно. На мою думку, це неправильно, бо основою розвитку українського суспільства має бути саме національна ідея і козацький дух”.
Олесь Санін, автор фільму “Мамай”, зазначив, що для нього Мамай — це непізнаний образ свободи, волі, який не обов’язково асоціювати з козацтвом. Бо ці картини виникли, коли козацтво вже занепало. Тому Мамай — це відповідь українського народу на ситуацію, що була навколо. Це було насмішкою над тими козаками, які не втримали незалежності, але водночас у цих роботах — велика мрія про колись могутню незалежну Україну. Козацький дух, на думку Саніна, — це дух свободи, ідея, яка допомагала людям боротися за кращу долю. Це основна ідея, пов’язана з козацтвом.
Виставка триватиме до 3 вересня, а тому в шанувальників українського народного художнього мистецтва є ще багато часу, щоби на свої очі побачити того, кого немає насправді. Побачити козака-легенду, який “…посеред степу чекатиме ранку й розмовлятиме із Богом. Встане на світанку. Вийме волю з-за пазухи і нагострить правду. Візьме в руки гордість й силу, знищить брехню й зраду… Сонце світить на обрії, воленька співає. Серед степу козак з Богом тихо розмовляє”…
__________________
Не можна знати все, достатньо розуміти. .
genych зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 17.08.2011, 19:41   #73
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 48
Дописи: 646
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 40
Дякую (Получено): 71
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0

Типово

Зборовський Самійло (Самуель) Мартинович

(р.н.н. — † 26 травня 1584) — гетьман українського козацтва.

За походженням шляхтич з Золочева на Львівщині, син краківського каштеляна Мартина Зборовського. Був при дворі польського короля Генріха III Валуа, під час коронації якого розпочав бійку з Карватом, підданим каштеляна войницького Яна Течинського. Заради підтримання спокою під час урочистої події їх кинувся розбороняти каштелян перемишльський Андрій Ваповський. В припадку гніву Зборовський вдарив Ваповського чеканом у голову, від чого той незабаром помер. За це Самійло Зборовський був присуджений до баніції. Втік до Трансільванії, де був виправданий майбутнім королем Стефаном Баторієм, з яким повернувся до Корони для його коронації.

1581 року подався на Запорожжя на Томаківську Січ. Обраний гетьманом. Очолюва похід на Молдавію, сподіваючись стати молдавським господарем, при цьому вмовляв козаків йти походом на Персію, щоб бути чистим перед турецьким султаном. Через це козаки мало не підняли бунт. Похід виявився невдалим. Через голод козакам доводилось гризти кінські кістки.

Брав участь у змові проти короля, зносився з Габсбургами. У квітні 1584 році Зборовського у маєтку його сестри схопив коронний канцлер Ян Замойський. За усним розпорядженням короля Стефана Баторія, який сказав "Мертвий пес не гризе" (лат. Canis mortuus non mordet), канцлер його стратив 26 травня 1584 у Кракові за старим вироком про баніцію, що було порушенням прав шляхти і викликало її обурення, адже магнати домагались передання справи на розгляд Сейму. Зборовський став символом приватної помсти канцлера і короля, прикладом порушення закону і мучеником в ім'я шляхетських вольностей.

На коронному Сеймі 1588 була прийнята ухвала, що при справах образи гонору короля останній, як зацікавлена сторона, позбавляється права вирішального голосу. Питання мали вирішувати виключно посли Сейму. Крім того заборонялось переслідувати бунтівників у домах шляхти. Під впливом королівського двору Сейм 1589 визнав страту Самійла Зборовського такою, що відповідала нормам права.
__________________
Дякуйте Богу за прожитий день. За спожитий хліб, за здоров`я, і ласки які Він нам посилає.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 19.08.2011, 14:40   #74
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 48
Дописи: 646
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 40
Дякую (Получено): 71
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0

Типово

Голуб Оліфер Остапович, (Стеблівець-Черняк)

(* між 1540 та 1550 роками, Стеблів — † 1628) — український політичний і військовий діяч, гетьман (1622—1623), близький соратник гетьманів Петра Сагайдачного і Михайла Дорошенка.

Точна дата народження Оліфера Голуба невідома, проте, народитись гетьман мав між 1540 та 1550 роками. Його батько — Євстафій Голуб, за деякими даними, мав ще сина Дмитра та доньку Єфросинію, але докладніше про це невідомо. Місцем народження майбутнього гетьмана прийнято вважати містечко Стеблів. Саме від цього містечка, він і отримав своє козацьке прізвисько — Стеблівець. Стеблів міг бути і малою Батьківщиною Голуба, козацький ватажок жив там певний час і в цьому місті «осіли» його кровні родичі. На користь цього свідчить і топоніміка краю, що зберегла до цього часу назву — Оліфірів Яр (Вільховецький район). Ймовірно, саме тут збирав свої козацькі загони гетьман. Де здобув освіту Оліфер Остапович, відомості відсутні, але відомо, що він знав і вмів писати латиною. Є відомості про сина гетьмана, який в народних переказах зберігся під патронімом «Олихвірович». Дружина Голуба, ймовірно, померла задовго до 1622 року. Користувався Оліфер Голуб, гербом, що знаний в польській історіографії, як герб «Голуб — ІІІ», але не відомий за зображенням. В останній час герб Гетьмана, в результаті генеалогічних розшуків, було віднайдено.
__________________
Дякуйте Богу за прожитий день. За спожитий хліб, за здоров`я, і ласки які Він нам посилає.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 20.08.2011, 11:01   #75
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 48
Дописи: 646
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 40
Дякую (Получено): 71
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0

Типово

Михайло Дорошенко - гетьман-флотоводець.

Михайло Дорошенко належить до старовинного шляхетного козацького роду. Коли народився, де здобув освіту і де пройшли його юнацькі роки, достеменно не відомо. Відомо лише, що він з молодих літ перебував на Січі, де швидко зайняв чільне місце серед козацької старшини. Дорошенко під час гетьманування Петра Сагайдачного полковником брав участь у всіх його походах, відзначився в поході на Москву та в битві під Хотином.

У походах виділявся не лише відвагою і рішучістю, а й добрим знанням військового мистецтва, що особливо цінувалося козаками.

Гетьманом Михайло Дорошенко обирався тричі. Вперше гетьманську булаву йому вручили в 1623 році, після Оліфера Голуба. Польський король Ян Собеський характеризував його так: „Дорошенко - полковник доброї репутації у молодців за свою відвагу й королю і Речі Посполитій завжди зичливий”.

У 1624 році оця „зичливість” двічі коштувала йому булави. Справа була в тому, що поляки відкинули план демобілізації козаччини, підготовлений ще Сагайдачним. Дорошенкові довелося вписати в реєстр лише шість тисяч козаків, в основному заможних. Решту їх він спрямував на Січ, звернувши увагу козацької маси на турецькі справи. Щоби заспокоїти козацтво та зайняти їх справою, Дорошенко приступив до будівництва флотилії з 80 чайок з якою і направився до берегів Босфору.

Похід вдався блискуче. За свідченнями французького і англійського послів, козаки спалили найбагатші околиці Стамбула: Буюк-Дере, Ані-Кіой, Стенію, добре пошарпали обидва береги Босфору і спокійно повернулися у Чорне море.

Сам султан Амурат організував за гетьманом погоню. Та козацька флотилія, побачивши погоню, не злякалася і вишикувалася бойовим порядком до бою. Султан так і не наважився розпочати морську битву.

У липні 1624 року флот гетьмана зі 150 чайок знову з’явився під Стамбулом. Спаливши Фарос, гетьман повів козаків на штурм арсеналу. Три доби козаки штурмували стамбульську фортецю, а потім відступили в море. Та ненадовго, бо вже у серпні знову штурмували Ані-Кіой. Козацькі успіхи у боротьбі з самим султаном породили у кримського хана бажання добитися незалежності від Осяйної Порти.

24 грудня 1624 року Дорошенко укладає союз з кримським ханом Шагін-Гіреєм і починає вести власну міжнародну політику. Та його бажання жити в мирі з поляками і намагання останніх звести до мінімуму козацький реєстр не знаходили підтримки рядових козаків, і січове козацтво змінювало гетьманів безперестанно. Тож і Дорошенко обирався і переобирався гетьманом в 1623 і 1624 роках.

Втретє гетьманську булаву він прийняв 5 листопада 1625 року з рук Марка Жмайла, якого козаки позбавили гетьманського чину у зв’язку з укладенням ним Коруківської угоди з поляками. Після успішної для Польщі Хотинської битви та смерті Сагайдачного, поляки набрались великого гонору і геть відкинули всі раніш укладені угоди і надані українцям обіцянки. Нестерпні умови Коруківської угоди – тому приклад.

Ставши знову гетьманом і замирившись з поляками, Дорошенко, як і належало за угодою, став складати козацький реєстр і знову розпочав свою політичну гру. Маючи „вічний мир” з султаном та, як сподівалась шляхта, приборканих козаків, Річ Посполита розпочала з’ясовувати стосунки зі шведами. Цією ситуацією і вирішив скористатися Дорошенко.

Десь у середині грудня козацька ескадра вийшла з Дніпра і направилась до турецького узбережжя. Цей морський похід ескадри (за деякими даними, понад 300 чайок) видався надзвичайно важким. Вже під Очаковом козаки вступили в бій з 20-галерним турецьким флотом, але зуміли прорватися до моря. Турецький флот переслідував козаків, та Дорошенко у штормову погоду відірвався від погоні і добре пройшовся турецьким узбережжям.

З-під Босфору козацький флот повернувся до Дніпра. Біля нинішнього острова Майський їх підстерегла турецька ескадра, але козаки пробилися до лиману, втративши в бою лише кілька чайок.

Навесні 1626 року по Україні поширилася чутка, що Дорошенко повів в море 1000 чайок. Але насправді в море вийшло 60 чайок. Козацька ескадра дійшла до гирла грузинської ріки Ріоні і тут, поблизу Поті, в бою з турецькою ескадрою зазнала поразки. Близько 20 чайок було знищено, а більше 10 взято в полон разом з екіпажами. Пізніше гетьман Дорошенко заявив полякам, що нічого спільного з організацією цього походу не має. Можливо, так воно і було, а може і інакше, але гетьману визнавати поразку свого флоту було не з руки. Турки по-своєму оцінювали морські походи запорожців. Скориставшись польсько-українською, а за нею польсько-шведською війнами, вони двічі в 1624 році направили кримського хана в Україну. Весною 1626 року хан Мухамед-Гірей разом з Буджацькою ордою безкарно дійшов аж до Галичини.

А вже через кілька місяців кримський принц Нуреддін-султан взявся з ордою дійти до Києва. Михайло Дорошенко, спішивши запорожців з чайок на сушу, разом з кількома київськими полками зупинив орду під Білою Церквою, а потім розгромив її вщент. Полягло ординців там більше 10 тисяч. Хроністи стверджують, що такого розгрому татари не зазнавали вже давно. Про самого ж Дорошенка розповідали, що він особисто вів військо до бою і своїм списом вбив вісім ворогів.

Після цієї поразки турки і татари взялися відбудовувати свої фортеці в пониззях Дніпра. Особливо зміцнювали Аслан-Кермен.

Але гетьман Дорошенко з цього приводу мав іншу думку і миритися з закриттям собі дороги до моря не збирався. Сформувавши ескадру чайок та сухопутний корпус, він навесні 1628 року повів їх на турецьку фортецю. Вдарив одночасно з Дніпра і зі степу. Сучасники стверджували, що бій тривав цілий день і ніч, в ході якого козаки „вирубали залогу до ноги”.

Ця перемога відкрила не лише запорожцям, а всій Україні шлях до моря.

Якби Михайло Дорошенко, як, до речі і другі гетьмани, у відвойованих фортецях на Дніпрі виставили свої гарнізони, то так би воно і сталося і могло би значно змінити всю політику взаємовідносин України з Кримом і Стамбулом. Та гетьман спокусився внутрішньо-кримським конфліктом претендентів на престол хана і вирішив, що краще для Січі мати залежного від них володаря Криму. Відновивши союз з ханом Шагін-Гіреєм, Михайло Дорошенко на чолі козацького корпусу увійшов у Крим. Розбивши під Бахчисараєм війська Джанібек-Гірея, гетьман разом з татарами підійшов до Кафи і спочатку почав тіснити військо Кантемира, відбив у нього 22 гармати, що були колись захоплені ним у битві при Цецорі.

Але в останню мить татари зрадили Дорошенка, примирилися між собою і спільно вдарили на козацький корпус. У цій битві гетьман Дорошенко загинув геройською смертю, і, за деякими даними, разом з ним загинув і хан Шагін-Гірей. В архівах є свідчення, що Джанібек-Гірей голову Дорошенка настромив на списа і виставив на фортечному мурі Кафи.

Втративши гетьмана, козацький корпус все-таки зумів зі всіма своїми гарматами успішно пробитися на Січ. Так завершилось славне, наповнене лицарськими подвигами, життя одного із найталановитіших і звитяжних гетьманів - флотоводців України. В народі про Михайла Дорошенка складено багато пісень і дум. Його рід у подальшому дав чимало славних козацьких полководців. В особі гетьмана Михайла Дорошенка ми маємо видатного флотоводця, який своїми походами і перемогами на морі і суші значно зміцнив авторитет козацького флоту України. Український флот став предметом постійних міжнародних переговорів найсильніших імперій світу.
__________________
Дякуйте Богу за прожитий день. За спожитий хліб, за здоров`я, і ласки які Він нам посилає.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 20.08.2011, 22:36   #76
genych
Передовик
 
Аватар для genych
 
Реєстрація: 24.12.2010
Вік: 32
Дописи: 1.765
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 307
Дякую (Получено): 296
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0
Рівненська обл.
Мій ресівер: ORTON 4050c
Надіслати повідомлення для genych на ICQ
Типово

Ідея козацтва - в українській душі

"Пусть обрежут свои хохлы
и заведут бороды".
(Вказівка царя Олексія
Михайловича запорожцям)
"Не хочемо бути аки цапи".
(Відповідь запорожців)


"Сходить сонце золотисте, як козацька булава", - співається в Україні. "Поникли голови козачі, немов стоптана трава", - писав Т.Шевченко. Про українську "козаччину" сказано багато. І все правильно: і що Запорозька Січ - такий собі аналог західних рицарських орденів, і що "січовики" здійснювали єдино можливу в тих умовах форму державності і збройних сил, і "ватажний" характер козацьких походів тощо. Але чого не помічають, то це духовного аспекту українського козацтва.

Запорозька Січ була перш за все важливим духовним чинником життя всього тодішнього світу. Січ стала засобом виконання українським народом загальноісторичної місії. Великий провидець Мішель Нострадамус у своїх надзвичайно лаконічних катренах спеціально говорить про це:


Гряде новий, стократ привабніший звичай
Старому, бусурманському на зміну,
Де мова тішить слух, там Борисфенів край
Початок здвигам покладе, злама рутину.

Мова йде про кінець XVI - початок XVII століття, коли українська, дощенту пограбована земля, дякуючи Запорозькій Січі, знову стала чинником світової історії. Кілька століть тут була "рутина", про що з болем писав Микола Васильович Гоголь: після страшного удару монгольських орд історія перетворилася в географію. Життя ледве жевріло "там і сям", але не було "цілісного початку", не було позитивної еволюції. Така "рутина" була дуже страшною для Західної Європи: та багатовікова стіна, об яку розбивалися орди войовничих кочовиків, руйнувалася; шлях до багатого європейського столу наїдків був вільний. Без української Кліо осиротіла Європа жила в якомусь важкому чеканні. Зі сходу нависала чорна бусурманська хмара: Туреччина могла легко перекинути в Європу до 500 тисяч фанатичних вояків. Московія? Вона в XVI - XVII століттях не мала регулярного війська і сама ставала легкою здобиччю поляків, і навіть кримських татарів. Бусурманська хмара вже сунула по слов'янському роздоллю на захід і північ; здавалося, її ніщо не зупинить.

І Тут сталося диво: на диких дніпровських перегонах, як з-під землі, як з річкових хвиль виросла Січ. Вона зупинила бусурманську експансію, відновила кордони між християнським (арієзованим) і мусульманським (семітичним) світами, повернула музу Кліо до Північного Причорномор'я. Повторимо: Запорожжя - духовний, тобто найсильніший, основний чинник тодішнього світу. У Січ приймали лише за одним критерієм: "Перехрестись!" І головним тут було гасло: "Стати на захист батьківської віри". При цьому запорожці захищали і православ'я від тиску польського католицизму.

Цілу плеяду гігантів духу дала Січ: Дмитро Вишневецький, Іван Виговський, Іван Підкова, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Пилип Орлик, Іван Мазепа, Богдан Хмельницький... Це далеко не всі. Вони і великі полководці, і політики, і просто воїни-рицарі. Але головне - вони люди величезного калібру, істинні нащадки аріїв. Вони втілили в собі велику українську ідею у ті переломні століття слов'янської історії, захистили її від мусульманів, які готувалися відповісти на хрестові походи. Запорозька Січ була високоморальною, істинно християнською державою у тодішньому світі. Не порівняти з Доном. Гуляти запорожці уміли, як і донці, але вони ніколи не нищили і не грабували своїх, православних. А згадайте волзькі і заволзькі епопеї Разіна, Пугачова. В Хортиці панував закон. Злодійство, розбещеність, знущання над своїми, безбожжя жорстоко каралися (згадайте "Тараса Бульбу"). У Новочеркаську, столиці донців, була работоргівля, навіть торгівля дітьми. Старшина мала гареми, кріпаків тощо. Та й церква не була в такій шані. Донці і запорожці не товаришували, швидше навпаки. Різна і організація: запорожці - братство вірних Христу, рицарський орден; донці - військові поселення. Невідомо, що було б, якби Катерина Друга не знищила Січ, але неможливо уявити собі запорожців у ролі жандармів, що упокорюють народні заворушення (як це робили донці). Донці - слуги царя, запорожці - вольниця, "самі з вусами", уособлення держави, її ідеї.

Багато що було зроблено, щоб стерти в народній пам'яті Запорозьку Січ. Вона не випадково виникла в місцях, де леліявся український дух. Тут скіфи хоронили своїх царів, тут загинув великий воїн Святослав, тут збереглися ще капища архаїчних аріїв. І ось сюди в гіркі часи стікалося українство у пошуках своєї долі. І закономірно, що козацька Україна, як у колишні києво-руські часи, стала знову прикладом Європі в області інтелекту і духовності.

Відзначимо хоча б першу в світі конституцію гетьмана Пилипа Орлика (1710 р.) і перше "національне" (українською мовою) Євангеліє (середина XVI ст.). Коли християнський світ ще молився латинською мовою, а Московія -старослов'янською, козацька Україна мала вже свій так званий Пересопницький Новий Завіт рідною мовою. Він зберігся. На цьому Євангелії присягають Президенти сучасної України.

Можна стверджувати: невипадково ці місця затоплені з допомогою гребель. Усе це справа одних рук: і Київське море, і Чорнобильська АЕС, і Черкаські розливи. Це затоплена наша духовна Атлантида, наша ідея. Образ запорожця - цього гіганта духу, справжнього рицаря-арія витравлений із пам'яті. Чи ми бачили, наприклад, бойовий гопак - вершину бойового мистецтва? Хто описав Січ як горнило, у якому формувалися дух, почуття, ідея українців? Розставання, проводи на Січ, чекання, тривога за коханих, зустрічі... Ось звідки глибина почуттів, ось звідки пісні України, які беруть за душу! Гоголь це описав. Але мало, хотілося б більше. Та й не знаємо ми цих описів Гоголя - вони в книзі, яка в СРСР, вважайте, була заборонена: "Выбранные места из переписки с друзьями", і в кількох статтях і замітках письменника.

Передбачаємо закиди вчених: мовляв, не показано головного - Січ була особливої форми державою, козацькою державою. Це так, і це важливо. Але, по-перше, це непогано показано у Д.І.Яворницького. По-друге, вважаємо, що духовна основа Січі - щось не менш важливе, не менш характерне для української нації. У ній, в маленькій непереможній Хортиці - арійська душа, ідея великої нації.

І як тут не згадати слова нашого великого предка - одного з засновників Києво-Печерської Лаври, преподобного Феодосія: "Завжди пам'ятайте свою землю... Якщо треба буде померти за свою землю і Святу віру, з дерзанням ідіть на смерть. Пам'ятайте Писання: "Один Господь, одна віра, одне хрещення (Ефесіянам. 4.5.). Хто ми? Ми ті, хто живу жертву приносить, чисту і непорочну..." Ось наш символ і знання. Треба пам'ятати: і зараз до нашої землі підтягнуті чорні сили. Боротьба продовжується...
__________________
Не можна знати все, достатньо розуміти. .
genych зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 21.08.2011, 16:02   #77
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 48
Дописи: 646
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 40
Дякую (Получено): 71
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0

Типово

Григорій Чорний, гетьман запорізького козацтва.

Вперше Григорій (Грицько) Чорний примусив заговорити про себе ще навесні 1624 року, під час морського походу до Константинополя. Тоді він був не гетьманом, а, мабуть, тільки кошовим отаманом чи просто наказним, обраним для керівництва походом. Суть не в цьому. Головне, що до столиці Туреччини вирушила флотилія з 102 чайок! Правда, коли згадати, що екіпаж кожної такої чайки складався приблизно з 60 мореплавців, то стає зрозуміло, що козаків було не так вже й багато. Але кількість суден справляла враження. Так ось, під командуванням флотоводця Григорія Чорного козаки зуміли прорвати сильну морську блокаду, що її турецький флот улаштував ще на виході. Турки мали близько 330 великих і малих суден. І вся ця "непереможна армада чатувала на козаків поблизу Дніпровського лиману. Інший отаман міг би сказати: * Мабуть, невчасно вирядились ми на весілля", - і повернути назад, ближче до Січі, до острівців та плавнів, поміж яких козаки почувалися, мов за надійними мурами. Але Чорного зачепило за живе: " Хто тут, зрештою, господар?! Турки чи ми?".

Поки передовий загін чайок, обстрілюючи турецькі кораблі з легких гармат та рушниць, нав'язував їм бій, не цураючись подекуди й абордажу, інші чайки проривалися між ними у відкрите море. Зрозумівши, що блокада не вдалася, османи спробували погнатися за козаками. Бої точилися кілька діб. Але, тримаючись ближче до берега, куди суднам з більшою осадкою було зась, козаки, не відхиляючись від свого курсу, поцілили з гармат і потопили ще кілька ворожих кораблів, а потім, темної безвітряної ночі, добре налягли на весла (вітрила на турецьких щоглах висіли шматтям) і розтанули в морі.

Невідомо, чи того разу українська флотилія досягла Константинополя" але турецьке узбережжя протягом якогось часу ціпеніло од жаху. Сама ж морська битва, про яку мовилось вище, стала набутком історії. Історії українського флоту, якого - з доброго почину російської пропаганди - "не існувало".

По-справжньому на політичну арену Г. Чорний вийшов після загибелі гетьмана Михайла Дорошенка (1628 р.). Сталося це за непростих обставин. Козаки, які ходили з Дорошенком у Крим на допомогу ханові і втратили свого гетьмана в бою, обрали собі нового ватажка - Тараса Трясила. Він, майбутній вождь повстання проти польського панування, ненавидячи Польщу, досить-таки заповзятливо додержувався проросійської лінії. І це теж мало тішило багатьох козаків.

Та поки хлопці добувалися з новим гетьманом до Січі, там уже господарював інший гетьман - Григорій Чорний. І тримався він пропольської орієнтації. Кожен з гетьманів мав свої переваги. Г. Чорний улаштував собі ставку в Черкасах, отже, міг важити на підтримку городового козацтва, населення, а головне - поляків. Зате Трясило базувався на Січі, де, за уявленням козацтва, й повинен перебувати справжній гетьман.

До речі, за час свого нетривалого володарювання Г. Чорний організував похід у Крим. Було це в листопаді 1628 року, тобто пізньої осені. З цієї причини, не маючи теплого одягу, частина козаків од походу відмовилась. А ті, що все ж таки пішли за Чорним, зазнали поразки під Перекопом.

За даними В. Сергійчука (дослідження "Іменем війська Запорозького"), після цієї невдачі козаки нібито позбавили Г. Чорного булави. Та це лише одна з версій.

Певний час між гетьманами - Трясилом і Чорним - тривала "битва універсалів*. Тобто кожен з них розсилав по містечках свої Звернення (Універсали), доводячи, що його супротивник не має права на булаву, а до козаків підсилали агентів - переманювати на свій бік. Така ситуація невизначеності могла тривати роками і призвести до братовбивчої війни за булаву. Щоб не допустить цього, хтось мусив поступитися своїми амбіціями й ось тоді Трясило пустився на підступні хитрощі. Вийшовши з військом із Січі, він послав до Чорного гінця, в якому повідомив, що прагне переговорів. Водночас, пустив чутку, що не має наміру битися, а згоден передати булаву "справжньому гетьманові - Г. Чорному*. І Чорний повірив чуткам.

Не всі подробиці цієї невеселої, пов'язаної з підступництвом, історії нам відомі. Але суть полягала в тому, що, спровокувавши Г. Чорного на переговори, Трясило запросив його до себе і там убив. За іншою версією, Трясило підіслав до Чорного вірних собі запорожців, які схопили гетьмана, привезли до Трясила і перед його очима порубали.

Ось як цю подію замальовано, наприклад, у праці В. Голобуцького "Запорожское козачество": "В середині березня запорожці підійшли до Черкас. Зупинившись за кілька верст від міста, вони послали туди розвідників. Останні оточили вночі будинок Чорного, захопили його в ліжку і привезли до козацького табору. За скоєні злочини козацький суд присудив Чорного до смертної кари*. У даному випадку поява одноосібного лідера призвела і до загальної переорієнтації козацтва. Якщо досі прихильники Чорного були націлені на співпрацю з польським урядом і на захист південних кордонів, то тепер вони налаштовувалися на чергове антипольське повстання. Ну а щодо способу вбивства гетьмана Г. Чорного...

Підступність ніколи не була виявом лицарства. Та коли йшлося про булаву гетьмана, про лицарство, на жаль, забували. Втім, якщо Чорного справді захопила розвідка, то будемо вважати, що йдеться не про підступництво, а про бойову операцію. Але так чи так, а гетьман Г. Чорний загинув. І це дало змогу Тарасові Трясилу проголосити себе гетьманом України.
__________________
Дякуйте Богу за прожитий день. За спожитий хліб, за здоров`я, і ласки які Він нам посилає.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 30.08.2011, 22:53   #78
genych
Передовик
 
Аватар для genych
 
Реєстрація: 24.12.2010
Вік: 32
Дописи: 1.765
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 307
Дякую (Получено): 296
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0
Рівненська обл.
Мій ресівер: ORTON 4050c
Надіслати повідомлення для genych на ICQ
Типово

ЯК РОЗМОВЛЯЛИ В КИЄВІ ТИСЯЧУ РОКІВ ТОМУ?

Початки Київської Русі

Початки Київської Русі губляться в стародавній історії. Найчастіше виникнення цієї держави відносять до 882 року, коли новгородський князь Олег захопив Київ і проголосив його “матір’ю міст руських”, об’єднавши новгородську землю з київською. Однак немає сумніву, що Київське князівство існувало задовго до цієї дати, а вбиті Олегом київські князі – Аскольд і Дір – представляли, за деякими припущеннями, правлячу династію, котру започаткував іще князь Кий. Та й плем’я під назвою “русь” було відоме задовго до 882 року (вперше воно згадується в сирійському документі VІ століття нової ери).

Як мова, так і письмо Київської Русі ще досі приховують від дослідників багато загадок. У часи після прийняття християнства (988 рік) були відомі два типи письма – кирилиця (від імені одного з перших слов’янських культурних діячів – Костянтина Філософа, в чернецтві Кирила) і глаголиця (від давньослов’янського “глагол”, що означає “слово”). Кирилиця запозичена з Візантії, глаголиця – давніше письмо, походження якого остаточно не з’ясоване (можливий зв’язок, зокрема, з грузинським письмом). Особливо дискусійним є питання про дохристиянські писемності Київської Русі, про які маємо декілька свідчень у літописах. Однак ті написи, які вважаються язичницькими, ще не розшифровані. А християнських текстів залишилося досить багато, й вони є цінними документами для вивчення історії Русі й, зокрема, Києва.

Костянтин (Кирило) і його брат Мефодій створили (на основі болгарсько-македонських діалектів) першу слов’янську літературну мову, яка отримала назву старослов’янської, пізніше – церковнослов’янської. Ця мова використовувалася (передусім для перекладу священних книг і для церковної служби) всіма слов’янськими народами. З часом варіанти цієї мови, вживані в різних країнах, стали відрізнятися між собою, бо розмовні мови цих країн впливали на писемну мову.

Давні кияни писали старослов’янською мовою, молилися нею, але не використовували її як розмовну. Поряд із тим у Київській Русі та в її столиці використовувалася й інша літературна мова. Вона базувалася не лише на південнослов’янських (болгарсько-македонських), а й на власне східнослов’янських джерелах, і отримала назву давньоруської. Обидві писемні мови Київської Русі взаємодіяли, впливали одна на одну. Давньоруською мовою створені такі визначні тексти, як “Слово о полку Ігоревім”, “Повість временних літ”, “Руська правда”.

Але питання про живу розмовну мову Київської Русі досі викликає жваві суперечки. Багато вчених вважали, що в часи Київської Русі існувала єдина усна мова всіх східних слов’ян, яку теж називали давньоруською. Цю мову розглядали як спільного предка української, російської й білоруської. Найвідомішим представником цієї теорії був російський академік О. О. Шахматов. Деякі вчені (наприклад, один із організаторів Української академії наук А. Ю. Кримський), погоджуючись із цим поглядом, висловлювали думку, що давньоруська мова відноситься не до часу розквіту Київської Русі, а до давнішого періоду – ще до захоплення Києва новгородським князем Олегом.

Відомий російський історик ХІХ століття академік М. П. Погодін у ранніх творах висловлював думку, що в часи Київської Русі в Києві, Чернігові, Галичі говорили так само по-українськи, як і потім. Пізніше М. П. Погодін висунув фантастичну теорію заселення України з Галичини після монголо-татарської навали. Ця теорія була піддана критиці відомим істориком і філологом М. О. Максимовичем (який назвав її “новопридуманими заселеннями й переселеннями”). “...Ти, невідомо чому, виводиш нас, українців, з Карпатських гір, після нашестя татарського, тоді як ми й прадіди наші завжди думали й говорили, що ми жили тут, по обидві сторони Дніпра, з незапам’ятних часів, з предковіку!.. Ми, українці, залишились як раніше в своїй рідній Київській стороні, в своїх стародавніх містах і селах...” – писав М. П. Погодіну М. О. Максимович.

Значний інтерес викликає стаття А. Ю. Кримського “Давньокиївський говір”, опублікована в 1906 році. Вчений дискутує з академіком О. І. Соболевським, на думку якого в Києві до монголо-татарської навали говорили російською мовою. А. Ю. Кримський, навпаки, вважає, що старокиївський говір – прямий предок української мови, бо він виявляє “величезну частину” українських мовних особливостей.

Держава зі столицею в Києві займала величезну територію, і при тодішньому розвиткові засобів зв’язку мовна й культурна різноманітність окремих місцевостей була природньою. Академік Л. А. Булаховський упевнено припускав існування різних східнослов’янських діалектів уже в часи Володимира та Ярослава (Х–ХІ століття). На його думку, “малоймовірно, щоб на величезних просторах, зайнятих східнослов’янськими племенами, при досить недосконалих шляхах сполучення, при системі феодального господарства, мова не виявилася сильно роздрібненою”. Академік М. С. Грушевський вважав, що відмінності між українською, російською й білоруською мовами можуть бути так само давніми, як відмінності між українською, польською і болгарською. Деякі дослідники критикували теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови значно рішучіше. Відомий український учений академік С. Смаль-Стоцький вважав, що окремі слов’янські мови існували нарізно починаючи ще з праслов’янських часів, а для давньоруської мови не можна знайти місця в реальній історії. Близькою була позиція авторитетного мовознавця й історика церкви І. Огієнка (митрополита Іларіона). “Наука голосно твердить, що українська мова, як і інші слов’янські мови, зачалася в глибоку праслов’янську давнину, ще задовго до Різдва Христового, і довгими віками зростала й зростає аж до нашого часу. Три східнослов’янські мови, українська, білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної як мови самостійні, і так званої “праруської” спільної мови ніколи не було”.

До святкування 1500-річчя Києва була надрукована стаття В. М. Русанівського (тепер – академік Національної академії наук України) “Вивчення мови стародавнього Києва: стан і перспективи” (Вісник АН УРСР, 1980, № 1). Учений вважає, що Київ можна назвати “прабатьком усіх слов’янських міст”. Він підкреслює, що в Києві ХІ–ХІІІ століть була досить поширена грамотність, і через те писемна мова впливала на усну. Мова Києва поєднувала в собі мовні особливості представників різних суспільних груп, і вироблялася певна міська “спільна мова”, яка певною мірою була зразком для інших міст. Відомі слова, властиві тільки мові Києва цього періоду: “челядь”, “свитка”, “стріха”, “лови”, “тенета”, “ворожбит” та ін.

Пізніше у збірнику “Культура слова” (1992, випуск 42) була вміщена стаття Г. П. Півторака (тепер – член-кореспондент НАН України) “Як розмовляли в стародавньому Києві”. У статті підкреслювалося, що широко вживане в науковій і навчальній літературі поняття “давньоруська мова” стосується лише писемної (літературної) мови. Але на розмовному рівні ніякої єдиної давньоруської мови ніколи не було. Існували близькоспоріднені східнослов’янські діалекти, які ще від праслов’янського періоду мали виразні регіональні риси. Київ містився в районі поширення поліських говорів. Тому “основу київського мовлення від самого початку становили місцеві поліські діалектні особливості, виразне уявлення про які дають сучасні північноукраїнські говори”. Однак далі уточнюється, що сказане стосується передусім сільських поселень району Києва, а в самому місті вироблялася певна узагальнена “спільна мова”, про яку йшлося вище.

Журнал “Дивослово” (1995, № 1) вмістив цікаву статтю професора І. П. Ющука “Про походження української мови”. Автор звертає пильну увагу на одні з найдавніших (серед збережених до теперішнього часу) текстів, писаних у Києві, – “Ізборники Святослава”. Це два збірники творів переважно церковного змісту, складені в 1073 та 1076 роках для київського князя Святослава Ярославича. Твори – копії з болгарських оригіналів, але в них проникають українські слова з живої мови київського переписувача. Ці слова – українські: німая, відома, помагає, ворог, норов, морок, полон, лука, сваритися, дивися, лишися тощо. У написах Софії Київської (ХІ–ХІІ століття) зафіксовані українські форми імен: Михалько, Марко, Дмитро. У давальному відмінку також використовуються українські форми: Петрові, Дмитрові, Фролові, Василеві, Павлові, Борисові, Іванові, попові Івану та ін.

Виразні риси української мови виявляються в давніх говірках Новгорода, заснованого, як вважають дослідники, вихідцями з Наддніпрянщини. У старих новгородських берестяних грамотах трапляються слова: тобі, дід, міх, сіно, діялось, не надійся та багато інших. На Новгородщині досі вживаються такі форми слів, як дід, сіно, річка. Це, за словами І. П. Ющука, “суто українські елементи”. Імена давніх новгородців так само мають українські форми: Олекса, Олександр, Онисим, Олена, Микита, Михайло, Марко, Василь, Юрко, Іванко, Костянтин. Українізми зустрічаються не тільки в берестяних грамотах, а й в інших новгородських документах – наприклад, у літописах. “Це не просто діалектні явища, а прояви тої самої простонародної мови, якою розмовляли не тільки в Києві та навколо нього, а й у Новгороді”, – вважає професор І. П. Ющук.

Дослідник вважає безперечно українським напис “Людота коваль” на мечі ХІ століття, знайденому на Полтавщині. Українські елементи наявні в знаменитому “Слові о полку Ігоревім” (наприклад, вираз “красною дівицею”). Українські слова фіксуються іншомовними документами, складеними не лише в період Київської Русі, а й ще до її виникнення. Так, візантійський історик Пріск Панійський у 448 році записав почуті в таборі гунів (серед яких було багато слов’ян) слова “мед” і “страва”. В ХІ столітті записане українське слово “сніг”, у ХІІІ – “пліт”. Для вивчення мови таких віддалених у часі епох важливе кожне слово, кожна його форма.

На українські форми слів у давньокиївському літописі – “Повісті временних літ” – звернув увагу ще в середині ХІХ століття М. О. Максимович. Він зазначав, що київські літописці, “писавши мовою церковнослов’янською, частенько включали в неї слова і звороти зі своєї рідної української мови”. Якщо в київському літописі вживаються слова “цариця”, “у отця”, “печеніги”, “Донець”, “Мойсій” тощо, то, вважає М. О. Максимович, “ми повинні визнати, що це написано українцями”. Українські мовні особливості виявляються у договорі київського князя Олега с греками (початок Х століття). Живу мову Києва часів Нестора-літописця М. О. Максимович вважає українською. Її риси вчений бачив в усіх давніх пам’ятках, створених в Україні. Погляди М. О. Максимовича на мову Київської Русі, зокрема давнього Києва, й на багато інших важливих питань давньої історії й культури викладені в збірнику його праць, виданому в 1994 році під назвою “Киев явился градом великим”.

Читачі, що захочуть докладніше познайомитися з розглянутими вище питаннями, можуть також звернутися до статті наукового співробітника Інституту української мови НАН України Г. І. Лисої “Риси української мови в найдавніших писемних пам’ятках” (збірник “Культура слова”, 1996, випуск 48/49). На жаль, досі не опублікована цікава праця молодого київського мовознавця В. В. Борисевича “Мовна ситуація Київської Русі ХІ–ХІV століть”.

Цікаву інформацію для роздумів про давнє населення й розмовну мову Києва дає антропологія. Відомий антрополог Т. І. Алексєєва встановила, що літописні поляни, з яких вийшов і князь Кий, походять від носіїв черняхівської культури, чиї пам’ятки відомі на території Києва й датуються першими століттями нової ери. У свою чергу, представники названої культури пов’язуються зі степовими мешканцями України бронзового віку. Цікаво, що в утворенні племені полян брали участь і скіфи. Останній факт певною мірою свідчить на користь припущення відомого археолога й мовознавця М. Я. Марра про те, що й сам Кий був скіфом.

З усього сказаного можна зробити деякі висновки. Тисячу років тому Київ був великим столичним містом із доволі неоднорідним населенням. Вихідці з Київщини (давні мешканці Києва й земель навколо нього) спілкувалися слов’янською говіркою, яку від назви племені полян (до якого належав іще князь Кий) можна назвати полянською. Ця говірка мала численні риси, які дозволяють упевнено вважати її українською. Українські мовні особливості давніх киян яскраво виявляються в текстах часів Київської Русі. Але поряд із тим у Києві складалася й своєрідна наддіалектна “спільна мова”, якою говорили між собою представники різних слов’янських племен, які мешкали в Києві. (Слід зважати й на те, що тисячу років тому між слов’янами було помітноменше мовних відмінностей, аніж тепер.) Розмовна мова Києва часів Володимира Святого і Ярослава Мудрого – цікавий і важливий предмет для дослідження, який потребує дальшої пильної уваги науковців.
__________________
Не можна знати все, достатньо розуміти. .
genych зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 30.08.2011, 23:41   #79
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 48
Дописи: 646
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 40
Дякую (Получено): 71
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0

Типово

Гладкий Матвій Іванович

(* ? — †8 (18 травня) 1652) — український військовий діяч, полковник миргородський, фундатор церкви у Миргороді, учасник Корсунської битви 1648, Пилявецької битви 1648, походів на Львів і Замостя.

Восени 1648 року керував козацькими військами, які вели боротьбу проти польсько-литовських частин на північноукраїнських землях і в Білорусі. В грудні 1648 року Гладкий з Б. Сокальським були послані гетьманом Богданом Хмельницьким на елекційний сейм у Варшаву. Під час Берестецької битви 1651, коли татари взяли у полон Богдана Хмельницького, виконував обов'язки наказного гетьмана.

Будучи незгідним з умовами Білоцерківського мирного договору 1651 і вимагаючи продовження воєнних дій, разом з козацькими загонами Лук'яна Мозирі та Бугая протидіяв вступові польських військ на територію Гетьманщини. Схоплений і страчений 8(18 травня) 1652 року разом з Лук'яном Мозирою і А. Хмелецьким на вимогу польської сторони (С. Аксак, К. Завіша, С. Маховський, Станіслав Лянцкоронський) українсько-польської військової комісії, яка наглядала за дотриманням умов договору.

Літопис Самовидця містить свідчення про те, що Гладкий після битви під Берестечком намагався захопити гетьманську владу, за що і був заарештований та страчений. Похований у селі Миргородці недалеко від Миргорода.
__________________
Дякуйте Богу за прожитий день. За спожитий хліб, за здоров`я, і ласки які Він нам посилає.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 31.08.2011, 21:40   #80
genych
Передовик
 
Аватар для genych
 
Реєстрація: 24.12.2010
Вік: 32
Дописи: 1.765
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 307
Дякую (Получено): 296
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0
Рівненська обл.
Мій ресівер: ORTON 4050c
Надіслати повідомлення для genych на ICQ
Типово

Русь-Україна - серце і розум Великої Руси

Кожному народу притаманне самобутнє, властиве лише йому сприйняття світу. Слав’янам найбільш притаманне духовно-пізнавальне світосприйняття. Це свідчить про глибинний розвиток свідомості і готовність сприймати Божі Знання.

Настав час усвідомити, що саме Слав’яно-Орійським родам Божим Провидінням покладено призначення виступити Духовними Провідниками людства.

Ранок Сварожий оповіщає про настання нової духовної пори, „Доби Знань”, тому ми, Православні Волхви, пророкуємо визначальну роль Руси-України та Слав’яно-Орійських родів у майбутньому тисячолітті.

Маючи божественну суть і знаходячись у найжорсткіших обставинах, ми просто зобов’язані першими віднайти вихід зі скрути. Цей вихід, до якого спрямовує своїх дітей Всевишній, - повернення до Відичного Православ’я, до Природи та Божих Законів Прави.

Відновлення звичаєвого світогляду виступить тим спонукальним чинником, що досить швидко призведе до улагодження (стабілізації) відносин різних світлоносних народів. Тільки послуговуючись світоглядом Відичного Православ’я, Слав’яно-Орійці прийдуть до усвідомлення себе як єдиного і багатопроявного роду. Це, у свою чергу, створить умови для спеціалізації кожного народу та співпраці між усіма ними. Діяльність на засадах взаємопідтримки забезпечить верховенство Відичної Духовности (природовідповідного світогляду) на Землі.

Відродження розпочинається саме з Руси-України, бо на нашу землю постійно приходили і приходять Рідні Боги. А це свідчить про її святенність. ,,Правда така, що ми Дажбожі внуки в Оумі. А Оум Великий Божеський є єдиний з нами”, - промовляє нам Божу Істину “Велесова Книга”. В Русі людству були відкриті Божественні Знання про Всесвіт, закони Прави. Русь є колискою, прабатьківщиною Слав’яно-Орійських (індоєвропейських) родів. Родів, які володіли і володіють Відами-Еддами-Вістами - божественними знаннями про людину і Всесвіт.

Археолоґічно доведено, що іще з часів середнього палеоліту (120-40 тис. рр. до н.е.) територія Руси-України завжди була заселена. Більша частина Українських земель протягом мільйона років ні разу не була затоплена. Свідченням цього є найбільша в світі (до 70%) кількість чорнозему, ґрунту, який зберігся внаслідок того, що ніколи не змивався. У природному відношенні наш Край є одним з найбагатших на планеті. Тому, по вичерпанню природних запасів на планеті, надра, сама земля і продукти харчування, які дає Русь, будуть найважливішими чинниками виживання.

Русь-Україна знаходиться на кристалічному щиті, що убереже її від серйозних тектонічних зрушень, які спостигнуть людство у зовсім недалекому майбутньому. Ця порода найбільш стійка, окрім того, вона виробляє своєрідну силу (енерґетику), що сприяє розвитку розумової діяльности людей. Де би не проживали Русини, вони підсвідомо знаходять місця залягання подібної породи і селяться на ній.

Саме в культурі Руси найбільш повно зберігся духовний світогляд та звичаї, яких дотримувалась Біла Раса у період її цілісности. Ми, тобто ті, хто не покинув Орійської Батьківщини - Руси, володіємо ознаками, які до сьогодні складають “Душу” й особливу внутрішню якість Слав’янства.

Українська мова - мова Русинів - має у собі звукорезонуючі слова-формули (в тому числі, особливо, імена Богів), що найближче стоять до Прамови - мови волхвів, з якої розвинулися всі Орійські (індоєвропейські) мови. Інакше кажучи, са?ме Русини на землі своїй бережуть коріння Орійського мовного дерева, стовбуром якого була і є мова Українська.

Особливості нашого характеру найбільше відповідають вимогам суспільства нового планетарного циклу. Саме Русини, не полишаючи місця свого народження, пройшли багатотисячолітній шлях від створення першої післяпотопної держави до початку творення держави нового типу. Сьогодні Русини і всі Слав’яни швидкими темпами відновлюють свої природні задатки народу Волхвів. Це раса, яка дала людству найвідоміших Духовних Провідників - Спасів Мира, Богумира, Раму, Будка, Орія, Одина, Колодія, Суса, Мамая та ін.

Русь-Україна має виняткове ґеополітичне розташування у сучасному світі. На 80% ми є моноетнічною державою, а це - запорука єдности розуміння світу і можливости швидких суспільних перетворень на великій території. Сьогодні економічний розвиток окремих частин України приблизно однаковий, тобто, є реальна здатність розпочати перетворення у кожній області й у всій державі водночас.

Русь є найбільшою за чисельністю та найліпшою за якістю Білою Державою - справжнім ґенофондом Білої Раси (як і більшість Слав’янських земель), чи не останнім оплотом білої частини людства. Завдяки притаманному Русинам способу життя (сільське землеробство), ми маємо збереженим величезний пласт народних звичаїв і обрядів (основи Слав’янства). Більше того, на священній землі Поділля-Праславії й досі живуть волхвівські роди - прямі носії Звичаю.

В Русі-Україні, порівняно з іншими Слав’янськими державами, є найбільша кількість офіційно зареєстрованих рідновірських реліґійних громад і рідновірів у відсокоіому співвідношенні до кількости народу. Завдяки унікальному захованню, збереженню рідної звичаєвости, навіть у лабетах христосіянства (у двовір’ї), переважна більшість Русинів залишаються потенційними (неусвідомленими) рідновірами. Збільшення громад Відичного Православ’я в усіх Слав’янських землях, їх взаємодія і активна позиція у власному державотворенні є надійною запорукою швидких позитивних перетворень у Слав’янщині і світі.

Спираючись на вищесказане, ми наполягаємо на необхідності бурхливого розвитку і відродження Відичного Православ’я - Рідної Православної Віри. Тому головне завдання, яке стоїть перед Слав’яно-Орійськими родами на сучасному етапі - це відродження Відичного Православ’я як своєї глибинної духовної суті та як зовнішніх проявів власної самобутньої культури. Просочення праведними рідновірськими ідеями верхівки власного суспільства та зайняття у ньому керівних позицій призведе до формування високодуховної, еколоґічної політики сонценосних держав, а отже, й виходу зі світової кризи.

Також необхідно забезпечити найкращі умови для якнайшвидшого відтворення корінного Слав’янського населення як основи виживання білої раси. Посилюючи взаємовигідну співпрацю, взаємодію та підтримку, необхідно створювати міжнародні Слав’янські об’єднання - віча, братства, спілки, корпорації, проводити науково-практичні конференції, фестивалі тощо. Це у кінцевому результаті приведе нас до створення Слав’янської Духовної цивілізації та перемоги справжньої загальнолюдської духовности.
Відайте! Усі люди, які стануть на бік Світла і Добра у битві Богів, потраплять до Ирію.
__________________
Не можна знати все, достатньо розуміти. .
genych зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Відповідь

Закладки

Параметри теми
Параметри перегляду

Ваші права у розділі
Ви не можете створювати теми
Ви не можете писати дописи
Ви не можете долучати файли
Ви не можете редагувати дописи

BB-код є Увімк.
Усмішки Увімк.
[IMG] код Увімк.
HTML код Вимк.

Швидкий перехід

Схожі теми
Тема Автор Розділ Відповідей Останній допис
"Правдиві" байки рибалок і мисливців sat-prof Відпочинок (природа,риболовля) 14 30.05.2018 15:55
Цей день в історії slavon Відпочинок (природа,риболовля) 178 17.06.2017 20:39
Про перехід України на цифрове ТБ (обговорення та запитання) Roma&XP SAT - новини,українські телеканали 109 16.02.2017 21:58
Майбутнє сат-тв на теренах УКРАЇНИ sat-prof Загальний розділ! 8 07.08.2011 01:31


Часовий пояс GMT +3. Поточний час: 10:21.


vBulletin 3.8.4 ; Переклад: © Віталій Стопчанський, 2004-2010
Львівський форум