Не боятися мови

[Igor1031]

І все це продовжується усі роки існування незалежної України, в тому числі під час 11 років війни з Росією. Ми так і не змогли позбутися отого рабського малоросійського синдрому, який нам насаджувався і продовжує насаджуватися як зовні, так і п'ятою колоною всередині країни.
Ми так і не виробили імунітету проти його отруйної, руйнівної дії. Скажу більше: малоросійський синдром під час активної фази війни почав діяти ще підступніше! Не вірите? А перевірте себе на його наявність у нашій свідомості.
Знову ж таки, запитайте себе:
Як часто ви бачите повідомлення наших ЗМІ про те, що там сказав Галкін?
А де зараз Пугачова?
А як там бідний Макаревич?
Ой, а що там Панін, молодець чи ні? Не кажу про всяких там нафталінових петросянів, ургантів і т.д.
Ми ще їх не забули за 11 років війни?
Ой, іду подивлюся, що скажуть популярні російські блогерки про війну. Хоч би були проти війни, бо відписуватися не хочеться...
Або: які молодці деякі притомні росіяни (запитайте їх, чи віддали б вони Крим назад Україні). Або: а що там російські класики писали про Україну (ой, як мило)?
Або: що там дружини російських військових? Мучаться чи каються? А може звернутися до них російською?...
Перелік питань можна продовжувати. Вдумайтеся у їхній зміст і запитайте себе: хіба не безглуздо все це в наш час - час жорсткого протистояння з Росією? Хіба це не ознака чистого "малоросійського синдрому", який межує з стокгольмським синдромом, а ще нагадує якісь душевні фантомні болі?...
І якщо на заході країни ще якось пів біди, то на сході - картина сумна. Там люди навіть після обстрілів не можуть себе ідентифікувати. Хто вони? Які в них традиції? Де та їхня ідентичність, за якою ми можемо ствердно сказати, представники якої вони нації? А нема такої ідентичності!
33 років коту під хвіст. Малоросійський синдром, який залишає спустошення та порожнечу, фантомні болі душі.
Велика діра в свідомості пересічних громадян, коли російське нібито заборонене, а нічим його замінити (як втрачена кінцівка, яку не пришиєш). Коли далі тягне до всього російського, як жертву на місце злочину. І ось все це, а особливо відсутність ознак ідентифікації, ідентичності значної частини населення України, і є зараз найбільшою проблемою, яку необхідно вирішувати.
Тепер, під час активної фази війни, є шанс позбутися всього цього раз і назавжди. Потрібно визнати, що саме зараз це все "на часі".
Почнімо з малого: перестаньмо турбуватися за російських зірок кіно чи естради.
До речі, спитайте поляка чи угорця, чи він знає, хто такий Михалков, Пореченков чи та ж Пугачова. Ніхто не знає, крім самих росіян, носіїв російської мови або знову ж таки людей з малоросійським синдромом.
Перестаньмо цікавитися тим, що не вартує нашого з вами дорогоцінного життя. Знаю, що малоросійський синдром дійсно існує. В комусь більше, в комусь менше. Чекає, як паличка Коха, щоб підживитися і продовжувати свою руйнівну дію. Головне на цю мить: зрозуміти, що він є в кожному з нас, і вдарити по ньому з усією своєю силою, бо час для цього настав! Час почати кожному із нас самих. Сказати самим собі: ДОСИТЬ!
А на завершення, як приклад подолання схожого синдрому, згадую естонців, литовців та латвійців, зокрема Далю Грибаускайте, яка була членкинею КПРС, випускницею Ленінградського державного університету, викладачкою політекономії у Вільнюській вищій школі КПРС, але попри все змогла подолати в собі оту "совковість", отой завуальований під радянщину "русскій мір".
І це не перефарбовування, як звикло для наших відомих політиків (та й не лише політиків), а цілком свідомий вибір з її боку.
На завершення можу сказати так: вбиймо в собі малороса, адже це те, що може зробити кожен з нас (незалежно від віку, статі чи фінансових можливостей) задля спільної Перемоги!
Taras Sorochak
Slava Ukrainie