SAT
шарінг
Форум - Супутникового телебачення SAT-PROF  

Назад   Форум - Супутникового телебачення SAT-PROF > Вітальня - SaT-PRoF.CoM.Ua > Офтопік (теревеньки)

Примітки

Створення нової теми Відповідь
 
Параметри теми Параметри перегляду
Старий 16.07.2011, 12:02   #61
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 53
Дописи: 646

Типово

Дмитро Клячківський (Клим Савура).

(4 листопада 1911, Збараж, нині Тернопільська область - 12 лютого 1945) - полковник УПА (звання присвоєно посмертно), c 13 травня 1943 по 27 січня 1944 - командир УПА, руковододітель СБ (служби безпеки в УПА до зими 1943) після того як Роман Шухевич очолив Головну Команду УПА - призначений командиром УПА-Північ. Відомий також під псевдонімами Клим Савур, Охрім, Білаш, Роман, Щур та іншими.

Народився в родині банківського службовця. Закінчив гімназію, юридичний факультет Львівського університету. Служив у польській армії в 1932-1934 році. Працював у торговельній мережі «Народна торгівля» у м. Станіславів в 1934 році.

Член ОУН. У 1937 р. перебував в ув'язненні в польській в'язниці. У 1938 р. - член правління української націоналістичної спортивної організації «Сокіл» у м. Збараж, в 1939-1940 рр.. - Обласний провідник (керівник) «Юнацтва» ОУН на Станіславщині.

Після розкриття НКВС УРСР планів ОУН (б) по організації повстання на Західній Україні був заарештований 10 вересня 1940 в містечку Долина. На «процесі 59-ти» у Львові засуджений до смертної кари, по поданої апеляції засуджений до 10-років позбавлення волі. У липні 1941 при наближенні німецьких військ утік із Бердичівської в'язниці.

Очолив організацію ОУН (бандерівців) у Львові, крайовий провідник ОУН ПЗУЗ (Північно-західні Українські землі - за класифікацією ОУН - Волинь і Полісся) з січня 1942 року. З 1943 р. - член Проводу (Правління) ОУН (бандерівців), організатор і другий-після усунення СБ ОУН (б) першого командира УПА Василя Івахова - командир УПА. У 1944 р. йому присвоєно звання майора УПА, він призначений крайовим командиром УПА-Півночі. Член ГВШ УПА.

Керував акціями з винищення польського населення на Волині. [1]

18 серпня 1943-го Клячківський віддав наказ роззброїти УНРА ("бульбівців").

У 1944 Д. Клячківський віддав наказ на знищення етнічних росіян перебували в загонах УПА. [2]

2 квітня 1944 Клячківський через абверкоманду групи армій «Північна Україна» передав пропозицію про координацію боротьби з радянськими військами, надання розвідувальної інформації. У своєму посланні він просив передати його загонам 20 польових і 10 зенітних гармат, 500 автоматів, 250 тисяч набоїв, 10 тисяч гранат і ін

Місце перебування Клячківського було повідомлено взятим у полон командиром групи УПА-Північ Ю. Стельмащук (Рудим).

12 лютого 1945 оперативно-військова група Клеванського райвідділу НКДБ та 233-ї бригади ВВ НКВС, проводячи прочісування лісу біля Оржівських хуторів Клеванського району на Рівненщині, виявила 3-х чоловік. При переслідуванні всі відмовилися здатися і були знищені. Клячківський був смертельно поранений старшим групи - сержантом.

Розпорядженням УГВР йому посмертно присвоєно звання полковника УПА. А в 1952 році йому була присвоєна вища нагорода УПА-ОУН (б) - Золотий Хрест Заслуги ОУН.
[Правити] Пам'ятки

9 липня 1995 на його батьківщині у м. Збараж відкритий пам'ятник Клячківському (скульптор В. Мельник). [3].

Ще один пам'ятник Дмитру Клячківському був відкритий 14 жовтня 2002 р. у м. Рівне на вулиці Соборній біля будинку 16, біля стін колишньої обласної в'язниці НКВС (скульптор В. Шолудько).
__________________
Дякуйте Богу за прожитий день. За спожитий хліб, за здоров`я, і ласки які Він нам посилає.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 23.07.2011, 11:20   #62
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 53
Дописи: 646

Типово

Лесь Ку́рбас

(повністю — Олександр-Зенон Степанович Курбас; * 25 лютого 1887, Самбір — † 3 листопада 1937, Сандармох) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР (1925).
Народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі). Батько його, хоча й був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув дати Олександрові гарну освіту.

Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Надніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів.

Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані.

Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.

Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.

Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулішем (1892—1937) і художником Вадимом Меллером (1884—1962).

У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом — Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі», «Чотири Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»).

П'єса М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшла розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.

Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.

Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березолю» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у Соломона Михайловича Михоелса в Московському державному єврейському театрі на Малій Бронній. Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім його відправили на Соловки. 1937 року після повторного суду його було розстріляно в урочищі Сандармох, а 1957 року посмертно реабілітовано. 21 грудня 1991 р. Кабінет Міністрів України постановою № 367 скасував постанову Ради Народних Комісарів УСРР від 17 грудня 1933 р. «Про позбавлення Л. Курбаса звання народного артиста УСРР».

1989 року на фасаді Харківського державного академічного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка було встановлено меморіальну дошку в пам'ять про Леся Курбаса, а «Мала сцена» театру знову отримала назву «Березіль».
__________________
Дякуйте Богу за прожитий день. За спожитий хліб, за здоров`я, і ласки які Він нам посилає.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 24.07.2011, 17:09   #63
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 53
Дописи: 646

Типово

Миха́йло Льво́вич Бойчу́к

(*30 жовтня 1882, Романівка, Теребовлянський район, Тернопільська область — †13 липня 1937, Київ) — український художник, маляр-монументаліст, лідер групи «бойчукістів». Член НТШ (1912), УНТ (1917). Один із засновників монументального мистецтва України 20 ст. Представник Розстріляного відродження.

Брат Тимофія Бойчука, батько Ганни Бойчук-Щепко.
Ранні роки

Соціолог В. Старосольський за метричним записом у церковній книзі встановив точну дату народження митця — 30 жовтня 1881 року. Його рідне село Романівка — глухий закуток за 18 кілометрів від Теребовлі.

Батько — рільник, підписував свої листи — Лев або Левонтій. Мати — Ганна, дочка Андрія. Після її смерті (9 квітня 1907 р.) батько одружився вдруге. Від першого шлюбу він мав дітей Михайла, Івана, Дмитра, Марію, Тимка, Катерину та Юлію, від другого — Олену й Розалію. Родина посідала 14 моргів поля. Хата згоріла після війни, і згодом її розібрали, — разом із нею пропали ранні малюнки Михайла.

1898 — майбутній митець прибув до Львова для навчання в малярській школі. Навчався в студії Ю. Панькевича у Львові.

Підтриманий Науковим товариством iм. Т.Шевченка на чолі з М.Грушевським (з 1912 року сам стає членом товариства), на кошти НТШ і митрополита Андрея Шептицького, він навчався у Віденській академії мистецтв, потім — у Леона Вичулковського в Краківській.

Закінчивши академію із срібною медаллю, поїхав вчитися до Мюнхенської академії, потім на кілька років — до Парижу, де він стає одним із засновників української громади. Вивчаючи досягнення світової культури, художник водночас заглибився у народне примітивне мистецтво.
Опинившись 1908 року в Парижi — столиці тодішнього мистецького життя Європи — М. Бойчук в оригіналах вивчає творчість Сезанна, Ренуара, ознайомлюється з Пікассо. Ці майстри остаточно ствердили його сумніви щодо академічної рутини офіційної школи. Вони приваблюють його аналізом художньої культури сучасного й минулого, а також простого й виразного мистецтва примітиву. Разом з тим Бойчука не захоплюють індивідуалістські, роз'єднані формальні пошуки. Саме в Парижi у нього «виникла думка зробити мистецтво добром, надбанням народних мас». М.Бойчук замислюється над вагою колективності в мистецтві (йшлося не лише про колективність сприймання, щоб твори стали колективною власністю, а й про колективну творчість). Так він прийшов до ідеї монументалізму.

Своїх послідовників, а потім і учнів Бойчук переконував:
« Не бійтеся втратити свою індивідуальність. Хто краще Працює, до того приглядайтесь. Не треба боятись запозичувати у іншого, треба намагатися зробити краще. Індивідуальність сама виявиться, коли майстер визріє. »

Група митців, так званих «бойчукістів», що утворилася під його началом (Микола Касперович, Софія Бодуен-де-Куртене, Софія Налепинська), свідомо пішли на авторське самозречення, працюючи колективно.
Студіюючи в Парижi історію мистецтв, художники невдовзі прийшли до орієнтації на мистецтво Візантії й Київської Русі, вбачаючи у ньому вершинні явища художньої творчості (М.Бойчук прагнув саме на таких засадах почати відродження нового українського мистецтва). Разом, у паризькому «Салоні незалежних», вони почали й виставлятись під спільним гаслом «Відродження візантійського мистецтва». 1909 він засновує тут майстерню неовізантійського мистецтва, яка стала початком його творчої школи.

Про чергову таку виставку, в якій взяли участь понад дві тисячі авторів, петербурзький елітарний журнал «Аполлон» 1910 року писав:
« Серед анархії й вакханалії, що панують на виставці Незалежних, у дружніх засиллях цієї (тобто Бойчукової) тісної групи відчувається щось серйозне й велике — туга за монументальним стилем, за анонімною й колективною творчістю, за живописом як професійною таємницею артизанів (художників) і ченців. »

У Парижi Михайло Бойчук одружився із Софією Налепинською. У 1910—1911 роках він бував також в Італії, де вивчав твори монументального мистецтва, передусім періоду проторенесансу, опановував різні технічні прийоми в темпері та фресці.
Повернення

В 1911—1912 роках Михайло Бойчук проживав у Львові. Працював над монументальними розписами у м. Ярослав (нині Поль*ща), реставрував ікони в Національному музеї у Львові, розписав церкву монастиря оо. Василіян у с. Словіта (нині Золочівського району Львівської області), нама*лював ікону «Покрова Богородиці», автопортрет та ін. На запрошення Російського археологічного товариства провів реставраційні роботи в храмі в с. Лемешах Чернігівської губернії (1912—1914).
Під час Першої світової війни Бойчука разом з його молодшим братом Тимком як австрійських підданих росіяни заслали в Арзамас, де довелося зазнати напівголодного існування. А коли в Києві заходились організовувати Українську Академію мистецтв (1917), з-поміж найчільніших митців тодішньої України на її професора обрали Михайла Бойчука. Тож з 1917 року він працює у Києві. Реставрував кілька творів у збірці В. I. Ханенка, запропонував метод закріплення фресок у хрещальні Софійського собору (1919), 1924 року відкрив фрескові розписи в Успенському соборі Єлецького монастиря в Чернігові.

З того ж 1924 року він професор Київського художнього інституту. Михайло Бойчук узяв участь у монументальній пропаганді, очолив перші державні майстерні. Його група розписала агітпароплав «Більшовик», Луцькі казарми в Києві (1919), оформляла свято 1 травня 1919 року, декорувала Київський оперний театр під час першого Всеукраїнського з'їзду представників волосних виконкомів (1919), навесні 1921 року на запрошення уряду УРСР оформив приміщення Харківського оперного театру, де відбувся п'ятий Всеукраїнський з'їзд Рад, працював на Всесоюзній сільськогосподарській виставці 1923 року, виконав близько двадцяти портретів кооперативних і державних діячів на повний зріст для Київського кооперативного інституту, зробив розписи санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933—1935)
У своїх творчих пошуках М. Бойчук був близький із мексиканським митцем Дієго Ріверою. Крім того, з 1909 року М. Бойчук працював у галузі графіки. Відомі обкладинки для Товариства прихильників українського письменства і науки (Львів, початок ХХ ст.), плакати «Шевченківське свято» та «Несіть подарунки Червоній Армії» (обидва з 1920). Разом з учнями він виконав серію обкладинок для черкаського видавництва «Сіяч» (1918, друкувалися за підписом «Робітня Бойчука» та анонімно), а також є автором ряду станкових творів «Збори жіночого активу» (1929), портретів Б.Лепкого та С.Жеромського (початок 20 ст.), театральних декорацій для постановок «Молодого театру» в Києві («Йоля» Ю. Жулавського, «Чорна Пантера і Білий Медвідь» В.Винниченка — обидва 1918 року), ескізів багатофігурного гобелена «Обжинки» (1935).
Наприкінці 1925 в Києві було засновано Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що об'єднувала бойчукістів. АРМУ пропагувала впровадження мистецтва в побут, поєднання його з життям, заперечувала натуралістичний реалізм. Бойчукісти прагнули до національної своєрідності українського мистецтва. Ці ідейно-художні принципи не вкладалися в канонізовані рамки «радянського мистецтва», викликали з боку «войовничих соціалістів» звинувачення у спотворенні образів радянських людей, соціалістичної дійсності. До того ж ще дошкуляла недоброзичливість інших митців, продиктована групівщиною. Останнє змусило Михайла Бойчука 1931 року залишити Київ.

Спочатку Бойчук викладав у Ленінградській академії мистецтв, був керівником кафедри композиції АМ, а вже 1932 повертається в Україну — в Харків.
Трагічний фінал

У листопаді 1926 — травні 1927 Бойчук разом із дружиною Софією Налепинською-Бойчук, учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром мали творчу подорож до Німеччини, Франції, Італії. Поїздка за кордон стала однією з формальних підстав для їхнього арешту та звинувачення у «шпигунстві» й участі в «контрреволюційній організації».

25 листопада 1936 органи НКВС заарештували Михайла Львовича Бойчука, а 13 липня 1937 в Києві разом з його талановитими учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром розстріляли.

Софію Налепинську-Бойчук стратили 11 грудня 1937 також як «шпигунку» і «дружину керівника націоналістичної терористичної організації серед художників». Долю цих чотирьох розділила більшість учнів Михайла Бойчука.
Посмертна доля

Сучасників М. Бойчука дивувала його свідома відмова від участі у виставках. Він же не бачив у цьому потреби, вважаючи, що призначення фресок монументалістів — громадські будівлі й широкі майдани, де вони «експонуються» постійно. Чи міг Михайло Львович передбачити, що ці його монументальні твори радянського часу (буквально всі до одного) будуть знищені, а недоброзичливці казатимуть потім, що з нього ніякий митець, бо в нього немає творів.

Bci фрески були терміново заштукатурені після арешту художника. Вже 1952 року згідно з наказом № 2115 Комітету в справах мистецтв фрески були вилучені з Національного музею Львова і знищені. В підвалі Львівської бібліотеки АН УРСР серед «ідейно шкідливих» експонатів загинуло і 14 творів М.Бойчука: «Милосердя», «Сон», «Богородиця з дитям», «Біля криниці», «Письменниця» та інші. Проте вдалося зберегти деякі твори Михайла Бойчука завдяки львівській художниці Ярославі Музиці, яка з 1914 року (коли М.Бойчук вимушено залишив Львів, покинувши картини в своїй майстерні) зберігала твори митця та його невеликий, але значної наукової вартості архів. З погляду монументаліста те, що ми можемо бачити зараз у натурі, — лише ескізи, підготовчі начерки до іншого — більшого й барвистішого.

Але працю Михайла Бойчука не можна міряти лише кількістю творів (чи створених, чи лише збережених). Крім творів живопису, графіки він виступив як новатор-монументаліст, що створив свою школу в монументальному малярстві, колектив однодумців і послідовників (над розписом приміщень 4 поверхів Луцьких казарм у Києві 1919 р. працювали близько 200 художників).

«Навіть на інші, дужчі індивідуальності Бойчук потрафив вплинути так, що головні напрямки сучасного українського мистецтва пішли майже без винятку шляхом монументалізму», — так оцінював роль і значення творчого пошуку цього митця відомий графік і художній критик Павло Ковжун.

М.Бойчук підготував плеяду учнів, з яких Тимофій Бойчук (брат Михайла Львовича), Кирило Гвоздик, Антоніна Іванова, Сергій Колос, Оксана Павленко, Іван Падалка, Олександр Мизін, Василь Седляр, Микола Рокицький (так звані бойчукісти) втілили його творчі ідеї також у кераміці, тканині, книжковій графіці тощо.
Увічнення пам'яті

1991 — у Львові, Києві, Тернополі та інших містах проходила виставка «Бойчук і бойчукісти, бойчукізм».

1990 — засновано Тернопільську обласну мистецьку премію імені Михайла Бойчука.

1992 — у рідному селі Романівка братам Бойчукам встановлено пам'ятник (скульптор Б. Рудий).

Іменем братів Бойчуків названо вулиці в Тернополі, Львові й Теребовлі.

2000 — ім'я Михайла Бойчука надано Київському інституту декоративно-прикладного мистецтва й дизайну.
__________________
Дякуйте Богу за прожитий день. За спожитий хліб, за здоров`я, і ласки які Він нам посилає.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 30.07.2011, 06:04   #64
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 53
Дописи: 646

Типово

Василь Семенович Стус.

Биография

Псевдонім — Василь Петрик.

Стус Василь народився 6 січня 1938 р. на Вінничині в с. Рахнівка Гайсинського району в сім'ї Семена Дем'яновича та Їлини Яківни Стусів. Був четвертою дитиною в родині. У 1940 р. родина переїздить до м. Сталіно (сучасний Донецьк), де батьки отриму¬ють роботу на одному з хімічних заводів.

Протягом 1944—1954 pp. В. Стус навчався в середній школі № 75 м. Сталіно.

У 1954—1959 pp. навчався в Сталінському педагогічному ін¬ституті за спеціальністю «Українська мова та література», після закінчення працював учителем у Таужнянській середній школі Гайворонського району Кіровоградської області.

У 1959—1961 pp. В. Стус служив у лавах радянської армії, потім у 1961 —1963 pp. працював учителем української мови та літератури в середній школі № 23 м. Горлівки Донецької області, працював також підземним плитовим шахти «Октябрьская» у Донецьку, літературним редактором газети «Социалистический Донбасе», у 1963р. стає аспірантом Інституту літератури АН УРСР ім. Т. Г. Шевченка зі спеціальності «Теорія літератури». Переїздить до Києва.

У 1964 р. В. Стус віддає до видавництва «Молодь» першу збірку своїх віршів, що має назву «Круговерть»» (у 1965 p., од¬разу після виступу в кінотеатрі «Україна», набір збірки було «розсипано»). 4 вересня 1965р. поет виступив в київському кі¬нотеатрі «Україна» з протестом проти серпневих арештів україн¬ської інтелігенції, а 20 вересня 1965 р. його відраховано з аспі¬рантури за «систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу», тобто за виступ у кінотеа¬трі «Україна».

В. Стус працює в будівельній бригаді, а згодом кочегаром в Українському науково-дослідному інституті садівництва у Фео¬фанії під Києвом. Одружується з Валентиною Попелюх. Наступ¬ного року працює спочатку молодшим, невдовзі — старшим на¬уковим співробітником Центрального державного історичного архіву УРСР. Змушений звільнитися з «традиційним» формулю¬ванням: звільнений за власним бажанням.

З 1966р. і до арешту В. Стус працює старшим інженером від¬ділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро Мі¬ністерства промисловості будівельних матеріалів Києва, а пото¬му — старшим інженером проектно-технологічного об'єднання.

У брюссельському видавництві «Зимові дерева» 1970 р. ви¬йшла друком друга збірка поета — «Зимові дерева» (у 1968р. поет подав рукопис цієї книги до видавництва «Радянський пись¬менник», але, добре усвідомлюючи, що надії на видання немає, прийняв рішення про передачу її за кордон). Факт публікації книги за кордоном особливо обурював суддів на процесі над В. Стусом у 1972 р.

У 1970р. В. Стус видав у самвидаві свою третю експеримен¬тальну книгу віршів— «Веселий цвинтар».

12 січня 1972 р. — поета вперше заарештовано.

7 вересня 1972 р. відбувся суд, згідно з вироком якого Василя Стуса засуджено до п'яти років ув'язнення та трьох років заслання.

У 1972р., перебуваючи в камері попереднього ув'язнення Ки¬ївського КДБ, поет створює свою четверту книгу — «Час твор¬чості / Dichtenszeit», що складена з оригінальних віршів та пере¬кладів віршів Ґете. Оригінальні творі стали основою майбутньої книги всього життя Стуса — «Палімпсести».

Протягом 1972—1977 pp. поет відбував покарання в таборах Мордовії.

З листопада 1975 по лютий 1976 pp. він перебував у спеціа¬лізованій ленінградській лікарні з приводу операції на шлунку.

З 5 березня 1977 р. поет засланий у селище їм. Матросова Тенькінеького району Магаданської області; працював «учнем проходчика гірської підземної ділянки» та машиністом скрепера на рудні ім. Матросова об'єднання «Севервостокзолото».

У 1978р. митець прийнятий до PEN-клубу; у 1979р. він по¬вертається до Києва, вступає до Української Гельсінської групи.

З жовтня цього ж року за поетом встановлено адміністратив¬ний нагляд.

У 1971 —1980 рр. В. Стус остаточно підготував до друку кілька варіантів збірки «Палімпсести» (у 1985р. Г. Бьолль за цю книгу висував Стуса на здобуття Нобелівської премії, а вперше окремим виданням вона вийшла у видавництві «Сучасність» у ,1986р.).

У 1979—1980 pp. В. Стус працював формувальником II роз¬ряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни.

З 1 лютого 1980 р. ідо арешту він працював у цеху № 5 укра¬їнського промислового об'єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт» намажчиком затяжної кромки на конвеєрі.

14 травня 1980 р. поет вдруге заарештований.

Наприкінці Вересня 1980 р. відбувся суд, на якому поета було засуджено до десятирічного ув'язнення та п'яти років заслання.

З листопада 1980р. він відбував покарання в таборі особливо¬го режиму ВС-389/36 с. Кучино Чусовського району Пермської області. Навесні: 1981р. В. Стус востаннє побачився з рідними. 1982 р. — рік перебуванням камері-одиночці. Протягом 1980— 1985 рр; В; Стус написав останню збірку віршів «Птах душі».

Поет помер уніч з 3 на 4 вересня 1985 р., у карцері під час голо¬дування; поховали його в безіменній могилі на табірному цвинта¬рі. Чотири роки потому, 19 листопада 1989 p., прах Василя Стуса перевезений до Києва й перепохований на Байковому цвинтарі.

Перша в Україні збірка вибраних поезій В, Стуса – «Дорога болю» вийшла у 1990р., а 1991 p..— за цю збірку Василеві Стусові присуджено Державну премію України ім. Т. Шевченка (по¬смертно).

Василь Стус належав до опозиційно настроєної національно свідомої молодої інтелігенції, яка одверто протиставила себе то¬талітарному режимові. Йому випало жити в надзвичайно склад¬ний час. Час, коли людина мала вибирати: мовчати попри всі утиски та приниження і зберегти своє життя чи зберегти в собі Людину, навіть ціною власної смерті. Василь Стус вибрав друге. Та й не міг він вчинити інакше, навіть якби дуже хотів. Щоб у цьо¬му переконатись, досить познайомитись ЗІ його творами, Переламним у житті поета став 1965 рік, коли ЗО серпня 1965 року було заарештовано Івана Світличного — лідера української нон¬конформістської культури 1960-х років, Саме арешт близького-товариша боляче відізвався в свідомості Стуса, змусивши чітко визначитися, хто свій, а хто чужий. Поет приєднався до виступу-протесту Івана Дзюби проти репресій у колі української інтелі¬генції 4 вересня 1965 року, що відбувся в. київському кінотеатрі «Україна» перед прем'єрою фільму С. Параджанова «Тіні забу¬тих предків». «Хто проти тиранії — встаньте!» — вигукнув В. Стус, коли в залі заревли сирени, заглушуючи голос І. Дзюби. Багато хто встав, хоча й усвідомлював, які наслідки матиме цей протест. Для поета цей протест, якщо навіть не враховувати від¬рахування з аспірантури, безробіття, арешти, повернувся абсо¬лютною редакційною ізоляцією.. Тому не дивно, що Захід, «від¬крив» для себе поезію Стуса раніше, аніж Батьківщина.

Творчий доробок поета, незважаючи на вкрай несприятливі умови для творчості (адже, за його словами, «легше було напи¬сати, аніж зберегти») — дуже великий. Першу збірку «Зимові дерева» наприкінці 60-х років поет запропонував видавництву «Радянський письменник». У ній відтворено атмосферу 60-х ро¬ків з її пристрасним осмисленням болючих проблем національно¬го розвитку, прагнення вписатися у визвольні традиції рідної культури. Незважаючи на схвальні рецензії (І. Драча, Є. Адельгейма), збірка не побачила світу. Та й саме ім'я Стуса було вже тоді під забороною.

У 1970р. без будь-якої надії на опублікування Стус підготував третю збірку під промовистою назвою «Веселий цвинтар» — своєрідний поетичний репортаж із «цвинтаря розстріляних ілю¬зій», словами В. Симоненка. Написана вона була в 1968— 1970рр., а її фінальним акордом стали вірші, присвячені пам'яті, по-бандитськи вбитої працівниками радянських спецслужб, ху¬дожниці Алли Горської. Поезії сповнені авторського передчуття неминучої Голгофи, готовності лишитися собою наперекір тиско¬ві, не роздвоїтися «на себе і страх», як герой його вірша «Ево¬люція поета». Водночас у тональності збірки прочитується спро¬тив цвинтарному настрою.

Вершинна частина Стусового доробку — збірка «Палімпсести». Назвою цією (палімпсестами в давнину називали пергамен¬ти, на яких стирали первісний текст, щоб написати по ньому но¬вий) об'єднано все створене поетом у неволі зі вкрапленнями деяких ранніх поезій. Збірка не має стабільного змісту, в ній складно переплітаються різні духовні площини. В одному з най¬глибших філософських віршів «За читанням Ясунарі Кавабати» — виразні відгомони східної філософії. У таких специфічно японських «чотирьох татамі», на яких «розпросторюється» душа поета, вгадується знак хреста. Дорога до Бога для Стуса — «все-дорога». Не раз зринають у його поезії символіка «високого вог¬ню», мотиви богообраності й жертовності. «БОГ» І «Україна» в його душі й в поезії творять двоєдине ціле. Для поета Украї¬на — не просто образ рідної землі. Це неодмінна складова його душі, яка водночас і приносить страждання, і лікує:

О земле втрачена,

явися бодай у зболеному сні.

І лазурово простелися,

і душу порятуй мені.

Поетичне слово Стуса — в кращих своїх проявах — енергій¬не, м'язисте, гранично виразне попри безперечну ускладненість і рафінованість його словника, сповнене внутрішнього вогню, що¬миті готового вибухнути. Найкращі здобутки поета постають на гребені зіткнення, з єдності протилежностей: з одного боку, не¬самовита пристрасність, нагнітання, злет («Ярій, душе»), з друго¬го — філософська заглибленість, розважливість. Стус — поет інтелектуальний, поет читаючий, який свідомо, цілеспрямовано й критично опанував досвід світової поезії, та й не тільки поезії, багато у нього перекладів: з Рільке, Гарсіа Лорки, з Ґете, Б. Брехта. Райніса, Цвєтаєвої. Та особливе місце в поезії Стуса належить досвідові Т. Шевченка. Це щось незмірно вагоміше від суто літе¬ратурного впливу. Його вся поезія його вся пройнята більш або менш відчутними, очевидно, підсвідомими ремінісценціями з Шев¬ченка, вони проступають, як «пратекст» у палімпсестах.

Поезія Стуса — цілісний поетичний організм зі своїми стали¬ми образно-смисловими комплексами. Тут своя улюблена лекси¬ка, свої поетизми — неологізми й напівнеологізми, в основі яких — актуалізація архаїчних або маловживаних словоформ (голубиня, спогадування, протобажання, сніння). У Стуса поруч сусідують і своєрідно підтримують одне одного різні за стилісти¬кою, за характером образності вірші. Глибока філософська ускладненість «Гойдається вечора зламана віть» — і фольклорні інтонації «Два вогні горять», своєрідний символічний примітив «Синіє сніг по краю серця» — і прозора розважливість, і тамо¬ваний біль «За читанням Ясунарі Кавабати».

Ім'я Стуса увійшло в нашу історію як важливий чинник наці¬онального пробудження й самоусвідомлення, стало символом ду¬ховної незламності й свободи. На часі глибоке пізнання власне поетичного доробку цього самобутнього митця, і не лише в укра¬їнському літературному контексті.

ОСНОВНІ ТВОРИ:

Збірки поезій «Зимові дерева», «Веселий цвинтар», «Па-лімпсести», «Час творчості», збірка вибраних поезій «Дорога болю».
__________________
Дякуйте Богу за прожитий день. За спожитий хліб, за здоров`я, і ласки які Він нам посилає.

Востаннє редагував argonavt79: 30.07.2011 о 06:07.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 07.08.2011, 18:42   #65
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 53
Дописи: 646

Типово

Ружинський Богдан Михайлович, Богданко (* ?, Ружин — †1576) — князь, козацький гетьман (1575—1576).

Народився в Ружині на Волині, нащадок Великого Князя Литовського Гедиміна; «муж серця великого». Папроцький називає його популярним козацьким вождем, який був відомий запорозьким козакам під простим прізвиськом Богданко.

Доля славного гетьмана склалася сумно: в одному зі своїх набігів, татари напали на домівку Богданка коли Михайла Ружинського не було вдома, зарубали матір, а невістку забрали у ясир. Страшенно лютий на татар Ружинський зв'язався з козаками і згодом став їхнім гетьманом.

У 1575 році татари вирушили походом на Поділля. Ружинський, зібравши військо рушив на татар. Кіннота Богданки за численністю була меншою за татарську, та татари не витримали натиску і через Очаків стали тікати до Криму. Запорожці за наказом Ружинського заступили ворогу шлях, притиснули до озер і розбили його.

Після цього успішного походу Богданко послав до нового короля Польщі Стефана Баторія прохання, щоб той узаконив існування Війська Запорозького та його права. Стефан Баторій визнав козацьку силу, бо розумів, що запорозьке військо — міцний щит для кордонів Польщі. Тому 20 серпня 1576 року видав Універсал[1], яким ствердив за Військом Запорозьким усі володіння, які козаки відвоювали у татар.

Чутки про нового козацького командира дійшли до Москви. Московський цар Іван IV Грозний у 1575 році послав на Січ царську грамоту в якій пропонував козакам московську службу та багаті подарунки. Цар просив виступити проти орди татар, які напали на Московщину і вчинили страшні пожежі, захопили 35 000 бранців.

Козаки хотіли скористуватись нагодою битися проти турків і татар погодилися рушати походом на Ґьозлеве.

Похід був оповитий кривавою авантюрою. Козаки розгромили велике турецько-татарське військо (12000 чоловік), Ружинський дійшов до Перекопу, а тоді сів на чайки і пішов по берегах Малої Азії; пограбував турецькі міста Трапезунд і Синоп, був у Стамбулі і знищив там багато народу. Усіх мусульманів козаки Богданка піддавали страшній страті: чоловікам виколювали очі, жінкам обрізали груди, дітей безжалісно вбивали. У 1675 році козаки погрожували повторити подібні походи на Крим і Малу Азію.

У 1576 році Богдан Ружинський звернув увагу на турецький форпост Аслам-Кермен, який був побудований для перекриття козакам шляху з гирла Дніпра в Чорне море. Козаки обрушилися на фортецю такою силою, що від неї й сліду не лишилося. Та під час штурму козаки використовували порохові «міни», які підкопували під мури фортеці. Під час підривання одна міна не спрацювала і Богданко вирішив сам перевірити в чому справа. У цей момент міна вибухнула і гетьман загинув.
__________________
Дякуйте Богу за прожитий день. За спожитий хліб, за здоров`я, і ласки які Він нам посилає.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 10.08.2011, 20:36   #66
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 53
Дописи: 646

Типово

Тихон Михайлович Байбуза - гетьман України в 1597-1598 роках.

Вів боротьбу за гетьманство з Федором Полоус (кошовий отаман в 1595 і 1598 роках).
Представник заможної верхівки козацтва, син черкаського боярина Михайла Байбузи (Грібуновіча).

Під час повстання Наливайко воював на боці поляків. Деякий час був Браславський писарем.

Влітку 1598 разом з отаманом Полоус здійснив похід із Січі на волості, але не отримав підтримки селян і міщан.

На початку листопада 1598 очолив похід запорожців під Перекоп.

Проводив політику, спрямовану на досягнення компромісу з польським урядом, чим викликав невдоволення запорожців і нереєстрових козаків.

Спадкоємці Тихона Байбуза брали участь у козацько-селянських повстаннях 1620-1630 років та Визвольній війні 1648-1651 років під проводом Богдана Хмельницького.
__________________
Дякуйте Богу за прожитий день. За спожитий хліб, за здоров`я, і ласки які Він нам посилає.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 11.08.2011, 18:48   #67
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 53
Дописи: 646

Типово

Кшиштоф Косинський

Єдиний портрет Кшиштофа Косинського
зображує його зі зброєю в руках
Він очолив перший жорстокий народний бунт проти тодішніх елітних окупантів.

Після смерті короля Стефана Баторія посилився польський гніт на українській землі. Новий монарх, Сигізмунд Третій, не стримував злобливий сейм, що ненавидів усе українське й нищив православ’я. Першим серйозним повстанням, що поклало початок двохсотлітнім визвольним змаганням, став виступ проти польської корони козаків, очолюваних Кшиштофом Косинським.

Цікаво, що стосовно самого Кшиштофа історія не зберегла відомостей навіть про те, поляком чи українцем, католиком чи православним він був. Достеменно відомо одне: народився він у Білорусі, був запорізьким козаком і отримав у дар від короля помістя на річці Рось – як герой війни з татарами. Та Януш Острозький, син польського сенатора, захопив дароване Косинському село... 1591 року Кшиштоф Косинський зібрав великий козацький загін і підняв повстання проти шляхти. Козаки відбили у поляків Білу Церкву, Трипілля і Переяслав. Косинського повстанці оголосили своїм гетьманом, а бунт поширився на Волинське й Брацлавське воєводства. Кілька разів повстанці оточували і Київський замок, та захопити його не змогли...

Польські магнати з України просили сейм відправити на придушення повстання коронну армію, та сейм згоди не дав. Тоді брати-князі Острозькі найняли в поміч своїм "жовнєжам" солдатів з Німеччини, Галичини й Угорщини. У найбільшій битві під містечком П’ятка 23 січня 1593 року повстанці втратили дві тисячі козаків. Стомлені війною, вони пішли на переговори з Острозькими. Передавши полякам гармати й знамена, козаки були прощені за бунт, і навіть Косинський отримав волю. Та вже того ж літа він виступив із Запорізької Січі з новим великим козацьким загоном. Мета була та ж сама: прогнати шляхту з України. Двома загонами – один по суші, а інший по Дніпру, козаки дісталися Черкас і влаштували полякам облогу. Черкаський староста Олександр Вишневецький, не маючи достатньо сил для оборони міста, пішов на хитрощі. Він заманив Косинського в Черкаси нібито на переговори, та коли той з’явився на них, козацького ватажка вбили. Народні легенди стверджують, що Косинського замурували в стовп черкаського католицького монастиря...
__________________
Дякуйте Богу за прожитий день. За спожитий хліб, за здоров`я, і ласки які Він нам посилає.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 13.08.2011, 12:45   #68
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 53
Дописи: 646

Типово

Шаула Матвій

(* ? - † 1597 12 січня, Варшава) — один з керівників козацького повстання 1594—1596 під проводом Северина Наливайка, запорізький гетьман.

Восени 1595 року на чолі запорозького загону здобув Київ і продовжував боротьбу проти поляків на Білорусі.

На початку 1596 року Шаула повернувся з Білорусі на Правобережжя. В березні 1596 року повстанці скинули Григорія Лободу і обрали [гетьманом Шаулу. В бою в урочищі Гострий камінь (поблизу Трипілля) втратив руку. У битві над Солоницею 1596 р. біля Лубен був поранений, підступно схоплений.

7 червня 1596 року зрадниками й виданий Станіславу Жолкевському, після тривалих тортур страчений у Варшаві
__________________
Дякуйте Богу за прожитий день. За спожитий хліб, за здоров`я, і ласки які Він нам посилає.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 14.08.2011, 13:50   #69
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 53
Дописи: 646

Типово

Криштоф (Стефан) Кремпський

( роки народження і смерті невідомі) - походив з дрібної шляхти, що належала до старовинного польського гербу «Порай», запорізький полковник, Гетьман козацько-повстанського війська, активний учасник селянсько-козацького повстання під проводом Северина Наливайка (1594-1596).


Командував полком ще при гетьмані Б. Микошинському. Під час походу козацького війська в Молдавію (весна 1595) очолював окремий загін.

Під час штурму Києва польськими військами С. Жолкевського командував гарнізоном міста.

Був обраний козацьким гетьманом у травні 1596 року, після того, як прихильник переговорів з шляхетським урядом Польщі запорізький гетьман Г. Лобода був звинувачений прибічниками Наливайка в зраді і вбили під час облоги козацького табору польським військом в урочищі Солониця (близько Лубен). З 10000 чоловік козаків разом з жінками та дітьми, що були в облозі, лише 1500 запорізьких козаків на чолі з Кремпського прорвали оточення Солоницька табору повстанців - "наливайківці", пішли у степ і повернулися на Січ у Запоріжжі.

Будь-які автобіографічні і історичні дані про К. Кремпського і часу його гетьманства відсутні.
__________________
Дякуйте Богу за прожитий день. За спожитий хліб, за здоров`я, і ласки які Він нам посилає.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Старий 14.08.2011, 13:55   #70
argonavt79
Передовик
 
Аватар для argonavt79
 
Реєстрація: 09.02.2011
Вік: 53
Дописи: 646

Типово

Полоус Федір

(р. н. і р. см. невід.) — військовий козацький діяч, кошовий отаман запорозького козацтва, гетьман реєстрового козацтва.

Деякий час очолював залогу реєстрових козаків на острові Хортиця. Навесні 1594 р. схилив запорожців до спільного з реєстровцями походу проти Буджацької орди. На чолі загону козаків брав участь у морському поході на м. Білгород (Дністровський) у складі війська гетьмана Г. Лободи, а також на м. Очаків у складі війська гетьмана Б. Микошинського. Під час повстання С. Наливайка командував окремим загоном повстанців. У 1595 р. був обраний козацьким гетьманом. Належав до непримиренних противників Речі Посполитої. У 1598 р. підняв повстання проти Польщі. Здобув Черкаси, Канів, здійснив рейд до Дністра. Брав участь у міжусобній війні з пропольськи настроєним гетьманом реєстрових козаків Т. Байбузою, який намагався проводити політику на досягнення компромісу між Військом Запорозьким і польським урядом.
__________________
Дякуйте Богу за прожитий день. За спожитий хліб, за здоров`я, і ласки які Він нам посилає.

Востаннє редагував argonavt79: 14.08.2011 о 13:59.
argonavt79 зараз поза форумом   Відповісти з цитуванням
Відповідь

Закладки

Параметри теми
Параметри перегляду

Ваші права у розділі
Ви не можете створювати теми
Ви можете писати дописи
Ви не можете долучати файли
Ви не можете редагувати дописи

BB-код є Увімк.
Усмішки Увімк.
[IMG] код Увімк.
HTML код Вимк.

Швидкий перехід

Схожі теми
Тема Автор Розділ Відповідей Останній допис
Цей день в історії slavon Ваші захоплення 179 21.11.2022 18:53
"Правдиві" байки рибалок і мисливців sat-prof Ваші захоплення 14 30.05.2018 15:55
Про перехід України на цифрове ТБ (обговорення та запитання) Roma&XP Новини,українські телевізійні канали,DVB-T2 - цифрове ефірне телебачення 109 16.02.2017 21:58
Майбутнє сат-тв на теренах УКРАЇНИ sat-prof Загальний розділ! 8 07.08.2011 01:31


Часовий пояс GMT +3. Поточний час: 02:19.


vBulletin 3.8.4 ; Переклад: © Віталій Стопчанський, 2004-2010
Львівський форум