SAT
шарінг меокс
Форум - Супутникового телебачення SAT-PROF  

Назад   Форум - Супутникового телебачення SAT-PROF > Вітальня > Вільне спілкування (теревеньки)

Примітки

Створення нової теми Відповідь
 
Параметри теми Параметри перегляду
Старий 21.03.2011, 11:14   #11
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 48
Дописи: 646
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 40
Дякую (Получено): 71
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0

Типово

Богдан (Зеновій) Михайлович Хмельницький




(бл. 1595 – 6 серпня 1657, Чигирин) - український державний діяч, полководець, дипломат. Гетьман України з 1648 р. Очолив повстання, яке поклало початок визвольній війні українського народу. Засновник української козацької держави, організатор її адміністративного управління.
Богдан Хмельницький Походив з українців дрібно-шляхетського роду (гербу «Масальський», а потім «Абданк»). Спроби деяких дослідників (І.Каманін, М.Возняк) приписати Xмельницькому міщанське походження (з Києва, де був тоді міщанський рід Хмелів) не були прийняті наукою, бо суперечили всім документальним даним, свідченням сучасників (українських, польських і чужоземних та й самого Xмельницького), які одностайно вважали Xмельницького за шляхтича. Батько Xмельницького — Михайло Хмельницький був на службі у коронного гетьмана Станислава Жолкєвського, а потім у його зятя Яна Даниловича. 1620 р. він брав участь у поході Жолкєвського на Молдавію й загинув у битві з татарами під Цецорою. Його дружина, мати Богдана, за деякими відомостями козачка, згодом одружилася зі шляхтичем і «королівським жовніром» В.Ставицьким, який пережив її й під час Хмельниччини служив у польському війську на Білорусі; син його Григорій, брат (по матері) Xмельницький, був козацький полковник на Лівобережжі й писався Хмельницьким.
Місце народження Хмельницького докладно невідоме. Є сучасна звістка (П. Оленського), що він народився в Черкасах, але вона непевна. В науковій літературі висловлювано різні думки про місце народження Хмельницького; називали м. Жовкву (С. Тароня, Н. Полонська-Василенко та ін.), Суботів або Чигирин (І. Крип'якевич), Переяслав (М. Петровський), з яким життя Xмельницького особливо тісно пов'язане, тощо. Навчався в одній з Братських шкіл, а також у єзуїтському колегіумі у Львові, де був учнем Ґонцеля Мокрського, доктора теології, відомого письменника і проповідника. Xмельницький був добре обізнаний з всесвітньою історією, в колеґії він дістав добре знання латинської мови, досконало володів польскою мовою, а згодом навчився ще турецької, кримськотатарської і французкої мови. Шкільна наука Хмельницького закінчилася перед 1620 р. Того ж року він дістав перше «бойове хрищення»: у битві під Цецорою 1620, де загинув його батько, Хмельницький попав у турецький полон і був два роки в Царгороді. Викуплений з неволі своєю маткою (Пасторій), повернувся на Україну.
Від 1622 до 1637 немає певних відомостей про життя і діяльність Xмельницького. Всі пізніші оповіді про його великі подвиги у війнах з татарами, турками, Москвою (під час Смоленської війни 1632–1634) не мають документального підтвердження. Безперечне лише те, що вже в 1620-их pp. Xмельницький зв'язався з Козаччиною, де він служив, мабуть, у Чигиринському полку й брав участь у військових походах козаків проти татар і поляків. Десь біля 1625–1627 pp. Xмельницький одружився з Ганною Сомківною (козачкою з Переяслава) й заклав свою родину. Тоді ж він оселився на успадкованому по батькові хуторі Суботові, біля Чигирина. 1637 бачимо Xмельницького серед вищої козацької старшини. Він брав участь у повстанні проти Польщі і як військовий писар — підписав капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637. Восени 1638 Xмельницький був членом козацького посольства до короля Володислава IV. Є підстави вважати, що він належав тоді до тієї старшини, яка вважала за можливе порозуміння Війська Запорізького з Польщею. Однак, дальший хід подій довів йому повну неможливість згоди. Польська ординація 1638 скасувала автономію Війська Запорізького, й поставила Козаччину в безпосередню залежність від польської військової влади на Україні. Xмельницький втратив військове писарство (цей уряд був скасований) і став одним з сотників Чигиринського полку.
Наступні роки Xмельницький присвятив головно своєму господарству на Чигиринщині (Суботів, слобода Новоселище й суміжні землі). Але самого господарства було замало для нього. 1645 він, разом з козацьким загоном на 2 чи більш як 20 тис. був на службі французького уряду й, мабуть, брав участь в облозі Дюнкерка. Вже тоді був таким відомим козацьким ватажком, що Володислав IV, готуючи військову коаліцію проти Туреччини (в складі Польщі, Венеції та інших держав), вдався до нього по допомогу Війська Запорізького. Xмельницький був одним з козацьких делеґатів, з якими Володислав обговорював у Варшаві, в квітні 1646, плани майбутньої війни. Усе це піднесло його авторитет на Україні та в Польщі і за кордоном і створило йому широкі військові й політичні знайомства та зв'язки. Можна думати, що десь у другій половині 1640-их pp. він нав'язав ближчий контакт з автономістичними колами української шляхти й вищого православного духовенства. Вже віддавна польські можновладці на Україні, політичні противники короля Володислава, дивилися на Xмельницького кривим оком. Особливо вороже ставилися до нього нові (з 1633) власники Чигиринщини — Конєцпольські, коронний гетьман Станислав і його син, коронний хорунжий Олександер. За допомогою свого чигиринського підстарости Чаплинського, який мав особисті рахунки з Xмельницьким, вони вирішили позбавити його маєтку в Суботові. Чаплинський вчинив ґвалтовий «заїзд» на Суботів (хоч Xмельницький мав на нього королівський привілей з 1646), зруйнував економію й пограбував майно Xмельницького, а слуги Чаплинського одночасно на Чигиринському ринку важко побили малого сина Xмельницького. Серед цих турбот і тривог 1647 померла дружина Xмельницького, а в кінці того ж року О. Конєцпольський наказав ув'язнити й стратити Xмельницького, якого врятувала лише допомога й порука його друзів, серед чигиринської старшини, зокрема полковника С. М. Кричевського, кума й однодумця Xмельницького. В кінці грудня 1647 Xмельницький з невеличким (300 чи 500) загоном козаків подався на Запоріжжя, там його було обрано за гетьмана, звідти на низ Дніпра. Це був початок нового козацького повстання, яке незабаром перетворилося на велику національно-визвольну революцію, очолену Xмельницьким.
Конфлікт з Конецпольським і напади його аґентури на майно і родину Xмельницького були тільки приводом для повстання його проти Польщі. Новіші досліди доводять, що причини розриву з Польщею були значно глибші, й що виступ і боротьба проти неї готувалися віддавна й не були несподіванкою ані для українських кіл, ані для польського уряду та його адміністрації на Україні. Дуже важливе, що, починаючи війну з Польщею, Xмельницький заручився союзом з Туреччиною й Кримом, які дали йому політичну і військову допомогу. Саме тому перемоги Xмельницького 1648 у битві під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями запалили всенародне повстання українського народу проти польської адміністрації й польської шляхти та її аґентури на Україні. Саме тоді було здійснено облогу Львова й Замостя, визволяє з-під влади Польщі велику територію України. Учасник подій — Самовидець (Р. Ракушка) так описує цю хвилю революції, яка почалася в 1648 й дійшла до свого вершка наступного року: «Так усе, що живо, поднялося в козацтво, аж заледво знайшол в яком селі такого человіка, жеби не міг албо сам, албо син до войска йти; а єжели сам нездужал, то слугу паробка посилал, а иніе килко их было, всі йшли з двора, тилко одного зоставали, же трудно было о наймыта ..., навет где в городах были й права майдебурскіе — и присягліе бурмистрове й райцы свої уряды покидали, и бороди голили, до того войска ишли».
Тріюмфальний в'їзд Xмельницького в Київ і зустріч його на Різдво 1648 як «пресвітлого володаря й князя Руси» свідчили, що початок нової козацько-гетьманської держави, власне держави Xмельницького був зроблений. Але цю державу треба було боронити, розбудовувати й забезпечити їй визнання й належне місце в системі європейських держав. Усе дальше життя Xмельницького було присвячене досягненню цієї мети. Як фундатор і будівничий, оборонець і господар нової української держави, Xмельницький виявив себе великим полководцем, талановитим дипломатом і першорядним державним діячем.
Богдан Хмельницький був людиною міцного здоров'я, але останні роки часто хворів. Він упокоївся 27 липня (6 серпня за новим стилем) 1657 в Чигирині і 25 серпня похований в Суботові, в Іллінській церкві, яку сам збудував. Але костей Хмельницького там зараз нема. У 1664 році польський воєвода Степан Чернецький спалив Суботів і велів викопати прах Хмельницького і викинути його з могили.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 23.03.2011, 15:32   #12
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 48
Дописи: 646
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 40
Дякую (Получено): 71
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0

Типово

Павло Полуботок



Павло Полуботок народився близько 1660 року в заможній козацькій родині. Прадід Ярема Полуботок був мешканцем Чернігова і 1637 року виконував обов'язки райця чернігівського магістрату[2]. Батько Леонтій Полуботок послідовно служив писарем та сотником Чернігівського полку, а згодом — бунчужним,генеральним осавулом і переяславським полковником.
В 1670-х роках Павло Полуботок навчався у Києво-Могилянській академії]. 1680року він одружився із Єфимією Самойлович, племінницею Івана Самойловича. Після закінчення академії Полуботок служив у Війську Запорозькому як військовий товариш Чернігівського полку, а згодом отримав ранг значкового товариша.
1692 року, в ході слідства у справі ченця Соломона, гетьман Іван Мазепа звинуватив батька і сина Полуботків у державній зраді. Леонтія визнали винним, позбавили полковницької посади та конфіскували частину маєтків на користь гетьманської скарбниці. Проте на початку 18 століття Павло Полуботок повернув собі ласку гетьмана. 1703 року Мазепа затвердив за ним землеволодіння у Чернігівському полку, а 1705 року дав згоду на його обрання чернігівським полковником.
1708 року, в ході Північної війни, Павло Полуботок не підтримав виступ Івана Мазепи проти московського царя Петра І. 6 грудня того ж року на Глухівській раді, організованій промосковською козацькою старшиною, він був одним із претендентів на гетьманство. Проте булава дісталася Івану Скоропадському, а кандидатуру Полуботка відхилили через побоювання Петра І
24 листопада 1708 року замість гетьманського уряду Петро І надав Полуботку села небожа Мазепи, Івана Обидовського. Через місяць він отримав від царя Любеч з околицями і частину володінь самого Мазепи та Пилипа Орлика.
На підвладних землях Павло Полуботок розгорнув активну господарчу діяльність. Він розвивав промисловість, будуючи млини,ґуральні, гути і рудні, і наповнював власну скарбницю, торгуючи зерном і тютюном. На виручені кошти Полуботок скуповував нові маєтки у Гадяцькому, Лубенському, Ніжинському, Охтирському, Сумському і Чернігівському полках. На початок 1720-х років він був одним із найбільших землевласників в тогочасній Гетьманській і Слобідській Україні. Полуботку належало близько 2 тисяч селянських дворів, садиби у Чернігові, Гадячі, Любечі, Лебедині, Михайлівні, Коровинцях, Оболоні, Боровичах. Він мав невелику бібліотеку, колекцію картин, ікон та зброї. За свідченням Якова Марковича, Полуботок цікавився історією і упорядкував котротку «Кроніку», що охоплювала події в Україні протягом 1452—1715 років. Він також був покровителем чернігівського Вознесенського собору.
1721 року Павло Полуботок був призначений наказним гетьманом 10-тисячного козацького загону, який за указом Петра І, працював на будівництві Ладозького каналу. Будівництво були непопулярними серед козаків через зневажливе ставлення влади, несприятливий клімат, погане забезпечення продовольством, хвороби та високу смертність.
В першій половині 1722 року, Полуботок виконував обов'язки наказного гетьмана Війська Запорозького за відсутності Івана Скоропадського. Після смерті останнього, 4 липня 1722 року, козацька старшина обрала Полуботка наказним гетьманом ще до оголошення нових виборів].
 22 травня 1723 року — Полуботка із старшиною виклали до Петербурга «для ответу» за організацію антиросійської діяльності і підбурювання народу проти царя
 23 червня 1723 року — Петро І заборонив указом проводити нові вибори гетьмана
 вересень 1723 року — розпочалися допити Полуботка і старшини в Таємній канцелярії. Полуботок пропонує замінити Малоросійську колегію Генеральним судом в семи персонах.
 Данило Апостол і старшина привозять до Петербурга від імені всього Війська Запорозького Коломацькі чолобитні, в яких просять дати дозвіл на проведення гетьманських виборів та ліквідувати податки, впроваджені Малоросійською колегією.
 10 листопада 1723 року — розгніваний Петро І наказав ув'язнити Полуботка, старшину і всіх, хто допомогав їм, доПетропавлівської фортеці.
 середина 1724 року — справу Полуботка віддано на розгляд Вищого суду.
 18 грудня 1724 року, близько 15:00 — Полуботок помер від хвороби в камері. Похований на цвинтарі церкви Святого Сампсонія Прочанолюбця за Малою Невою в Петербурзію
 17 лютого 1725 року — вістка про смерть Полуботка досягла Гетьманщини після повернення прислуги покійного гетьмана.
 17 лютого 1725 року — в глухівській церкві відправлено панихиду по Полуботку. За народними переказами[
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 23.03.2011, 15:42   #13
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 48
Дописи: 646
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 40
Дякую (Получено): 71
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0

Типово

Іван Дмитрович Сірко



Життя цієї людини оповите легендами. Іван Дмитрович Сірко (близько 1610 – 1680), славетний кошовий отаман Запорозької Січі уособлював, мабуть, як ніхто з когорти визначних українських полководців XVII століття, лицарську вдачу. Військовий і політичний український діяч, до самої смерті, обирався січовиками кошовим отаманом, тому й цілком справедливо вважався найуспішнішим оборонцем українського народу. Найбільших лаврів він здобув у боротьбі з турками і кримськими татарами. Прискіпливо підрахував кількість перемог Сірка (за жодної поразки їх набралося 55!) визначний дослідник Запорозької Січі Дмитро Яворницький.

Дванадцять разів Запорозька Січ обирала Івана Дмитровича Сірка кошовим отаманом. За кількасотрічне існування Січі жоден кошовий отаман не зажив такої любові й шани серед січового товариства. Україна – Лівобережна, Правобережна, Слобожанщина – в 60-70-ті роки XVII ст. не знала людини, яка б могла зрівнятися популярністю з Іваном Сірком. Загальне визнання й безмежну вдячність сучасників набула тоді очолена Іваном Сірком героїчна боротьба козацтва проти турецько-татарських орд, що загрожували геноцидом українському народові. Запорозький витязь ставив найпершою й найголовнішою метою кожного походу врятування бранців із полону, визволення невільників, що конали в тяжкому рабстві у султанській Туреччині та Кримському ханстві. Великий талант полководця, особиста хоробрість, мужність і відвага поєднувалися в ньому з безмежною відданістю народній справі.

Відзначаючи ці якості, треба б наголосити й на суто людських рисах характеру Івана Дмитровича: розважливий і мудрий, демократичний, він був до аскетизму скромним у побуті й глибоко віруючим. На Січі жив у курені, їв разом із козаками з одного казана, носив, як і всі, простий одяг. Історики вважали, що за своїми спартанськими звичками нагадував кошовий київського князя Святослава.

Ще за життя Івана Сірка про нього ходили легенди, про його подвиги складалися думи й пісні. Знаменитий лист-пародію запорозьких козаків султанові Оттоманської Порти, невідомо коли і ким створений (маємо його варіанти ще з початку XVII ст.), народна пам’ять пов’язала саме з цим легендарним кошовим. На всесвітньовідомій картині Іллі Рєпіна „Запорожці пишуть листа турецькому султану” відтворено образ Сірка, хоча про портретну подібність говорити важко – адже до нас не дійшла іконографія героя.

Але й у сьогодення, віддалене трьома століттями від тих бурхливих часів, коли діяв Іван Сірко, він приходить героєм історичних романів, повістей, п’єс, оповідань, поем і віршів.

Літопис життя Івана Сірка – це суціль карколомна одіссея, в хитросплетіннях якої можна і заплутатися. Навіть рік і місце його народження достеменно невідомі. Отець Юрій Мицик, доктор історичних наук із Києво-Могилянської академії, вважає, що майбутній кошовий народився на Поділлі. Більшість дослідників називає його батьківщиною селище Мерефа на Слобожанщині. Практично немає свідчень про перші 35-40 років життя Сірка.

Дмитро Яворницький дав такий портрет славного кошового: „І за характером, і за всіма своїми діями Сірко представляв собою тип справжнього запорожця. Він був хоробрий, відважний, завзятий, не завжди стійкий, не завжди вірний своїм союзникам; він любив іноді погуляти і добре підвипити і в хмелю показати свій козацький запал; він був схильний хвилинно захопитися новою думкою, новою справою, щоб потім відмовитися від власного наміру й прийти до цілком протилежного рішення... „Нужда закон змінює”, – часто говорив Сірко, і, очевидно, діяв відповідно до свого улюбленого прислів’я”.

Перше зі свідчень про діяльність Сірка – цікава, але й дотепер практично не задокументована історія участі полку запорожців у Тридцятилітній війні (1618 - 1648) на боці французів. У 1644 році Богдан Хмельницький як військовий писар Війська Запорозького у Варшаві зустрічався з послом Франції графом де Брежі. За рік був підписаний-таки договір-контракт і 2500 козаків через Гданськ морем дісталися французького порту Калє.

Очолювали цих кондотьєрів полковники Сірко та Солтенко. Попереду їх чекали прецікаві події - облога і штурм неприступної іспанської фортеці Дюнкерк (яку називали „ключом від Ла-Маншу”). Останню неодноразово під час багатьох конфліктів намагалися взяти французи, але все безрезультатно... Козаки „розібралися” з супротивником за декілька днів.

Історики та письменники другої половини ХVII століття відзначали військові доблесті Сірка, причому це робили й ті, які вороже ставилися до визвольної боротьби українського народу. Це стосується насамперед польського хроніста Веспіяна Коховського, який писав: „Страшний він був в орді, бо був досвідчений у військових справах і відважний кавалер... гожий чоловік, вояцької натури і не боявся ані сльоти, ані морозу, ані сонячної спеки. Він був чуйний, обережний, терпляче зносив голод, був рішучий у воєнних небезпеках. Влітку він перебував на порогах, а взимку - на українському пограниччі. Він не любив марнувати час або упадати коло жіноцтва, бо раз у раз бився з татарами...”

На довгі роки Сірка поглинула боротьба проти Османської імперії та її васалів – Кримського ханства та ногайських орд. Сірко виходив переможцем з десятків антиосманських походів. Досить сказати, що у боротьбі проти агресії Османської імперії Сірко провів понад 55 успішних походів і жодного не програв!

Його запорожці наводили страх на все північне побережжя Чорного моря та Крим, неодноразово брали Очаків, Білгород-Дністровський, Ізмаїл, Кілію, Тягиню (Бендери), Арабат, Перекоп, навіть Ясси; татарські матері лякали дітей іменем Сірка.

1675 року Сірко здійснив блискучий похід, заблокувавши вторгнення Туреччини на Чигирин, розбив кримську орду і яничарів Ібрагім-паші, які вдерлися на Україну.
1679 року султан Туреччини планував похід на Україну і Росію, окремо на Січ готувалось вторгнення 25000 турків. Остання бойова акція Івана Сірка була здійснена за кілька місяців до його кончини. 1680 року спільно з донцями Сірко востаннє опустив свою переможну булаву в битві з ординцями. Повертаючись з походу, занедужав і поїхав з Січі за 10 верств на свою пасіку в село Грушівка (нині село Ленінське Дніпропетровської області). У „Літописі” Самійла Величка читаємо: „...того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко... поховано його знаменито... з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього Низового війська. Бо це був справний і щасливий вождь, який з молодих літ аж до своєї старості ...не тільки значно воював за Крим і попалив в ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях... численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир”.

Поховали Івана Дмитровича у селі Копулівка. 1967 року його перепоховали на іншому краю села, через те, що води Каховського водосховища наблизилися до могили. Прикро, але Сірко лежить у землі без голови: череп деякий час „мандрував” – до Москви в антропологічну лабораторію, до Нікополя, й нарешті опинився у Дніпропетровському історичному музеї. На хресті, що стояв на могилі Сірка, деякий час, був напис: „Хто буде сім років перед Великоднем виносити по три заполи на мою могилу, то буде мати таку силу, як я, і знатиме стільки, скільки я”. Саме тут варто звернутися до феномена „характерництва”. Майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани і знамениті полковники були „характерниками” (серед них – Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Дмитро Нечай і найбільший характерник із них – Іван Сірко). Це козаки, які володіли магією, – могли бачити майбутнє, події, що відбувалися за сотні кілометрів в інших краях, впливали на свідомість людей, лікували смертельні рани (навіть ставили на ноги мертвих!), знаходили скарби, виходили сухими з води („на Дніпрі войлок прокладуть і йдуть”). Офіційна церква звинувачувала „характерників” у чаклунстві.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 24.03.2011, 11:02   #14
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 48
Дописи: 646
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 40
Дякую (Получено): 71
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0

Типово

Самійло Кішка



Народився близько 1530 року у шляхетській сім'ї в Каневі, здобув добру освіту.
З 1550 року Кішка брав участь у походах Дмитра Вишневецького де набув великого бойового хисту, завзяття та великого авторитету серед козацтва. Тому не випадково, що після загибелі Вишневецького його у 1564 році обирають гетьманом.
Ставши гетьманом, Кішка взявся продовжувати справу Вишневецького, впершу чергу відкрити запорожцям шлях до моря. Ударами з моря можна було успішно атакувати не тільки вороже узбережжя, а і потрапити в центр Османської імперії.
Вперше вийшов у Чорне море у 1567 році і протягом двох років штурмував міста Козлов, Ізмаїл, Кілю, Білгород та Очаків, нещадно громив турецькі галери в морі. Розлючений морськими походами турецький султан у 1568 році підтягує до Очакова регулярний флот, погрожуючи польському королю великою війною, якщо той не приборкає «шаленних» козаків та їхнього ватажка. Переляканий Сигізмунд II Август видав наказ, де вимагав, щоб козаки «зійшли з Низу» (тобто із Запоріжжя), оселилися біля прикордонних замків, записалися до реєстру на королівську службу і воювали лише там, де їм накажуть воєводи чи старости. За це польський уряд обіцяв запорожцям високу платню. Понад усе польський король призначив над козаками коронного гетьмана — шляхтича Яна Бодовського. Частина козаків погодилася на пропозицію короля. Їх стали називати реєстровими.
У 1573 році в одному з морських походів ескадра Самійла Кішки зазнала поразки від турецького флоту, а сам гетьман потрапив у полон і був прикутий ланцюгом до весла на галері, де перебував близько 25 років. У 1599 організував на турецькій галеріповстання українських невільників, які, перебивши команду, повернулися в Україну. Повстання невільників на чолі з Самійлом Кішкою оспівано в українській народній думі «Самійло Кішка».
Будучи обраний гетьманом, добився від польського короля Сигізмунда ІІІ Вази скасування баніції (закону про визнання козаків поза законом), що привело до визнання козацтва як суспільного стану. В 1600 році очолював запорожців у спільному українсько-польському поході до Криму. В 1601—1602 роках Кішка на чолі 4-тисячного козацького загону брав участь у польсько-шведській війні у Лівонії.
Про дальшу діяльність Кішки і обставини смерті достовірних даних немає. Одні дослідники вважають, що Кішка загинув 28 лютого 1602 року під час Інфляндської війни. Гетьман загинув у бою під Фелліном (біля міста Полтсамаау, Лівонії) і був перевезений та похований у Каневі. Новим гетьманом, замість Самійла Кішки, козаки обрали Гаврила Крутневича. За іншою версією гетьман Кішка ще брав участь у Цецорській битві 1620, помер у 1620 і похований у Каневі. Та, слід зважати, що тоді б Кішці мало було бути близько 90 років.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 24.03.2011, 11:15   #15
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 48
Дописи: 646
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 40
Дякую (Получено): 71
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0

Типово

Северин Наливайко
(Павло-Семерій (Северин) Кравченко-Наливайко)
бл.1560—1597



Козацький отаман, керівник антифеодального селянсько-козацького повстання 1594—1596 років в Речі Посполитій.
Наливайко Северин народився близько 1560 року у місті Гусятині в родині кушніра, яка за твердженням М.Грушевського славилася як «завзяті українці». Після смерті батька, замордованого слугами польського магната О.Калиновського, родина переїхала до Острога. Северин Наливайко навчався в Острозькій академії, а юнацькі роки провів на Запоріжжі. Пізніше служив сотником надвірної корогви князя К.Острозького.

У 1594-1595 роках на чолі козацького загону разом із гетьманом Г.Лободою здійснив кілька успішних походів до Молдавії та проти турків, які набули гучного резонансу в Європі. Саме після них з українським козацтвом почали рахуватися як з поважною військовою силою, здатною протистояти мусульманській загрозі.

Повернувшись восени 1595 року з походу в Угорщину, Северин Наливайко почав організовувати визвольне повстання проти Речі Посполитої. Він звернувся з листом до польського короля, обґрунтовуючи доцільність створення в межиріччі Дністра та Бугу козацької території на чолі з виборним гетьманом, яка мала б служити плацдармом для боротьби з татаро-турецькою агресією.


Спочатку козацьким військом було захоплено Волинь, а потім бойові дії перейшли на терени Білорусі, де повстанці здобули Слуцьк, Бобруйск і Могилів. На початку 1596 року С.Наливайко об'єднав свої сили із загонами Г. Лободи й М. Шаули.


24 березня 1596 року під Білою Церквою козаки завдали поразки ворожому авангарду, а в бою біля урочища Гострий Камінь обидві сторони зазнали серйозних втрат. Тут замість важко пораненого Шаули Северин Наливайко був обраний гетьманом. Протягом року він утримував під козацьким контролем значну частину України та Білорусі, не дозволяючи шляхті спокійно користуватися своїми колишніми правами.

Завершенню козацького повстання передувала жорстока кровопролитна битва. Довідавшись про наближення головних сил ворога, 12 000 козаків і членів їх сімей почали відступ на схід. В урочищі Солониця біля Лубен вони були оточені армією С.Жолкєвського й через 2 тижні капітулювали. Разом із кількома значними старшинами С. Наливайко був виданий полякам і після жорстоких тортур страчений 11 березня 1597 року у Варшаві.

Повстання 1595-1596 років в Україні й Білорусі під керівництвом С.Наливайка було першим організованим рухом, що започаткував епоху національно-визвольної боротьби українського народу проти польського поневолення. Поряд із соціальними мотивами певну роль у ньому відігравав також релігійний фактор, про що свідчить розгром маєтків уніатського духовенства на Волині. Події 1595-1596 років справили таке сильне враження на польську громадськість, що шляхта почала називати українсько-білоруську православну опозицію «Наливайками». М. Грушевський зазначає, що «скоро по смерти — а може ще й за життя Наливайко виріс до розмірів бунтівника-претендента на корону, кандидата на українського короля».

Героїчні подвиги С.Наливайка та його мученицька смерть майстерно зображені в романтичних поезіях М. Маркевича, Є. Гребінки, К. Рилєєва, стилізованих історичних піснях І. Срезневського, «Історії русів» тощо. У них гетьман виступає не лише як хоробрий провідник повстання, а й як виразник визвольних прагнень усього українського народу. С. Наливайка як національного героя згадує в поемах «Тарасова ніч», «Гайдамаки», у драмі «Назар Стодолля» і трагедії «Микита Гайдай» Тарас Шевченко.

Востаннє редагував argonavt79: 24.03.2011 о 11:20.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 25.03.2011, 13:53   #16
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 48
Дописи: 646
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 40
Дякую (Получено): 71
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0

Типово

Іва́н Богу́н



Іва́н Богу́н (* бл.1618 — †17 (27) лютого 1664) — український військовий і державний діяч, козацький полководець, полковник подільський, згодом — кальницький (вінницький) і паволоцький.
Іван Богун походив з української шляхти. Учасник визвольних повстань у 1637-38 років. Брав участь у Азовському сидінні, зокрема, керував тоді одним із козацьких загонів, який прикривав Борівський перевіз через річку Сіверський Донець. Протягом 40-х років XVII століття Богун вів звичайне для реєстрового козака життя, брав участь у військових походах проти кримських татар, і обороняв українські землі від набігів останніх.
Іван Богун виводить козаків з оточення під Берестечком у 1651 році.
З початком у 1648 році Визвольної війни українського народу Богун став одним із сподвижників гетьмана Богдана Хмельницького, і згідно «Реєстру Війська Запорізького 1649 року» він значився серед козаків Чигиринського полку. Згодом, вірогідно у 1650 році, за добрі організаторські здібності та військовий талант Богуна було призначено кальницьким полковником.
В 1651 році Богун вів бої на Брацлавщині проти загонів Калиновського та Лянцкоронського. У боях під Вінницею в березні 1651 року Богун вперше найбільш масштабно проявив свої здібності воєводи, заманивши в ході бою польську кінноту на Південний Буг, де драгуни потрапили до зарання підготованої пастки. Тут же Богун проявив значну особисту хоробрість, очолюючи сміливі нічні вилазки з козацького табору. В кінцевому підсумку Богун втримав свої оборонні позиції під Вінницею і після підходу основних сил української армії змусив коронне військо відступити. В подальшому, переслідуючи польські загони, полк Богуна брав участь у штурмі Кам'янця-Подільського (29 квітня — 1 травня 1651 року), а в середині травня його козаки оволоділи Корцем.

Важливою сторінкою кальницького полковника стала Берестецька битва, в якій Іван Богун проявив себе розсудливим полководцем в найтрагічніший момент бою. Саме його було обрано наказним гетьманом в оточеному поляками козацькому таборі 30 червня 1651 року. Богун виправдав покладені на нього сподівання, вивів із оточення основні сили українського війська.

Бій Богуна з Чернецьким під Монастирищем у 1653 (Микола Самокиш).

В березні 1653 року загони Богуна виступили проти армії Стефана Чарнецького, який, захопивши Липовець, Погребище та інші міста, рухався вглиб України. Зайнявши оборону в Монастирищі, Богун тривалий час відбивав атаки значно переважаючих сил коронної армії та робив дошкульні вилазки з міста. Так і не досягши успіху, війська Чарнецького, який під Монастирищем сам зазнав поранення, змушені були відступити.

Цього ж 1653 року Богун разом із Тимошем Хмельницьким водив козацькі полки в похід на Молдавію, де було розгромлено армію Георгіци та його союзників. Після загибелі в Сучаві Тимоша (5 листопада 1653 року), Богун повернувся з військом в Україну.

В кінці 1653 року та протягом 1654—1655 років кальницький полковник практично безперервно вів бойові дії проти коронної армії та татарських загонів на Брацлавщині та Уманщині.
В грудні 1656 року Богун в якості одного із керівників козацького корпусу під командою наказного гетьмана Антона Ждановича вирушив у похід проти військ Речі Посполитої. Українські війська разом із союзними арміями Семиграддя та Швеції протягом першої половини 1657 року пройшли Західною Україною та Польщею, здобувши при цьому Краків, Брест та Варшаву, хоча в кінцевому рахунку й змушені були відступити в Україну влітку 1657 року.

Востаннє редагував argonavt79: 25.03.2011 о 13:58.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 25.03.2011, 14:05   #17
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 48
Дописи: 646
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 40
Дякую (Получено): 71
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0

Типово

Сагайдачний Петро Кононович





(бл.1560-1622)
Гетьман українських реєстрових козаків народився приблизно 1560 року в селі Кульчицях поблизу Самбора в Галичині, у сім’ї дрібного українського шляхтича. Батька майбутнього гетьмана звали Конон, або Конаш, звідки й друге прізвище — Конашевич. Навчався Сагайдачний в Острозькій школі, першому українському навчальному закладі, заснованому князем Костянтином-Василем Острозьким. Ректором школи був письменник Герасим Смотрицький, учителями — відомі письменники Йов Княгинецький, Клірик Острозький, Василь Суразький, ієромонах Кипріян, Дем’ян Наливайко (брат Северина Наливайка). Разом із Сагайдачним навчався Мелетій Смотрицький, автор "Грамматики словенския...", за якою навчалося декілька поколінь українців, білорусів, росіян і яку М.Ломоносов називав «вратами своєї ученості». В Острозькій школі, яку вже тоді називали академією, учні вивчали сім вільних наук: граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, музику та астрономію. До курсу граматики входило вивчення старослов’янської та грецької мов. Після Острозької школи Сагайдачний навчався у школі Львівського братства, де зблизився з Йовом Борецьким (пізніше ректор Львівської братської школи та перший ректор Київської братської школи, а з 1620 року — київський православний митрополит). Після приїзду до Києва Сагайдачний був домашнім учителем у київського судді Аксака. 1596 року після Брестської унії, що фактично ставила православну церкву поза законом, Сагайдачний був серед тих православних, які виступили проти рішень унії. Він написав полемічний твір «Пояснення про унію», де висловився проти покатоличення і полонізації українського православ’я.
У відповідь на Брестську унію в Україні почалося активне покозачення населення, втечі селян і міщан на Січ від переслідування поляків. Наприкінці XVI — на початку XVII століття Сагайдачний опинився на Січі, де невдовзі став помітною особою серед старшин та козацтва. Спершу був обозним, завідував артилерією Січі, згодом його обирають кошовим отаманом. Він стає учасником і організатором багатьох успішних походів козацького війська. На початку XVII століття брав участь у поході на Молдавію та Лівонію. Під керівництвом Сагайдачного козаки здійснили успішні походи проти султанської Туреччини та Кримського ханства. 1605 року вони взяли Варну, 1608 року захопили Перекопську фортецю і спалили її. Восени 1609 року на 16 чайках увійшли в гирло Дунаю і атакували турецькі міста Ізмаїл, Кілію, Білгород. 1616 року 2000 козаків на 40 чайках перепливли Чорне море і напали на Синоп, захопили фортецю, знищили турецький гарнізон та ескадру. 1615 року 80 козацьких чайок підійшло до Константинополя, і на очах турецького султана козаки спалили гавані Мізевні та Архіокі. Турецький флот наздогнав козацьку флотилію, але вона вступила в бій і завдала поразки туркам, захопивши в полон турецького адмірала. 1616 року під безпосереднім керівництвом Сагайдачного запорожці захопили найбільший невільничий ринок у Криму — Кафу (нині Феодосія) і визволили тисячі полонених. 1618 року Сагайдачний у складі польського війська королевича Владислава, який претендував на царський престол, взяв участь у поході на Москву. У 1619 році він з військом приєднується до антитурецької ліги європейських держав. 40-тисячне козацьке військо під керівництвом Сагайдачного відіграло вирішальну роль у розгромі турецької армії 1621 року під Хотином. Під час Хотинської битви Сагайдачного було поранено отруєною стрілою. За активної участі Сагайдачного, який 1620 року разом з усім Військом Запорозьким вступив до Київського братства, було відновлено скасовану після Брестської унії Київську митрополію. 1622 року Сагайдачний помер. Похований у Богоявленській церкві київського Братського монастиря. У своєму заповіті відписав усе своє майно на освітні, благодійні та релігійні потреби.
Петро Сагайдачний сформувався як полководець наприкінці XVII — на початку XVIII століття, коли почався інтенсивний розвиток і зміцнення запорозького козацтва, викликані польсько-католицькою експансією і турецько-татарською агресією. Оттоманська Порта, що була найбільшою державою у ті часи, запанувала на Чорному морі і Балканах, оволоділа гирлами Дунаю, Дніпра, Дону й готувалася загарбати землі України, Московії, Польщі, Білорусі, а далі й усієї Європи. Султанська Туреччина інспірувала й напади на Україну Кримського ханату, свого васала. Вторгнення татарських орд в українські землі супроводжувалося нещадним розоренням міст і сіл, масовим полоненням українців. Тому проти такої супердержави та її васала потрібна була велика й організована сила, якою й стала Запорозька Січ, коли її очолив Петро Конашевич Сагайдачний. Він розробив стратегію збройного спротиву ханським ордам і турецьким військам. Запорожці влаштовували морські й сухопутні походи на Крим та узбережжя Чорного моря — береги Анатолії та Малої Азії, намагаючись послабити військову силу ворога, знищити його флот, зруйнувати найважливіші порти. Під час великих походів козаки нападали на кілька фортець одночасно, при цьому завдаючи головного удару якійсь найбільшій твердині, серед яких були Стамбул, Трапезунд, Синоп. Згідно з розробленою Сагайдачним тактикою ведення бою, козаки відпливали в походи вночі, перед настанням нового місяця, проминали турецькі фортеці Кизи-Кермень, Тавань, Аслам-Кермень і за 36-40 годин досягали турецьких берегів. Під час плавання вони користувалися особливим компасом і добре орієнтувалися по зорях. На швидких і проворних човнах — чайках вони проти сонця непомітно підпливали до турецької ескадри й з настанням ночі зненацька брали галери на абордаж, блискавично захоплювали їх, знищували турецький екіпаж, визволяли невільників. Запорозький флот у часи Сагайдачного панував на Чорному морі, контролюючи навігацію між Босфором та чорноморським лиманом.
Сагайдачний особисто керував майже всіма значними походами, як суходолом, так і морем. Його морська ескадра часом налічувала понад 300 чайок з екіпажем до 20 тисяч запорожців. Уряд Османської імперії змушений був мобілізовувати всі свої військові ресурси проти українських козаків, чисельність яких під час битв іноді була у кілька десятків разів менша від турецьких сил. Особливо відзначилися запорожці 1605 року під час здобуття Варни та 1616 року, коли здобули Кафу, найбільший невільницький ринок у Криму і наймогутнішу турецьку твердиню. Вони блискавичним штурмом захопили з моря кафську фортецю з її потужними укріпленнями та численною артилерією, знищили 14-тисячний турецький гарнізон і велику ескадру. Сміливі походи запорожців сіяли паніку і жах у турецьких володіннях, а правителі Анатолії та Балкан звернулися до султана з петицією, в якій вимагали, щоб він захистив їх від козаків, інакше вони змушені будуть визнати їхню владу. Султан змушений був скликати екстрену нараду для обговорення заходів оборони від козаків, у якій брали участь представники союзних з Портою держав — Венеції, Нідерландів, Франції. Зі свого боку Сагайдачний з військом приєднується до антитурецької «Ліги християнської міліції» — коаліції Персії, Франції, Польщі, Ватикану, Абхазії, Мінгрелії та Грузії. Водночас він веде тонку дипломатичну політику з Польщею, яка, бачачи зростання могутності Війська Запорозького, прагнула обмежити козацький реєстр і дедалі зростаючу суверенність свого васала.
Одначе Річ Посполита вела в той час війну з Московською державою, тому змушена була вдаватися по допомогу запорожців, тож на вимогу Сагайдачного і його старшини зберегла реєстровому війську елементи автономії, офіційно визнала й легалізувала козацьку військову та політичну організацію, а самому Сагайдачному надала гетьманську булаву. Рятуючи від неминучої загибелі війська королевича Владислава у боротьбі за московський престол, Сагайдачний з 20-тисячним військом козаків здійснив блискучий похід на Московію через Сіверщину, здобув міста Ливни, Єлець, Михайлов, розбив ополчення князів Пожарського та Волконського, перейшов Оку і майже захопив московську фортецю. Вінцем полководського таланту Сагайдачного стала Хотинська битва, у якій було завдано нищівної поразки Османові II і його 300-тисячній армії. Вирішальну роль у перемозі об’єднаного польсько-українського війська відіграв 40-тисячний загін козаків, керований гетьманом. Протягом Хотинської війни козацьке військо прийняло на себе основний тягар турецьких атак, витримало дев’ять штурмів свого табору, який став для турків неприступною фортецею. Водночас Сагайдачний, використовуючи тактику наступальності, раптовості в нічному бою й превентивності атак, випробувану в багатьох успішних морських походах, завдавав туркам відчутних втрат. Вроджений стратег, Сагайдачний запровадив у війську багато нововведень, зокрема так званий фламандський стрій, легку й маневрену артилерію та добре озброєну і навчену піхоту. Динамічна й гнучка тактика бою козацького війська, на противагу позиційній, неповороткій тактиці польського війська, була вирішальним фактором у цій блискучій перемозі, яка принесла козакам європейську славу. Однією з важливих граней непересічної особистості Сагайдачного є його боротьба проти полонізації та покатоличення православної України. Він став на бік опозиційної частини українського міщанства та православного духівництва у боротьбі з уніатською експансією і з усім 20-тисячним Військом Запорозьким вступив до Київського Богоявленського братства, що виступало проти політики шляхетської Польщі.
Вступ запорожців зі своїм зверхником до братства сприяв популяризації його серед народних мас. Тепер ні польський король, ні київський воєвода, польний коронний гетьман Станіслав Жолкевський, ні католицьке й уніатське духівництво не змогли відчутно протидіяти розвиткові національної свідомості, освіти та православ’я в Україні. Сагайдачний стає ктитором братської школи, допомагає їй коштами й сприяє тому, що вона стала відомим у слов’янському світі науковим та просвітницьким осередком. Таким чином, Сагайдачний, слідом за Костянтином Острозьким, засновником Острозької школи-академії, виявив державну мудрість, поставивши збройну силу на захист рідної віри та національної освіти, чим завоював загальну любов і повагу серед народу. Сагайдачний прагнув відновити значення Києва як православного та культурного центру, він підтримував діяльність лаврського митрополита Єлисея Плетенецького і створений ним навколо друкарні Києво-Печерської лаври гурток учених, друкарів, письменників. 1620 року завдяки своєму авторитету він домігся, що Єрусалимський патріарх Феофан висвятив на єпископів кількох священиків, зокрема й Мелетія Смотрицького, і відновив зліквідовану унією 1596 року Київську митрополію, висвятивши на митрополита Київського і Галицького Йова Борецького. За п’ять днів до смерті, що настала 20 квітня 1620 року, Сагайдачний у присутності Йова Борецького та нового гетьмана Олефіра Голуба склав тестамент, у якому заповів своє майно, зокрема 15000 золотих, Київській і Львівській братським школам. Гетьман запорозького козацтва Петро Сагайдачний за свої ратні подвиги, мудрість і розважливість у державних справах був уславлений як у творах красного письменства, так і в народних піснях, зокрема в славнозвісній пісні «Ой на горі та й женці жнуть». Відомий також вірш першої половини XVII століття «Ой Хотине, граде давній», який прославляє Сагайдачного і козаків. А ректор Київської братської школи Касіян Сакович написав з нагоди сумної для всієї України події — смерті Сагайдачного «Вірш на жалосний погреб зацного рицаря Петра Конашевича Сагайдачного», у якому словами двадцяти учнів братської школи навіки увічнив заслуги Сагайдачного перед народом. Поховано його у Богоявленській церкві братського Богоявленського монастиря «з великим плачем Запорозького Війська і всіх людей православних».

Востаннє редагував argonavt79: 09.05.2011 о 13:22.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 26.03.2011, 10:20   #18
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 48
Дописи: 646
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 40
Дякую (Получено): 71
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0

Типово

Санскрит — мова праукраїнська




На жаль, усі ми виросли з однієї радянської школи, де нас учили, що України не існувало до XVI століття, а історія української мови починається від Шевченка і Котляревського. Тим часом, у 1989 році світ дізнався про найдавнішу пам’ятку Європи. На Закарпатті в селі Королеве археологи знайшли крем’яні знаряддя, виготовлені людиною мільйон(!) років тому...

Україна — колиска культури людства?

Подальші розкопки виявили інші неоціненні знахідки світового значення, яким учені дають 500 тисяч років. Унікальні предмети, підняті з шістнадцятиметрової глибини, досліджувала нью-йоркська група археологів на чолі з Марією Гімбутас, литовкою за походженням. Вона ж у 1991 році повідомила англомовній пресі: "Найдавніша культура світу формувалася на території Західної України, Середнього Дунаю, Південної Адріатики і на терені між східною та середньою частинами Балканського півострова. Розквіт цієї цивілізації припадає на п’яте тисячоліття до нашої ери, тобто вона майже на дві тисячі років випереджає початок шумерської, яка першоджерельно і територіально також має українське походження”.

У селі Молодовій Чернівецької області на глибині 11 метрів виявили чимало предметів із кісток мамонта, у тому числі скам’янілу сопілку з повною гамою музичних звуків. Цьому найдавнішому музичному інструментові 150 тисяч літ.

Трохи оддалік цього села ще у розкопках 1955—60 років археологи відкрили другий період кам’яної доби — культуру ранньої людини на території України. Ця новина описана Рен-Бойковичем у книзі "Колиска культури людства”, виданій 1983 року у США. Тут було виявлено чіткий овал стародавнього будинку. Це житло строго яйцевидної форми побудовано з кісток мамонта за геометричними правилами, що відповідають відомій нині теоремі Піфагора. Але найбільше вражає вік знахідки — 40 тисячоліть. Отже, неандертальці вже користувалися законами геометрії!

Наш славетний мовознавець Олександр Потебня, вивчаючи найдавнішу усну народну творчість, дійшов висновку, що початки нинішньої української мови сягають 40 тисяч років.

А тепер про санскрит. Дослівно це слово означає: культурна упорядкована мова. Вона відкрилася вченим Європи у 1762 році після захоплення Індії англійськими військами. До того часу ніхто з науковців не мав жодного уявлення про якусь мову, спільну для всіх інших мов.

Знаменитий французький дослідник Шампольон вивчав єгипетські ієрогліфи. Ключ до їх прочитання він знайшов, лише ознайомившись із праукраїнською мовою. Її тоді називали давньоскіфською, сколотською чи давньорусинською. З часу цього відкриття минуло вже 177 років.

У "Британській Енциклопедії” у статті "Англійська мова” знаменитий вчений філолог Річард Білсон пише: "Англійська мова та більшість індоєвропейських мов походять із прамови, що нею розмовляли десь 5000 років тому на сучасній території України”. Самі індуси не заперечують, що їхній санскрит і знамениті Веди були принесені на територію Індії зі сходу.

Словам "булава”, "отаман” вісім тисяч років

Вагомим підтвердженням зв’язку санскриту з Україною є те, що навіть у сучасній українській мові та її діалектах залишилося чимало санскритських слів: куля, уста, ураз, вії, віяти, вішати, війна, річ, ніс, ніч, брат, кат, мла, мана, рута, таїна, напад, пан, пані, панна, рай, біда, честь, пошана, санітар, асистент і багато, багато інших.

Ще у шостому тисячолітті до нашої ери були у вжитку нашого народу слова булава, отаман, гетьман, шабля, кіш, чета, четовий, козак. Санскрит може легко пояснити їхнє походження. Булава складається із двох прадавніх основ — bola (сила, влада, військо) і van (володіти, осягати щось, бути власником). Слова гетьман, отаман також складаються із двох частин atha — той, що попереду, man — знати, думати, вважати, hetu — діяльний, впливовий, зброя, поштовх, постріл, удар.

Дехто із мовознавців усі слова з суфіксом -ман- вважає іншомовними. Але інші мови з’явилися на світ пізніше, ніж праукраїнські туман, лиман, обман, роман, дурман, брахман, кіцмань, драгоман, гаман, шаман. У гуцулів є волосман (волосний писар). Прадавні українські прізвища Керман, Курман, Кіцман, Сахман. Є в Україні й село Курмани.

Вже потім порівняно недавно до нас прийшли слова: меломан, наркоман, штурман, ротман, мічман, пульман, кульман, лоцман, ватман, хоча утворені вони за праукраїнськими правилами словотвору. А ось західноукраїнські прізвища Кельман, Келіман, Келеман, Кульман, Жельман, Зельман мають корені ще з часів Трипільської культури. Слово, що у санскриті вимовляється як келі, має кілька значень: сонце, пташка, гра, жарти, веселощі. Знаючи значення суфікса -ман-, "к(г)елеман” сучасною українською можемо перекласти як "людина сонячної вдачі” — весела, жартівлива, життєрадісна. За правилами, придихове (кг) перетворюється в (к), (х), (ш), (ж), (з). Отже, Зельмани, Жельмани, Хельмани — не іноземні прізвища.

Шабля у санскриті первісно читалася як сабгрі, потім сабрі-сабря-сабля і дослівно означає "котра володіє захистом”, тобто захисниця.

Несподіване значення у санскриті має слово січ. Воно означає "учитися, навчатися, створювати щось, бути послушним у доброчинності, знання, навчання майстерності. Січовий — учений, освічений, зразковий в усьому.Ciksu — початковий учень, котрий бажає навчитися чомусь. Інші значення — щедрий, готовий допомогти. Це слово живцем запозичили семіти після підкорення Шумерії Сарагоном Першим у 2350 році до н. е. Нині це слово є у івриті у значенні учень, учениця і звучить як шікса.

Ім’я Ксенія прийшло не від греків...

Санскритське ciksenya (читається шіксенія) можна перекласти як "повчальний”. Після спрощення звуків першого складу одержали жіноче ім’я Ксенія, Ксеня (повчальна, освічена, у всьому зразкова). Отже, не від греків прийшло воно в Україну.

Щодо слова "козак”, то воно теж має складну будову: khun — князь, sakhua— захисник, друг, родич. Дослівно — захисник, друг князя. Це повністю збігається із назвою "захисник держави”.

Цікава історія нашої знаменитої бандури. У селі Мізин Чернігівської області археологи виявили шість музичних інструментів. Серед того секстету два струнних, пристосованих із нижньої щелепи мамонта. Між двома гілками порожнистої кістки натягували струни із плівки кишок. Звук виходив слабенький, але мелодійний. То був прообраз сучасної бандури, якому вчені нарахували 20 тисяч років. Таку саму назву цей музичний інструмент мав і у санскриті — bandura в перекладі означає прекрасний, чарівний, захоплювальний, прикрашений чимось. Цікаво, що колись бандура була справді прикрашена і перев’язана бантиком. Її як велику цінність зберігали у спеціальній торбі — калиті.

Чимало солідних авторів — відомих археологів, істориків, філологів Європи, Азії, Америки — присвятили свої фундаментальні праці захистові пріоритету праукраїнців у розбудові найдавніших наукових галузей медицини, математики, історії, філософії, релігії, астрономії, ремісництва, металургії та рільництва.

У той час, коли наша преса писала про те, що трипільці не знали ні колеса, ні коня, газета "Нью-Йорк таймс” 19 січня 1973 року писала: "Історики встановили, що на території України вперше на планеті Земля люди освоїли коней, корів та інших свійських тварин. Археологи на Вкраїні розкопали первісні городища біля сіл Дереївка, Лука-Врублівська, Усатове, Маяки, Євміївка, де знайдено кістки людей, вози, що були зроблені 5500 років тому”.

У книзі "Воля у стародавньому світі”, котра вийшла у Нью-Йорку 1961 року, автор Герберт Мюллер каже: "Вчені тепер вважають Україну найбільш правдоподібною батьківщиною індоєвропейців”. Професор Сорбонського університету пан Гіршмен був головою археологічних експедицій, які робили успішні розкопки в 1941—49 роках. У книзі "Іран”, виданій у США 1965 року, він писав: "Материнською землею індоєвропейських народів є простори на північ від Чорного моря”.

Французький історик пан Бовле у книзі "Людина у віках” повідомляє: "Арії вийшли з території України”. Пізніше інший дослідник Мішель Буль аргументував тезу, що "арії принесли всю стародавню арійську культуру в Європу з території України”.

Один із найвизнаніших дослідників стародавнього світу віце-президент Дакка-університету пан Маюмдар у своїй книзі "Історія та культура індійського народу” пише: "Україна більше, як усі інші держави Європи та Азії, може претендувати бути землею аріїв. Германська домашня теорія дуже популярна в багатьох європейських школах для расового виправдовування”. Усіх цих учених не звинуватиш в українському націоналізмові.

Оскільки від санскриту беруть початок усі індоєвропейські мови, то зрозумілий інтерес, з яким дослідники усього світу приступають вивчати давньоіндійську. Звісно, кожний читає її через призму своєї рідної мови. Є санскритсько-англійський, санскритсько-французький, санскритсько-російський словники. Останнім послуговуються й наші філологи, адже санскритсько-українського немає. Першим, і досі, мабуть єдиним лінгвістом, який узявся прочитати санскрит через українську мову, і є пан Кобилюх. За ці дослідження свого часу його репресували і позбавили права закінчити гуманітарну освіту. Мовознавець змушений був поступити в медичний інститут і працювати лікарем. Довгі роки санскрит залишався його захопленням. Тепер Василь Олексійович пише санскритсько-український словник і принагідно намагається передати свої знання якомога ширшому загалу, а також виправити можливі помилки, закладені ще радянською історіографією.

Востаннє редагував argonavt79: 26.03.2011 о 10:30.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 26.03.2011, 10:45   #19
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 48
Дописи: 646
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 40
Дякую (Получено): 71
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0

Типово

Максим Кривоніс



Макси́м Кривоні́с (? — 1648) — козацький ватажок, лисянський полковник, один з керівників козацько-селянських повстань в Україні під час Хмельниччини. Був учасником Корсунської битви, літньої подільської кампанії та осінньої волинсько-галицької кампанії 1648 року. Відомий під прізвиськом Перебийніс.
Біографічні дані про Кривоноса дуже бідні. Про його життя до початку повстання звісток немає. Справжнє його прізвище невідоме. Згідно з однією з версій, він з селянської (інша версія, що з попівської) родини з села Вільшанка (підписувався "Максим Вільшанський"), або Острога.. Автор анонімного німецького памфлету називає його вихідцем з Шотландії. У цьому разі прізвище Кривоноса може бути перекладом шотландського прізвища «Камерон», що означає «кривий ніс», а не прізвиськом, що посилається на зовнішність Кривоноса. Інші звістки непрямо свідчать про його місцеве походження..
Мав брата, який загинув у Пилявецькій битві, дорослого сина (Кривоносенко), який був козацьким полковником у 1649-1651 рр.
Вся відома діяльність Кривоноса тривала кілька місяців 1648 р. У Корсунський битві Кривоніс командував передовим полком козацької армії. Iз сформуванням Лисянського полка став його першим полковником. З червня 1648 р. на Поділлі очолив повсталі козацькі та селянські загони, з яких сформував цілу армію. За свідченнями тогочасних джерел, «якийсь поганець Кривоніс, збунтувавши всю чернь», здобув міста Ладижин, Бершадь, Тульчин, Вінницю та ін. В цей час він титулував себе «полковник його королівської милості Війська Запорізького», без зазначення свого територіального полкового округу, бо сам мав під своєю владою полковників.
Наприкінці червня, у розпалі повстанського руху, на Поділлі з'явився з власним полком князь Єремія Вишневецький, який відступав від задніпровських повстанців із своїх Лубенських володінь до родових волинських маєтків. Вишневецький розпочав карательні дії проти повсталого населення Поділля та козаків. Проте, після деяких успіхів Вишневецького під Немировом та Махнівкою (Махновичами), повстанці здобули ці міста. Після відступу Вишневецького до Волині козацько-селянське військо під керівництвом Кривоноса штурмом взяло Полонне (12 липня) — один з найбільш укріпленних замків тогочасної України. В Полонській фортеці козаки захопили 80 гармат. 16-18 липня під Константиновом тривали бої між повстанцями (яких рахували на 50 тисяч), на чолі з Кривоносом, та польськими військами — полками Осінського, Корицького, Суходольського, Тишкевича та Вишневецького, під головним командуванням останнього. Поляків було близько 10 тисяч, але то було регулярне, відборне військо. Повстанці зазнали великих втрат, але поле битви лишилося за ними. Поляки відступили до Збаража, а Кривоніс з військом рушив від Константинова на південь і, проминувши Межибож, 25 липня взяв приступом Бар - місто, яке було укріплене не гірше за Полонне, і до того ж займало важливе стратегічне положення. У Барі повстанці також захопили велику кількість зброї та інших військових припасів.
Падіння Полонного і Бара зробило у польському суспільстві сенсацію не меншу, ніж жовтоводська та корсунська поразки коронних військ. Значна частина Волині і все Поділля перейшло під контроль Кривоноса.
Бойові дії супроводжувалися чисельними жертвами серед мирного населення. Кривоносівці винищували католиків та євреїв. Вишневецький намагався придушити повстання жорстоким терором проти селян та міщан краю.
Війна на Поділлі перешкоджала встановленню перемир'я між Б.Хмельницьким i Польщею. У зриві мирноі угоди були звинувачені i Кривоніс, і Вишневецький. Вони складали всю вину один на одного.
Свою програму Кривоніс висловив у листі до князя Заславського, закликаючи того до мирних переговорів: «…те що було зачалося, заспокоїлося, і вже ми не хотіли пустошити землі польської, тїльки уївся нам князь Єремія: людей мордував, стинав, на палю садив — скрізь, в кожнім місті серед міста шибениця, а тепер виявляється, що на палі були невинні люди… Коли ваша милість пришлеш на певний час до нас послів — я можу затриматись, а коли не буде — мушу боротися». (Тут йшлося про козацьких послів, затриманих поляками; Кривоніс не мав звісток про їхню долю).
Вишневецький відписував А.Киселю, який посередничав у мирних переговорах: «не хочеться й жити у такій вітчизні, і краще вмерти, ніж дозволити поганству й гультяйству панувати над нами».
Б. Хмельницький у той час офіційно відмежувався від дій Кривоноса. Він писав польським комісарам, призначеним для укладення перемир'я, що не дозволяв Кривоносові ані зав'язувати бої, ані займати міста. Дослідники ставлять під сумнів щирість таких заяв гетьмана. У серпні армія Кривоноса з'єдналася з головними силами Хмельницького, який іще у липні виступив із Чигирина. Кривоніс взяв активну участь у поході Хмельницького під Львів та Замостя у серпні — листопаді 1648 р. У деяких документах зустрічаються звістки про суперечки та навіть гострі конфлікти між Б. Хмельницьким і М. Кривоносом. Одна з таких суперечок привела навіть до арешту Кривоноса; його було прикуто «ланцюгом за шию до гармати», але через день звільнено.
У Пилявецькій битві М. Кривоніс командував лівим крилом козацької армії; причому його військо отаборилося окремо від війська Хмельницького. При облозі Львова козаки Кривоноса захопили Високий Замок — позицію, яка домінувала над усією місцевістю. Звідти, як свідчив сучасник, «можна було стріляти курей на ринку». Сама чутка про появу Кривоноса під Замостям викликала у місті паніку.
Кривоніс помер під час облоги Замостя. Причина смерті достеменно невідома. Найбільш поширеною є версія, що він помер від чуми. Польський історик Тадеуш Кшонстек висовує іншу версію: ніби Кривоніс був убитий за таємним наказом Б. Хмельницького, який прагнув позбутися небезпечного конкурента. Припускають також, що Кривоніс умер від рани, яку одержав у бою.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 27.03.2011, 12:35   #20
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 48
Дописи: 646
Подяки і симпатії повідомлень
Дякую (Поставлено): 40
Дякую (Получено): 71
Флуда (Поставлено): 0
Флуда (Получено): 0

Типово

Дани́ло Неча́й



(*1612 (?) — †1651) — український військовий діяч, полковник брацлавський (1648 — 1651). Герой багатьох народних пісень.
Данило Нечай походив з української православної шляхти, власного герба Побуг вiдмiнний (див. твори В. Липинського i Н. Яковенко). Народився, очевидно, у м. Барі. Мав трьох братів. Матвій Нечай був сотником, а згодом наказним полковником Уманського полку, Іван Нечай був могилівським полковником, Юрко був в Могилiвськом полку сотником. Рано почав козакувати (джерело?). Брав участь у козацьких повстаннях П. Павлюк-Бута і Я. Острянина (джерело?). Був побратимом Івана Богуна, але 1638 р. не потрапив до реєстру (навідмінно від Богуна) . Нечай разом із Б. Хмельницьким брав участь у підготовці повстання у 1646—1647, втік разом з ним на Микитинську Січ наприкінці 1647 року. До 1648 р. сидів на Запорожжі.
Нечай був гордою, незалежною людиною. З новим гетьманом, Богданом Хмельницьким, мав часті суперечки. З початком національно-визвольної війни брав участь у здобутті козаками Кодака, у битві під Жовтими Водами, у битві під Корсунем, здобув замок у Бродах. Організував Брацлавський полк. Потім став одним з соратників Максима Кривоноса, відзначився в боях на Вінниччині, під Меджибожем. Як брацлавський полковник брав участь у битві під Старокостянтиновом, битві під Пилявцями, в облозі Львова та Замостя. Після повернення до Києва з волі Б. Хмельницького Нечай командував київським гарнізоном, вів переговори з дипломатами Речі Посполитої у Києві та Переяславі (поч. 1649 р.). Його полк облягав Збараж, відіграв значну роль в Зборівській битві. 1650 р. разом з Матвієм Гладким здобув Сороки і тодішню столицю Молдавії Ясси, цим примусивши молдавського господаря Василя Лупула до укладення союзу з Хмельницьким.
В лютому 1651 р. 40-тисячне польське військо на чолі з Марціном Калиновським пішло на Поділля. Нечай зі своїм полком (майже 3 тис. чоловік) кинувся йому назустріч. Під Красним на Вінничині він вирішив зупинитися. Дізнавшись, що головний бунтівник перебуває зовсім недалеко і вислав передову сторожу під орудою сотника Шпаченка в містечко Ворошилівка, М. Калиновський не встояв перед спокусою одним махом розправитися з ненависним брацлавським полковником. 9 лютого під покровом ночі 4-тисячний загін драгунів підкрався до Ворошилівки, оточив її і вирубав до ноги сторожу й усе населення містечка, щоб хтось, чого доброго, не попередив Нечая. Основні сили в цей час у цілковитій тиші рухались до Красного, куди добрались посеред ночі. Козаки біля брами не очікували нападу, бо вважали, що то повертається сотня Шпаченка, тож драгуни майже безперешкодно увірвались на сонні вулиці — напередодні козаки святкували масницю і тепер спали безпробудним сном. Сам Нечай був впевнений, що ворог далеко, і що Шпаченко в разі небезпеки повідомить його. Тому він безпечно гуляв, поки вороги обступили місто і почали штурм. Нечай героїчно бився, отримав безліч поранень і нарешті ворожа куля полегшила його муки і відправила на той світ. Учасник тих подій, польський жовнір Станіслав Освєнцім так писав в своєму щоденнику: «Нечай, полковник брацлавський, один з найголовніших серед повстанців бунтівник, якому самі козаки надавали перше місце після Хмельницького, скочив на коня і робив сам те, що належало робити доброму юнакові, і козаків спонукав пірначем до оборони. Але, не маючи можливості організувати належний опір, мужньо обороняючись поліг.»
За переказами, Нечая було поховано у братській могилі у с. Черемошному; згідно з нещодавно виявленими даними, його тіло привезли до Києва і там поховали (очевидно, в одному з київських монастирів).

Майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани і знамениті полковники були „характерниками“ (серед них – Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Дмитро Нечай і найбільший характерник із них – Іван Сірко). Це козаки, які володіли магією, – могли бачити майбутнє, події, що відбувалися за сотні кілометрів в інших краях, впливали на свідомість людей, лікували смертельні рани (навіть ставили на ноги мертвих!), знаходили скарби, виходили сухими з води („ на Дніпрі войлок прокладуть і йдуть). Офіційна церква звинувачувала „характерників“ у чаклунстві.

Востаннє редагував argonavt79: 27.03.2011 о 12:41.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Відповідь

Закладки

Параметри теми
Параметри перегляду

Ваші права у розділі
Ви не можете створювати теми
Ви не можете писати дописи
Ви не можете долучати файли
Ви не можете редагувати дописи

BB-код є Увімк.
Усмішки Увімк.
[IMG] код Увімк.
HTML код Вимк.

Швидкий перехід

Схожі теми
Тема Автор Розділ Відповідей Останній допис
"Правдиві" байки рибалок і мисливців sat-prof Відпочинок (природа,риболовля) 14 30.05.2018 15:55
Цей день в історії slavon Відпочинок (природа,риболовля) 178 17.06.2017 20:39
Про перехід України на цифрове ТБ (обговорення та запитання) Roma&XP SAT - новини,українські телеканали 109 16.02.2017 21:58
Майбутнє сат-тв на теренах УКРАЇНИ sat-prof Загальний розділ! 8 07.08.2011 01:31


Часовий пояс GMT +3. Поточний час: 04:34.


vBulletin 3.8.4 ; Переклад: © Віталій Стопчанський, 2004-2010
Львівський форум